Особливості стилю Василя Стефаника

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

Курсова робота

ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

студентки IV курсу групи ЖТз-81с Остапенко Т.А.

Науковий керівник Ст. викладач: Чубур В.В.

Суми — 2011

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Поняття індивідуального стилю письменника Розділ 2. Визначальні риси творчості В. Стефаника

2.1 Аналіз стильових особливостей у творчості В. Стефаника

2.2 Покутсько-буковинський діалект як народна основа творів письменника

2.3 Фразеологізми як один із художніх засобів створення експресивно-емоційного фону новел В. Стефаника Висновки Список використаної літератури

ВСТУП стефаник новела стиль Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Йому належить почесне місце в історії української класичної літератури. Слово для нього — алмаз, найдорогоцінніший матеріал. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння.

Найхарактерніші риси його стилю вдало визначив М. Горький, зауваживши, що він пише «коротко, сильно і страшно». Теми з життя галицького села, жанр реалістичної новели, надзвичайний лаконізм в усьому, глибокий, але прихований ліризм його творів, велика увага до зображення не зовнішніх подій у житті селян, а їх переживань та настроїв у трагічні моменти, широке використання діалектизмів, особливо в мові персонажів, велика роль діалогів та монологів — так коротко можна схарактеризувати стиль В.Стефаника.

Актуальність дослідження полягає в тому, що особливості індивідуального стилю В. Стефаника ґрунтовно практично не досліджувався. А для осмислення творчої індивідуальності письменника, з’ясування особливостей його способу мислення, простеження громадянського становлення, виявлення особливостей художньо-естетичних пошуків, варто звернутись до дослідження особливостей його стилю.

Об'єктом дослідження стала творча спадщина В. Стефаника в усіх її жанрових різновидах.

Предмет дослідження становлять твори В. Стефаника як джерело вивчення життя і творчості митця.

Мета — з’ясувати особливості індивідуального стилю письменника. Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:

Розкрити суть понять «стиль», «індивідуальний стиль».

Проаналізувати стильові особливості у творчості В.Стефаника.

Дослідити покутсько-буковинський діалект у мові творів письменника.

Проаналізувати фразеологізми як один із художніх засобів створення експресивно-емоційного фону новел В.Стефаника.

У роботі були використані методи добору й систематизації матеріалу, описовий, біографічний, порівняльно-історичний методи, метод зіставно-стилістичного аналізу. Саме такий комплексний підхід дає можливість зробити всебічний аналіз творчої спадщини В. Стефаника, визначити його творчу індивідуальність.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ми досліджуємо новелістичні тексти В. Стефаника, а їх аналіз є спробою крізь призму літературної спадщини розкрити особливості творчої індивідуальності письменника, простежити основні віхи його життя, формування світоглядних позицій, а також дослідити жанрово-стильові особливості та специфіку його індивідуальної творчої манери в художніх творах.

Проблемі дослідження індивідуального стилю письменника присвятили багато своїх праць мовознавці: С. Бибик, В. Виноградов, Г. Винокур, М. Грицюта, Н. Дужик, С.Єрмоленко, Н.Єсипенко, С. Крижанівський, М. Кучинський, Б. Ларін, В. Лесин, Л. Луців, М. Музичка, П. Хропко та інші.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, трьох підрозділів, висновків, списку літератури та використаних джерел. У вступі визначається актуальність, предмет, об'єкт, мета, завдання, методи наукового дослідження та наукова новизна. У першому розділі міститься теоретичне осмислення поняття стиль. У другому розділі - практичне осмислення, на прикладі творчої спадщини В.Стефаника.

РОЗДІЛ 1. Поняття індивідуального стилю письменника Поняття стилю є багатогранним, а в деяких аспектах — невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. У різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо). У літературознавстві також спостерігається багатозначність поняття: дослідники розглядають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль письменника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента. Одні літературознавці вважають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті — лише про «великі» стилі, пов’язані з добою й літературним напрямом.

З іншого боку, стиль виступає в літературі як форма руху художньої думки, спрямованої на пізнання дійсності, думки, що втілює певний ідеал, творить художній світ. Природно, що стиль нерозривно пов’язаний із змістом твору, світоглядом автора, методом і творчою індивідуальністю письменника. Разом з тим, процес формування стилю не можна розглядати і зрозуміти поза розвитком стилів світової літератури.

Як зазначають автори «Теорії літератури» О. Галич, В. Назарець та Є. Васильєв, стиль є індивідуальним втіленням художнього методу [3, 344]. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, то стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За висловом Л. Тимофєєва, «у методі знаходять насамперед те загальне, що пов’язує митців, а в стилі — те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін.» [20, 15]. Стиль — це сукупність художніх особливостей літературного твору. У ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби.

Термін «стиль» походить від латинського слова «stilos», що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше — індивідуальні особливості творчості письменника загалом. «Словник літературознавчих термінів» В. Лесина та О. Пулинця визначає стиль авторський чи індивідуальний як ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо [15, 358].

На думку М. Храпченка, кожен письменник створює свій стиль, шукає «оригінальних шляхів і засобів втілення своїх ідей та образів» [25, 239]. Стиль виступає показником того, наскільки володіє митець життєвим матеріалом. Водночас індивідуальний стиль не є таким, що свідомо обирається літератором у тому сенсі, що реалізується як суто раціональний вибір певної моделі творчості. Індивідуальний стиль є показником вищого ступеня розвитку творчої особистості. Вироблення, формування індивідуального стилю є актом творчого освоєння, вбирання культури.

Існують різні підходи до типології індивідуального стилю, зокрема Л. Тимофєєв виокремлював реалістичний та романтичний тип творчості [20, 29]. Розробка й дослідження типології стилів є процесом пошуків співвіднесення різних індивідуальних стилів як складових стильового розвитку літератури. Є.Сидоров виділяє наступні фактори, які є основними для типології стильової диференціації:

ступінь «суб'єктивного» або ж переосмислюючого елемента в художній лабораторії письменника у співвіднесенні з об'єктивними формами письма;

роль образу автора в конкретному творі та міра його присутності в ньому;

схожість засобів композиції та мовної зображальності, обраних деталей [19, 213].

Пояснити зміст другого положення можна концепцією образу автора, створену В.Виноградовим. На його думку, образ автора є акумулюючим фактором неповторності стилю художнього твору, який впливає на характер оцінювання зображуваних явищ через вибір мовного матеріалу [2, 336].

Системність індивідуального стилю ґрунтується на зв’язку мови й мислення, на формуванні мовної картини світу, в якій поєднано загальне й індивідуальне, загальне й одиничне. Пізнання індивідуальної манери письма передбачає виявлення не лише формальних відмінностей одного стилю від іншого, а й проникнення в стиль художніх творів, встановлення змістової сутності форми як важливого компонента індивідуального стилю. Ідіостиль письменника перебуває в складних взаємозв'язках з літературною мовою, її фольклорними, усно-розмовними та писемно-літературними традиціями [20, 37].

Кожний письменник має свій стиль, тобто улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, ліплення образів і розкриття характерів персонажів, свою творчу манеру, свій «почерк» і неповторні інтонації, по-своєму підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується скарбами загальнонародної мови тощо. Тому ніколи не сплутаєш творів І. Котляревського з творами Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка і П. Мирного, І. Франка і т.д. «Ідея, — писав В. Бєлінський, — вичитана або почута і, можливо, усвідомлена як слід, але не пропущена через власну натуру, позбавлена відбитку вашої особи, є мертвий капітал не тільки для поетичної, але й будь-якої літературної діяльності» [20, 34].

Таким чином, найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Олександр Блок стверджував: «Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного». Стиль письменника пов’язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За знаменитим афоризмом французького вченого Бюффона, «стиль — це людина». Цікаво, що такий підхід до стилю мав місце ще в античну добу. Видатний давньогрецький філософ Платон, відзначаючи зв’язок стилю з творчою індивідуальністю писав, що яким є стиль, таким є характер. А давньоримський драматург Сенека говорив, що стиль є «обличчям душі».

Очевидно, стиль літературного твору пов’язаний не лише зі «змістом душі» його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст.

Деякі вчені розглядають індивідуальний письменницький стиль як своєрідність мови. Однак такий погляд, характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким. В. Жирмунський писав: «У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами» [20, 36]. Усе це — носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр.

Стиль — це явище цілісне. За висловом В. Жирмунського, поняття стилю «…означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв’язок, що існує між окремими прийомами» [20, 35]. І хоча стиль пов’язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв’язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. В. Жирмунський стверджує: «Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами» [20, 35]. Тому стиль як явище форми «неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору» [20, 35].

Індивідуальний стиль — явище неповторне. Він є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на його думку, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. До середніх літераторів автор «Фауста» застосовує термін «манера», а для «найгірших» — «наслідування». Тим, чим для Гете є «стиль», для В. Бєлінського є «склад» (рос. слог), — у ХІХ столітті це поширене поняття було синонімічне стилю. Склад, за висловом Бєлінського, — «…це сам талант, сама думка. Склад — це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особистість, як характер… За почерком упізнають руку людини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини — за складом упізнають великого письменника, як за пензлем — картину великого живописця» [20, 35]. Схожу думку висловлює і А. Чехов, говорячи, що, якщо в автора немає «складу», він ніколи не буде письменником.

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. «Все, що в мене є, — це мій стиль», — говорив блискучий стиліст В.Набоков. А великий французький письменник Г. Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.

Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони «перепускаються» через особистість митця. Стиль, «stilos» — колись загострена паличка, а нині «перо», є, за виразом Ф. Кафки, не просто «інструментом», а «органом письменника».

Отже, поняття «стиль» у ході історії розвитку культури набуло мистецтвознавчого та філологічного розуміння, в якому виокремились лінгвістичне та літературознавче значення терміна. Єдиного термінологічного значення терміна «стиль» не існує. Стиль вважають універсальною категорією, оскільки саме поняття стилю виникає в давні часи, а наука по-різному наповнює смислом цей термін, трактуючи стиль досить широко в різні періоди історії культури.

РОЗДІЛ 2. Визначальні риси творчості В. Стефаника

2.1 Аналіз стильових особливостей у творчості В. Стефаника

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Його шедеври — яскраве свідчення того, що наше письменство засвоїло найновіші досягнення європейських літератур. За спостереженням І.Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефаник, намагалося «модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу» [24, 210]. Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою» [24, 214], висвітлювали їхнє оточення. Передача найтонших, найскладніших порухів душі людини, майстерність компонування художньої фрази, нервова експресія мовлення — усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова.

Василь Стефаник — великий новатор в українській літературі. Видатний новеліст багато зробив для удосконалення літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності.

Людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки, портрети. Для Стефаника у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес. Це, за Франком, зображення подій через призму «чуття і серця героїв» [24, 218]. Про Стефаника як майстра психологічної прози Франко писав: «З великою майстерністю він проникає в душу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя» [24, 222].

Порівняно з П. Мирним та І. Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз’яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. Письменник не використовує довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяються за допомогою інверсій. Автор не захоплювався творенням тропів. Їх мало, але вони влучні, яскраві. Анонімний рецензент у «Вістнику Европи» (1907) писав, що у Стефаника на двох-трьох сторінках — ціла драма, від якої серце стискається гострим болем.

Глибокий психологізм творчості Стефаника був нерозривно поєднаний із виключним лаконізмом, який чарував багатьох літераторів. М. Горький захоплювався тим, як «стисло, сильно і страшно пише ця людина» [16, 13]. На думку І. Франка, «Стефаник — абсолютний план форми"[24, 230 ], який уміє «все і всюди задержати міру"[24, 233], який «ніде не скаже зайвого слова"[24, 233]. Лесі Українці імпонувало, що він двома-трьома швидкими штрихами надзвичайно яскраво зображує цілі драми. О. Гончар порівняв «доведену до граничної стислості» Стефаникову новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо у кожній його новелі - згусток почувань народної душі.

Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне. М. Яцків у своїх спогадах про Стефаника писав, що той «глибоко перекивав вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про себе» [24, 234]. В одному із листів Стефаник зізнався: «Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям…» [24, 234].

Ліризм новел пов’язаний із народною піснею. Але використовував її письменник рідко в формі цитатній, як це часто робили його попередники, чи прямо переносячи в літератури образотворчі пісенні засоби, як це вмів його побратим Марко Черемшина.

Стефаник переважно включав пісенні мотиви у свої твори уже в «переплавленому» вигляді, здається, що чуєш не саму використану пісню, а її сумний відгомін.

«Ліриці його, — писав І. Франко, — чужий будь-який сентименталізм, воно не проголошується словами, вигуками чи тирадами, а повиває всю розповідь, всі постаті, ніби рожевим серпанком» [24, 237]. За словами Лесі Українки, персонажі Стефаника «сповнені такого живого, захоплюючого страждання, перед яким неможливо литися спокійним». Художник І. Труш відзначив, «що мало хто зможе перечитати „Синю книжечку“, не зворушившись до сліз». Над творами Стефаника «Катруся» і «Камінний хрест» плакала О. Кобилянська.

І. Франко порівнював Стефаникові твори з найкращими народними піснями, у яких сильна дійсність «оздоблена золотом найправдивішої поезії» [24, 237].

Якось Кобилянська у листі запитала Стефаника, чому в нього нема «сонячного настрою». Але Великий Каменяр не бачив у творах Стефаника навіть сліду песимізму. Він доводить протилежне: у багатьох із «його оповідань віє сильний дух енергії» [24, 240], ініціативи, а у всіх бачимо велику любов до життя й до природи, речі зовсім суперечні песимізмові. А сам Стефаник сказав: «Я писав те, що серце співало… Кажуть, я песиміст. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі — то це оптимізм» [Стефаник В., 1984, 3].

Згодом великі зміни у суспільному житті внесли деякі корективи у стиль письменника. Замість трагічних нот чітко виявляється гумористичне. Глибокий же психологізм, драматизм та лаконізм і далі лишаються характерними рисами Стефаникової реалістики.

Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели «стефаниківського» типу є «Новина». Тема твору — вбивство батьком своєї дитини — була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник порушив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв’язки: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася» [Стефаник В., 1984, 44 ]. Причина цього страхітливого злочину — голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи.

В експозиції письменник використовує вражаючі деталі, що ніколи не зітруться з пам’яті читача: «Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили б так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла б за вітром, як пір'я!» [Стефаник В., 1984, 45]. Упадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: «Мерці» [Стефаник В., 1984, 45]. Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав’язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Стефаника-експресіоніста вочевидь цікавила імовірність реальності опредмечення болю в слові. Тому його стиль такий гранично напружений, рельєфний. «У хатині, що лізе під горб, як перевернутий хрущик», — такими рядками починається новела «Сама-саміська» [Стефаник В., 1984, 67]. Увесь твір пульсує «опредмеченим болем» немічної старої, що відчуває його на порозі смерті лише як окремі рефлекси.

Художня концепція дійсності Стефаника суголосна, з одного боку, основним філософським засадам експресіонізму: світ жорстокий, несправедливий, приречений на страждання. Однак його твори також закорінені і в найяскравіших виявах національної ментальності. Тому, опромінені любов’ю митця і його духом, вони заперечують зло. Стефаникові герої, несучи свій хрест, часто тамуючи в грудях пекучий біль втрати, живуть любов’ю. Любов’ю до Бога, до людей, до Батьківщини.

Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі «Камінний хрест». Тема еміграції як руйнування моноліту нації реалізується значною мірою через приховану біблійну метафору «наріжного каменя», що не знайшов свого призначення, та мотиву грядущого апокаліпсису: «То як часом якась долішня хвиля викабутить великий камінь із води і покладе його на берег. Блимає той камінь мертвотними блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, щот не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя» [Стефаник В., 1984, 78].

Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам’янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі прозивати Івана Переломаним.

Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух встановив на пам’ять селу камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть українцям, хвилювали В. Стефаника. У новелі «Марія» він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина.

Завдяки поєднанню у хронотопі сюжету новели двох часових площин Стефаникові вдалось у невеликому за обсягом творі «вмістити» події цілої доби. Марія думками і серцем лине у свою молодість. ЇЇ спогади становлять своєрідну «новелу в новелі». Вона згадує ті щасливі дні, коли її сини були біля неї, коли вони вчились, а вона «ходила за ними по всіх містах, носила на плечах калачі й білі сорочки» [Стефаник В., 1984, 134]. Духовна велич матері і глибина її любові розкривається вповні у епізоді прощання з синами. Маріїні діти добровольцями вступили до лав січового стрілецтва, пішли здобувати для України вимріяну волю. Серце матері рвалось від болю, але Україна кликала її дітей шелестом хоругов і прапорів, громом січових пісень, і Марія віддає їй свій найдорожчий скарб. Використовуючи елементи техніки сюрреалістичного колажу, Стефаник надзвичайно точно «опредмечує в слові» материнський біль: «Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли» [Стефаник В., 1984, 135].

Стефаник створив новелою «Марія» пам’ятник українській матері-громадянці. Образ цей увібрав і життєвий прототип, і літературний, і переплавлену в горнилі страждань власну авторову любов і тугу за своєю матір'ю. Не випадково героїня Стефаникової новели названа іменем Матері Божої. Саме це ім'я обрав для героїні своєї найкращої поеми Шевченко, саме так назве свою героїню Улас Самчук, кількома десятиліттями пізніше, явивши світові Україну, розіп'яту на хресті ще однієї страшної національної трагедії.

Стефаник передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Особливостями світобачення Стефаника, «ідеологічним», «оцінним» рівнем поетики його текстів зумовлена і своєрідність їх форми та архітектоніки. Його прозу важко назвати новелами у традиційному сенсі цього жанру. Лише кілька творів з його спадщини можна віднести до цього літературного жанру (наприклад, «Басараби»), але загалом його жанр — безсюжетна мініатюра. Адже новелістична форма передбачає струнку, викінчену композицію. Стефаникові ж твори зумисне невикінчені, «не шліфовані». Однак, з іншого боку, нарисовим формам не властива така згущеність, насиченість емоційних тонів, якою позначена його проза. На погляд Н. Фрай, Стефаникову прозу слід радше означувати в жанровому аспекті так званими «розповідними категоріями літератури, що є ширшими і логічно давнішими, ніж звичайні літературні жанри» [22,123]. Фрай виділяє чотири такі категорії: трагічну, романтичну, комічну та іронічну. Саме трагічна розповідна категорія літератури є найбільш адекватною художній свідомості Стефаника, що базувалась на виразно трагічному світовідчутті. Ця категорія як спосіб організації його тексту уможливлює для прози автора відхід від строгих канонів новелістичної архітектоніки.

Світ Стефаникової прози визначається не акцентами на незвичайних подіях, не прагненням ефекту. Події, що їх автор робить основою своїх сюжетів, нехай часто і виняткові — «Новина», «Злодій», «Басараби» — все ж подаються як звичайні, буденні. Основне навантаження зміщується на дійсно новелістичну напругу наростання конфлікту, новелістичний принцип розкриття характерів.

Світ Стефаникових образів — надто об'ємний, монументальний, тому філігранні решітки традиційно вишуканої новелістичної композиції для нього затісні. Жодна химерна архітектура (чи то архітектоніка) не втримає, не вмістить цей масив, естетична приваба якого — саме в його буттєвій, екзистенційній сирій неприлизаності, нешліфованості.

У світі Стефаникових героїв голос власної совісті чинить суд вже на пограниччі цього і того світу. Реальне й ірреальне переплітаються. Мистецька інтуїція письменника, «опредметивши біль» гріха й покари, визначила і своєрідність композиції. Світ Стефаникової прози — це модель українського космосу, в центрі якого — трансцендентальна ідея, що перевищує границі життя. І часопростір сюжету формується за сіткою координат: хата (родина) — праця (лан) — духовність (церква). Як чужорідний елемент, звідки йдуть метастази гріха — хаосу — на узбіччі цих координат корчма. Де хліб святий пускають на пусте. Саме в корчму ведуть манівці тих, хто збився зі шляху. Там не просто пропивають ґрунтець — втрачають ґрунт під ногами, тверду моральну базу свого існування. Тому діти мусять бити батька, аби не пускав їх по світу з торбами («Лесева фамілія»).

Дорога починається з порогу. З порогу рідної хати. У Стефаниковій прозі саме цей хронотоп є одним з найпродуктивніших. Часто він стає межовим знаком між минулим і теперішнім. Антін Форналь («Синя книжечка») пропив ґрунт і хату, з газди став наймитом. Поріг рідної хати не пускає його в світи, однак Антін не може повернутися в те, що залишилось за порогом — в минуле, в космос родини, де лунали голоси і сміх його дітей, де був хліб святий і чиста сорочка: «Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та поцілував-сми поріг, та й іду. Темний світ навперед мене» [Стефаник В., 1984, 156]. Виводили із села молоденького парубка із обстриженою головою. Мама стояла на порозі. На цей поріг Миколай повернеться вже хіба що в домовині. Звідси, з цього порогу, колія нестиме у світи старого батька збирати сина в останню дорогу і відмолювати його гріх («Стратився»). Іваниха («Камінний хрест»), прощаючись з усім рідним перед дорогою в далеку й чужу Канаду, «…обчепилася руками порога і приповідала: — Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!» [Стефаник В., 1984, 80].

У новелі «Суд» поріг також стає межею між життям і смертю. І це гостро відчувають приречені.

Новела «Лесева фамілія» — це лише зав’язка сюжету, що саме тут і обривається. Функцію невикінчених композиційних елементів заміщує пейзажна деталь, що є водночас і символом, «проекцією долі»: «Небо дрижало разом із звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася» [Стефаник В., 1984, 123]. За повір'ям, якщо гасне зірка, то відходить християнська душа. Цей символ містить у собі зерно трагізму, що проростає у потенційну можливість подальших сюжетних колізій. Адже клявся Лесь удень: «Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!» [Стефаник В., 1984, 124]. Стефаник не потребує завершувати новелу. Адже лише те, що ще не відбулося, ймовірне, не спотворене «наявністю», вербалізацією, адже «мовлене слово звучить безнадійно в своїй вже-вимовленості. Сказане слово — це смертна плоть смислу».

Пиши кров’ю, і ти зрозумієш, що кров — це дух. Стефаник писав саме так. Тому його герої ідуть у вічність, виламуються за рамки «наявності»; живі, вони не завмирають у «соляних стовпах завмерлих слів»; опромінені любов’ю митця, йдуть у вічність «з його духа печаттю».

«Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру. За них я буду писати і для них», — так влучно висловив своє творче покликання Василь Стефаник, син простого селянина, який зумів піднятися до найвищих вершин духовності [Стефаник В., 1984, 4].

Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Уривчаста, нервова фраза зближує його з одним із найпопулярніших стильових напрямків початку XX ст. — експресіонізмом.

Найважливіші риси, що характерні стилю Василя Стефаника — це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак — і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

2.2 Покутсько-буковинський діалект як народна основа творів письменника Кожна мова існує у двох виявах — літературному й діалектному, які протиставляються один одному й разом з тим органічно пов’язані, постійно взаємодіють між собою, існують як нерозривне ціле. Українська літературна мова на всіх історичних етапах перебувала у постійній взаємодії з територіальними діалектами. І.Матвіяc зазначає: «Територіальні діалекти в сучасній українській літературній мові ще зберігаються як самостійні мовні одиниці» [17, 4].

Діалект (грец. дйЬлекфпт — наріччя, говір) — різновид мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, традицій, самосвідомості [21, 234]. Територіальний діалект ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотвірній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях.

Покутсько-буковинський діалект входить до південно-західної діалектної групи української мови, поширений в Івано-Франківський (південно-східні райони) і в Чернівецькій областях (за винятком західних районів — Путильського та Винницького. На заході межує з гуцульським говором, на заході і півночі з наддністрянським говором і на сході з подільським говором. Складається з двох говіркових масивів — покутських і буковинських (основних) говірок.

Покутський діалект у системі говорів південно-західного наріччя української мови посідає особливе місце. Особливість ця полягає в тому, що він характеризується не тільки йому властивими рисами, а становить систему говірок, перехідних між буковинськими, гуцульськими, бойківськими, наддністрянськими і подільськими.

Творчість В. Стефаника — видатне, новаторське й до певної міри етапне явище в історії української літератури.

На початку 20-х років письменник ніби соромився тієї говірки, якою розмовляють його герої. Він ознайомився з творами молодих письменників: П. Тичини, М. Рильського та ін. Він бачив, які чудові твори можна писати літературною мовою, і почав думати про те, що його твори бліднуть у порівнянні з творами нової української літератури.

Діалект сам по собі не вадив популярності творів Стефаника. Це свого часу слушно відзначив ще Іван Франко у статті «Літературна мова і діалекти» (1907). Діалект, читаємо тут, «не був Стефаникові перешкодою в тому, щоб він зробився почитним і улюбленим письменником усієї України» [23, 229]. Також І.Франко назвав його «абсолютним паном форми». Створений письменником тип новели не має близьких аналогій ні щодо ущільненості та місткості письма, принципу творення образу, ні щодо вибору композицій, напруженості розповіді, ні щодо несхибності такту, інтонування фрази, простоти вислову, яка йде в парі з широтою і глибиною поетичного мислення. Стефаник — письменник-трагік.

Про мову цього письменника нашими вченими мовознавцями і літературознавцями висловлено багато суперечливих думок. В останній час говорять про «стилізацію» діалектів та про безперечну літературність мови в творах цього видатного західноукраїнського письменника.

П. Горецький відзначає, що Стефаник у своїх творах цілком зберігає місцеву діалектну лексику в мові персонажів. До цього правильного спостереження треба додати, що діалектну лексику він зберігає свідомо і не тільки в мові персонажів, але й у своїй авторській мові, причому використовує не лише лексичні діалектизми, але й фонетичні, морфологічні і синтаксичні.

Мовознавці й літературознавці згодні з тим, що мова персонажів у творах Стефаника — діалектна (покутська говірка). Немає також розходжень у тому, що мова персонажів займає в творах більше місця, ніж мова самого автора, яка часто зводиться до мінімуму виступів.

Проте існує думка, ніби в авторській мові новел Стефаника панує не діалектна різновидність народної мови, а літературна мова. Тимчасом, за спостереженнями Б. Кобилянського, в авторській мові зустрічається досить багато виразних діалектизмів — фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних.

Про це свідчить проведений аналіз авторської мови Б. Кобилянського кількох повних творів В.Стефаника. Дослідник наводить результати аналізу авторської мови в творах:

1) У новелі «Новина» в авторській мові, що зустрічається вісім разів, знайдено понад тридцять лексичних, морфологічних і фонетичних діалектних елементів.

2) У новелі «Камінний хрест» в авторській мові, що зустрічається 34 рази, вжито біля 90 фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діалектних елементів.

3) У новелі «Май» в 12 випадках авторської мови налічується біля 40 діалектних елементів, що відносяться до різних сторін мовної структури.

4) У новелі «Кленові листки» в 26 випадках авторської мови зустрічається біля 35 граматичних, лексичних і фонетичних діалектних елементів.

Отже, у 80 випадках авторських виступів та коротких фраз у проаналізованих новелах В. Стефаника виявлено 202 діалектні елементи різного типу [11, 13 — 25].

Чимало дослідників, таких як І.Петличний, П. Плющ, І.Матвіяс вважає, що Стефаникові був властивий мовний дуалізм: персонажі говорили діалектом, авторська ж мова була літературною. Читаємо у С. Крижанівського: «Твори Стефаника написані покутським діалектом» [12, 23]. Цю ж думку висловлює і С. Шаховський: «Стефаник писав говіркою галицького покуття"[ 27,18].

Дослідник мови Василя Стефаника А. Зеленько твердить, що письменник поєднує українську літературну мову з діалектом, що «у прямій мові, дещо менше у невласне-прямій, переважає на всіх діалектне мовлення, тоді як у мовленні автора — літературна мова"[ 8, 34] .

Як показують спостереження Л. Булаховського за мовою новел Василя Стефаника, кількість діалектних елементів усіх рівнів, як у мові автора, так і в мові його персонажів майже однакова. Наприклад, у новелі «Виводили з села» в авторській мові фіксуємо 19 діалектизмів (закаменіло, тота, закервавлену, него, д’воротям та ін.), а в мові персонажів — 21 (колію, пастувала, дула-м, вірідю тощо). Подібне співвідношення діалектизмів є в інших новелах, наприклад: «Стратився», «В корчмі», «Лесева фамілія», «Мамин синок», «Гріх», «Озимина» та ін [1, 15 — 16].

Василь Стефаник, правда, відверто жалкував, що писав твори діалектом, вважаючи, що це до певної міри утруднює їх сприймання й розуміння читацьким загалом, говорив про потребу редагування.

Покутський діалект був для нього та його героїв рідною материнською мовою і він, прислухаючись до своїх героїв, писав твори. Якось мовно індивідуалізувати своїх героїв автор не прагнув, тому розрізнити за мовою, де той чи інший персонаж, — неможливо.

У публіцистичних статтях, перекладах, спогадах і листах мова В. Стефаника збігається з галицьким різновидом української літературної мови.

М.Рильський пише про те, що Стефаник був великим ентузіастом зображувальної сили діалектів: «В діалекті вся чарівність цього прекрасного прозаїка… Взагалі кажучи мова повинна вестися не про повне вилучення діалектних слів, форм і зворотів з літературної мови, а про доцільне їх використання» [18, 143].

На всіх етапах творчості В. Стефаника мова героїв-інтелігентів у новелах та авторська мова — це мова літературна. У ранніх творах, у період неунормованості літературної мови, в авторській мові чимало діалектизмів, у пізніших творах мова письменника не відрізняється навіть від нормативної літературної мови наддніпрянського різновиду.

Василь Стефаник у своїй творчості розглядав діалект як один із основних художніх засобів, потрібний не тільки для створення необхідних образів, але й для відтворення специфічно мовними засобами типових обставин, що серед них відбувається дія.

Письменник дуже добре знав народне життя і свідомо, зображуючи трагедію біднішого селянства, добирав відповідні конфлікти, ситуації, характери. Це зумовило добір і характер лексики в його творах, значна частина якої є діалектна.

Діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. В. Кобилянський зазначає, що діалектизми часто визначають неповно і дуже загально: «Говорячи про ці одиниці, звичайно, мають на увазі саме лексичні діалектизми, забуваючи про морфологічні та синтаксичні» [10, 67]. Діалектизми слід виділяти на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному. Тому, спираючись на дослідження Л. Булаховського, М. Жовтобрюха та інших вчених, доцільною вважаємо таку класифікацію:

— діалектизми лексичні (номінація деталей, явищ, предметів, реалій навколишньої дійсності згідно з мовною картиною населення певної території);

— фонетичні (орфоепічні особливості мовлення, специфіка вимови, звукові зміни унормативній лексемі);

— морфологічні (особливості функціонування морфологічних категорій у межах загальновживаних слів);

— етнографічні (назви реалій і понять, не поширюваних за межі певного говору);

— семантичні (лексеми, відмінні значенням від слів загальнонародної мови при їх звуковій ідентичності).

Помітне місце в лексиці творів В. Стефаника становлять слова — архаїзми: віче — збори, звізди — зірки, віншувати — вітати.

Другу групу становлять діалектизми — слова іншомовного походження, які з’явилися під впливом інших мов: шіпка — сарай, файно — гарно, цізорик — ножик, кримінал — тюрма, жовнір — солдат, газда — господар, чічка — квітка.

До третьої групи належать діалектизми — слова місцеві. Серед цієї групи виділяють лексичні і морфологічні діалектизми.

Морфологічні діалектизми характеризуються певними діалектними морфологічними формами: житє, щастє, пустєк тощо.

Групу лексичних діалектизмів, виявлених у мові новел В. Стефаника, становлять суто місцеві слова: вужевка — шнур, поривач — кочерга, бевка — затірка, пас — пояс, буката — клапоть. Лексичні діалектизми В. Стефаника в основному відтворюють життя і побут селян Покуття.

До них належать:

* назви предметів одягу: камазелька — жилетка; дранка — подерта сорочка; плахтина — одежина;

* слова на позначення предметів домашнього вжитку:

решетина — решето; лакітки — ласощі;

* діалектизми на позначення громадських відносин:

віче — збори громади; нотаруш — нотаріус; радний — член сільської управи;

* слова на позначення різних дій (дієслова): чипіти — стояти нерухомо; глядіти — дивитися; рунтати — красти; вістувати — сповіщати; банувати — сумувати; перепудитися — злякатися; нотувати — міркувати; ландати — волочитися; збиткувати — знущатися; воліти — хотіти.

* інші діалектизми: дуч — яма; рейвах — суматоха; чупер — чуб, чуприна; туск — туга, жаль; латюга — голодранець; гурба — юрба; бакурі - хлопчаки; володка — колосок; стрих — горище; хороми — сіни; борзенько — швидко; гадило — щасливо; тогідний — торішній; відай — мабуть; незабавки — скоро; на який ґатунок — яким способом, через що.

Фонетичні і морфологічні діалектні риси в новелах письменника надають мові місцевого колориту, емоційного звучання.

Найпомітнішими рисами покутсько-буковинського говору, що виявляються в творах новеліста, можна вважати такі.

Фонетичні особливості покутсько-буковинського діалекту: [а] після м’яких приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній позиціях — вйремйе, взєв, всяка, вігода, напюси. «Перевертайтеси в гробі, небожета, бо-м лайдак» [Стефаник В., 1991, 41]. «Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі боюси, мой, таже це не стодола» [Стефаник В., 1991, 31]. У деяких дієсловах теперішнього часу третьої особи однини л випадає: (робю, сто, благословю, дивюси) «Ліг я спати. Спю як камінь, спю — не вісипліюси» [Стефаник В., 1991, 31]. Інодін змінюється нал: (нумер — лумер), -е нац: (присягала — прицєгала), -ч нац (чи — ци), -л нав. «Процю, брате… видиш, п'ємо горівку, ти мене чєстуєш» [Стефаник В., 1991, 24]. «Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві» [Стефаник В., 1991, 48].

На морфологічному рівні виявлені значні особливості як у словотворі, так і в словозміні. Ці особливості характерні для всіх частин мови, а особливо для іменника, прикметника, займенника та дієслова.

Іменники першої відміни в орудному відмінку мають закінчення

— ов, -ев, -ом, -ем. Це поширюється також і на всі узгоджені з іменником форми, зокрема прикметники та деякі розряди займенників, а саме — зворотний, вказівний, присвійний: сльозов, дорогов, головов, руков, ногов, громадов, землев, роботов, другов: «Я тебе Андрійку файно вімію, вічешу, а завтра підеш зо мнов до церкви» [Стефаник В., 1991, 42]. «Ой дитино, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов» [Стефаник В., 1991, 44]. «Синку, озми мене з собов» [Стефаник В., 1991, 20].

Також характерне активне функціонування префіксу ві- (внпити). «Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десять років, та й село геть перебудую» [Стефаник В., 1991, 30]. «…А будинок, як дзигарок, віріс на подвір'ю» [Стефаник В., 1991, 30]. Наявність рухомої зворотної часткися як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонетичних варіантах (с'а, са, си): «Та ще снив ми си недавно» [Стефаник В., 1991, 21]; характерні прислівники ббвно «поволі», підсилювальна часткако після дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу): «Ходи-ко коло мої дитини і мамка, і нянька, і добродзейка» [Стефаник В., 1991, 106].

Займенник той, та, те виступають у формах тот, тота, тото, а цей у формі цес: «Та якби вас тоті черці знали, що ви за челядинка, та вони би вас за буком з церкви» [Стефаник В., 1991, 32]. Присвійні займенники мій, твій, свій мають дві форми: стягнену й повну, причому стягнена форма інколи представлена варіантно: «То я тебе вікорінував на старість із твої хати» [Стефаник В., 1991, 80].

У буковинській групі говірок поширені дієслівні форми типу худ’у, нус’у, вуз’у: «Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю!» [Стефаник В., 1991, 106]; «Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали» [Стефаник В., 1991, 56]. У 3-й особі однини і множини дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевимт (він худе, ббче, вони худ’е, рубл’е, йід'им): «А я, бігме, не знаю, що з него має бути?!» [Стефаник В., 1991, 104); вживання паралельних форм майбутнього часу дієслів (будемо робимти — мймо робимти, бэдеш банувбти — меш банувбти): «Аді, внеси столець та й сокиру та й мемо рахуватися…» [Стефаник В., 1991, 25].

Діалектні відмінності Стефаникового синтаксису виявляються як у структурі словосполучень, зокрема прийменникового та безприйменникового керування: «Десь я побіг за рискалем [Стефаник В., 1991, 65], «Незабаром прибігла поліція, тверезила голодняків» [Стефаник В., 1991, 96], так і в структурі простого речення, зокрема характеру вираження предикативної пари, а також в побудові складних синтаксичних структур — підрядних і сурядних речень, особливо засобів зв’язку — сполучників та сполучних слів: «Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рук корови» [Стефаник В., 1991, 45]; «Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти» [Стефаник В., 1991, 104].

Автор використовує велику кількість безособових речень: «Біжім синку, за ними, аби-м їх здогнала, най мені, дурній мужичці, простять» [Стефаник В., 1991, 62].

Також зустрічаємо в новелах письменника конструкцію, яка складається з прийменника «за» з іменником — об'єктом у знахідному відмінку: «Люди, люди, я до неї ніколи слова не за говорив, я за роботов за то забув та й за бесіду» [Стефаник В., 1991, 43].

Набагато рідше зустрічається поєднання прийменника о з іменником — об'єктом у місцевому відмінку: «А гуцул поробить таке, що чоловік о світі си забуває» [Стефаник В., 1991, 52].

Обставини місця, що виражені іменником у непрямих відмінках, передаються В. Стефаником такими конструкціями:

— прийменник до з родовим відмінком іменника: «До хати увійшов Василь із школярами» [Стефаник В., 1991, 47];

— прийменник до, д з давальним відмінком іменника: «. та я стала не знала, та й коло стола мені їда не йде до трунку» [Стефаник В., 1991, 78].

Досить поширеними є конструкції з прийменником «по» та іменником у місцевому відмінку на різні означення часу: «А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й іду додому» [Стефаник В., 1991, 58].

Сполучник та й, у творчості В. Стефаника виконує єднальну функцію: «А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здоганю» [Стефаник В., 1991,48]; «Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці» (Стефаник В., 1991, 32].

Сполучник, а вживається із значенням не протиставним, а єднальним: «Пив, а пив, а пив; пропив букату, пропив город, а тепер хату продав» [Стефаник В., 1991, 12].

Розглядаючи діалектні особливості синтаксису складного речення, можна впевнено сказати, що вони в основному зводяться до вживання окремих сполучників, невластивих літературній мові. Це стосується деяких підрядних структур, зокрема умовно-часових та мети. Найхарактернішим є сполучник аби, також, що, би та сполучник най: «Коби, каже, богато молока пила та мнєса якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила» [Стефаник В., 1991, 33]; «Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує» [Стефаник В., 1991, 41]. «Най пан бог твоїм дітем годить, де си поступ’ють» [Стефаник В., 1991, 18].

Покутський говір у творах письменника трансформований у досконалий засіб художнього виразу. Він належить до надбань української літературної мови.

Василь Стефаник вживав діалектизми не тільки для того, щоб найповніше відтворити мову героїв, а й для того, щоб вона була більш природною. Новеліст відтворив народно-поетичний світ, збагатив емоційну підоснову своїх новел, домігся оригінального тону для кожного зі своїх творів.

Новели письменника є психологічними, реалістичними, глибоко соціальними — цим і зумовлена стилістична роль діалектизмів.

2.3 Фразеологізми як один із художніх засобів створення експресивно-емоційного фону новел В. Стефаника Стійке сполучення двох і більше слів, яке в процесі мовлення відтворюється як готова словесна формула і звичайно являє собою семантичну цілість, називається фразеологічною одиницею, або фразеологізмом [29, 229].

Фразеологізми у новелах В. Стефаника займають значне місце. Усі вони належать до розмовно-побутової фразеології, яка надає твору образності, емоційності, експресивності. Фразеологізми, поруч з іншими лексичними одиницями, служать стилістичним засобом створення соціально-психологічного фону новел.

Характерною особливістю фразем В. Стефаника є те, що вони переважно зустрічаються у мові персонажів. Це пояснюється особливостями стилю письменника, який переважно веде розповідь за допомогою своїх героїв.

Фразеологізми разом з іншими образними засобами спрямовані на те, щоб донести думки автора до читачів, сформувати у них певні погляди, оцінки. Це стосується як ідейної спрямованості новел взагалі, так і окремих фрагментів.

Новела В. Стефаника «Новина» є однією з найвідоміших у творчому доробку письменника. У фразеологізмах, вкладених автором у вуста головного героя Гриця Летючого, звучить біль і розпука: «лишила на мою голову», «бодай земля її вікінула», «чума дес ходит», «бодай голову зломила».