Проблеми емансипацiї жiнки в оповiданнях Володимира Винниченка

Проблеми емансипацiї жiнки в оповiданнях Володимира Винниченка.

Винниченко — аналiтик.

людських душ, характерiв i живих образiв.

/ Г. Костюк /.

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи нi?

Усмiшка твоя — єдина,.

Мука твоя — єдина,.

Очi твої - однi.

/ В. Симоненко /.

Прикро, що майже 30 рокiв Україна не читала творiв великого майстра, новатора української лiтератури В. Винниченка. Жорстокий час змусив талановитого митця залишити Україну, до останнiх днiв жити за кордоном. Але талант не може бути мовчазним. Працював, багато писав з надiєю, що минеться, настануть часи, коли його твори продовжать своє життя на рiднiй землi, серед тих, для кого творив i про кого розповiдав у своїх романах, драматичних творах, оповiдання. Мала проза В. Винниченка — це понад 100 оповiдань. I в цьому жанрi новатор зумiв майстерно поєднати українськi та європейськi традицiї. Зокрема, в багатьох оповiданнях крiм традицiйних проблем, письменник розв’язує проблему жiнки як особистостi. Якщо у творах його попередникiв жiнку було змальовано приниженою, переляканою, позбавленою права на самоповагу, то в оповiданнях Винниченка бачимо зовсiм новий погляд на жiнку: жiнка i свiт, жiнка i мораль, краса як мiрило цiнностi особи. Вiн примушує всiх по-новому подивитися на мiсце жiнки в якiсно оновленому суспiльствi.

У Володимира Винниченка вимальовуються жiнки, на перший погляд, зовсiм простi, звичайнi, але майстернiсть письменника очевидна, бо вмiє видiлити в описi зовнiшностi те головне, що створює неповторну красу i привабливiсть: «…на ту красу, що не б'є в вiчi, що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неї вдивившись, можна впиться й очима, й серцем, всею iстотою. То була краса, що виховується тiльки на Українi… Чорна без лиску, товста косаневисокий, трохи випнутий лоб, нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрямисвiжi, наче дитячi, губилегка смага на матових наче мармурових щоках i великi, надзвичайно великi, з довгими вiями, темно-сiрi очi, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве свiтло, — то була й уся краса сiєї дiвчини». Ось такi дiвчата, на думку письменника, здатнi проникати «в серце й усю iстоту» .

Дiвчата у Винниченкових оповiданнях не монументальнi, духовно замкнутi та неприступнi, у них зовнiшня краса поєднується з природною щирiстю, душевнiстю, i сама дiвчина вражає своєю цiлiснiстю, юнацьким запалом, енергiєю. Автор передає i свої враження устами своїх героїв. Як ось в оповiданнi «Зiна»: «…ця дiвчина щоранку влiтала до мене в кiмнату, нашвидку струсювала мою руку, бризкала в усi кутки смiхом та словами, хапала мене за рукав i з такою хапливiстю витягала на вулицю, нiби в тому будинку починалася пожежа…

Я не знаю, на що вона спиралась в такому поводженнi за мною? Чи на те, що коли дивишся їй в очi, в її зеленкуватi чудовi очi, то тобi iде холод з грудей у руки i ноги? Чи, може, на те, що у мене настав отой момент, коли чоловiк сам собi дивується?" Тож i постає перед нами Зiна, незвичайна Зiна, загадкова, i поведiнка у неї чудна, зовнiшня врода казкова, натура лiрична.

А ось перед нами iнший тип жiнки — Людмила iз оповiдання «Роботи!»: «…в хату вступила якась висока, струнка, повна жiноча постать, вся в чорному, й чорному широкому капелюсi на головi. Вона з серйозним i поважним виглядом застiбнулась, повернулась знов i, поклавши жмут на стiл, мовчки сiла на лаву, мимохiть протягнувши йому свою, доволi велику, затягнену в чорну рукавичку руку». Перед нами професiйна революцiонерка. До природної вишуканостi додається вимушена таємничiсть, глибокий розум, усвiдомлення власної громадянської позицiї i готовностi до самопожертви. Вона сприймається як самодостатня, повноправна особистiсть. I, нарештi, ще один тип жiнки — це Гликерiя з оповiдання «Контрасти»: «Вона випила вже третю чарку густого, мiцного лiкеру i почуває себе надзвичайно приємно: так любо, так затишно сидiти, спершись спиною на дерево, i лiниво прислухатись до цих звукiв, змiшаних з балачок спiльникiв пiкнiка, з лопотiння листя, з щебетання пташок… По всьому тiлу розлита така хороша, нiжна втома, у грудях дзвенiть якесь м’яке, тепле, добре чуття, не хочеться нi рухатись, нi говорити, — хочеться тiльки щасливо, радiсно усмiхатись». Це — жiнка-настрiй. Майстер деталей показує, що нове життя змiнило побут жiнки, вона має можливiсть саме так проявити свою нiжнiсть, романтизм, розкутiсть.

Звернули увагу, що письменник у портретах найбiльший акцент робить на великих чистих очах, а жiноча постать — то свiтла позитивна енергетика. Однаково тепло описує вiн сiльську дiвчину Мотрю, городську панночку, революцiонерку Людмилу i благородну Гликерiю. В. Винниченка цiкавить загадка жiночої душi, психологiя настроїв, почуттiв. Вiн створив образ жiнки, який бачив сам, i дуже йому хотiлося, щоб й iншi бачили жiнку саме такою, бо у нiй зовнiшня краса поєднується з духовним благородством, а випромiнюють вони свiтло, тепло, оптимiзм.