Деловая писемність у системі старобелорусского літературної мови

ДЕЛОВАЯ ПИСЬМЕННОСТЬ У СИСТЕМІ СТАРОБЕЛОРУССКОГО ЛИТЕРАТУРНОГО ЯЗЫКА

При вивченні історії давньоруського літературної мови серед дослідників виявилися принципові розбіжності в питанні про тому, чи варто вважати давню ділову писемність маніфестацією літературної мови чи вона перебуває поза його межами.

В останнє час включення давньоруських ділових пам’яток до сфери літературної мови рішуче висловився Ф. П. Пугач. Він переконливо показав, що мова ділової літератури є також мовою літературним, оскільки він оброблений, нормований і виконував важливі державні функції. Як приклад Ф. П. Пугач наводить так званий «западнорусский «мову XIV-XVI ст., який у своїй ділової різновиду був державною мовою литовської, молдавської і валашской держав [1].

В білоруському історичному мовознавстві традиційним є думка, що у писемності Великого князівства Литовського використовувався мову на білоруської діалектної основі. Ще Е. Ф. Карський свого часу вказував, що у основі древнього актового мови лежить народний білоруська мова, якому переписувачі додали деяку штучність, підкоригувавши нього, хоча й значною мірою, стихії південноросійську, церковнослов’янську і польську [2].

Однако трохи згодом головним чином з-поміж зарубіжних провідних вчених проявилася тенденція акцентувати на церковнослов’янською стихії у складі мовних коштів старобелорусского ділового мови. Польський історик З. Кутшеба стверджував, що мову, що у старовину вживався в королівської канцелярії і суднах Великого князівства Литовського, був білоруський, змішаний з церковнослов’янським [3]. У цьому омані ще далі пішли деяких інших зарубіжні дослідники, бачили у мові білоруської ділової писемності церковнослов’янська мову, лише більшою чи меншою мірою насичений білоруськими мовними особливостями [4].

В поширенні таких поглядів позначилося передусім недостатнє знайомство зарубіжним дослідникам з живою народної білоруської промовою, яка саме і відбито у старовинної ділової писемності. Відому роль у своїй відіграли й такі чинники, як спільність географічної системи та правописних норм церковнослов’янською і білоруської писемності, близькість їх грамматического ладу синапси і словникового складу.

Объективный науковий аналіз канцелярського мови Великого князівства Литовського провів у 30-х роках нашого століття норвезький славіст X. Станг, що опублікував у цій проблемі дві спеціальні монографії. Старанно вивчивши мову грамот найважливіших канцелярій Великого князівства Литовського, дослідник дійшов висновку, що спочатку тут існувало кілька типів актового мови, відмінних друг від друга деякими, переважно орфографічними і граматичними особливостями. У північних областях Полоцька — Вітебська — Смоленська вживалася мовна форма, що характеризується цокотом, змішанням е і і, зв’язкою есме в складі перфекта і деякими іншими особливостями. Таких чорт немає у документах, що виходять з канцелярії Вітовта. Мова документів Вітовта зближується із мовою південних (українських) канцелярій, але цілком не збігаються з ним. Серед грамот короля Казимира южноволынский тип уже відіграє великої ролі, більшість його грамот належить до северноволынскому чи южнобелорусскому типу, але основне кількість грамот цього часу відбувається з білоруських областей, у яких е і ять збігалися переважають у всіх позиціях. За часів короля Олександра канцелярський мову стає стабільнішим, він досягає міцної, стійкою форми, від якої потерпають та інших пам’ятниках на той час. Пізніше, при королі Сигизмунде Серпні, південний тип актового мови щезає повністю. Канцелярський мову Великого князівства Литовського тим часом постає як мову білоруський, що у найбільш близькому ставлення до білоруським говорам близько Вільно. У цьому вся мові поступово розчинився і полоцький тип актового мови, який раніше виступав у вигляді самостійної форми [5].

Установленная X. Стангом 40 років тому я білоруська діалектна основа актового мови Великого князівства Литовського не зустріла заперечення в лінгвістичної літератури і до нашого часу залишається за останнє слово науки з цього питання. Внесена пізніше Ю. Шерехом поправка, що основою канцелярського мови Великого князівства Литовського були передусім центральні білоруські говори [6], сутнісно лише деталях доповнює міркування X. Станга і не змінює становища, якщо пам’ятати співвідношення білоруських і церковнослов’янські елементів у старовинному канцелярському мові.

Следует відзначити, що українці білоруська діалектна основа ділової писемності Великого князівства Литовського, а й приналежність ділових пам’яток до літературному мови у білоруських мовознавців будь-коли викликали сумніви. Е. Ф. Карський однією з перших, розглянувши причину виступи у Західної Русі народної мови у ролі літературного органу, показав, як поступово на народної основі виробився досить штучний мову, що з успіхом вживався як у державних справах — грамотах, актах, статутах, у суді, цим мовою пишуться западнорусские літописі, хроніки, житія святих, навіть суто світські белетристичні твори [7]. Останнім часом включення ділової писемності до кола джерел історії літературної мови висловився білоруський дослідник Л. Шакун, докладно изложивший історію цього питання в східнослов'янському мовознавстві [8].

В користь такого укладання можна навести ще кілька міркувань переважно зовнішнього, лингвосоциологического порядку. Передусім слід прийняти до уваги деякі кількісні показники по основним жанрово-стилистическим різновидам старобелорусского письмового мови. Виступ білоруського мови у ролі державного втручання у Великому князівстві Литовському призвело до у себе поява різноманітних документів загальнодержавного і місцевого значення типу договірних, жалуваних, клятвених, купчих, мінових і присяжних грамот, політичних вимог і торгових договорів. У XV в. ділова писемність в Великому князівстві Литовському збагачується новими жанрами як судебников, статутов та інших юридичних кодексів. З кінця нинішнього століття, у практику життя ввійшли звані земські книжки — зборів офіційних документів про даруваннях і продаж різних володінь.

Созданные в кінці XIV — початку XV в. у великокнязівській канцелярії актові книжки з’явилися основою великого історичного архіву, відомого під назвою Литовська метрика. До складу метрики входять різноманітні за формою і змісту документи, що видавалися королями, сеймами і урядовими особами або ж котрі поступали до ним від урядів розвинених країн, від місцевих службових і доходи приватних осіб. У повному своєму нинішньому вигляді метрика мала понад 550 томів і містила матеріали XIV — XVIII ст., причому документи від XIV на початок XVII в. переважно написані на білоруському мові, пізніші - польською і латинському.

Эпохой розквіту ділової писемності білоруською є XVI в. Тут передусім слід зазначити статути Великого князівства Литовського трьох редакцій — 1529, 1566 і 1588 рр., у тому числі той був навіть надруковано. На білоруському мові тим часом писалися декрети сеймів і головного литовського трибуналу, акти копных, міських, земських і подкоморских судів, акти і прибутково-видаткові книжки міських управ, магістратів і магдебургий, реєстри, фундуши і інвентарі маєтків, староста, фольварков і сіл, заповіту, приватні листи та інші документи.

О кількості створеного XV-XVII ст. актового матеріалу можна судити лише приблизно по пізнішим його зібранням. Так було в Віленський центральний архів, створений 1852 р. спеціально для зберігання древніх актів, було доставлене з міст і містечок Віленської, Гродненської, Ковенської і Мінської губерній 17 767 актових книжок [9]. У Вітебськом центральному архіві наприкінці ХІХ в. зберігалося 1896 актових книжок Вітебської та Могилевської губерній [10]. Як і Литовської метриці, попередні матеріали цих зборів білоруською, пізніші - польською.

Не підлягає сумніву, що в другій половині в XIX ст. можна було разыскана і узята на облік лише певна частина старовинного актового матеріалу, оскільки численні війни, ареною яких часто опинялася Білорусь, завжди супроводжувалися знищенням культурних цінностей, зокрема і письмових пам’яток. Проте навіть наведених даних досить, аби переконатися, стародавня ділова писемність зі свого обсягу в багато разів перевершує білоруську светско-художественную і конфесійну літературу, збережені зразки якої чи налічують кілька десятків одиниць.

От білоруської светско-художественной й релігійної літератури ділова писемність помітно відрізняється як своїм інтенсивним, а й екстенсивним характером. Якщо, наприклад, у старовину центрами релігійної книжності у Білорусі була лише кілька монастирів, де у тиші монастирських келій над листуванням книжок трудилися ченця-одинака, то створенні ділової писемності брали участь великі державних діячів, посадові особи різних рангів, судді, подсудки і писарі, які були в королівської канцелярії Кракова і Варшави, у Києві Великого князівства Литовського Вільно, в центрах воєводств, повітів й у інших у містах і містечках. Сучасна наука доки має навіть приблизними відомостей про штатах низових державних установ і кількості осіб, що у складанні документів, проте його можна не сумніватися, що було в багато разів більше, ніж переписувачів релігійних книжок.

Большую громадську роль старобелорусской ділової писемності дуже добре охарактеризував свого часу відомий дослідник історії Великого князівства Литовського І.І. Лаппо. Він обгрунтовано дорікнув філологів, які, висуваючи значення мови літературного, менше звертають уваги державне його значення. Приклад деяких країн І.І. Лаппо показав, що й спільну мову вироблявся як письменниками, а й надають державні установи, суддями і найрізноманітнішими посадовими особами, здійснювали різні функції загальнодержавної влади у законодавстві, судах, канцеляріях, війську, на всьому протязі території держави. На переконання І.І. Лаппо, державної ваги мови має надійти поруч із літературним його значенням у його виробленні і перетворення з живого народної говірки, разноместного і найчастіше дуже несхожого, в сильний і розвиненою государственно-литературный мову, постійно що розвивається і совершенствующийся, що живиться припливом різних народних елементів, вырабатывающий нові слова терміни теоретичної і відверненої думки, душевних емоцій, правничий та адміністрації, мистецтва, ремесла і техніки, промислу і торгівлі, і робить це шляхом перенесення чи осмислення відповідних слів і висловів з деяких інших мов чи вироблення своїх власних [11].

Если зіставити роль старобелорусского літературної мови у сфері светско-художественной й релігійної літератури з його значенням і функціями в суспільно-політичної та його економічної життя, то неминуче доводиться робити висновок, стародавня ділова писемність епохи Великого князівства Литовського таки була основною, найважливішої сферою застосування старобелорусского письмового мови.

Существенным є також запитання про ставлення актового мови розмовної мови різних соціальних верств старобелорусского населення. Основу тодішнього населення становила селянство, поголовно неписьменне, та її діалектна мова, природно, була далекою від письмового актового мови з його специфічним синтаксисом, канцелярськими штампами і з юридичної термінологією. Що й казати стосується тодішньої інтелігенції та взагалі вищого класу, їх повсякденна промову на значною мірою носила наддиалектный характері і була, безсумнівно, найближче тій формі, яка у діловій писемності. А ще вже неодноразово і немає обгрунтовано вказували дослідники у минулому [12].

При оцінці ролі старобелорусского актового мови треба брати до уваги і те що, що білоруська мова (за висловом на той час — «руський языкъ ») вивчався у тодішніх школах, особливо у православних братніх училищах кінця XVI-начала XVII в. А ще, зокрема, вказують королівські жалувані грамоти монастирям і братствам, де зазвичай відзначається майже стереотипний штамп «Щодо науки дітей народу христiанского будь-якого стану ку оздобе і пожитку Промови Посполитое дозволяємо їм мети школу грецького, латинського, полского і руского мови та людей учоных в тых школах волно ховати духовного і свецкого стану «[13].

В справжнє час обмаль відомо вчителів і методиці шкільного вивчення білоруської мови, про навчальних посібниках і иллюстративном матеріалі у яких. Але вважатимуться, що у церковних, братніх та порожніх приватних школах основним об'єктом вивчення була та різновид письмового мови, що характеризує саме ділову писемність. З положень цих шкіл виходили численні писарі канцелярій, суден та інших державних установ. Дивовижна однаковість ділового мови як біля етнічної Білорусі, а й у канцеляріях Кракова, Варшави та Вільно зобов’язане, безсумнівно, спеціальному ретельному вивченню їх у училищах. Це однаковість проявляється у суворої нормированности орфографічної і граматичної систем, в специфічності синтаксису і лексики, а й у неважливості відображення діловими пам’ятниками місцевих діалектних особливостей. Риси місцевих говірок білоруського ділової писемності позначаються на набагато меншою мірою, ніж у рукописної релігійної літературі білоруською.

Вот чому стосовно старобелорусскому періоду може бути жодного сумніву щодо правомірності розглядати ділову писемність як складову частина джерел старобелорусского літературної мови.

Список литературы

1.. Пугач. Про витоках російської мови. — ВЯ, 1974, № 3, стор. 9.

2. Е. Ф. Карський. Білоруси. Вступ до вивчення мови та традиційної народної словесності. Вільна, 1904, стор. 347.

3. P. S. Kutrzeba. Historia ustroju Polski w zarysie. t. II. Litwa. Lwow, 1914, стор. 72.

4. J. Jakubowski. Studia nad stosunkami narodowosciowymi na Litwie przed Unio Lubelska. Warszawa, 1912, стор. 11, M. Rudzmska. Charakterystyka jezyka urzedowego Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. «II Miedzynarodowy zjazd slawistow (filologow slowianskich). Ksiega referatow. Sekcja l. Jezykoznawstwo ». Warszawa, 1934, стор. 100, A. Martel. La langue polonaise dans les pays ruthenes, Ukraine et Russie Blanche. Lille, 1938, стор. 38−44, І.І. Лаппо. Литовський статут 1588 року, т. I, год. 2. Рига, 1936, стор. 341- 342.

5. Chr.S. Stang. Die westrussische Kanzleisprache des Grossfurstentums Litauen. Oslo, 1935, стор. 19−20, 52, 163, Die altrussische Urkundensprache der Stadt Polozk. Oslo, 1939, стор. 147.

6. Yury Serech. Problems in the Formation of Belorussian. «Supplement to Word, Journal of the Linguistic Circle of New York », vol. 9, December, 1953, стор. 59.

7. Е. Ф. Карський. Білоруси. Том III. Нариси словесності білоруського племені. 2. Стара западнорусская писемність. Пгр., 1921, стор. 9.

8. Л.M. Шакун. Помiм дзелавой пiсьменнасцi як крынiцы гicтоpыi беларускай лiтаратурнай мовы. «Лексiкалогiя і граматыка. Зборнiк артыкулау па беларускай і рускай мовах ». Мiнск, 1969.

9. «Енциклопедичний словник ». Під ред. І. Є. Андріївського, т. II, СПб, 1890, стор. 262.

10. До. Mienicki. Archiwum akt dawnych w Witebsku. Warszawa, 1939, стор. 23- 24.

11. І.І. Лаппо. Литовський статут 1588 року…, стор. 337−338. 189.

12. Е. Ф. Карський. Що таке западнорусское наріччя? «Праці з білоруському та інших слов’янським мовам ». М., 1962, стор. 258−259, І.І. Лаппо. Литовський статут 1588 року., стор. 357−358.

13. Див.: А. Шулік. Афанасій Пилипович. Життя невпинно й творчість. Мінськ, 1965, стор. 114.

14. А.І. Журавський. ДІЛОВА ПИСЬМЕННОСТЬ У СИСТЕМІ СТАРОБЕЛОРУССКОГО ЛИТЕРАТУРНОГО ЯЗЫКА.