Влада

РЕФЕРАТ.

На тему: Влада.

Студента психолого-педагогічного факультету ПДПІ.

Грн. — ПП 41.

Гоч У. П.

Полтава — 2001.

Проблема влади взагалі й політичної влади зокрема з давніх часів хвилює людство. У одному з діалогів Платона говориться:

" Немає людської душі, котра вистоїть спокусу владою. «Декого влада зачаровує, несвідомо вабить й притягує як магніт. Влада не лише здавна страшила й захоплювала людей, вон завжди був однією з центральних категорій політичної науки. Багато мислителів, вчених вважають, що влада — незмінний супутник політики й є її головною проблемою. Поняття влада широко використовується як у політичному, то й буденному вжитку. М. Вебер справедливо нагадує, що в залежності від ситуації говорять про уладові батька над дітьми, про уладові копійчаного мішка, про уладові юридичну, духовну, економічну тощо. При всій різнорідності й неоднозначності цих зрозуміти можна, однак, відмітити одну про «єднуючу їхні характеристику: усі смердоті відображають відносини, в які воля й дії одних панує над волею й діями інших. Алі в першу чергу под владою розуміють вищу державну уладові. Так, наприклад, англійською мовою the роwег — це не лише влада, але й і держава із усією її міццю; в латинській мові potestas — сила, міць, панування; німецькою dіе Gewalt: — це не лише влада, але й і міць, а також насильство. Нарешті, в нашій рідній мові влада найчастіше виявляється синонімом начальства й означає владні органи держави. У політичній й у буденній мові слово влада не має якогось одного стійкого значення. Для одних теоретиків влада — це особливий вплив одних людей на інших, й інших — здатність досягнення певних цілей, для третіх — можливість використання тихий чи інших засобів, для четвертих — особливі стосунки між підлеглим й керівником.

У своєму загальному значенні, поняття «влада «означає право й можливість одних керувати, розпоряджатися й управляти іншими; здатність й можливість одних здійснювати своєї волі по відношенню до інших, робити визначальний вплив на їхні поведінку й діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.

Політологію ж цікавить політична влада. До поняття «політична влада », звичайно, можна застосувати загальне визначення влади як такої. Політична влада, як й будь-яка інша, означає здатність й право одних здійснювати своєї волі по відношенню до інших, веліти й управляти іншими. Алі разом вон має, на відміну від інших форм влади, свою специфіку верховенство, обов «язковість її рішень для всього суспільства І для всіх інших видів влади; загальність, тобто публічність; легальність у використанні сили та інших засобів володарювання в межах країни; моноцентричність, тобто існування загальнодержавного прийняття рішень; широкий, спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання й реалізації влади.

Таким чином, політична влада характеризується здатністю й можливістю для тихий, хто нею володіє, проводити своєї волі в керівництві й управлінні усім суспільством (Державою), справляти визначальний вплив на поведінку народних мас за допомогою засобів, що знаходяться в розпорядженні держави, мобілізовувати на досягнення поставлених цілей й програм великі маси людей, регулювати відносини між окремими групами людей.

Поняття політична влада значно ширше, ніж поняття державна влада, котра є її частиною. Політична й державна влада мають загальні цілі, котрі заговорили українською у «язані із Управлінням суспільством, мають публічний характер. До суб «єктів політичної влади належати не лише державні органи, а і політичні партії, різні політичні про «єднання, органи місцевого самоврядування. До суб «єктів державної влади належати лише органи державної влади. Політична влада відображає певну взаємодію (панування, керування одних іншими) й передбачає мінімум два боки: на одному — пануючі, які у політології прийнято позначати поняттям «суб «єкт «(це може бути цілий народ, державний орган, окрема наділена владою особа); на іншому — підвладні, підлеглі - про «єкт, на який спрямовані владні відносини. Про «єктом політичної влади може бути сус-пільство в цілому, тобто народ, й кожний громадянин зокрема. Влада завжди є взаємодією суб «єкта й про «єкта, волі володаря й підкорення про «єкта. Підкорення як і властиве людям як й керування, тому влада залежить від покірливості населення, від того, чи готові її терпіти, якщо вон не влаштовує сус-пільство. Якість про «єкта політичної влади залежить від політичної культури населення. Наприклад, патріархальний тип культури формує покірливість, звичку коритись, бажання жити под «твердою рукою ». Активістичний тип культури формує громадянина, який несе земельну частку відповідальності за державу.

Функціонування політичної влади у суспільстві необхідно для зберігання його цілісності та єдності, стабільності й поступального розвитку. Влада покликана формувати політичну систему суспільства, політичні відносини між Державою, суспільством, соціальними групами, класами, партіями, громадянами, органами державного управління, а також контролювати ці відносини, перетворювати їхнього по можливості в безконфліктні й організовані. Влада керує справами суспільства й держави на різних рівнях:

> мегавлада — глобальний рівень політичної влади — виходить далеко за межі однієї держави й прагне розповсюдити свій вплив на світове суспільство;

> макровлада — високий рівень функціювання центральних державних інститутів й політичних відносин, що складаються між ними й суспільством;

> мезовлада — середній, проміжний рівень політичної влади, котрий заговорили українською у «язує два крайніх рівні політичних й владних відносин;

> мікровлада — міжособові владні відносини всередині малих груп.

Від функціонування політичної влади залежить тип політичного режиму в суспільстві, відкритість чи замкненість суспільства, характер політичних відносин та інші політичні характеристики даної держави, включаючи стабільність, авторитет, розподіл та співробітництво улад, демократичність.

Таким чином, до найбільш важливих, суспільно значущих функцій політичної влади можна віднести наступні: підтримка суспільного порядку та стабільності; виявлення обмежень й розв «язування конфліктів; досягнення суспільної злагоди; примушення в ім «я соціально значущих цілей й збереження стабільності; керування справами суспільства.

У сучасній літературі існують різні подивися щодо концепцій влади. Релятивістські концепції влади (від латів. — relavitusвідносний) — розглядають уладові як особисті відносини, в які одна людина (суб «єкт) визначально впливає на іншу (про «єкт). У якості суб «єкта й про «єкта можуть виступати як окремі люди, так групи, прошарки населення чи ведуча політична партія і опозиція. Релятивістські концепції влади включають серію методів шляхів впливу на сус-пільство із метою досягнення стабільності У тому числі стимулювання активності трудової діяльності, до тримання норм громадської поведінки тощо.

Біхевіористські концепції влади (від анг. — behaviour — поведінка), як й релятивістські, виходить з її трактування як відносин між людьми, при які самі володарюють, командують, панують, а інші підкоряються та виконують рішення перших. Алі при цьому особливість біхевіористського підходу полягає в зосередженні уваги на особливостях людей, мотиви їхньої поведінки в боротьбі за уладові. Початкові імпульси до володарювання, за думкою представників даної школи, закладені в природі окремих особистостей, у їхнього прямуванні до влади і здатності володарювати. Важливу роль відіграють блага та привілеї, які у усі часи одержують люди, котрі мають уладові. З отриманням влади заговорили українською у «язано, як правило, отримання багатства, престижу, безпеки та ін. Для багатьох людей боротьба за уладові є способом самоствердження. Крім того, для багатьох влада з людей є формою насолоди. У прагненні до володарювання існують ще і інші мотиви. Представники біхевіористської школи виходять із цього у умовах ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як й на будь-який інший, існує попит й пропозиція. Виникає своєрідний «ринок влади «зі своїми менеджерами, котрі готують кандидатів на уладові й забезпечують їхнього перемогу на виборах. Тому боротьба за уладові — постійне явище. Політична влада народжується, як правило, у протиборстві політичних сил й окремих особистостей. У цьому і полягають основні положення в розумінні влади в біхевіористських концепціях.

Системні концепції. Вони розглядають уладові як системотворчі відносини в політичній організації суспільства. Всі інші елементи системи заговорили українською у «язані із нею безпосередньо чи опосередковано. Призначення політичної влади — регулювати відносини між людьми й суспільством в цілому, включаючи державно-політичні інститути, вирішувати суперечності, що постійно виникають між необхідністю порядку в суспільстві й різноманітністю інтересів його членів. Завдання політичної влади будувати свої відносини із усіма елементами політичної системи суспільства таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану даної системи. Іншими словами, політична влада винна прямувати до досягнення в суспільстві в першу чергу стабільності, як політичної, то й економічної.

Найважливішою соціальною причиною підкорення одних людей іншими є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади прийнято розуміти усі тих засоби, використання які забезпечує вплив на про «єкт влади у відповідності із цілями суб «єкта. Ресурси можуть використовуватись для заохочення, покарання чи переконання. Для виділення різних видів влади широко розповсюджена класифікація її ресурсів у відповідності із найважливішими сферами життєдіяльності: економічні, соціальні, культурноінформаційні, силові.

Економічні ресурси — це матеріальні ціності, необхідні для суспільного та особистого виробництва й споживання: гроші як їхнього загальний еквівалент; техніка; родючі землі; корисні копалини тощо.

Соціальні ресурси — здатність підвищення чи зниження соціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації. Соціальні ресурси включають такі показники, як посаду, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення й так далі.

Культурно-інформаційні ресурси — знання та інформація, а також засоби їхнього одержання й поширення: інститути науки та освіти, засоби масової інформації та ін.

Силові ресурси — цей вид ресурсів політичної влади виконує функцію забезпечення оборони країни, охорони внутрішнього порядку, до того числі забезпечення безпеки політичної влади, недопущення будь-яких зазіхань на уладові із метою її повалення. Це — армія, поліція, різні служби безпеки, прокуратура, суд. як показує історичний досвід політична влада використовує ці ресурси в тій чи іншій їхнього частині дуже часто. Вони відносяться до найбільш діючих, викликають страх, оскільки використання таких засобів призводить до позбавлення людей власності, волі, а нерідко і самого життя. Особливо часто політична влада вдається до використання названих ресурсів у випадках послаблення своєї сили, моці та впливу на суспільство.

Специфічним ресурсом влади є сама людина — демографічні ресурси. Люди — це універсальний, багатофункціональний ресурс, який виробляє інші ресурси. Людина — творець матеріальних благ (економічні ресурси), солдатів й член партії (політично-силові ресурси), володар й розповсюджувач знань, інформації (культурно-інформаційні ресурси) тощо. особистість виступає ресурсом влади лише лише в одному з численних вимірів, — будучи використана як засіб реалізації чужої волі. У цілому ж людина — не лише ресурс влади, але й і її суб «єкт й про «єкт.

Підводячи підсумок щодо основних видів ресурсів політичної влади, потрібно установити, котрі із них є найважливішими, а котрі другорядними. Однозначної відповіді немає. У різні періоди життєдіяльності суспільства вирішальними стають то самі, то інші ресурси. Наприклад, при спробі переворотів чи інших виступів проти політичної влади вирішальними стають силові ресурси. У цілому ж, як показує практика, усі види перерахованих ресурсів відносяться до постійно діючих, необходимых для політичної влади.

Виключно важливим аспектом у розумінні сутності політичної влади є поняття «легітимність «(від латів. legitimus законний). Принцип легітимності, тобто виправдання законності влади, завжди відігравав важливу роль суспільно-політичній історії. То в Римській імперії, коли римські легіони були незламною силою, влада імператорів базувалася на простому принципі - законність правителю надає армія, Яка й проголошує його верховним законодавцем. З послабленням імперії проблема легітимації гостро постала перед багатьма імператорами. Тому смердоті намагались закріпити свої домагання на уладові, спираючись на традиції, закріплюючи давньоримську релігію й привласнюючи собі титули Цезаря і Августа, підносячи свій рід до Геракла та Юпітера. Пізніше римські імператори взяли на озброєння християнство, яку на тієї годину широко розповсюджувалось. Воно став імператорів основою более авторитетної та более глибоко релігійної легітимації. З тихий пір імператор царював Божою милістю — єдиного та всесвітнього Бога. У пізніші часи Реформація, а потім і англійська революція принципом легітимності проголосили божественне право народу на правління.

Теоретична розробка проблеми легітимності зв «язана із концепцією легітимної влади М. Вебера. Він відзначав: панування спирається на згоду, що визнає його легітимність. У легітимності панування влади він бачив гарантію стабільності суспільства, підтримки соціального порядку й підкреслював, що соціальна поведінка, а також соціальні відносини можуть бути орієнтовані індивідами на їхнє уявлення про існування легітимного порядку. З його точки зору, легітимність порядку може бути гарантована лише внутрішньо, а саме емоційною відданістю, вірою в абсолютну значимість порядку й в залежність блага й рятування від збереження даного порядку. Крім того, легітимність порядку може бути гарантована також очікуванням специфічних зовнішніх наслідків. Порядком М. Вебер називає умовність, звичай, який вважається люди значущим, а також право, при якому порядок гарантований можливістю морального чи фізичного примусу, що здійснюється особливою групою у функції які входити охороняти порядок. Мова йде про ті, що не лише право забезпечує гарантію стабільності, соціальний порядок, але й і особисті інтереси індивідів, дії які відбиваються на становищі тихий, хто володіє владою. За М. Вебером, визнання влади підлеглими є передумовою й основою її легітимності. Чим більша підтримка із боці населення, тім более легітимною є політична влада. При відсутності такої підтримки влада витрачати своє легітимність, хоч вон і не зникає повністю.

У поняття легітимності входити й довіра із боці народу до існуючої влади. Носій законної, легітимної влади може правити безбоязно, спираючись на згоду народу. Володар, який не спирається на законність, відчуває страх перед народом. Насильство, яку здійснюється ним, породжує насильство інших, через страх він змушений вдаватися до зростаючого терору, а це призводить доти, що страх стає переважаючим почуттям у такому суспільстві. Тому щоб влада не перетворилася у всемогутність, необхідна легітимність. Тільки при наявності легітимності існує воля, оскільки легітимність сковує уладові. Там, де зникає легітимність, знищується воля особистості. З сказаного випливає, що будь-яка політична влада здійснює своє панування не лише шляхом фізичного насильства чи спирання на звички мас дослухняності, але й і намагається різними засобами добитися добровільного визнання своєї влади із боці підвладних. У тому випадку, коли панівні кола здійснюють уладові, спираючись на широку згоду із боці мас, ми можемо, говорити про її легітимність. Це влада, Яка приймається масами, а не нав «язується їм. Довіра мас до влади у суспільстві досягається при орієнтації на певні ціності, інтереси, при допомозі певних вірувань, котрі діють у даній політичній системі. Ці вірування розглядаються як принципи легітимності, тобто найбільш соціальне значимі основи, що дають панівним верхів право в даний момент панувати, а масам коритися.

Принципи легітимності можуть матір свої витоки в давніх традиціях, діючому законодавстві чи в революційній харизмі. Головне полягає до того, що усі смердоті володіють підкорюючою силою, спрямованою на закріплення стабільності влади, політичної системи, тобто тих основи, на які будуються відносини влади й підкорення в будь-якій політичній системі. По суті справ, ці принципи легітимності виправдовують таке становище в суспільстві, коли певна частина людей (панівна еліта) керує, а більшість населення змушена підкоритися. Звідси у пануючих й виникає потреба знайти необхідні виправдовування такому стану, який був бі прийнятий тими, хто не знаходиться при владі. Діючі принципи легітимності забезпечують відносний ступінь довіри між політичною владою й масами. Пануючі в цьому випадку виходять із того, що смердоті панують на законній підставі, а підвладні розглядають їхні претензію на уладові як легітимну. Таким чином, політична влада може бути чи легітимною чи нелегітимною. Якщо політична влада, політичне панування визнається правомірним із боці суспільства, а маси виявляють прихильність політичній системі, то така влада може вважатись легітимною. Якщо ж вона втрачає довіру мас, то перестає бути легітимною. Причому, між легітимністю пануючих верхів й застосуванням насильства існує зворотній зв «язок, тобто мова йде про ті, що чим надійніше в свідомості мас укорінились принципи легітимності, тім менш необхідним стає застосування насильства. І навпаки, коли пануючі кола втрачають легітим-ність, смердоті починають удаватися до систематичного вживання насильства. Природно, що владоможці систематично займаються діяльністю, спрямованою на зберігання й зміцнення віри мас в існуючий політичний устрій навіть тоді, коли ця віра достатньо глибока, але й ж її все одне необхідно постійно підгримувати чи не дозволяти їй згаснути. У усі часи панівні кола прагнули домагатися легітимності й рішуче вели боротьбу із тими, хто ставив їхнього легітимність под сумнів.

Важливим теоретичним аспектом політології є типологія основ легітимності. Основи типології розробив М. Вебер. У залежності від мотивів підкорення він виділив три головних типи легітимності влади:

> традиційний — базується на вірі в священний характер звичаїв, традицій, норм, котрі протягом століть регулювали життя, і поведінку людей. Влада тут освячена авторитетом існуючих патріархальних устоїв й релігійних звичаїв. Освячені звичаєм норми є основою таких сталих у суспільстві відносин, котрі постають як відносини керування й слухняності. Вони фактично вказують, хто володіє правом на уладові, а хто вол «язаний підкорятися цій владі. Причому, традиційні норми розглядаються суспільством як дещо непорушне, а відхід від них, їхнього порушення приводити до певних санкцій. Характерною особливістю традиційного типу політичної влади є відсутність динамізму. Протягом тривалого періоду політична влада, політична система функціонує без істотних змін. Це пояснюється тім, що традиції панують з людей, а тому відносини панування й підкорення перманентне відтворюються із покоління в покоління. Глибокий консерватизм пронизує всієї системи влади, й традиція стає основою обґрунтування, політичної влади панівною елітою.

Традиційні норми як для пануючих, то й підвладних набувають вол «язуючого характеру. Традиції повинні суворо дотримуватись пануючими колами, інакше смердоті ризикують втратити свою легітимність в очах широких мас. У якості прикладів традиційного типу влади можна привести суспільства давніх східних імперій (Єгипет, Персія, Китай), середьновічної Європи. З сучасних суспільств до цого типу певною мірою можна віднести Саудівську.

Аравію, Бахрейн, Кувейт, Оман. Характерною особливістю традиційного типу є також ті, що влада тут набуває, як правило, персоніфікованого характеру; > харизматичний — (від грец. — harisma — божественний дар), підстав на вірі у виняткові якості. природній дар, тобто харизму керівника, якого інколи обожнюють, створюють культ особистості. Харизматичний спосіб легітимації часто спостерігається в періоди революційних змін, коли нова влада для визнання населенням не може, спертися на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особистості вождя, авторитет якого освітлює інститут влади, сприяє їхнього визнанню й прийняттю населенням. Харизматична легітимність базується на вірі та на емоційному, особистому відношенні вождя та мас; > регіонально-правовий — заснований на вірі з права, закону, на визнанні добровільно прийнятих загальних правил, встановлених юридичних норм, котрі спрямовані на регулювання відносин панування й підкорення.

Характерною формою даного типу влади є конституційна держава, юридичні норми якої, із одного боці, визначають правила її функціонування, а із іншого, — сам стають про «єктом для зміни у відповідності із узаконеними процедурами.

Легітимація політичної влади пануючих кіл тут заснована на законі. Пануюча еліта обґрунтовує свої претензії на уладові встановленим законодавством, перш на конституцією. Саме конституція як основна норма визначає тих правила, які повинні дотримуватись пануючі й підвладні. До цого типу політичної влади можна віднести більшість сучасних суспільств. Насамкінець підкреслимо, що мова йшла про; ідеальні типи політичної влади. У реально функціонуючій політичній владі найчастіше поєднуються названі типи при перевазі одного із них. Жодна влада не є лише традиційною, харизматичною чи регіональноюправовою, в ній поєднані усі три типи, один з які домінує.

У наш годину багато держав переживають кризові легітимності, що виявляється в політичній нестабільності, державних переворотах, глибокій соціально-економічній кризі. Це супроводжується втратою довіри владі, розчаруванням у цілях, методах політики й лише у політиках. Звичайно, попередити втрачу легітимності можливо. Якщо політики вміють рахуватись згідно із інтересами й запитами мас, то втрачена легітимність відновлюється. Це залежить від суб «єктів політики, інтелектуальних якостей політичної еліти. Таким чином, політична влада — реальна здатність соціальної спільності чи певного індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу й сформованих політичних потреб. Особливостями політичної влади є: здатність суб «єкта влади виявити політичну волю; охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб «єктів; наявність політичних організацій, через котрі суб «єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність; осмислення політичного інтересу й політичних потреб; забезпечення суб «єкта політичної влади соціального панування в суспільстві.

Влада в Україні є напівприхованою, із мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), із високим ступенем корумпованості владних структур, із поєднанням правових й насильницьких форм примусу, із дуже низьким ступенем легітимності загалом й зокрема тихий видів легітимності, які є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічнодемократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу й судову, із недостатньо оформленим юридично механізмом стримувань й противаг.

Список використаної літератури.

Вебер М. Обрані твори.- М., 1990. — 808 с.

Власть: Нариси сучасної політичної філософії Заходу /В.В.Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова та інших./. — М., 1989.-328с.

Вятр Є. Соціологія політичних відносин /Пер.с польск./. — М., 1979. — 463 с.

Гегель Р. Політичні твори. — М., 1978. — 438 с.

Гегєль Р. Філософія права. — М., 1990. — 524 с.

Джилас М. Обличчя тоталітаризму. /Пер.с сербо-хорватского/. — М., 1992.-544с.

Желев Желю. Фашизм. Тоталітарна держава /Пер.с болг./.-М" 1991.-336с.

Ницше Ф. Воля до партії влади: досвід переоцінки всіх цінностей. — М" 1994.-352с.

Халипов В. Ф. Введення у науку про владу. — М., 1996. — 382 с.