Культурні процеси в Україні у XX ст. Культура народів Закавказзя. 
Особливості театрального мистецтва

Зміст

Вступ Культурні процеси в Україні у XX ст.

Культура народів Закавказзя Своєрідність театрального мистецтва Висновок Список використаної літератури

Вступ

Наприкінці ХХ ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямків, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових досліджень — культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об'єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавства та ін. але лише на початку ХХ ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна «культурологія» і ввести його в науковий обіг.

Вивчення суспільства через культурологічні процеси особливо важливе сьогодні, адже сприйняття його лише через економічні та політичні процеси збіднює людство. Практицизм, технократія знеособлюють індивідуальність, негативно позначаються на ній помітно знижуючи рівень культури народів. Культурологічна база уможливлює розуміння важливості та значущості таких феноменів суспільної свідомості, як мистецтво, література, філософія, а також найвищого уособлення природи — людини. Аналіз духовних цінностей, їх проекція на процеси сьогодення допомагають визначити рівень розвитку, стан суспільства в конкретний історичний період, оцінити його з морально-якісного боку. Сприйняття і розуміння культури як суспільного явища допомагають кваліфіковано аналізувати, систематизувати, класифікувати та створювати оптимальні моделі процесів духовного, соціально-політичного й унормованого розмаїття форм людської діяльності.

1. Культурні процеси в Україні у XX ст.

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада.

За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій.

Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік В. І. Вернадський (1863—1945).

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам’ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.

В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України.

Завданням держави було підкорення більшовиками освіти. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою — за бажанням. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 з читальнями і Народними домами. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології.

Ідеологізації культурного життя дійшла до крайніх і найбільш потворних форм. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Платона, Канта, деякі твори Л. Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянської влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глинки і «Князь Ігор» Бородіна — через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української інтелігенції.

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня — постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп.

В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» — спілка селянських письменників. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І. Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

В Україні у 1926—1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880—1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В. Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В. Винниченка перед української культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881—1952).

У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олександр Петрович Довженко (1894—1956) — один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М. Л. Бойчука.

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20—30-х роках позначена українська музика. У 1923—1928 рр. діяло республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б. Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М. Вериківського — автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка» (1936—1938 рр., архітектори — В. Кричевський, П. Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936—1939 рр. архітектор — В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936—1938 рр., архітектори — І. Фомія, П. Абросимов), інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор — Д. Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М. Манізера (1891—1966), скульптурними портретами Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров.

2. Культура Народів Закавказзя.

Висока культура народів Вірменії, Грузії та Азербайджану в епоху феодалізму стала органічним продовженням багатої культури попереднього періоду. Саме тому, незважаючи на майже повне підпорядкування феодальної культури християнського духовенства, елліністичні, що стали глибоко народними, традиції змогли подолати відсталість і обмеженість християнської ідеології.

Теологічні дискусії не змогли заглушити в суспільстві глибокого інтересу до 'питань філософії, історії та філології. Захоплення творіннями античних мислителів, у першу чергу філософією Аристотеля, було повсюдним у період раннього феодалізму. У той же час постійна запекла боротьба проти тих чи інших загарбників і поневолювачів надзвичайно загострила самосвідомість народів Закавказзя, а, отже, й інтерес їх до створення своєї історії, своєї літератури. Так, століття гострої політичної боротьби Вірменії з Сасанідамі були в той же час епохою першого найвищого розквіту вірменської літератури. Визначну роль у розвитку культури Вірменії зіграло оформлення в 396 р. вірменського алфавіту Месропа Маштоца. «Золотий вік» її починається в V ст. перекладом Біблії. Краса, витонченість і точність перекладу настільки чудові, що до теперішнього часу вірменську версію Біблії називають «царицею переказів». Рання вірменська література взагалі надзвичайно багата перекладами з усіх галузей знання того часу — богослов’я, філософії, історії, риторики, граматики, географії, астрономії і т. д. Ці переклади дали можливість наступним поколінням набувати наукові пізнання рідною мовою. По всій Вірменії в V-VII ст. почали відкриватися школи. У них навчалися богослов’я, риториці, поетичному мистецтву і філософії.

Самостійне вірменське творчість у цей період особливо повно позначилося в області історії. Найбільш великими істориками того часу були Фавстос Бузанд, Еліше, Лазар Парбеці і, нарешті, «вірменський Геродот» — Мовсес Хоренаці. Для написання своєї «Історії» він використав не тільки праці попередників, а й найдавніші міфи і сказання, чудові поетичні уривки народного епосу. Усе це під його пером перетворювалося на цілісне історичне оповідання. Написана в період політичного відродження Вірменії при Ваан Маміконяном «Історія» проникнута єдиною концепцією, яка має на меті зміцнення Вірменського держави. Ця праця по праву вважається скарбницею духовного життя вірменського народу найдавнішого часу.

У царині історіографії найближчим послідовником Мовсеса Хоренаци був історик Себеос, а в галузі науки — Ананія Ширакаци, що жили в VII ст. Своє твір Себеос присвятив історії Вірменії та Близького Сходу, починаючи з появи вірмен до затвердження арабської династії Омейядів.

Ананія Ширакаци був найбільш видатним представником елліністичної науки у Вірменії. Це був енциклопедично освічена людина: математик, космограф, географ і історик. Математику він називав «основою всього людського знання і мудрості». Він став засновником «мистецтва числення», розробив і розвинув його і тим самим сприяв поширенню математики серед усіх народів Закавказзя. Складений ним для шкіл підручник з арифметики «Питання та рішення» є найдавнішим з дійшли до нас підручників. Таблиці додавання, віднімання і множення в ньому на сім століть давнє відомих таблиць XIV ст. Ананії Ширакаци належать багато праці з космографії, астрономії, географії, історії, а також календарі. У його «Географії» дано широке опис всього середньовічного світу.

У космографическим і географічних працях Ананії Ширакаци відбилися найбільш передові погляди на світобудову, характерні для епохи еллінізму. Так, наприклад, у своїх космогонічних поглядах він виходив з уявлення про кулястість Землі на противагу пануючому в той час у Візантії думку, що Земля — чотирикутна площина.

Особливого розвитку досягло у Вірменії тієї пори лікарське мистецтво. У той час, коли в Греції в області медицини елліністичні традиції затихли, у Вірменії вони, навпаки, розвинулися. Причому вірмени не тільки переводили медичні твори древніх греків, але з VI ст. у них стала зароджуватися й оригінальна медична література.

Поряд з науками у Вірменії розвивалися і мистецтва. З утвердженням християнства з’являється духовна поезія — гімни. Оскільки поет, як правило, був і музикантом, то одночасно з гімнотворення виникла і культова музика, основні мотиви якої, безсумнівно, сягають дохристиянським язичницьким піснеспівів.

Похоронні язичницькі обряди супроводжувалися театральними виставами, що зображують мертвого, його подвиги і обставини смерті. Ось з цих-то народних уявлень під впливом грецького театру ще в елліністичну епоху з’явився у Вірменії театр. В епоху раннього середньовіччя захоплення театральними виставами тривало. По всій країні будувалися театральні будівлі. У них професійні актори грали трагедії грецьких і місцевих драматургів, а також п'єси фарсово-буфонная характеру. Любов до театру не змогли придушити в народі ніякі переслідування і прокляття церковників. Кількість театрів і акторів постійно зростало, і духовенство з гіркотою переконувалося, що уявлення комедіантів залучають населення значно більше, ніж пишні служби в церквах і соборах. Будівлі театрів будувалися під впливом греків амфітеатром.

Під тим же впливом перебувало і храмове християнське зодчество. Характерно, що спочатку під християнські церкви використовувалися будівлі старих язичницьких храмів — базиліки. Потім базілічний план стали застосовувати і при зведенні нових церков. Проте вже в V-VI ст. на основі трехнефной базиліки виробився місцевий архітектурний стиль. Спочатку це були купольні васильки, а потім центрально-купольні будівлі. Вони стали типовими для храмового зодчества всього Сходу на відміну від Заходу, де утвердився базілічний тип. Центрально-купольний храм являє собою в плані рівносторонній хрест, який утворює чотири виступи, на яких і спочиває купол. Будинки ці будувалися монументально, простота і скромність прикрас, що групуються навколо лиштв підковоподібних вікон, надавали їм величний вигляд. Розквіт вірменської феодальної архітектури відноситься до VII ст. Центром архітектури був Двін — столиця країни. Двін славився пречудовими будівлями. Одним з найбільш грандіозних будівель був кафедральний собор, що представляє собою видозмінену композицію — синтез купольної базиліки з храмами хрестоподібного типу.

У подальшому розвитку центрально-купольні будівлі отримують многоапсідную форму, зовні багатогранну або круглу. Зразком такої будівлі є храм Звартноц з триярусною центрально-купольної композицією, шедевр вірменського зодчества. Він був побудований в середині VIIст.

Світські будинки до нас майже не дійшли. Тим не менш розкопки патріарших палаців у Двіні і Звартноц, а також палацу Григорія Маміконяна в Аруч дозволили зробити висновок про глибокі народні традиції в архітектурі цих будівель. Вивчення їх показало, що при будівництві великих прийомних залів користувалися здавна існуючим принципом перекриття народного житла — накладали ряди горизонтальних балок з поступовим скороченням їх розмірів для замикання купола. Причому, якщо будувався довгий зал, то він ділився на кілька квадратів, кожен з яких мав окреме перекриття. Проміжки між квадратами підтримувалися колонами з різьбленими капітелями. Ці колони утворювали всередині будівлі величні колонади.

Набагато менше ми можемо сказати про скульптурі і живопису тієї епохи. Про досягнення в цій галузі можна судити тільки по барельєфів Звартноц та розкішному барельєфу вершника і двох піших воїнів, відкритому в Ані і датується вже VII-VIII ст. Живопис, судячи з дійшли до нас розписам храмів, була підпорядкована вимогам церкви, однак у ній, як і в скульптурі, чітко видно елліністична та ірано-сасанідская струмінь.

Розвитку тематики жанрової живопису, безсумнівно, заважали погляди мусульман-арабів, на кілька століть захопили владу над землями Вірменії. Мало того, в період їх панування взагалі припинилося всяке монументальне будівництво. Старі храми і палаци занепадали і тільки частково підновлялися, реставрувалися і перебудовувалися.

Виникнення в IX-Х ст. незалежних вірменських царств послужило стимулом до нового розквіту духовного життя. Центром її стало Багратідское царство і його столиця — Ані. Швидке зростання Ані вже сам по собі був пов’язаний з культурним творчістю народу. Розкішні собори і церкви прикрашали цей величезний місто, що змагався з уславленими столицями Європи та Азії. Як тільки створилися порівняно спокійні умови життя, всі сили народу прийшли в рух. Ожили торгівля, ремесла, будівництво, наука і мистецтво. Будувалися нові школи. Велика кількість рукописів того часу, що дійшли до нас, говорить про значне поширення грамотності серед населення. Але все-таки література багратідокого періоду так і не піднялася до рівня літератури «золотого століття». Вона поступається їй і в стрункості задуму і особливо в чистоті мови.

Тим не менше саме в цей період боротьби з арабськими загарбниками та звільнення з них вірменський народ створює свій величний епос «Давид Сасунський», пройнятий волелюбними ідеями. Не випадково також, що в IX ст. в широких демократичних верствах населення виникають нові філософські системи, спрямовані проти існуючих порядків. Так, у середині IX ст. знову відроджується у Вірменії вчення павликиан — тондракійство. Засновник тондракійства Смбат Зарехаванци, освічена людина свого часу, проповідував рівність і свободу. Його вчення отримало відгук серед всіх груп населення, воно було спрямоване не тільки проти іноземних поневолювачів, але і проти місцевих феодалів.

Культурний розквіт був перерваний сельджукским навалою. Вірменський народ витримав і це випробування, однак лінія природного руху вперед була надламана, і Вірменія не могла вже дати того, що можна було чекати від неї за нормальних умов розвитку.

Боротьбу проти загарбників-сельджуків очолило молоде і сильне Грузинську державу. Потужний національний підйом привів до росту всіх сил і здібностей народу. Саме в цей період у Грузії спостерігається зліт різних наук і мистецтв. Писемність у Грузії з’явилася майже одночасно з вірменської - у V ст. До XI ст. грузини мали вже великий перекладної і історичною літературою. Звичайно культурне життя в Грузії зосереджувалася навколо монастирів, розташованих в гористих, важкодоступних для ворогів місцях.

У XI-XII ст. грузинська література збагатилася численними перекладними й оригінальними творами. Особливо великий інтерес представляють «Літопис Грузії», «Історія Афонського монастиря», написана ченцем Георгієм Афонським, і видатні праці, присвячені історії Давида Будівельника і продовжувачки великої справи об'єднання Грузії - цариці Тамари. Велику увагу приділяли ченці та розвитку церковно-філософської думки. Такий, наприклад, трактат про логіку, написаний Давидом Тарічісдзе. На початку XII ст. при великому Гелатського монастирі біля Кутаїсі була заснована Гелатського академія. У ній вивчалися математика та інші науки, писалися праці з філософії, астрономії, математики, права.

Крім того, грузини створили багату світську літературу, яка, безсумнівно, йшла своїм корінням у народну древнеязическую поезію. Це були переважно лицарські романи про подвиги феодалів-лихих лицарів («Аміран Дареджаніані», «Бісраміані» та ін), а також численні оди, складові знову-таки на честь доблесних і знатних витязів. Поетичні оди Іоанна Шантель і Чахрухадзе свідчать про значну освіченості придворної середовища феодального суспільства XII ст.

Саме в цьому культурному і витонченому суспільстві з його широкими літературно-філософськими інтересами міг з’явитися геніальний поет грузинського народу — Шота Руставелі. Він жив за царювання цариці Тамари (наприкінці XII — початку XIII ст.), На честь якої склав свою чудову поему «Витязь у тигровій шкурі», що стала в ряд з такими здобутками світової класичної літератури, як «Пісня про Роланда» та «Слово о полку Ігоревім «. У поемі виражені високі гуманістичні ідеї, в ній оспівуються дружба, борг перед батьківщиною, хоробрість, самопожертву, любов. Руставелі не тільки освоїв і творчо переробив всю сучасну йому книжність, але і включив у свою поему величезний фольклорний матеріал — казки, прислів'я, приказки. Читача вражає багатство рим, метафор, епітетів, афоризмів, до цих пір популярних серед народних мас Грузії. Поема пронизана ідеєю патріотизму, ідеєю політичного єднання країни. Оспівуючи в умовах феодалізму сильну царську владу і її основну опору — неродовитої дружинників, Руставелі служив справі прогресивного розвитку своєї країни і свого народу.

Поема зберігала своє ідейне та художнє значення протягом усіх наступних століть. Коли в Тбілісі вперше запрацював друкарський верстат (1709 р.), першим світським твором, що вийшов з друку, була саме ця поема.

Не менш жвава діяльність спостерігалася в цей час і в галузі будівництва. Зодчество досягає найбільшого розквіту. На жаль, до нашого часу дійшли тільки церковні будівлі - величні храми і монастирі. Фасади церков, як правило, прикрашалися тонкої орнаментальним різьбленням, в якій рослинні мотиви поєднувалися з зображеннями найрізноманітніших звірів.

У XI ст. були споруджені такі пам’ятники грузинської архітектури, як собори в Алаверді, Семтавісі, Бочерма, Бедіа, храм Баграта III в Кутаїсі. Дивовижним пам’яткою мистецтва є висічений в скелі при цариці Тамарі Вардзійскій монастир, монументальність скельних робіт і художні достоїнства фрескового розпису якого приводили у захоплення і сучасників, і наступні покоління.

Судячи зі збережених зразків, широко застосовувалася і була доведена до досконалості художнє різьблення по дереву. Те ж можна сказати і про фрескового розпису, і про мистецтво книжкової мініатюри. Фрески Атенській храму, монастирів Бетані, Гелаті, УБИС, Джручское євангеліє з масою прекрасних мініатюр дають уявлення про розквіт грузинського образотворчого мистецтва. Нарешті, чудові перебірчасті емалі, що суперничають по красі і ретельності виготовлення з емалями Візантії і Русі, численні твори майстрів-чеканників XII ст. Бека і Бешка Олізар говорять про досконалість прикладного мистецтва Грузії того часу.

Економічний і культурний підйом, викликаний, зокрема, завершенням визвольної боротьби проти сельджуків, переживали разом з Грузією та інші країни Закавказзя. Однак, як ми бачили, жорстоко страждала від систематичних грабежів і поборів Вірменія довго не могла оговтатися від розорення. Азербайджанські ж князівства того часу характеризуються блискучим розквітом культури, особливо поетичної. Великими сучасниками цариці Тамари і Шота Руставелі були два чудових азербайджанських поета — Нізамі та Хаканом. Їх творчість, як і поема Руставелі, безперечно займає почесне місце в скарбниці світової літератури.

Нізамі народився в 40-х роках XII ст. в м. Гянджі в небагатій торгово-ремісничій родині. Він отримав солідне на той час освіту, знав мови, богослов’я, філософію, медицину і за свої пізнання отримав прізвисько «хакім» (вчений, філософ). Як і Руставелі, у своїй поетичній творчості він надихався рідної історією, легендами і давніми хроніками. Нізамі створив п’ять поем: «Скарбниця таємниць», «Хосров і Ширін», «Лейлі і Меджнун», «Сім красунь» і «Іскандер-наме», а також безліч од і ліричних віршів. Усюди він виступає як гуманіст і лірик. Поетичні образи, створені ним, відомі всьому людству. Цікаво, що, будучи сучасником походів чоловіка Тамари, князя Юрія Андрійовича, він присвячує «русам» багато строфи своєї безсмертної поеми «Іскандер-наме». Доблесних російських він протиставляє вважалися непереможними військам Олександра Македонського. Користуючись історичними сюжетами, Нізамі зображував сучасну йому суспільне середовище, в його творах не раз прориваються гіркі слова про тиранів, які пригнічують беззахисних бідняків. Він дорожив незалежністю і ніколи не жив при феодальних дворах. Тільки злидні примушували його присвячувати свої поеми государів і отримувати від них винагороду.

Таким же волелюбним і незалежним був і інший геніальний азербайджанський поет — Хаканом. Народився він близько 1120 р., помер в кінці XII ст. Батько його був теслею, мати-рабинею. Проте хлопчик отримав гарну на той час освіту. Вже в юності він став придворним поетом ширваншахов і прославився як неперевершений автор хвалебною оди. Тим не менш бунтівний темперамент не дав йому зробити придворну кар'єру. Він гнівив ширваншаха і опинився в ланцюгах і колодках у фортеці Шабіран. Там він створив чудовий цикл віршів, відомий під назвою «Тюремні елегії» (Хабсійе). Отримавши свободу, Хаканом оселився в Тебрізі. Тут він і помер.

Крім цих гігантів поезії, в Азербайджані в той же сторіччя жили і творили такі великі поети, як Катран, Фелекі Ширвані, Муджірі Бейлакані. Їх творчість, як і вся в основному література Азербайджану, носило світський характер і було тісно пов’язане з культурою інших споріднених народів Закавказзя, перш за все з творчістю вірменських і грузинських поетів і вчених.

У перші десятиліття XIII ст. процес бурхливого культурного розквіту був надовго перерваний хлинули в Закавказзі дикими полками татаро-монголів.

3. Своєрідність театрального мистецтва

Театр — вид сценічного мистецтва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами, а також установа, що здійснює сценічні вистави певним колективом артистів і приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави. Театр як мистецтво називають також театральним мистецтвом, а науку, що вивчає теорію та практику театрального мистецтва вивчає театрознавство.

Законодавство України визначає театр як

«заклад культури (підприємство, установа чи організація) або колектив, діяльність якого спрямована на створення, публічне виконання та публічний показ творів театрального мистецтва»

а театральне мистецтво, як

«вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами»

Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію й ін.; а також використають численні досягнення найрізноманітніших наук й областей техніки. Так, наприклад, наукові розробки психології лягли в основу акторської й режисерської творчості, так само, як і дослідження в області семіотики, історії, соціології, фізіології.

Основою театральної вистави є драма, що визначає художні можливості й ідейний напрямок театру. При цьому літературний твір театр переводить в область сценічної дії й специфічної театральної образності — характери, конфлікти драми втілюються в живих особах, вчинках. Найважливіший художній засіб, який театр бере від драми — слово, підкоряється законам драматичної дії. В одних випадках мова може виступати як засіб побутової характеристики персонажа, в інших — розкривати через словесну тканину ролі складні конфлікти свідомості й психології героя. Мова на сцені може мати форму великого висловлення (монолог), протікати як розмова з партнером (діалог), адресуватися глядачеві або звучати як міркування героя, його «внутрішній монолог» і т. д. (див. також драматургія) Театр — мистецтво колективне. Спектакль — твір, що володіє художньою єдністю, гармонією всіх елементів. Він створюється під керівництвом режисера й відповідно до режисерського задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.). В основі спектаклю лежить режисерська інтерпретація п'єси, її жанрове, стилістичне рішення. Дія спектаклю організована в часі (темп, ритм, наростання й спади емоційної напруги) і в просторі (розробка сценічного майданчику, принцип її використання, мізансцени, декорації, рух й ін.). Зоровий образ спектаклю створюється художником-декоратором засобами живопису, театральної конструкції, костюмів, висвітлення, театральної техніки. Декорація може нести як образотворчі, так і виразні функції, відтворювати обстановку дії або ж метафорично розкривати в зоровому образі задум режисера, бути реальної або умовної залежно від художніх завдань постановки, напрямку, стилю (див. Театрально-сценічне мистецтво).

Головним носієм театральної дії є актор, у творчості якого втілена суть театру: здатність захоплювати глядачів художнім видовищем безпосередньо, що протікає в них на очах життя, творчим процесом її втілення. Акторський образ створюється на основі п'єси і її тлумачення режисером — постановником спектаклю. Проте актор залишається самостійним художником, здатним лише йому одному доступними засобами відтворити на сцені живий людський образ, передати складність і багатство людської психології. (див. акторське мистецтво).

Характерною особливістю театрального мистецтва є його неповторність у часі: кожен спектакль існує тільки в момент його відтворення. Якщо виконавське мистецтво з розвитком техніки аудіозапису одержало можливість фіксації й подальшого багаторазового відтворення, ідентичного первісному, то адекватний відеозапис театрального спектаклю в принципі неможливий: дія нерідко розгортається одномоментно в різних частинах сцени, що надає об'єм дії, що відбувається й формує гаму тонів і півтонів сценічної атмосфери. При великих планах зйомки нюанси загального сценічного життя залишаються за кадром; загальні ж плани занадто дрібні й не можуть передати всіх деталей.

Стилі театру

Існують різні театральні стилі, що використовуються в театрі. До них відносяться:

· Абсурдизм — цей стиль презентує глядачеві, що всі людські спроби та прояви мають нелогічну форму. Абсолютна правда вперемішку з хаосом, цинізмом, сутність і потреби, які управляють людством, тому всі намагання людини пізнати сенс життя марні з огляду на те, що такого сенсу не існує (принаймні для людства).

· Експресіонізм — анти-реалістичний у своїх візіях стиль, що тримається на спотворені істиних людських проявів. Зовнішній вигляд людини чи обставин на сцені може бути перекручений і таким чином, переносить глядача в нереальність, й спонукаючи спостерігати вічну істину через свої візії. Це відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

· Мелодрама — сентиментальна драма з музичним супроводом, з частими епізодами страждань доброго героя від руки лиходіїв, але закінчується щасливо де герой торжествує над обставинами людськими чи природними.

· Модернізм — це широка концепція, бачення мистецтва, включаючи театр, заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність.

· Натуралізм — зображується життя на сцені з великою увагою до деталей, стиль оснований на спостереженні за реальним життям. Характерною була направленість на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився скрізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дня, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички.

· Постмодернізм — має кілька напрямків, і в театр він перейшов через надмірну популяризацію засобами масової інформації і порушує загальноприйняті жанрові норми і практики в колись заведених театральних концепціях. Це світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

· Маріонетки — древня форма, де виконавці (ляльководи) намагаються маніпулювати об'єктами. Маріонетковий стиль має багато варіацій і форм.

· Реалізм — зображують персонажів на сцені, які близькі до реального життя, з реалістичною режисурою і постановкою. Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, головна їх філософська суть, чи вчення — предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. Найбільший розвій цього стилю припадає на 19 і 20 століттях, у мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).

Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16−17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17−18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мендрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з’явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.

Становлення класичної української драматургії пов’язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Висновок

Розмаїття культурних напрямків ХХ ст. уособлює загальний розвиток світової культури. На основі неупередженого аналізу бачимо, що культурно-мистецькому процесу притаманні ознаки загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків сусідніх культур. Можна стверджувати, що культура ХХ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Людство освоїло і увібрало культури багатьох народів світу, завдяки цьому поступово зникає протистояння Сходу і Заходу.

Список використаної літератури

1. Бокань Володимир Культурологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003 — 2-ге вид., стереотип. — 136 с. — Бібліогр.: с. 131−133;

2. Гончарук Т. В. Культурологія: Навчальний посібник. — Тернопіль: Карт-бланш, 2004. — 213 с. Бібліогр. 68 назв.;

3. Історія світової культури: Навч. посібник//Керівник авт. Колективу Т. Левчук — К.: 2000;

4. Кормич Л.І., Багацький В. В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник. Видання третє. — Х.: Одіссей, 2004. — 304 с.;

5. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. — К.: Знання — Прес, 2004. — 353 с. — (Вища освіта ХХІ століття).