Виклад основного матеріалу

В суспільстві існує багато понятійних категорій, які асоціюються з моральним існуванням людини. Вони характеризують моральне міркування і моральну оцінку довколишньої дійсності, а також вказують на особливості морального самовизначення людини і фіксують для неї основні ціннісно-нормативні або духовно-психологічні явища. Категорії містяться в розмовній мові і вживаються людьми в спілкуванні з оточуючими.

Як свідчать результати нашого аналізу, психолого-педагогічної літератури, моральними категоріями є: чесність, правдивість, обов’язковість, щирість, вірність, відданість, добро, совість, честь, гідність, надійність, доброзичливість, добродійність, сумлінність, порядність, подяка, гуманізм, милосердя, відповідальність, терпимість, співпраця, справедливість, працелюбність тощо [1; 6; 7; 8; 12].

Відтак, добро — оцінювальна, полярна морально-етична категорія, що відображає уявлення людей (індивідів, соціальних груп, суспільних класів) про морально ціннісне, бажане в природі й суспільній дійсності [12]. Найважливіша для людини категорія добра, проявляючись у принципах, правилах і нормах, містить у собі ряд понять: чуйність, доброзичливість, співпереживання, тактовність, щирість, повагу, люб’язність, справедливість, відвертість, ввічливість тощо [5; 11; 13].

У свою чергу, категорії людської гідності і честі характеризують уявлення цінності людини і вимагають шанобливого і доброзичливого ставлення до неї з визнанням її прав і свобод. Разом із совістю ці моральні категорії сприяють самоконтролю і самосвідомості особистості, формуючи в неї вимогливість і відповідальність до себе. Вони припускають здійснення людиною вчинків, забезпечуючи її пошану до суспільства і високу самооцінку, тим самим не дозволяючи людині творити непристойне [5; 11; 13]. Розуміння честі переважно пов’язане з суспільним оцінюванням поведінки особистості. Відтак, поведінка представників колективу, спільноти, професійного кола тощо характеризує поведінку всієї групи людей. Результати нашого дослідження засвідчили, що зовнішні критерії оцінки вимагають від людини підтримувати і виправдовувати репутацію, отриману її спільністю [5; 11; 13].

Гідність засновано на визнанні рівних прав людини, пошани до неї та її цінності як морального суб'єкта. Моральною підставою гідності людини в стародавні часи вважалися родовитість, знатність, сила, станова приналежність; із часом з’явилися неморальні підстави: влада, могутність, багатство. Моральна цінність гідності людини орієнтована на внутрішню пошану принципів дійсної людяності, добровільне проходження нею всупереч тиску обставин і спокус. На сучасному етапі розвитку українського суспільства саме гідність кожного члена суспільства стає запорукою морального здоров’я нації [5; 11; 13].

Важливою моральною категорією є справедливість, яка розкриває ідею правильного, належного порядку речей у суспільних взаєминах, характеризуючи уявлення про призначення людини. Саме тому протягом тривалого часу поняття справедливості і рівності були взаємопов'язані. Отже, поняття справедливості нами визначається як правильна міра рівності в сенсі відповідності між правами й обов’язками людей, заслугами людини та їх суспільним визнанням [9].

У свою чергу, чесність — уникнення обману в стосунках з іншими людьми, порівняно з правдивістю, поняття чесності підкреслює відсутність корисливих мотивів дезінформації і, водночас, поблажливіше ставиться до неумисного введення в оману. Чесність — позитивна моральна риса в характері людини; споріднені з нею доброчесність, достоїнство, невинність, непорочливість, цнотливість [9].

Обов’язковість — беззаперечне дотримування того, чим не можна нехтувати, чого вимагає законодавчий порядок. Тоді порядність — нездатність на погані, аморальні вчинки, що характеризує людину як добру і чесну. Співпраця — виконання певної справи з ким-небудь, а надійність — це те, що викликає цілковиту довіру, дещо перевірене [1]. Регулятором поведінки особистості в суспільстві, за нашими спостереженнями, є наявність у неї таких моральних категорій, як гуманізм (від лат. humanus — «людський», «людяний») — система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; милосердя — жаліслива й діяльна любов, яка проявляється в готовності допомогти тим, хто потрапив у біду (людям і всьому живому); порядність — моральна якість людини, характеризована суворим дотриманням установлених норм поведінки в тому суспільстві, де триває її життя. мораль школяр поведінка честь освітній Моральні категорії формуються як норми, що склалися у соціальному середовищі, ґрунтуючись на поглядах і уявленнях суспільства. Початком моральності Е. Кант вважає Моральний закон у людині, за ступеню важливості якого його можна порівняти із зоряним небом. Так, П. Юркевич стверджує, що людина здатна оцінювати свої вчинки. На його думку, людина то схвалює, то не схвалює себе і постійно виносить собі вирок за ці вчинки (засуджує, або схвалює) [3].

Як свідчать отримані нами результати аналізу психолого-педагогічних джерел, науковці вивчають причини негативних вчинків людини, але не можуть пояснити, наявність у людини якостей доброта, чесність, гідність, справедливість, взаємодопомога, співчуття тощо.

Стосовно проблеми моральної особистості О. Вишневський відзначив висновки:

• 1. Походження моралі є такою ж таємницею, як і походження самої людини, але наявність в неї вічної потреби бути моральною (що часто усупереч корисливому розуму) спонукає її до добра, засвідчує «небуденність» джерела моральності, поєднаність його з самою духовною сутністю людини. Моральності властиві ті самі витоки, що й релігії та мистецтву, а відтак за самим Законом Моральності відчувається Вища Сила.
• 2. Глибина моральності особистості визначається її ставленням до Бога. Людина здатна і готова визнавати і відстоювати мораль лише в тому випадку, якщо в моральній вимозі ми усвідомлюємо голос, що йде з глибин буття. Саме такий висновок зумовив визнання К. Ушинського, що з матеріалізму моральності не виведеш.
• 3. Традиційно християнське розуміння походження і сутності моралі відповідає природі самої людини як єства, що повинно себе пересилювати, переборювати, підніматися над собою. У своїй слабкості людина прагне, щоб хтось інший поклав на неї моральні правила (авторитет, наставник, батьки) [3].

Огляд різних підходів до вирішення проблеми морального виховання дітей шкільного віку свідчить про їх різноманітність. Як відзначив А. Фабр, наслідком традиційних підходів є надмірний вплив, схований під системою репресій. Традиційні форми і методи морального виховання молоді в різних країнах відрізняються, так може бути обумовлений навіть зовнішній вигляд школяра (зачіска, одяг, взуття, тощо) [3].

Важливість загальноприйнятих регламентацій у загальних навчальних закладах відзначають Н. Нікандрова і В. Кан-Калик, проаналізувавши різні плани виховної роботи. Спираючись на отриману дослідниками інформацію, можемо стверджувати, що плани виховної роботи схожі один на одного і мало враховують особливості школи і класу [10].

Актуалізує увагу на важливості морального і розумового розвитку підростаючої особистості І. Зайченко, спираючись на «Національну доктрину розвитку освіти». Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є: особистісна орієнтація освіти; формування національних і загальнолюдських цінностей; створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя; пропаганда здорового способу життя; розширення україномовного освітнього простору; забезпечення освітніх потреб національних меншин; забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу; розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти; органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти; запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів; створення ринку освітніх послуг та його науково-методичне забезпечення; інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Держава повинна забезпечувати: виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється; збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні.

Виховання культури міжетнічних і міжособистісних відносин; виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу; виховання у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості; підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукоємних та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці.

Створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді; підтримка дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку; стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя; розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму; етичне, естетичне виховання; екологічну, правову, економічну освіту; наступність і безперервність освіти; інноваційний характер навчально-виховної діяльності; різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання та виховання; моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх послуг; створення умов для ефективної професійної діяльності педагогічних, науково-педагогічних працівників відповідно до їх ролі у суспільстві [4, с. 259—260].