Стрілецька поезія. 
Стрілецька поезія

Стрілецька поезія

Художнє явище, яке історики літератури означають як «стрілецька поезія та пісня», репрезентують насамперед В. Бобинський (1898—1938), О. Бабій (1897—1975) та Р. Купчинський (1894—1978). Якщо твори першого виходили не раз (востаннє в 1990), то два наступні не включалися в жодну радянську антологію і залишалися досі невідомими широкому загалу читачів.

Олесь Бабій (народився в 1897 р. на території теперішньої Івано-Франківщини, помер у 1975 р. в м. Чикаго) — син селянина; у лавах січових стрільців захищав, як і багато патріотично настроєних юнаків того часу, Західноукраїнську Народну Республіку від польських окупантів (згодом написав на цю тему поему «Гуцульський курінь» та повість «Перші стежі», 1937); був одним із фундаторів, разом із В. Бобинським та Ю. Шкрумеляком, групи поетів-символістів «Митуса» (1922). Здобувши вищу освіту в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі зі ступенем доктора філології, брав активну участь у літературно-мистецькому житті Львова як письменник і журналіст. Високу оцінку його збіркам «Ненависть і любов» (1921) та «Поезії» (1923) дав В. Бобинський уже після того, як дороги їх розійшлися.

Роман Купчинський народився в 1894 р. на Тернопільщині, помер 1978 р. поблизу Нью-Йорка. Його життя й творча біографія багато в чому схожа з біографією О. Бабія. Теж воював у січових стрільцях, розповівши згодом про ці події в романі-трилогії «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду»); працював журналістом, зокрема в редакції газети «Діло». Великою популярністю користувалися пісні на його слова, а часто й з його музикою; багато з них сьогодні знову повертається до життя («Зажурились галичанки», «Човник хитається», «Накрила нічка…», «Їхав стрілець на війноньку» та ін.), у яких яскріє багатий діапазон настроїв — від героїчно-урочистого до гумористичного. За життя Р. Купчинський не видав жодної збірки поезій, і лише в 1983 р. український поет і критик з Нью-Йорка Б. Бойчук упорядкував і випустив книжку «Недоспівані пісні».

Згаданих вище поетів об'єднувала, принаймні, на початку їх творчого шляху, прихильність до символізму. У кожного з авторів вона мала свої особливості: якщо В. Бобинський прагнув переплавити в своєму стилі витонченість версифікації європейських поетів з українською фольклорною символікою, передати тонкі порухи підсвідомості, то О. Бабій був радше поетом споглядально-рефлективного плану, чиї вірші порушують проблеми людської цивілізації, життя і смерті, таємниці буття («Йде Прамати істніння від джерел незбагнутих і розносить нам вина у розбитому збанку»), у його творах зустрічається точна й несподівана метафора («Світ містерій в серцях наших творить Ніч безоку і любов сліпа»; «Місто горем задавлене, як Лаокоон»), а Р. Купчинський любить персоніфікувати природу, при цьому або психологізує пейзаж, або матеріалізує через природні явища власний психологічний стан, наприклад, у «Спеці».

На жаль, на повну силу не розкрився талант ні О. Бабія, ні талант Р. Купчинського. О. Бабій збивався на багатослів'я й декларативність у віршах кінця 20—30-х років, а Р. Купчинський майже перестав писати вірші. Те саме спостерігаємо і в інших поетів цієї групи: лиш коли-не-коли зблисне оригінальний образ у віршах Ю. Шкрумеляка, як, приміром, в «Авлевій жертві»; Л. Лепкий лишився автором кількох популярних пісень («Ой видно село…»), а М. Голубець, автор кількох збірок у стилі «Молодої музи» й віршів з воєнного часу, став відомий своїми дослідженнями з історії українського мистецтва. Як літературне явище стрілецька поезія є перехідною ланкою між символізмом початку століття й новим поколінням митців.

Василь Бобинський (1898—1938). В. Бобинський народився 11 березня 1898 р. в Кристополі, (нині м. Червоноград) на Львівщині, у родині залізничника. Навчався у гімназіях Львова та Відня. Під час першої світової війни В. Бобинський — у лавах українських січових стрільців. На цей час припадають його перші публікації. У 1920 р. В. Бобинський стає комуністом, переходить на бік Червоної Армії. Восени 1921 р. повертається до Львова, що на той час входив уже до складу Польщі, редагує різні легальні й нелегальні видання — органи ЦК КПЗУ, двічі (1923 і 1926) потрапляє до в’язниці за свою видавничу діяльність, випускає книжки, перекладає, друкує статті, рецензує… З листопада 1927 р. В. Бобинський — редактор місячника «Вікна», довкола якого гуртуються пролетарські письменники Галичини. В травні 1929 р. створюється літературне об'єднання «Горно». Влітку 1930 р. за рекомендацією ЦК КПЗУ В. Бобинський з родиною переїздить до Харкова… і стає, зрештою, жертвою репресій. Вже перші вірші, звернення до побратимів-усусусів, — соціально заангажовані, функціональні — вони закликають, провадять, вимагають «Життя дати і кров Для добра людства й щастя Вкраїни». В. Бобинський формувався як функціональний поет, який виступає від імені багатьох і знає, що слово може стати ділом. Та відбувається злам в політичній орієнтації поета: ідея національного визволення поступається ідеї визволення світового пролетаріату. Слово «Україна» практично зникає з поезії В. Бобинського. Натомість слово «пролетар» ввійде в неї на рівні найважливішого поетичного знаку.

Довгий час поезія В. Бобинського перебувала у полоні образно-жанрових структур, розроблених чи культивованих І. Франком, і, загалом, не створила якихось видимих своїх інваріантів.

І. Франко пережив складну еволюцію: від атеїзму до відносного примирення з християнським світоглядом як базовим для національного відродження (поема «Мойсей»). В. Бобинський зазнав глибокого розчарування в ідеї національного відродження як самодостатньої, тому для нього християнство не було скарбницею духовності, а виступало служкою відмираючого соціального устрою. Натомість він перейнявся духом Франка-атеїста, духом, «що тіло рве до бою».

Що ж, на наш погляд, в набутку поета варте уваги? Вірші, вільні від ідеологічного диктату. Скажімо, вінок сонетів «Ніч кохання» 1923 p., де відтворюються прекрасні хвилини людського життя, підпорядкованого Еросу, де все взаємопереливається — чоловік і жінка, природа і новий зачатий час: «Я жду, я прагну міліони літ! Невтишною, пекучою жагою Палю сонця в погоні за Тобою, Викручую планети з їх орбіт!» Цикл має зв’язок із усією світовою культурою — від «Пісні пісень» і аж до Сосюриного «Так ніхто не кохав!..». У циклі «Майбутній метеор» (1924—1925) точка зору зміщена від людського до природного. Ліричним суб'єктом тут постає море (вода) — одна з основних природних стихій — втілення всепоглинаючого часу, непроминальної, незалежної від соціуму краси. Схрещуються стихії, народжуються і відходять різноманітні форми життя, врешті-решт з’являється і знання того, що і це море також колись змертвіє, як і поезія про нього, але Далекий мандрівник з незбагаугнх висот, Мертвяк у мертвяка грудьми твердими вдарить, розсипеться вогнем, і мертву тлінь розжарить,.

і викреше новий золотострунний льот.

Цикли «Ніч кохання» та «Майбутній метеор» (останній написано не без впливу А. Рембо, автора славетного «П'яного корабля», якого В. Бобинський переклав) були винятком в загальній течії його поезії.

Цікаві й по-своєму знаменні акценти знаходимо в поемі «Смерть Франка» (1926). Так, поданий у сюрреалістичній експресивній манері, написаний пружними терцинами VII (основний) розділ містить надзвичайно характерний момент — возвеличення І. Франка над каменярською фалангою, створення йому своєрідного культу, а це щось абсолютно протилежне всьому змісту й пафосу Франкових «Каменярів»:

І він почув, як сил прибоєм диким його рвонуло вверх, і він росте, росте титаном, обром огнеликим.

І вздрів, що бідне, кволе серце те, мов у кліщах, затиснуте у жмені,.

пучнявіє і полум’ям цвіте.

А того полум’я мечі черлені.

прорізують, рубають тьму й у тьмі.

вирубують вогнисте слово «геній».

Це вже не «тисячі таких самих, як я», це тенденція часу всеохоплюючого тоталітаризму. Соціум, позбавлений релігійності, потребує своїх богів, і цю з’яву чітко (усвідомлював це В. Бобинський чи ні) було показано в поемі «Смерть Франка». Безумовно, такий соціум потребує і ворогів, і віршів про боротьбу з цими ворогами, і письменників, які пишуть такі твори, і читачів, які їх читають і ними надихаються…

Від 1927 р. письмо В. Бобинського набуло чіткого «пролетарського» скерування. Журнально-газетна заангажованість вбиває ліричне «я», а отже, й гуманістичний пафос поезії. Переїзд до Харкова логічно довершував справу. З-під пера В. Бобинського виходять професійно довершені римовані політичні фейлетони та памфлети (цикл поем «Три портрети»), що стоять поза літературою і слугують обгрунтуванню нових класових боєнь.

Літературну спадщину В. Бобинського складають збірки «В притворі храму. Поезії. Книжечка перша» (1919), «Ніч кохання. Сонети» (1923), «Тайна танцю. Поезії. Книжка друга» (1924), «Поезії 1920—1928» (1930), «Слова в стіні. Вибрані поезії» (1932), численні публікації в періодиці, статті, рецензії, оповідання, уривки роману «Львів».

З-поміж інших письменників-«вікнівців» найбільш характерним і тиражованим у десятиліття культу й застою (поряд з Я. Галаном) був Олександр Гаврилюк (1911—1941). Для професійного революціонера, секретаря КПЗБ (Білорусії), в’язня сумнозвісного концтабору Береза Картузька художня література була виключно засобом революційної боротьби за торжество справи всесвітнього пролетаріату. У О. Гаврилюка не знайдемо, фактично, жодного твору, який тематично хоча б виламувався із заданої схеми потреб партійної агітації. Це також спадок, залишений часом наступу тоталітаризму, який приклався і до В. Бобинського.