Биосфера і ноосфера В.І. Вернадського

Биосфера і ноосфера В.І. Вернадского

И.П.Шестопалов.

.

В.И.Вернадский (1863−1945).

Рождение сучасної науку й наукового методу пов’язують із революцією Коперника — Галілея — Ньютона. Саме тоді, напередодні епохи Просвітництва, зародилося наукове світогляд, яке пізніше одержало назву раціоналізм (від латів. ratio — розум). Раціоналізм сформувався в XVII-XVIII ст., йому наука зобов’язана своїм злетом у ХІХ в., та й більшістю наукових набутків у нашому. У основі класичного раціоналізму XVIII в. лежало уявлення про світобудові як і справу якомусь механізмі, котрий діє по чітко певних захворювань і незмінним законам. Цей механізм був якось запущено, та її подальше функціонування разів, і назавжди визначено. У панує жорсткий детермінізм, а людина — трохи більше ніж сторонній спостерігач, нездатна що-небудь змінити й суттєво втрутитися в якось визначений перебіг подій, але наділений здатністю пізнавати ці закони та використовувати в власні інтереси. Таку концепцію особливо чітко сформулював англійський філософ Френсіс Бекон (1561−1626), який вважав за необхідне пізнання законів Природи у тому, щоб матимуть можливість ставити їх у службу людству. У цей час наука у європейському світі стала грати цілком нову роль. Вона перестав бути долею окремих «присвячених» чи предметом задоволення особистого цікавості, вона «вийшов із монастирів», і її розвиток перетворилася на найважливішу функцію суспільства. Люди займалися наукою, звісно, і по епохи Просвітництва і користувалися набутими знаннями. Але ніколи вона не розглядали як джерело могутності, влади над Природою. Отже, у ХІХ в. сталося остаточне розмежування наук. Перш за все це природні науки, далі - науки про суспільство, її розвитку і самому Людину. Всі ці дисципліни розвивалися самостійно; вважалося, кожна їх існує хіба що як така і підпорядковується власним законам. За істинно наукові канцелярія приймала тільки ті знання, які від людини, котрого вважали лише стороннім спостерігачем. Попри величезні успіхи науки в XVIII-ХІХ ст. й створення її основі нових зразків техніки, що призвели поступово до перебудову всього спосіб життя людей, концепція раціоналізму стала критикувати. Обмеженість і суперечливість класичного раціоналізму зазначали вчені і філософи. Одне з найбільших мислителів, Й. Гете, писав, що завжди існують двоє ключових запитань: навіщо й як. Наука займається лише другим, зазначав він. Ще різко висловився російський письменник В. Ф. Одоевский: «Європейський раціоналізм нас лише підвів до воріт істини, але відкрити їх ще не зможе».

В Росії у другій половині ХІХ ст. виникло своєрідне умонастрій, зване тепер російським космізмом. Це протягом, що у філософії було представлено цілу низку таких блискучих умів, як И. Киреевский, Вл. Соловьев, М. Федоров, П. Флоренський, М. Лоський, а літературі Л. Толстым, Ф. Достоевским і багатьма іншими, був школою у науковому розумінні. Це було саме умонастрій широкого загалу російської демократичної інтелігенції. Ось його основні риси: Людина — складова частина Природи; Людини і Природу слід не протиставляти одна одній, а розглядати їх у єдності; Людина й все, що його оточує, — частки єдиного (у цьому контексті непогані важливо, що з одних це Бог, а й у інших — Всесвіт). Невипадково ідеї російського космізму виявилися близькими багатьом натуралістів та закордонних вчених (К.Ціолковський, Д. Менделєєв, І.Сєченов й ін.).

Несмотря протягом усього строкатість цього течії, саме у його рамцях зародилося розуміння неминучості протиріч між Разумом, Природою, Людиною й навколишньої середовищем. І разом із з’явилося розуміння відповідальності Розуму за пошук шляхів розв’язання цих протиріч та те, що їх неразрешение можуть призвести людство до катастрофи. Виникли ідеї вдосконалення морального початку, створення певного нового світового правопорядку, актуальність якого зросла час і натомість грандіозних досягнень математично-природничої грамотності, техніки і технології. Новий правопорядок і нове моральна основа людського суспільства — необхідні умови її подальшого розвитку цивілізації, всього людського роду. Нині, наприкінці XX в., подібне емоційне сприйняття технічної цивілізації і урбанізації, передчуття наближення морального кризи, притаманне космистов, перетворюється на реальність. Вона диктує нам необхідність створення високої моралі відносин між народами, доброго ставлення до і Природі.

«Итак, світ йде до кінця, а людина своєї діяльністю навіть сприяє наближенню кінця, бо цивілізація експлуатуюча, а чи не восстанавливающая, неспроможна мати іншого результату, крім прискорення кінця», — писала одна із батьків космізму Н. Ф. Федоров (1818−1903) наприкінці минулого століття книзі «Філософія спільної справи». У розумінні Федорова та інших космистов владу природою зовсім не тотожна установці підкорення природи Ф.Бэкона. Вона означає таку здатність втручатися у природний плин природних і громадських організацій процесів, що забезпечить людству її майбутнє. Інакше кажучи, потрібні не сліпе підпорядкування обставинам і констатація фактів, а спроби конструктивного розв’язання колізій і труднощів, спроби зрозуміти той общепланетарный порядок, яке необхідне продовження історії цивілізації. Важливо також відзначити: російські космисты вважали, що тоді, свідомість — така сама приналежність Природи, як і зірки, галактики, мікроби, каміння. Тому не дивно, що в другій половині ХІХ ст. у російській науці одержало поширення системне мислення. Багато вчених на той час прагнули до побудові узагальнюючих, синтетичних (зокрема і міждисциплінарних) конструкцій. Приміром, І.Сєченов наполягав на необхідності вивчення людини у єдності його «плоті, душі, й природы».

Таким чином, В. И. Вернадский як учений формувався у атмосфері російської наукової думки про єдність Людини і Природи, про Людину як про активному природному чинник. Проте неживої матерію та живого речовини ні у свідомості учених пов’язані з світом чоловіки й суспільства, їм створеного. Наукові дисципліни у тих трьох сферах ще довгий час жили самостійним життям, а емпіричного матеріалу було недостатньо, щоб відтворити єдину цільну картину світу. Цю гігантську роботи й зробив у на початку нинішнього століття В. И. Вернадский, створивши вчення про біосфері і ноосфере.

К проблемам вивчення ролі живого речовини в еволюції земної оболонки, та біосфери Вернадський прийшов через заняття геохимией вивчення еволюції земної кори. Він був охарактеризований першим, хто зрозумів, що все образ Землі, її ландшафти, хімізм океану, структура атмосфери — усе це породження життя. У результаті виникла нова наукову дисципліну — біогеохімія. У основі в цієї картини розвитку Землі як космічного тіла мала лежати якась явна гіпотеза, яка фіксує факт становлення життя на планеті. Вернадський не займався спеціально проблемою виникнення життя, обмежившись констатацією емпіричного факту: життя в Землі виникло. Для сукупності усіх існуючих організмів (включаючи мікроскопічні) він ввів термін живе речовина, і, з’ясовуючи його повний хімічний склад, підійшов до вивчення всіх хімічних і енергетичних процесів, які у тієї оболонці Землі, у якій існує живе речовина, тобто. в біосфері. Основні результати раннього етапу вивчення біосфери В. И. Вернадский опублікував монографії «Біосфера», що вийшла у 1926 р., а також у численних статтях 20−30-х гг.

Биосфера — оболонка Землі, склад, структура і енергетика якої визначаються сукупної діяльністю живих організмів. Поняття «біосфери як області життя» і зовнішньої оболонки Землі перегукується з біологу Ламарку (1744−1829). Сам термін біосфера ввів Э. Зюсс (1875), розумів її як тонку плівку життя на земної поверхні, значною мірою визначальну «образ Землі». Заслуга ж створення цілісного вчення про біосфері належить Вернадського. На формування його біосферного мислення великий вплив надали роботи В. В. Докучаева про грунті як «про естественно-историческом теле.

Биосфера охоплює частина атмосфери до висоти озонового екрана (20−25 км), частина літосфери, особливо кору вивітрювання, й усю гідросферу. Нижню межу опускається загалом на 2−3 км під поверхню суші та на 1−2 км під дно океану. Вернадський розглядав біосферу як область життя, що включає поруч із організмами і реальне середовище їхнього життя. Він виділив сім різних, але геологічно взаємозалежних типів речовин: живе речовина, биогенное речовина (горючі копалини, вапняки та інших., тобто. речовина, створюване і перерабатываемое живими організмами), відстале речовина (утворюється у процесах, у яких живі організми не беруть участь), биокосное речовина (створюється одночасно живими організмами й під час процесів неорганічної природи, наприклад грунт), радіоактивне речовина, розсіяні атоми і речовина космічного походження (метеорити, космічна пил).

Центральное ланка в концепції Вернадського про біосфері - уявлення про живу речовину. «Живі організми є функцією біосфери і як найтісніше матеріально, і енергетично із нею пов’язані, є величезної геологічної силою, її визначальною. Щоб у тому переконатися, ми повинні висловити живі організми цілісно і єдиний. Так, виражені організми представляють живе речовина, тобто. сукупність всіх живих організмів, в момент існуючих, чисельно виражене в елементарному хімічний склад, у вазі, в енергії. Він із навколишнім середовищем біогенним струмом атомів: своїм диханням, харчуванням та розмноженням», — писав В. И. Вернадский у своїй книжці «Хімічне будова біосфери Землі та її оточення». Живе речовина розподілено в біосфері вкрай нерівномірно. Максимум його посідає приповерхневі ділянки суші (особливо велика маса тропічних лісів) і гідросфери, де у масі розвиваються зелені рослин та живуть їхнім коштом гетеротрофные організми (організми, які у ролі джерела вуглецю екзогенні органічні речовини). Більше 90% всього живого речовини біосфери, освіченого переважно вуглецем, киснем, азотом і воднем, посідає наземну рослинність (97−98% біомаси суші). Загальна маса живого речовини в біосфері становить 1,8−2,5 · 1018 р (враховуючи сухе речовина) і як лише незначну частину маси біосфери (3 · 1024 р). Проте Вернадський, спираючись на численні дані, вважав живе речовина найпотужнішим геохимическим і енергетичним чинником, провідною політичною силою планетарного розвитку.

Основной джерело біохімічної активності організмів — сонячна енергія, використовувана у процесі фотосинтезу зеленими рослинами і деякими мікроорганізмами для створення органічного речовини, забезпечує їжею і енергією й інші організми. Завдяки діяльності фотосинтезирующих організмів близько двох млрд років тому почалося накопичення у атмосфері вільного кисню, потім утворився озоновий шар, який від жорсткого космічного випромінювання. Фотосинтез і подих зелених рослин підтримують сучасний газовий склад атмосфери. Поява кисню в первинної безкисневому аттмосфере Землі розглядається як найважливіший етап еволюції біосфери.

Жизнь Землі в геологічно доступний для огляду період завжди існувала у вигляді складно організованих комплексів різноманітних організмів (біоценозів). Разом про те живі організми і середовище їхнього життя тісно пов’язані, взаємодіють друг з іншому, створюючи цілісні системи — біогеоценози. Харчування, дихання і він розмноження організмів і з ними процеси створення, накопичення та розпаду органічного речовини забезпечують постійний круговорот речовини і енергії. З цією круговоротом пов’язана міграція атомів хімічних елементів — їх біогеохімічні цикли, у ході атоми більшості хімічних елементів проходять незліченну число раз через живе речовина. Приміром, весь кисень атмосфери обертається через живе речовина за 2000 років, вуглекислий газ — за 200−300 років, а вся вода біосфери за 2 млн років. Різні організми в різного рівня здатні акумулювати з довкілля різні елементи: зміст вуглецю в рослинах в 200 раз, а азоту — за 30 я разів перевищує їх рівень у земної корі. Під упливом живих організмів відбувається інтенсивна міграція атомів елементів з перемінної валентностью (Fe, Mn, Cr, P. S, P, N, W), створюються їх сполуки, відбувається відкладення сульфидов і мінеральної сірки, освіту сірководню тощо. Великим розмаїттям органічних сполук характеризується склад самих організмів. Завдяки живому речовини планети утворилися грунтів та органоминеральное паливо.

В ході розвитку життя неодноразово відбувалася зміна одних груп організмів іншими, та заодно завжди підтримувалося більш-менш постійне співвідношення форм, виконують ті чи інші геохімічні функції. Приміром, від палеозою по наш час комплекси організмів, які нагромаджували кальцій, змінювалися, але акумуляція цього елемента проходила щодо постійної швидкістю. Отже, сукупна діяльність живого речовини Землі безупинно підтримувала режим неорганічної середовища, яка потрібна на існування життя, тобто. відносний гомеостаз (здатність біологічних систем протистояти змін і зберігати сталість складу і властивостей) в біосфері, однією з характерних властивостей якої В. И. Вернадский вважав організованість. Тому біосферу можна також ознайомитися з’ясувати, як складну динамічну систему, яка здійснює уловлювання, накопичення і перенесення енергії шляхом обміну речовин між живим речовиною й навколишнім середовищем.

Научный геохронологический метод, визначальний послідовність і дату етапів розвитку земної кори і органічного світу, виник у кінці XVIII в., коли англійський геолог Сміт у 1799 р. виявив, що у шарах однакового віку завжди містяться копалини одним і тієї ж видів. Він засвідчило, що залишки древніх тварин і звинувачують рослин розміщені (зі збільшенням глибини) щодо одного і такому самому порядку, хоча відстані між місцями, де їх виявлено, дуже большие.

Возраст гірських порід обчислюється за змістом продуктів радіоактивного розпаду в мінералах. Для геохронологии, яку можна обчислити у мільйонах років, найчастіше використовують уран-свинцовый, рубидий-стронциевый, самарий-неодимовый і калий-аргоновый методи, а останніх 60 тис. років — радіовуглецевий метод, заснований на випромінюванні радіоактивного 14С. Абсолютна геохронология запропонована на початку XX в. П. Кюри і Э.Резерфордом. У земної корі зберігаються сліди минулого нашої планети. Кора розчленована віком на верстви, товщі, горизонти, яруси, відділи, системи, кожна з яких має радіоактивні годинник, якими вік. Тривала історія Землі подразделена на епохи й періоди (див. геохронологическую таблицу).

.

.

.

.

Таким чином, історія живого речовини під час часу виявляється у повільному зміні форм життя, форм живих організмів, безупинно пов’язаних між собою генетично, від однієї покоління до іншого, безперервно. Століттями ця думка висловлювалася як здогади. У 1859 р. вона нарешті отримала міцне обгрунтування у великій вченні Ч. Дарвіна (1809−1882) про еволюцію видів (рослин і тварин, зокрема і человека).

Младшие сучасники Дарвіна, американські геологи Д. Д. Дана (1813−1895) і Д. Ле-Конт (1823−1901) зробили на 1859 р. емпіричне узагальнення, що показує, що еволюція живого речовини іде у певному напрямку. Це було названо цефализацией. «Узагальнення Дана, — писав В. И. Вернадский у книзі „Хімічне будова біосфери Землі та її оточення“, — ось у чому: в еволюційному процесі маємо під час геологічного часу спрямованість. Протягом усього еволюційного процесу, починаючи з кембрію, тобто. протягом п’ятисот мільйонів років, бачимо, що з часу до часу, з невеликими проміжками зупинок до десятків і сотень років іде збільшення труднощі й досконалості будівлі центральної нервової системи, тобто. центрального мозку. У хронологічному вираженні геологічних періодів ми безупинно можемо простежити це явище від мозку молюсків, ракоподібних і риб аж до людини. Немає жодного випадку, щоб з’явився перерву і щоб існувало час, коли добуті цим процесом складність і сила центральної нервової системи втрачені і з’являвся геологічний період, геологічна система із меншим, ніж у попередньому колись, досконалістю центральної нервової системи». Отже, прогрес еволюції висловлювався у розвитку центральної нервової системи, що виявляється у безупинному зростанні обсягу головного мозга.

Жизнь Землі виникла 3,5 млрд років тому вони — в архейскую еру. Це був одноклітинні синезеленые і багатоклітинні водорості. Властивості цих найдавніших організмів визначалися умовами довкілля, зокрема складом земної атмосфери. Опановуючи з атмосфери вуглекислий газ, вони збагачували її киснем. Наприкінці архея почалося розмноження видів живих організмів і фотосинтез. Фотосинтез радикально змінив атмосферу Землі, наповнивши її киснем, і поклав початок поділу єдиного стовбура життя на дві галузі - рослин та тварини. Наприкінці мезозойської ери, приблизно 200 млн років тому вони, сталося дуже важлива подія — поява ссавців. Ера, до якої живемо, називається кайнозойской. Почалася вона близько 70 млн років як розв’язано, і почав був зазначено передусім остаточним вимиранням плазунів, панування стали займати ссавці. У кайнозойскую еру з’явилися мавпи, дали галузі, які у кінцевому підсумку породили перше мисляче істота — людини. Свідомість з’явилося закономірно. Воно увінчала всю попередню еволюцію Землі, як органічну, і неорганічну. Великий акт появи людини — не випадковість, а неминучий земних умовах результат безперервного вдосконалення живого речовини. Усі вело до появи Думки. Передбачається, перше людиноподібне істота (австралопітек) виникло приблизно 3 млн років тому вони. Він мав вертикальної ходою, маса мозку, схожого на людський, дорівнювала приблизно 700 р. Хоча австралопітеки за низкою якостей і перевершували сучасних мавп, вони ще було людьми і мали разумом.

В 1959;1960 рр. англійський археолог Л. Лики знайшов у Східної Африці останки людиноподібних істот, жили щонайменше 2 млн років тому вони. Поруч із уламками черепа, кісткою гомілки і зубами лежали примітивні гармати. Ці істоти були переважно вегетаріанцями, але вміли полювати великих тварин. За всіма цим ознаками Лики і його працівники присвоїли їм видове назва людина умілий. Очевидно, ця справді були найдавніші люди прийшли на планеті. Їх мозок за обсягом (530 і 685 см3) перевищував мозок австралопітеків, а морфологічно вони були досконаліший від всіх попередників людини. Вони використовували примітивні знаряддя праці, що у перші проблиски їх свідомості. Причина, яка змусила наших мавпоподібних предків трудитися, — зміна близько 2,5 млн років тому вони кліматичних умов. Зменшення кількості лісів змусило древніх мавп спуститися на грішну землю. Опинившись у новій, незвичайно суворої обстановці, наші попередники могли протиставити їй чи величезну фізичну силу, або добре розвинений мозок (умілий людина). Підкоряючись загальному ходу еволюції, природний відбір віддав перевагу друге. Праця і породжене їм свідомість в тяжкої боротьбі існування виявилися блискучими переможцями. Відтоді простежується майже безперервна нитку, провідна від чоловіка вмілого до людини розумного. Це насамперед пітекантроп, обезьяночеловек, жила приблизно 0,5 млн років тому вони. Далі вгору по еволюційної драбині йдуть синантроп і гейдельбергский людина. Ще вище — неандертальці, котрі володіли членороздільної промовою і жили групами по 50−100 людина. Вони вдягалися в шкіри, широко користувалися вогнем. Приблизно 50 000 років тому Землі з’явився кроманьонский людина, зовні майже відрізняється від сучасників. Він приручав тварин, робив перші кроки у сфері землеробства, знав гончарне справа, вмів свердлитиме, шліфувати. То була людина розумний.

Подчеркнем дві обставини. Як зазначалося, еволюція людини підпорядковується принципу Дана. На галузі «дерева еволюції» прогрес виявляється у розвитку центральної нервової системи, що відбилося у безупинному зростанні обсягу мозку. У австралопітека він близький до 500, у пітекантропа — до 900, у синантропа — близько 1200, у неандертальця — до 1400, у кроманьйонця — приблизно 1600 см³. Друге щонайменше важливе обставина — постійне прискорення еволюційного процесу. Від появи перших ссавців до відгалуження від нього приматів минуло приблизно 200 млн років. Ще через 20 млн років з’явилися астралопитеки. Їх до перших пітекантропів відбулося близько 1,5 млн років. Перехід до неандертальцу зайняв усього кілька сотень тисячі років.

Прошло ще 200 000 років — і Землі з’явилася людина разумный.

Таким чином, поява чоловіка було непросто появою нового виду. Стався великий якісний стрибок історія Землі. Виник непросто людина, а людське суспільство, підпорядковано як біологічних законів. Почалася людська історія, підпорядковується особливим, соціальним, законам. З появою людини еволюція рослинного й тваринного світу припинилася. Але відтепер не вона ставить тон. Розвиток продуктивних сил стало двигуном прогресу людського суспільства, яке технічне могутність така велика, що людство вже нині перетворилася на потужну геологічну силу. Породивши Людини, Природа обрала іще одна могутній каталізатор світового прогресу. Завдяки техніці діяльність людини придбала планетарний розмах, а майбутнє всієї Землі, але тільки її органічного світу, тепер залежить від подальшого ходу світі. Сьогодні ми маємо жодного континенту, де б не жив і трудився людина. Навіть у Антарктиці постійно працюють наукові станції. Морські і океанські простори борознять незліченні суду, у атмосфері літають літаки, вертольоти, ракети. Людина став Землі майже всюдисущий відчутно змінив образ планети. Він покрив її поселеннями, густий мережею залізничних і шосейних доріг, прорив канали, створив штучні водоймища і зелених насаджень, засіяв поля. Виникли небувалі колись штучні ландшафти. Усе це свідчить, що людина спроможна радикально перетворити свою планету, але — на жаль! — не завжди користь себе.

Уже на початку XX в. В. И. Вернадский почав говорити про у тому, що вплив особи на одне навколишню Природу зростає так швидко, що ні забариться час, що він перетвориться на основну геологообразующую силу. І як наслідок змушений буде прийняти себе відповідальність за майбутнім розвитком Природи. Розвиток довкілля та суспільства стануть нерозривними. Біосфера перейде якось потрапив у сферу розуму — в ноосферу. Відбудеться велике об'єднання, внаслідок якого розвиток планети спрямовуватиметься силою Розуму. «Біосфера XX століття перетворюється на ноосферу, створювану передусім зростанням науки, наукового розуміння і заснованого у ньому соціального праці людства… Вибух наукового творчості створює перехід біосфери в ноосферу», — пише Вернадський у 30-ті рр. у книзі «Наукова думку, як планетарне явление».

Изучая біосферу, механізми для її еволюції, Вернадський у тій книзі робить такі обобщения:

«1. Людина, як і зокрема у природі, як і всі живі організми, як і живе речовина, є певна функція біосфери, у певному її пространстве-времени.

2. Людина у всіх його проявах становить певну частину будівлі біосфери.

3. «Вибух» наукової думки в XX столітті підготовлений всім минулим біосфери і має найглибші коріння у її будову. Він може зупинитися і тому. Він може лише сповільнитися у своїй темпі. Ноосфера — біосфера, оброблена наукової думкою, подготовлявшаяся шедшим сотнями мільйонів, то, можливо, мільярди процесом, створив Homo sapiens faber, не є короткочасне й минуще геологічне явище. Процеси, подготовлявшиеся багато мільярдів років, неможливо знайти минущими, що неспроможні зупинитися. Звідси випливає, що біосфера неминуче перейде однак, рано чи пізно, в ноосферу.

Цивилизация «культурного людства», оскільки є формою організації нової геологічної сили, створеної в біосфері, неспроможна зійти нанівець і знищитися, оскільки це великий природне явище, відповідальна історично, вірніше, геологічно сформованій організованості біосфери. Створюючи ноосферу, вона усіма корінням пов’язують із цієї земної оболонкою, чого історії людства в скільки-небудь яку можна мері не было".

Сам термін ноосфера Вернадського не належить. У своїй роботі «Декілька слів про ноосферу» він писав: «У 1922;1923 рр. на лекціях у Сорбонні у Парижі взяв є основою біосфери біохімічні явища. Прийнявши встановлену мною біогеохімічну основу біосфери за вихідне, французький математик і філософ Э. Леруя у лекціях в Колеж де Франс у Парижі увів у 1927 р. поняття „ноосфери“ як сучасної стадії, геологічно пережитої біосферою. Він підкреслював у своїй, що вона до такому уявленню разом із іншому, найбільшим геологом і палеонтологом Тейяром де Шарденом».

Интересно відзначити, що розроблене В. И. Вернадским вчення про біосфері Землі та неминучості її еволюційного перетворення на ноосферу сучасниками був сприйнято. Ставлення до цієї маленької частини його творчості початок різко змінюватися в 70-ті рр. нашого століття, коли почався бурхливий ріст чисельності населення земної кулі, супроводжуваний швидким виснаженням природних ресурсів немає і забрудненням довкілля. Організація Об'єднаних Націй в 1972 р. скликала Стокгольмі Першу міжнародну конференцію по навколишньому середовищі розвитку, в якій брали участь делегації 106 країн. Конференція дійшла невтішним висновків. Вона констатувала як виснаження природних ресурсів (окремими країнах — навіть запасів питної води), а й шкідливий вплив забруднення довкілля на стан здоров’я великих людських популяцій — широке поширення ракових, серцево-судинних, легеневих, шлунково-кишкових і алергічних захворювань, а про численні випадки прямого отруєння. Тому вона звернулася урядів всіх країн світу із закликом вимагати негайно створити державні органи охорони навколишнього середовища. Вчення В.І.Вернадського про біосфері Землі та неминучості її еволюційного перетворення на ноосферу набуло виключно важливого значення. Стали активно видаватися і перевидаватися його роботи, проводитися конференції, присвячені проблемам ноосферного развития.

В 1992 р. ООН скликала у Ріо-де-Жанейро Другу міжнародну конференцію по навколишньому середовищі розвитку, у якій брали участь глави урядів чи повноважні представники глав урядів 180 країн. Конференція ухвалила низку основних документів, які, на думку її учасників, повинні забезпечити сталий розвиток країн світу. Головний із цих документів — «Програма дій. Порядок денний на XXI століття». У ній говориться, що з переходу людства на шлях сталого розвитку потрібна згода її тісніше економічний і політичний об'єднання за збереження культурних традицій кожного народу, необхідно рівність людей всіх рас і релігій, підвищення ролі народних мас під управлінням державами, припинення воєн та збройних конфліктів, розширення населених територій Землі та освоєння космічного простору, відкриття музею та використання нових потужне джерело енергії. Усе це вважав за необхідне становлення ноосфери В. И. Вернадский.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.