Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Драматургія Старицького

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Подана п цензуру 6. VII. 1892 р., драма була заборонена; того ж року автор у тотожній редакції, тільки під новою назвою «В темряві» надіслав її у Львів, де вона й була надрукована 1893 року. Через рік драматург знову надіслав драму в цензуру (Петербург) в зміненому вигляді під назвою «Кривда й правда». Драма «В темряві зображає побут на селі, тематично нібито нічого нового проти, скажімо, драми… Читати ще >

Драматургія Старицького (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Зміст

  • Вступ 3
  • 1. Драматургія М.П. Старицького 4
  • 2.Мотив самотності героїв у драматургії Старицького 8
    • 2.1 Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка 8
    • 2.2 Несудилось 9
    • 2.3 Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці 16
    • 2.4 Водевіль «По-модному» 19
    • 2.5 «Богдан Хмельницький» 19
    • 2.6 Драма «Розбите серце» 24
    • 2.7 «Без світу» 25
    • 2.8 «Талан» 28
    • 2.9 «Маруся Богуславка» 32
    • 2.10 «Облога Буші» 37
    • 2.11 «Остання ніч» 39
    • 2.12 «Крест жизни» 44
  • Висновок 50
  • Література 53

Вступ

Мета курсової роботи: визначити мотив самотності героїв у драматургії М. П. Старицького.

Актуальність роботи: Робота має пізнавальний характер, визначення мотиву самотності у драматургії М. П. Старицького, аналіз творів пов’язаних з історичними подіями. Розглядання тогочасних умов життя, відносин між поміщиками та людьми з малим достатком.

Об'єкт дослідження: об'єктом дослідження у цій курсовій роботі є творчість М. П. Старицького. Мотив самотності у драматургії М. П. Старицького.

1. Драматургія М.П. Старицького

Драматургія М. П. Старицького розвивалася на протязі сорока років від лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864) до незавершеної перед смертю автора (1904) оригінальної історичної драми «Владислав IV».

Для того, щоб правильно визначити місце і значення драматичної спадщини М. Старицького в історії української дожовтневої драматургії, треба нагадати, що до виступу його як драматурга, — а він почався майже одночасно з появою перших творів М. Кропивницького, — українських драматичних творів було мало (класичні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ'яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Були спроби поширити український репертуар за рахунок таких драматичних творів, як «Щира любов» Г, Квітки-Основ'яненка, «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, але ці спроби не дали належних наслідків.

Тим більше не могли бути використані такі драматичні твори, як «Сава Чалий» і «Переяславська ніч» Ієремії Галки (М. Костомарова), або щось з писань Ващенка-Захарченка таких, як «Огледівся, як наївся, або якби не вовк та не собака, був би Грицькові гарбузяка», які, між іншим, розповсюджувались в друкові за дозволом царської цензури і серйозно шкодили розвиткові демократичної драматургії.

Тому-то, коли почала назрівати необхідність народження українського професіонального театру, одночасно виникла невідкладна потреба створити високомистецькі драматичні твори для репертуару.

На той час появились драматичні твори І. Нечуя-Левицького, які, щоправда, виявились малосценічними, виступив у драматургії Панас Мирний, великий І. Франко.

На противагу демократичній драматургії чимало драматичних творів написали письменники буржуазноліберального, або й одверто реакційного напрямку. Одначе твори їх, не зважаючи на прихильність реакційної преси й потурання царської цензури, виявились за змістом і формою досить безпомічними проти талановитої драматургії демократичного спрямування. Для української. прогресивної драматургії, особливо з 1876 року, крім загальних утисків, була створена подвійна й. потрійна цензура. Вона нещадно чинила розправу над прогресивними Драматичними творами українською мовою, навіть над дозволеними до друку. Вона, як правило, або категорично забороняла твір, або примушувала авторів змінювати текст твору в потрібному їй напрямку і, зрештою, дозволяла його до вистави в спотвореному вигляді.

Як свідчать документи цензурних архівів, зокрема в Ленінграді, багато творів і варіантів їх було поховано в процесі наполегливої боротьби українських драматургів з гнобительською царською цензурою. Жорстоку боротьбу з цензурними утисками витримував і М. Старицький. Чимало творів драматичної спадщини його теж поховано в архівах цензури, немало вийшло в світ споварених на вимогу її, а частина так і залишилась в чернетках, уривках і планах-задумах драматурга.

На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицького складають двадцять п’ять закінчених творів — (не рахуючи варіантів їх), а саме: один переклад («Гамлет»), тринадцять оригінальних творів і одинадцять перерй6ок «Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об'єктивних даних, зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяють встановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького — драматурга.

Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, було створено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лише шість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці на сцені.

Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів прогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже «непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М. В. Гоголь.

Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М. Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушення авторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не крився з переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріал для них.

Не вдаючись тут до всебічного текстуального дослідження всієї драматичної спадщини М. Старицького в багатьох варіантах рукописів, чернеток, розглядаємо лише твори, завершені автором, друковані в різних виданнях, і рукописи, заборонені цензурою.

М. Старицький, як вже згадувалось, ще в 70-х роках уславився як поет і перекладач кращих зразків російської та зарубіжних літератур. Тож цілком послідовно, поруч з перекладами ліричних і епічних творів, він почав перекладати й драматичні, як наприклад трагедію, «Фауст» Гете, уривок якої був потім уміщений в згаданому йому виданні «Поезії» М. Старицького (1908 р.).

Так само природним було те, що М. Старицький на початку 70-х років заходився перекладати трагедію «Гамлет» В. Шекспіра, мріючи поставити її на українській сцені як зразок світової драматургії.

Драматичні переклади українською мовою, що призначались для сцени, були категорично заборонені царським урядом. Згодом тільки, як згадувалось, з великими труднощами здобувши дозвіл цензури, М. Старицький зміг видати перекладену трагедію гарно оформленою книгою.

Не дивлячись на те, що «Гамлет» і далі перебував під забороною до вистави, Старицький все ж переклав лібрето опери «Галька» Монюшко, але його було заборонено.

Нарешті, вже в 1903 році він, не здаючись перед царською цензурою, перекладав драму «Роза Берндт» Гауптмана під назвою «Напасть», та вже завершити не встиг.

Широкі, як видно, були перекладацькі задуми М. Старицького, але їх не вдалось здійснити.

Процес підготовки й самого перекладання трагедії Шекспіра мав (поруч з студіюванням зразків вітчизняної класики) велике значення в становленні М. Старицького — драматурга, що починав тоді розгортати свою власну драматичну творчість.

2. Мотив самотності героїв у драматургії Старицького

2.1 Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка

Основою багатої тематики і жанрів драматургії М. П. Старицького є, звичайно, його оригінальна творчість, що тривала протягом всього творчого шляху його як видатного українського драматурга демократичного напрямку.

Першим з оригінальних творів був створений у 1872 році широковідомий водевіль на 1 дію «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», що був дозволений до вистави цензурою в квітні 1873 року.

Того ж таки року водевіль був поставлений на домашній сцені в будинку Ліндфорсів у Києві аматорським гуртком під керівництвом автора. Вперше він був надрукований у збірнику «Луна» і притому вдруге пройшов уже подвійну цензуру київського цензора і Петербурзького цензурного комітету через Головне Управління в справах друку, і дозволений був до друку 24. IV. 1881 р.

Такі документальні свідчення про водевіль «Як ковбаса та чарка…» розбивають наклеп про залежність його від жарту Л. Глібова «До мирового».

В основу сюжету водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицький поклав анекдотичний, але дуже характерний конфлікт між двома українськими панками, взятий, як зазначено у виданні 1890 р., «з старої події». Українські панки Шило і Шпонька, які посварились на полюванні за те, чия собака була ліпшою, зустрілись у корчмі, де господарка Горпина Шпортуниха подбала, щоб їх помирити на тій підставі, що у одного була тільки горілка, а в другого лише ковбаса. Художня сила цього водевілю, звичайно, не в сюжетній основі, а в цілій, хоч і невеликій системі колоритних художніх образів, невимушено й дотепно розкритих за художньою логікою у відповідних обставинах.

Невимушене й чітке розгортання комічних ситуацій створює струнку, динамічну дію водевілю, а вдале використання українського пісенного та розмовного фольклору надає реалістичному творові цікавого, дотепного характеру невмирущих сцен народного гумору й сатири. Ось чому водевіль цей з 1873 року і досі не сходить з української сцени, зайнявши місце серед класичних творів.

2.2 Не судилось

Дальшим кроком вперед було створення драми «Не судилось». «Драма ця,—писав М. Старицький,—була задумана мною ще в 1876 році і в тому ж році не тільки подібний план, а й дві перших дії були закінчені, але внаслідок заборони малоросійської сцени роботу цю я облишив, не бачачи в найближчому майбутньому цілі її застосування».

Тоді ця драма мала назву «Панське болото», і задум її безпосередньо зв’язаний з животрепетними явищами тогочасної дійсності, які вивчав М. Старицький, з одного боку, і працею його над перекладом «Гамлета» Шекспіра, з другого боку.

Після порад знавців літератури та сцени М. Старицький закінчив драму вже під назвою «Не судилось» (1881), щоб надрукувати її в альманасі «Рада», який він тоді організував. Але через потрійну цензуру в Києві і в Петербурзі та інші ускладнення з виданням альманаху «Рада», ч. 1 вийшла аж в 1883 р. (дозволено цензурою — Київ, 12. IV. 1883 р.).

Збереглись також подальші рукописи переробок драми під натиском цензури, коли М. Старицький терпляче і наполегливо добивався дозволу драми для постави на сцені. Драма була остаточно скалічена, доки була дозволена до вистави 12.Х. 1885 р. під назвою «Не так склалося, як жадалося»,

«Не судилось"—драма на 5 дій, яка за змістом більше відповідає назві її першої редакції — «Панське болото». Підносить вона нову важливу тему в українській драматургії того часу, даючи одну з кращих реалістичних картин українського села після реформи 1861 року. Суть драми, звичайно, не в тому, що панич Михайло Ляшенко занапастив життя бідної дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни., Та це й не було б новим після Шевченка в українській літературі більш новим є те, що син поміщика щиро покохав, захоплюючись взагалі поезією народу, селянку — сироту, яка всією душею теж закохалась у нього. Але через різницю станів, маєтків та через інтриги їм «насудилося» бути в парі, бо Катря загинула, не витримавши натиску панів, сільської темряви та власного зрадженого сумління. Одначе й цим не вичерпується зміст драми

М. Старицький, прекрасно обізнаний з життям поміщників на селі, особливо 60−70 років XIX століття безпосередньо знаходячись середніх, захоплювався разом з М. Лисенком «ходінням в народ», переважно в коло сільської молоді, йому були відомі випадки одруження паничів з селянськими дівчатами (згадаймо хоч би любого йому «дядю Олексашу», якого введено епізодом в драму), і в цьому вбачалась ознака нового часу.

Пильно спостерігає молодий, драматург, як складаються пореформені відносини на селі, натрапляючи неминуче на соціальні та національні суперечності, які виростали на очах, і глибоко хвилювали його, примушували замислюватись над ними і робити певні висновки.

Характер «нових» пореформених відносин на селі у всій їх реальності М. Старицький і намагався змалювати в своїй драмі «Не судилось». Ідучи по лінії розкриття гострий суперечностей, не шкодуючи виразних фарб у змалюванні образів. Не зв’язаних навіть з любовною колізією, — він відтінює, подає цікаві деталі внутрішнього єства персонажів, мотивує їх вчинки (Зізі, Жозефіна, Шльома) для глибшого показу в напруженій дії соціально — побутової картини в цілому. Отже «Не судилось» далеко переростає в драму кохання, що займає в творі, на перший погляд, основне місце.

Справді, особиста драма нещасливого кохання (Михайло — Катря — Дмитро) розкривається в органічній єдності з соціальним та національним колізіями. Характерними для тодішнього життя в українському селі що промовисто названо було автором «Панське болото», в глибині якого загострювалась боротьба між поміщиком і селянами всупереч твердженням ліберально — буржуазних теоретиків того часу.

Саме характерні мешканці цього «болота» або, як ще гостріше визначав Павло Чубань, — «багна», які так чи інакше зв’язані з особистою драмою, поставлені в основі розвитку дії твору, що визначає його сюжет

Найбільше місця в творі займає постать панича Михайла, який спочатку нібито захоплений новими ідеями народолюбства, видимо, під впливом свого товариша — лікаря Павла.

Михайло полюбляє ходити в розкішній українській «мужицькій» одежі, розмовляти українською «простонародною» мовою, бувати вечорами серед селянської молоді, а особливо серед дівчат, як освічений панич м’якої, чулої вдачі, що шукає поезію в житті.

Він похваляється, що буде «працювати там, де мені мило, — на користь народові».

Селянська молодь, видимо, щиро сприймає, панича, а особливо красуня-сирота Катря Дзвонацівна, до якої він залицяється, а потім, заволодівши душею і тілом її, не може вирішити, як вийти з скрутного становища, щоб і «чесним» залишитись, і проти батьків не піти, бо тоді доведеться жити своїм трудом. Тепер на Михайла, що гірко шкодує за втраченою поезією, не впливає ні вмовляння Павла, щоб він негайно одружився з Катрею, ні приклад дяді Олександра. Він охоче слухає Бєлохвостова, погоджується на матеріальну винагороду Катрі, що буде як «покровительствуемая любовница», яку «никто не обидит», бо така по суті «болотяна» природа Михайла зо всіма її панськими якостями.

Вболівання й каяття його над умираючою Катрею не знімають цих якостей, які з таким нищівним докором підкреслює Павло в останній репліці над трупом Катрі: «То така, паничу, ваша поезія?»

Та воно й не дивно, бо народився й виріс Михайлов панській родині, де заправляє, мати його Анна Петрівна — «слабонервная, чувствительная», вкрай егоїстична і розбещена пані. Їй чужі будь які демократичні поривання, елементарна лояльність і навіть звичайне почуття жінки — матері. Вона скаженіє, втрачаючи людську подобу, як тільки бачить Михайла з Катрею: «А! Мерзавка! ІІотаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына! Я тебя собственными руками разорву. (Сіпається до Катрі)».

Батько Михайла — поміщик Іван Ляшенко — простий і поведінки й завзятий кріпосник з переконання. Найбільше він клопочеться над тим, щоб знайти нові засоби визиску колишніх кріпаків за допомогою орендаря Шльоми, в якого він на позичках. Він заграє з гувернанткою, коли не бачить жінка й діти ненавидить, як лютого ворога, свого брата Олександра за його демократизм. На Катрину драму він дивиться як кріпосник: «…скручу з парубком, дам придане та й витурю.».

Тут же в «панському болоті» чудово своє почуває ч «англоман», фатуватий «європеєць» поміщик Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, який зухвало глузує з «хлопоманства», з української мови, називаючи її «выдуманным диалогом». Розбещений пошляк Белохвостов, навіть коли Катря на очах з горя тяжко страждає, вигукує по-французьки: «Але вона чарівна»

Зухвало грубою, цинічною виростає в «болоті» Зізі - сестра Михайла, немов завершуючи коло Ляшенків.

Біля панів виросла цілковитою моральною потворою покоївка Аннушка, й, неначе гнилий пень, стирчить серед «болота» ще з кріпацьких часів старий лакей Харлампій, по жалкує за кріпацтвом, коли, мовляв, було справжнє «вельможне панство», а тепер «з мужвою воловодиться».

Як і Аннушка, Харлампій своїм грубим втручанням допомагає доконати Катрю в її недолі.

М. Старицький нещадно викриває нікчемність і жорстокість цих мешканців «папського болота», протиставляючи ті здорові позитивні сили, що зростають і стають на боротьбу за кращу долю трудящих. Він показує образ типового різночинця-народника 60-х рр. — молодого лікаря Павла Чубаня, який заводить школу для народу, позичкову касу, лікарню, розтлумачує селянам, як відстоювати свої права, наводить їх на шлях боротьбу проти панів-визискувачів. За демократичні переконання й вчинки Павла ненавидять поміщики але глибоко поважають і слухають селяни. Він щирий друг Катрі, матері її й Дмитра, який, не дивлячись ні на що, глибоко, кохає Катрю, виступає месником за неї й за всі кривди.

Особливо зворушливий образ Катрі головної героїні драми. Тендітна сором’язлива дівчина-сирота ніжної ліричної вдачі, довірлива й щира, здатна на глибокі почуття красуня. Наштовхнувшись на грубі і нездоланні для її натури перешкоди, вона передчасно загинула.

Вся система художніх образів драми побудована так, що одночасно з соціальними суперечностями розкриваються і національні.

Сама драма написана різними мовами, що, на думку автора, очевидно, повинно було точно відтворити наявний тоді стан щодо мови. Український одяг і мова служать тут для підкреслення демократичних симпатій. Навіть Михайло гостро реагує на презирливу репліку Бєлохвостова щодо української мови як «выдуманным диалогом».

Михайло — «Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатися: не бачив Америки — значить, нема, не чув про Канта — значить, вигадали. Розмовляти на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу не згірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурать твоїй писі. Живеш на Вкраїні, то знай її, й мову!»

А далі він з’ясовує, чому це так:

«Кожному народові бажається виробити собі такі форми, в яких йому найпридобніше. Кожному народові в своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом, а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя і правду».

Хоч у подальшому розгортанні драми ці питання й не підносяться вже з такою гостротою, але така постановка їх на початку твору досить характерна для тодішнього молодого, пройнятого демократичними настроями покоління інтелігенції.

Драма «Не судилось» піднесла животрепетні питання і соціальних і національних взаємовідносин, що складались. у60—70-х рр. XIX ст. на селі.

М. Старицький, правдиво змальовуючи реалістичну драматичну картину на добре відомому йому матеріалі, неминуче прийшов до сумних висновків щодо цих «нових» пореформених порядків на селі. Справді, національне питання в устах Михайла прозвучало досить декларативно, а тим більше наведені вище твердження, то такі паничі («ми») стоять «за освіту меншого брата, за народне щастя і правду», бо в розвитку дії драми недвозначно показано, на що такі паничі здатні та яке «щастя» і «правду» вони відстояли.

Драма «Не судилось» — великий крок вперед в становленні Старицького як драматурга-реаліста, видатне явище в українській драматургії того часу. Про це свідчили не раз навіть упереджені сучасники, мимо закидів різного порядку, які при цьому в тій чи іншій формі робилися.

М. Костомаров, приміром, звертаючи увагу на надруковану того року в «Раді» драму «Не судилось», тенденційно не помічену рецензентом збірника, заявляє, то й він не належить до прихильників Старицького, як заявляв уже про це раніше, а проте:

«Тепер, — пише він, — по чистій совісті, не можемо не пізнати новий самобутній твір цього письменника одним ч кращих у своєму роді і вартих уваги явищ у небагатій щодо кількості книг малоруській літературі.

Автор зачепив найважливіші струни сучасного суспільного життя, розкрив недугу, яка відчувається всюди в наш час, і зобразив її в таких рисах, в яких вона проявляється в сучасному суспільстві".

Навівши далі характеристику персонажів драми, Костомаров продовжує:

«Всі ці особи зображені дуже опукло, з явними рисами, властивими як особистості кожного, так і оточенню, в якому вони обертаються. Всі вони реальні і закінчені.

Мова в усій драмі правильна і слово відповідає думкам.

Прочитавши цю драму, можна з першого разу помітити, що автор перебував під впливом Шекспіра: недаремно він був перекладачем «Гамлета».

Вплив Шекспіра відбився духом великого англійського драматурга, що проймає всю п'єсу в її настрої і зіставленні характерів".

Костомаров закинув тільки, що фінал драми — штучний, типу французької мелодрами, і вважав, що набагато більш народним є фінал драми Квітку-Основ'яненка «Щира любов», яка дещо нагадує «Не судилось».

Того ж таки року в замітці «Малорусская драма 60-х годов» відзначено, що в драмі «Не судилось» М. Старицький зачепив дуже серйозні і в той же час вдячні для драми сторони тодішнього життя малоруського інтелігентного суспільства".

Відзначена була дратва «Не судилось» і в «Очерках истории украинской литератури XIX ст.» М. Петрова як твір, що становить «дійсну епоху в поетичній діяльності» Старицького, щоправда, — «якщо це оригінальний твір» (стор. 455), в чому Петров сумнівався, посилаючись на драму «Доки сонце зійде…» М. Кропивницького. Це викликало відомий протест М. Старицького, надрукований у газеті «Заря» (1884). Навіть Б. Грінченко, який заперечував у 1897 р. будь-яке значення драматичної творчості М. Старицького для української літератури, мусив визнати, що «тільки одно з них має літературну вартість, се справді драма «Не судилось».

Не дивно, що ця драма М. Старицького зазнала такої пильної уваги цензури, яка зразу помітила соціальну суть твору і унеможливила тому вихід її на сцену в такому вигляді.

З документів цензури видно, на який шлях штовхала вона драматурга, якщо він хотів побачити свою п'єсу на сцені, і тому зрозуміло, чому М. Старицький мусив у подальших редакціях все більше і більше нівелювати соціальну суть драми, облагороджувати поміщиків і т. д.

В останній редакції драми під назвою «Не так склалося, як жадалося» вже Михайлові (в цій редакції — Грицькові) вкладаються слова, які він вимовляє під час суперечки з Бєлохвостовим (Білашем): «Я молю господа за царя, що ослобонив мільйони». У фіналі драми демократ Павло вже не викриває суть «панської поезії», а тужить над збожеволілим Михайлом і т.д.

Власне сценічна історія драми нескладна і неширока. Дозволена, як уже згадувалось, у «знешкодженій» редакції під назвою «Не так склалося…» (1885), вона

була поставлена вперше автором-режисером у трупі під мого ж керівництвом 10 грудня того ж року в м. Воронежі, до кінця сезону ставилась ще кілька разів, а далі переходить у репертуар інших існуючих тоді труп.

Тільки в радянському театрі стало можливим здійснити постановку драми «Не судилось» в її неспотвореному вигляді.

2.3 Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці

Новим етапом в творчості Старицького було створення драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яка була поставлена на сцені українського театру з 1887 року і справедливо здобула одне з перших місць серед репертуарних класичних творів української драматургії.

Популярна українська народна пісня «Ой не ходи, Грицю…», яку за давньою легендою нібито склала народна поетеса часів Хмельницького Маруся Шурай (чи Чурай), неодноразово використовувалась письменниками і, зокрема драматургами, як тема чи один з головних мотивів. В українській драматургії на тему цієї пісні відомі твори: «Чари» Тополі, «Не ходи, Грицю, на вечорниці» Александрова, «Маруся Чурай» Бораківського, «Маруся Чурай» Самійленка та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького.

Кожний з авторів по-своєму використав мотиви пісні, але жодний із згаданих творів не зазнав такої гучної глави в критиці й на сцені, як «Ой не ходи Грицю…» М. Старицького, хоч драматурга не раз обвинувачувано було в нібито переробці згаданої тут драматичної оперети Александрова, що раз у раз спростовувалося експертизою, свідченнями і судом. Аналіз чималого матеріалу щодо цього: статті В. Александрова «Что сей сон означает» (1890), висновків судового процесу М. Старицького з І. Александровським (1901) та різних відгуків про цей процес, а також зіставлення текстів обох творів не дають підстав твердити, що М. Старицький переробив оперету В. Александрова, хоч між сюжетами цих творів є певна спільність.

Деякі українські трупи не дотримувались авторського тексту, давали в поставі справді суміш драми, Старицького й оперети Александрова. З Хоми, наприклад, робили обов’язково горбатого (що є у Александрова і нема у Старицького). Текстова мішанина під прізвищем М. Старицького видавалася і перевидавалася, звичайно, без відома авторів. Одне з таких видань було здійснене (вдруге) навіть в 1927 році'.

Отже, драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці"—дальший власний крок М. Старицького — драматурга. Старовинна народна пісня з її Мотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Чурай, а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створення цікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми, яка спочатку і до кінця, як вінок з прекрасних, запашних польових квітів, являє собою художнє мереживо з народних пісень, звичаїв, ігор і танців, що є барвистим фоном для перипетій, 'В драмі розкрито типові образи українського села {переважно молоді) в їх соціально-побутових відносинах. В прості, сердечні відносини молоді вдирається пристаркуватий парубок Хома. Хоч для молоді він — «ідол», «відьмак — з чортами знається», син ненависних здирщиків, що «все село обнищили», а баба, з якою він живе, «відьма», але — «хоч і відьмак, та багатій» — і це дає Хомі силу впливу. Хома фізично потворний, хитрий і підступний. Він, маючи гроші, стає на боротьбу з красою: «Невже розум і гроші, — заявляє він, — не можуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!» (І, 3). Кожну дрібну щілинку у відносинах молоді (Гриць — Маруся, Потап — Дарина, Гриць — Галина) використовує спритний багатій Хома, розставляючи тенета, щоб заволодіти красунею Марусею. Він мучиться тяжкою мукою заздрощів — і це штовхає його на нові й нові підступи, аж до задуму знищити Гриця руками Марусі. Пекельний план, тонко розрахований на кінцевий успіх, зазнає проте краху на самому, здавалось, його завершенні.

Маруся наважується отруїти коханого Гриця, тільки пересвідчившись, що навіки втрачає його, та й то зважується вмерти разом з своїм коханим від тієї ж отрути. Цього не сталося «випадково» тільки тому, що Гриць розлив решту отрути. Маруся, побачивши труп отруєного коханого, збожеволіла, співає «Ой не ходи, Грицю…», чим доводить до нестями недолюдка Хому, — який вигукує в фіналі: «Пропало все, все! Ну, так!.. (Вихоплює ножа, кінчає самогубством)».

Такий фінал драми М. Старицького — відмінний від фіналів згаданих творів на цю тему, в тому числі й оперети Александрова, блискуче завершує напружену драматургічну дію твору, підкреслюючи, що ні за які гроші краси й кохання не придбати, що носія підступності чекає ганебний крах, а тих, хто піддається їй, — тяжка кара. Ці здорові, суто народні висновки випливають та логікою системи досить повно розроблених образів драми.

Кожний з персонажів її виразно індивідуалізований І одночасно в масі становить невід'ємну деталь цілої динамічної соціально-побутової драми на ґрунті нещасливого кохання, в якій, всупереч твердженням про «мелодраматизм образів Хоми й головної героїні драми Марусі», злочинний Хома виступає не виключною причиною страждань героїв, і не лише в простодушній докірливості їх криється лихо.

В цьому не важко впевнитись, прослідкувавши, що й процесі розвитку дії драми характери головних героїв так формуються, що в їх взаєминах утворюються щілини, які спринт використовує підступний Хома, сплітаючи інтригу.

Визначаючи своєрідність літературно-драматичного жанру свого твору, драматург назвав його «народною драмою, ч музикою, співами, танцями».

Такою вона з великим бучний успіхом проходила довгі роки на сцені українського театру і тепер ще займає серед інших класичних творів української драматургії видне місце в репертуарі українських радянських театрів.

2.4 Водевіль «По-модному»

В 1887 році М. Старицький написав також водевіль га одну дію «По-модному». Дія відбувається в родині багатого, але простого козака Вареника, який за всяку ціну пнеться в дворянство і з цією метою все життя в родині перебудовує «по-модному» з допомогою паламарської вдови Дзвонарської. Вареник буває у великих панів, одержав уже «мегдалію», сподіваючись ще й на «кавказького хрестика», пив у самого «предсідателя чайок з конякою», заразом позичаючи збіднілому панству «грошенят».

Водевіль «По-модному» слабший своїми художніми якостями, ніж «Як ковбаса та чарка…» Він не має таких завершених образів і досконалості в динамічному розгортанні дії, але досить гострий ситуаціями та фарбами художнього малюнка, як у зображенні постатей набундюченої і голої шляхти (мати і син Дембицькі), карикатурної «модниці» Дзвонарської, так і вдалим висміюванням зарозумілого багатія, українського «чумазого» Вареника.

Водевіль «По-модному» для М Старицького як драматурга був перехідним твором, на якому не зосереджувалась його особлива увага. Одночасно його захоплює, всупереч категоричній забороні, новий жанр — історична грама.

2.5 «Богдан Хмельницький»

Героїчний етап боротьби українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, приваблює М. Старицького, і в результаті напруженої праці над цією темою — наприкінці 1887 року з’явилась історична драма «Богдан Хмельницький» у п’яти діях з епілогом, що мав назву «Братский союз».

Цензура зустріла твір з особливо гострою увагою, про що свідчить досить широкий аналіз твору і висновки цензора, до яких приєднався й Петербурзький цензурний комітет.

Найбільш стурбована була цензура сценами драми «збуджуючого характеру, в яких відбивається нестримне прагнення українців до свободи» і в яких «приховується надія на краще майбутнє України». Ось тому-то цензор, а за ним і вищі цензурні інстанції присудили, що твір, як перейнятий політичною тенденцією, не відповідає цензурним вимогам, і його визнано «неудобним» до друку, а тим більше для сцени. Протести драматурга нічого не допомогли.

Вдруге подана до цензури драма «Богдан Хмельницький» зазнала тієї ж долі, хоч драматург і пом’яв шив політичну загостреність головних сцен твору, надолужуючи її розгортанням особистої драми головного героя.

І лише в третій редакції драма дістала дозвіл цензури в 1897 р., тобто через 10 років від часу подання першої редакції. (Тут розглядається драма «Богдан Хмельницький» за текстом, видрукуваним у журналі «Киевская старина» того ж року і використаним на сцені українського театру).

Шість епізодів-картин (5 дій) драми «Богдан Хмельницький» охоплюють кілька років боротьби українського народу на чолі з Хмельницьким проти загребущої польської шляхти і завершуються живою картиною-апофеозом «Переяславська Рада».

Цікаво, що натхненником на боротьбу з шляхтою виступає старий бандурист як представник знедоленого люду.

Він запалює святий вогонь соціальної помсти проти гнобителів. Одночасно в дії зав’язується особиста драма Ганни, яка приховано і безнадійно кохає Богдана, і Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну, і облудливої, честолюбної панянки Єлени, що заграє то з Богданом, то з його сином Тимком, то з Чаплінським.

Зав’язано й інтриганську роль пробоща-єзуїта, який пропонує Чаплінському для «отчизни» — «од справ по-спільних збити й закрутити у власних» Богдана Хмельницького, підбивши у нього Єлену, на що Чаплінський дуже радо погоджується, бо це саме входить у його особистий підступний план. Особисті мотиви драми, переплітаючись із соціальними, набирають дедалі більшої ваги та сили.

В цьому виявилась сила і слабість художнього відображення історичної дійсності в драмі.

Сила драми «Богдан Хмельницький» М, Старицького в тому, що в ній образу Богдана Хмельницького і деяких інших позитивних героїв — носіїв патріотичної ідеї визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, надано рис хоч і визначних, але звичайних реальних людей.

Справді, в першій дії драми автор дає правдиве уявлення про надзвичайно тяжкий Стан знедолених мас українського народу в лабетах шляхетсько-польської сваволі. Далі згадано, що недавно померла від тяжкої хвороби жінка Богдана, а він затіяв бенкет із старшиною, наблизивши до себе зрадливу красуню панну Єлену. Тому-то Домаха — стара господиня сотника Хмельницького, цілком доречно ремствує: «Тут щодня тільки й чуєш про грабежі та про ґвалти… церкви замикають… нещасний люд то по лісах ховається, то по шибеницях гойдається, а старшина бенкетує!»

В драмі також виразно помітно намагання драматурга показати класові протиріччя серед козацтва, й тоді патріотичні настрої набирають конкретно-історичного народно-демократичного характеру. Такі протиріччя, наприклад, показані в суперечці між запорожцями та «лейстровиками» (дія II, вихід 4) перед повстанням. Коли «лейстровик» Сулима робить закид запорожцям, що вони «часто здіймають ще на Вкраїну біду…», у відповідь йому запорожець Чарнота заявляє: «У вас вся Україна в кишені! Хіба ви дбаєте за неї? Старшина з ляхом наклада…» і т.д. А Нечай потім ще ясніше підкреслює, що на Україні лихо: «Не через ляхів, а через панів: прості ляхи — такі ж харпаки… ми б з ними жили й вік, якби не ті ксьондзи та не дуки».

Кривоніс підтверджує це: «именно, що всі дуки одним миром мазані», а ще один запорожець додає: «Одного дідька діти!».

Такі настрої відповідали настрою народних мас України, які ніколи не вбачали ворога в польському народі й ненавиділи панів-гнобителів незалежно від їх національної приналежності. Важливо те, що Стариць-кий саме цю рису підкреслив у сценах драми, засвідчивши своє реалістичне розуміння соціальних і національних взаємовідносин на Україні в дусі демократичних традицій. Отже, в основі ідейного змісту драми «Богдан Хмельницький» є прогресивне розуміння народно — українського патріотизму, який включає ненависть до польської шляхти та інших загарбників, при позитивному ставленні до польського народу, і давню історичну, братню дружбу з великим російським народом, що підкреслено було в драмі епілогом «Братський союз» (в першій забороненій редакції) і апофеозом «Переяславська Рада» (в останній дозволеній редакції).

Але соціальна основа драми дедалі поступається місцем особистим колізіям, які побудовані, до того ж, на ґрунті кохання. В цьому слабкість драми.

М. Старицький показує історичні події переважно в плані особистої драми самого героя їх — Богдана Хмельницького, який, порушивши нібито підвалини свого соціального покликання, бо підмінив святі громадські обов’язки перед народом на задоволення особистих пристрастей, стає приреченим «грішником», що карається «небом і людьми». Осліплений і сп’янілий у честолюбних намірах своїх, від слави, яка піднесла його на хвилях народного повстання проти гнобителів так високо до влади над людьми, Хмельницький, за автором, починає втрачати зв’язки з керованими ним масами і перед вирішальним боєм під Берестечком (фінал драми), впадає в розпач, зневір'я.

Базуючись на історичних даних про Хмельниччину, М. Старицький, що збивався з наміченого творчого задуму вимогами цензури, пішов по лінії розкриття внутрішньої інтимної драми головного героя. Образи ж сподвижників Хмельницького — Богуна, Кривоноса, Морозенка й інших, оспіваних у народних піснях і думах, не показані достатньо. Не показано найістотніших рис характерів цих історичних героїв боротьби за волю народних мас України в XVII столітті.

Недостатньо змальовано й образи польської шляхти, серед яких найбільше місця приділено Єлені, Чаплінському і ксьондзові. Образи ці загалом реалістичні і вірно відтворюють колорит епохи, що на час появи драми в друку і на сцені було визначним явищем.

Драма написана переважно неримованим ямбом. Віршована мова гармоніює з ситуаціями і настроями героїв, надаючи текстові високої культури художнього слова, особливо в ліричних і героїчних сценах. Великою кількістю учасників —43 дійові особи —та іншими широкими сценічними вимогами драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького становила чималі труднощі для постановки її на сцені дореволюційного українського театру, і тому була використана не дуже широко, хоч і мала успіх.

Зокрема драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького займала місце в репертуарі театру М. Садовського в Києві до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року, з успіхом за участю М. Садовського вона виставлялась і в 20-х рр. вже перед радянським глядачем, бувши загалом найкращим на цю тему драматичним твором до появи драми О. Корнійчука.

Створення драми «Богдан Хмельницький» було для М. Старицького — драматурга не тільки серйозним іспитом (перший твір на історичному матеріалі), а й важливим кроком уперед. Десятирічна затримка драми цензурою не могла загальмувати творчого шляху драматурга. За цей час, крім переробок (про що буде далі), він написав три драми («Розбите серце», «Без світу», «Талан») на побутовому матеріалі того часу, і лише після дозволу цензурою драми «Богдан Хмельницький» (1897) М. Старицький продовжив працю над історичною тематикою.

2.6 Драма «Розбите серце»

Драму «Розбите серце» було закінчено, як свідчить автор своїм написом наприкінці рукопису, в Києві 23 жовтня, очевидно, 1891 р., бо вже 9 січня 1892 р. п'єсу одержано в канцелярії цензури — в Петербурзі, розглянуто за рапортом цензора в Цензурному комітеті 26/1—1892 р. і заборонено.

Драма «Розбите серце» цікава й оригінальна вже хоча б тим, що дія відбувається в м. Львові і показує взаємовідносини панів з простим трудящим людом, а також відносини поляків з українцями («русинами»). В основу сюжету покладено конфлікт кохання в умовах нерівності станів. Єдиний син вельможної пані Яворовської — Костя, що закінчив університет, — хоче одружитися з ніжно любимою ним дівчиною Теклею—малописьменною дочкою бідного сторожа Недольського, яка кохає Костю, Пані Яворовська, довідавшись про це, умовляє Теклю зректись Кості і вийти заміж за іншого. Текля з самопожертви хоче вийти заміж за німця Фішера, але крутий поворот ламає її ніжну натуру, і вона умирає на горе Кості, якому вона призналась у всьому, і на каяття Яворовської, яка відчула, кого вона втрачає.

Цей особистий мотив драми ускладнюється, переплітаючись з соціально-побутовими та національними мотивами колізій драми. Костя знаходиться в центрі боротьби серед студентів-українців (русинів) і поляків. І скли — в оточенні темряви і заздрості, старий же Недольський — сторож при дворі, батько Теклі, зазнає натиску лихварів і бідності.

В мотивах кохання навіть цензура не вбачала чогось «небезпечного», але при розгортанні цієї картини соціальних і національних взаємовідносин, зокрема суперечки між студентами, на думку цензора, мають «політичну тенденцію», «здатні хвилювати й розпалювати народні, а тому їх «в жодному разі не можна визнати придатними для української сцени». Ось чому було визнано, що драми «не слід допускати ні до постановки на сцені, ні до друку».

Драма «Розбите серце» — цікавий документ, що свідчить про намагання М. Старицького на матеріалі з галицького життя відтворити соціально-побутову картину взаємовідносин на відшматованій тоді частині України. Але намагання це було підбите на першій же спробі.

2.7 «Без світу»

В 1982 році М. Старицький написав драму «Без світу».

Подана п цензуру 6. VII. 1892 р., драма була заборонена; того ж року автор у тотожній редакції, тільки під новою назвою «В темряві» надіслав її у Львів, де вона й була надрукована 1893 року. Через рік драматург знову надіслав драму в цензуру (Петербург) в зміненому вигляді під назвою «Кривда й правда». Драма «В темряві зображає побут на селі, тематично нібито нічого нового проти, скажімо, драми «Бурлака» Тобілевича (1883) не становить, тим більше, що вона побудована зовні немовби на конфліктах кохання. По суті ж, драма «В темряві» показує оригінальну картину соціально-побутових взаємовідносин в українському селі в 80-і роки XIX ст. Це жорстока, тяжка драма сільської бідноти, чесних людей на селі в пазурах у ненажерливих багатіїв-паразитів, шахраїв, що розперезалися «в темряві», яка заважає трудящим стати на боротьбу з гнобителями, вирватись з недолі нужденного життя.

М. Старицький правдиво показує класове розшарування на селі, де верховодить купка багатіїв і здирщиків крутіїв, очолюваних типовим глитаєм — шахраєм старшиною Тягнивусом, до яких належить багата вдова Коломійчиха, писар-крутій Лобчинський та шинкар Шпігель, що висуває шахрайські плани, споює громаду.

Об'єднує здирщиків жадоба наживи за рахунок громади темних, затурканих, систематично споюваних селян" В центрі цього паразитичного кола — ненажерлива й жорстока куркулька Тетяна Коломійчиха, яка через позички все село прибрала до рук, згромадила запаси хліба з розрахунком на голод, що дійсно насувається. Навіть особисту долю своєї єдиної дочки Домахи Коломійчиха хотіла використати для наживи, одруживши її з побічним сином поміщика, а коли намір цей зірвався через наглу смерть пана, вона скаженіє від люті: ненавидить зятя, пробує отруїти його, пхає дочку на розпусту з Лобчинським і т. д.

Багатіям-здирщикам з крутіями протистоїть в драмі трудове селянство, серед якого визначаються такі, як дід Мороз, Явтух, Свирид та інші.

Спочатку глухе незадоволення, а потім і протест селянства виражає в драмі молодий, освічений, м’якої гуманної вдачі Степан Петраш, який, бувши з походження побічним сином пана й селянки-покритки, зазнав уже недолі, коли його кидали «з безбатченка — в паничі, з паничів — в мужики, а з мужиків — в машталіри», як він гірко згадує.

Батько Степана — старийпоміщик, як виявляється, домовившись з Коломійчихою, що дасть за ним багато ґрунту й грошей, силоміць віддав його за зятя до ненажерливої глитайки, одруживши з її дочкою Домахою, яка його покохала.

Степан, познайомившись з горем і злиднями селян, став їм безкорисно, всупереч тещі, допомагати, а вони, поважаючи його, як чесну людину, обрали наглядачем запасного магазина з зерном.

Драма «В темряві починається тоді, коли такі протилежні характери, як гнобителька Коломійчиха і народолюбець Степан Петраш, зіткнулись в основному, антагоністичному конфлікті, який дедалі загострюється й, сплітаючи фабульні лінії розвитку дії твору, приводить в фіналі до катастрофи — смерті героя і відкритого масового протесту селян проти здирщиків.

Реалізм драми не тільки в тому, що в ній створено-типові художні образи, мотивовані конфлікти, але й характерні ситуації і деталі боротьби, що відтворюють типову атмосферу, в якій ця напружена боротьба точилась.

Степан намагається згуртувати сільську бідноту. Він вказує селянам, що треба відкрити школу, не ходити в шинок, знаходить засіб, як через «обчеську запашку» можна здобути громадські гроші і т. д. Та з Степанових заходів нічого реального не виходить, бо здирщики посилюють боротьбу проти нього, споюють селян горілкою, примушують їх працювати за 10—15 копійок на день.

Степан хоче переконати бідняків, відкрити їм очі:

«—Ех, люди, браття, поки ви не будете купи держатися, боронити один одного, поки не перестанете кланятися скляному богові, — доти вас, як овець, стригтимуть, і не оборонить ніхто, бо самі себе віддаєте в руки; а один хто, хоч розірвись, — нічого не вдіє: там хижа влада з в’язницями, з військом і з такими, як ваше начальство, зухами, а тут отара сліпих» (дія II, ява 3). Але активних прихильників здобуває він надто мало.

Особиста драма кволого на здоров’я Степана полягає в тому, що він давно покохав дівчину Марину, яка теж була вихованкою пана, і не любить своєї дружини Домахи. Особисті відносини загострюються, бо Степан знов зустрів Марину і бачиться з нею потай. Це було негайно використано ворогами Степана. Коли не вдалось його отруїти, то було заарештовано вкупі з Мариною, хоч, як потім виявилось, це була його єдинокровна сестра.

Обдуривши громаду селян, щоб здихатись Степана, багатії провели на сільському сході постанову про висилку його в Сибір як «небезпечного».

Оповите темрявою, визискуване і залякане селянство частково поступилося отруйному впливові багатіїв і за невеликим винятком залишалось пасивним, коли старшина і його прихильники чинили наругу над чесним громадським діячем Степаном Петрашем, який боровся проти кривди.

Степан, безневинно засуджений і закований, умирає перед сільською громадою в волості.

Домаха в особі Степана втратила коханого чоловіка, Марина — любимого брата, а трудове селянство втратило, нехай і нетривкий, іноді, може, й не зовсім ясний, але чистий промінь світла, що засяяв був «в темряві» й згас від злої руки гнобителів.

Перед смертю Степан говорить до людей: «В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хотять пхають, здирають останню сорочку, одпасують черева з вашої крові та поту, туманять бідний ваш розум страхами, дурницями, а найпаче горілкою! І нема у вас ні братерства, ні правди, а тільки кривда панує!» (Дія V, ява 6).

Твір «У темряві» має недоліки, і основний з них у тому, що постаті селян не індивідуалізовані, вони не виросли в образи представників знедоленого села, а наділені лише загальними рисами (Мороз, Явтух, Свирид, Карпо та ін.).

Драма була останнім сценічним твором автора з сільської Тематики.

Заслуга автора в тому, що він прагнув реалістично відобразити тогочасну дійсність, спростовуючи, по суті,

облудні буржуазно-націоналістичні стверджений про «незайманість» сільського побуту, «безбуржуазність» української нації. На жаль, драма в цій редакції не була поставлена.

2.8 «Талан»

В 1893 році, ніби підсумовуючи своє десятирічне перебування на чолі української професіональної трупи, М. Старицький написав на матеріалі з життя і праці українських акторів драму__"Талан", яку того ж року дозволено до вистави г, а через рік і надруковано.

Зайвим і недоречним було б вишукувати серед персонажів драми точний портрет того чи іншого з відомих тоді діячів української сцени, ба й самого автора, чи якоїсь конкретної події, що в той час сталася, хоч натяків на це, аби було бажання, можна чимало назбирати. Але, безумовно, загальні типові риси характерів, настроїв, матеріального становища та морально-етичної атмосфери всередині тодішнього українського театру й навколо нього відтворено в драмі «Талан» правдиво, зворушливо.

В цьому розумінні драма має глибоко пізнавальне значення як реалістичний твір, в якому, передусім, виражені кращі громадські поринання прогресивної української інтелігенції, її віддане служіння своєму народові.

Головна героїня драми — талановита українська актриса Марія Іванівна Лучицька — свідома свого громадського покликання, не дивлячись на всі інтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан, стверджує, що український театр «діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить високі думки.» (дія друга, ява 10).

Умираючи в розквіті свого сценічного таланту, Лучицька журиться перед колишнім антрепренером Безродним, але той розвіює її зневір'я:

«Лучицька (все важче дихає). Мені тільки тим журно вмирати, що життя… марно пройшло Не справдилися ні мрія… ні надія. Навіть рідна сцена, якій я боже Як вірила… теж хитається, — мій талант не дав їй нічого. І серце коханому не дало втіхи. і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком. І опинилися марно край ями!

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося лихо поновлює душу й гартує думки. А ви до себе несправедливі, не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми І не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою, але наше народне життя з його радощами І горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його. І поміг цьому й ваш талант, він скрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим І привабив до себе весь люд Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася, — не без лихих людей, та де їх нема? Де люди — там ІА гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося І чесних, І добрих, І милостивих, А серце ваше всіх гріло, всім давало І світло І тепло!

Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть) Хороший мій. дорогий. (тисне руку)",(Дія п’ята, ява 6).

Основна увага драматурга приділена постаті талановитої актриси Лучицької. Це видно хоча б з того, що драма побудована на епізодах з її роботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або заважають її талантові на сцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких вона перебуває.

В такому принципі побудови драми — основна причина того, що загалом постаті і розкриті не досить повно, хоч часто й глибокими рисами, що вдало накреслюють характери. Такими е Палажка — бабуся, мати Квітки, Лемішка — суфлер, Жалівницький — актор, Маринка — годованка Лучицької, Гірявий — помреж, Куліше-вич— актриса, Рябкова і Богданиха — хористки, Гаша— ключниця, Антипов — редактор.

Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключно з погляду відносин його з Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу ії таланту. Степан Іванович Безродний, колись багатий пан, стає антрепренером, бо любить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить помрежом у колишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичного інтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.

Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської — честолюбниці і підступної заздрісниці, брехливої і двоєдушної, яка стала мало не безпосередньою причиною загибелі Лучицької.

Постать репортера Юрковича як представника преси досить яскрава. Юркович не має своєї думки про гру акторів і піддається впливу Котенка і Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо для нього рецензія— це просто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, шо на зайнятій позиції йому загрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом знов стає рецензентом.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою