Тарас Мельничук

ТАРАС МЕЛЬНИЧУК Мельиичук Тарас Юрійович народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області. Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети «Ра­дянська Гуцульщина», далі - в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у ла­вах Радянської армії. 1958 року вступає до Чернівецького дер­жуніверситету. На третьому курсі покидає навчання, їде по комсо­мольській путівці на будівництво Криворізького гірничо-збагачу­вального комбінату, далі - впро­довж двох років працює теслею на будовах Красноярського краю. 1964 року знову поновлюється в університеті, з якого через півтора року за вільнодумство відраховують. Після цього працює в редакціях районних газет Глибо­кої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1967 року у ви­давництві «Карпати» виходить перша збірка віршів «Несімо любов планеті». У 1967 році вступає на заочне відділення Московського літературного інституту. Здає рукопис збірки віршів «Чага» у видав­ництва «Карпати» і «Радянський письменник», що стало причиною йо­го арешту 24 січня 1972 року під час масового ув’язнення української інтелігенції. Відбував покару в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975 року. Знаходився під наглядом органів безпеки. У квітні 1979 року за «вчинення опору працівникові міліції», а насправді за антирадянську діяльність арештований на 4 роки. Далі - кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. 1982 року в Торонто виходить збірка віршів «Із-за ґрат». 1990 року — «Строфи із Голгофи» (Великобританія) та «Князь роси» (Київ, видав­ництво «Молодь»). За книжку «Князь роси» 1992 року удостоєний Державної премії України імені Т Г. Шевченка. Збірка поезій «Чага» побачила світ у Коломийській друкарні ім. Шухевича 1994 року завдя­ки її директору Михайлові Андрусяку. Останні роки прожив у Коломиї. Відійшов у вічність 29 березня 1995 року. Похований на місці ко­лишнього рідного обійстя в Уторопах.

У Спілку письменників України вступив 1990 року.

Не снись мені, кривавий сон, Не сніться, рани і руїни, ;

Мені не треба десять сонць ;

Живу тобою, Україно В мене ланів, в мене пшениць, Як срібла-злота по всім світу.

За сто чужинських зоряниць Я не віддам й вишневу віту.

***.

Роси пахнуть фіалками, фіолетні роси, І білі,.

і (од зорі) червоні.

Роси сяють сонцями, а не уламками.

Сяють, немов на торжество, неначе безсмертя ;

над смертю, над могилами і катафалками.

Сяють роси.

І це так розумно, сяють роси.

І це так радісно сяють роси,.