Феномен римської літератури

Феномен римської літератури

Д. Дилите.

В той час, як у еллінському світі поширювалися поеми Гомера, ніяких звань центральній частині Апеннінського півострова, званого древніми Італією, був грунтується місто Рим. Римляни стверджували, що це сталося 753 р. до зв. е. Деякі люблячі точність науковці стверджують, що у знаменитих семи пагорбах люди мешкали й раніше. У VIII в. до зв. е. насправді відзначається певне пожвавлення під аркушами поселень за тими місцях, проте датою підстави Риму слід вважати 575 р. до зв. е., коли було осушено болото між Палатином і Капітолієм і створено міська площа — форум. Тільки тоді, на думку, з’явився Вічне місто [10, 463—469, 11, 20]. Присоединившийся по-хорошому чи силою котрий зайняв сусідні області, поволі став осередком Лациума.

Жизнь римлян була спокійній. На півночі маячіли древні, які володіли мистецтвами, ремеслами, писемністю етруські міста. Етруски — це загадка для створення нового світу: ми знаємо, жодного походження був цей народ, будь-якому мові він говорив. Вони залишили багато письмових пам’яток, але тоді ми неспроможна їх прочитати. Римляни багато запозичували у етрусків: писемність, таємниці ворожіння по птахам й цирози печінки тварин, царські та інших регалії, елементи календаря, окремі релігійні моменти, гладіаторські бої. Дехто гадає, як і назва міста Риму етруської походження [11, 20]. Спочатку римляни пов’язані з етрусками, але Рим стане етруською містом. Зміцнілі жителі міста на семи пагорбах завоювали і асимілювали сусідів. Етруски зникли з поверхні земли.

На схід від Лациума жили родинні римлянам племена осков. Ні етруски, ні оски, ні ті італіки були ради розширенню території сусідів та намагалися обмежити її зростання. Рим довгі десятиліття існував у напрузі всіх сил. Вважається, що його силу визначали дві обставини: система чиновництва і суворі моральні принципи [6, 25—26, 11, 105—106, 253—255]. Ще Цицерон вважав систему магістратури у Римі стрижнем і залишається основою держави (De leg. III 1, 2]. Вищим чиновником міг стати лише магістрат, який довів свій творчий хист на дешевше посади й познакомившийся зі специфікою цієї роботи. Кожен із них мав величезної влади у сфері, і всі разом ці енергійні квесторы, преторы, консули та інші чиновники правили Римом. Звісно, велике значення мав і зараз сенат, і народні зборів, але дослідники схильні підкреслювати важливість енергійної виконавчої, мала великі права.

Кроме того, суспільство дотримувався ідеалу, згадуваної словом virtus, який визначав принципи життя. Як грецька калокагатия, і virtus Romana були певної ідеальної нормою, слідувати якої було зобов’язаний кожен громадянин. Virtus — це узагальнену, хоча зовсім піддається поділу поняття. Його зміст становили окремі позитивні явища, окремі чесноти (virtutes): disciplina, pietas, fides, gravitas, paupertas, constantia [8, 24—31]. Римляни вважали вказані цінності божественними силами [17, 1—25]. Громадяни мали до них прагнути, їх домагатися. Дисципліна (disciplina) на війні та під час світу була основою життя римлян. На суворої і безумовному волі батька (pater familias) трималася життя сім'ї [16, 87—141]. Усі громадяни мали поводитися, як личить, бути вірними боргу (pietas): належним чином почитати богів (pietas erga deos — побожність), батьків (pietas erga parentes — любов до батьків), батьківщину (pietas erga patriam — любов до батьківщини). Дотримання даного обіцянки, і довіру до цього слову (fides) підтримували єдність суспільства, гідність (gravitas) вчинків гарантувало серйозне поведінка усіх тих. Розкіш (luxuria) римляни завжди вважали винуватицею руйнації традиційного життя, котрій характерна бідність (paupertas) (Sall. Cat. con. 12, Iuv. 6, 293, Сіс. Pro Rosc. Am. 27, 75, Pro Mur. 36, 76, De off. I 30, 106, I 34, 123). У ІІ. до зв. е. було видано уп’ятеро законів, сдерживавших лише одна прояв розкоші — бенкети. Вони обмежували число гостей і кількість страв. Римляни дуже цінували сталість, твердість обраної позиції (constantia) і особливо підкреслювали значення спадкоємності і стабільності передачі з покоління до покоління життя предків (mores maiorum). Бути гідним предків — найголовніший принцип моралі римлянина [17, 275]. Вірність способу життя дідів вважалася основою держави: Moribus antiquis stat res Romana virisque — «Мораллю предків сильний і розвинений могутня республіка римлян «(Frg. 390)1.

Поэтому римляни були дуже консервативними. Слово «новий «їх ніколи трохи лякало. Навіть у пізніші часи, у І в. до зв. е., під час дебатів сенату Цезар маніпулював те слово: він висловився категорично проти пропозиції засудити змовників до смерті, стверджуючи, що це завжди буде нова страту, новий приклад, новий задум (Sall. Cat. con.8, 19, 27, 41, 51). Через століття, з покоління в покоління у Римі передавалися воскові посмертні маски предків. Навіть у цивілізованому Римі межі ер й більш пізні часи зберігалося безліч стародавніх звичаїв. Наприклад, з здавна прийшли feriae — святковий відпочинок, присвячений богам. Цими самими днями заборонялося орати, жати, сіяти, вовна тощо. буд., але дозволялося збирати хмиз і жолуді, ловити птахів. Отже, заборонялося тільки те, що змінювало спосіб життя первісних людей. Хоча це спосіб життя віддавна змінився, римляни досі повторювали котрі позбулися сенсу древні заборони через багато років. З часу царів до епохи пізній античності збереглася посаду curator aquarum і архаїчний порядок користування водою [21, 144—146]. У римському праві знаходять багато рудиментарних правових норм [21, 6—78]. Ідею наступності і дволикий римський бог Янус. Це бог початку й кінця, однією особою дивиться в минуле, іншим — у майбутнє, поєднуючи лише доступне, про те, що. У сивий давнини Янус був важливим римським богом (Macr. Sat. I 8, 14—18).

Римляне особливо чітко висловили світосприйняття древніх народів, що й час, і світ порузумівались як вічне повернення і повторення. Вчинки людини мали сенс настільки, наскільки вони повторювали запроваджені богом встановлення, вчинки культурного героя чи що жили людей. Індивідуальність чи новаторство не були затребувані ні бажаними, ні ценимыми, оскільки незвичайно який людина як б виходить із вічного кола, яким рухається традиційне буття [4, 22, 44—45].

С здавна римляни були хліборобами, воїнами, громадянами і протягом всієї історії найбільше цінували заняття селянина, державної людини чи воїна. Праця художника де вони вважали почесним, оскільки воно здавалося нетрадиційним, які прийшли ззовні. Акторами, скульпторами, художниками зазвичай були раби чи вольноотпущенники. Тільки ремесло письменника невдовзі став почесним. Але й письменників поважати стали не відразу. Їх творчість довго вважалося незначним проведенням вільного часу (otium), що залишився від серйозних чоловічих праць [3, 7—13, 18, 348—404]. Думати інакше важко було навіть самим творцям. Цицерон усвідомлює важливість занять у вільний час (otium) (De off. I 153, 155, 158, De rep. II 4, V 5), намагається втішитися формулою почесного відпочинку (otium cum dignitate — Ad fam. I 9, 21, honestum otium — Ad Att. I 17, 5), проте саме, щойно ніщо корисно, залишивши все папірусні сувої, з головою занурюється у вир державних справ. Саллюстій, як і вибачаючись, як і стверджуючи важливість otium, сподівається, що державі буде більше користь від його відпочинку, ніж з інших праць (otio — negotiis — Cat. con. 3, 4).

Несмотря на консервативність римлян, їх спосіб життя, звісно, поступово змінювався. У III в. до зв. е. стався особливий перелом. Рим завоював весь Аппенінський півострів і Сицилію. Можемо собі уявити, як римський легіонер, опинившись на південної околиці Апеннінського півострова, нагадує каблук чобота, окинувши поглядом Середземне море, побачив, що у інших країнах є такі речі, яких в нього вдома: ошатні храми та будівлі, статуї і картини, театри й бібліотеки. У Римі цього було: у минулому римляни частіше всього шанували богів у вівтарів, не ставили їх статуй, не читали і писали книжок. Варто підкреслити, що здавна вони мали писемність і. Їх закони висікалися на бронзових пластинах, їхнє головне жрець (pontifex maximus) свого вдома встановлював дошки з записаними ними основними подіями минулого року, але літератури був близько трьохсот років. Певне, у римлян був у ній потреби. Для народу було чимало багатого фольклору: обрядових, святкових та інших пісень, народних уявлень, казок тощо. д.

Однако тепер, в III в. до зв. е., римляни захотіли мати те, що побачили за іншими місцях. Звісно, більшість елементів грецької культури була вже відома римлянам через етрусків, та був через грецькі колонії Південної Італії. Проте III в. до зв. е. став особливим. Хай прорвавши греблю, елементи чужих культур ринули потужним потоком. Рим, озираючись міста елліністичних держав, намагався виправдати назва столиці: по грецькому звичаєм будувалися храми, почалося вивчення грецької мови.

Самое відоме із перших латинських малярських творів — це оригінальне твір, а переклад. Не вільна людина і римлянин, а відпущений на свободу раб-грек Лівій Андронік перевів «Одіссею «Гомера у тому, щоб й що читати з дітьми. Річ у тім, що він був учителем. Це було близько 240 р. до зв. е. Відтоді може відраховувати віку історія європейського літературного перекладу. Лівій Андронік перевів Гомера не гекзаметром, а Сатурновым віршем (versus Saturnius), притаманним италийских пісень. Від цього перекладу збереглося лише 40 рядків, процитованих іншими авторами. Лівій Андронік також перекладав грецькі трагедії, і комедії, які ставили під час свят. Перекладна література надихнула поява та оригінальних сочинений.

Гней Невий (274—201 рр. до зв. е.) створив найпершу латинську національну поему «Пунічна війна «також сатурновым віршем. З іншого боку, Гней Невий перекладав грецькі драми та написав дві оригінальні трагедії з римської історії. Квінт Энний (239—169 рр. до зв. е.) увів у латину гекзаметр і написав цим розміром епос «Аннали ». Твори обох тих авторів не збереглися, крім невеликих фрагментов.

Восхищение грецької культурою було незвичайним: чоловіки із сім'ї Сципионов разом із іншими, відомими діячами вивчали твори грецьких філософів і письменників, обговорювали, сперечалися і, очевидно, вважали, що вони наслідують учасникам діалогів Платона. З’явилися написані грецькій мові твори по римської історії. Можливо, автори їх прагнули розповісти про римлянах зрозумілою світу мові, але такі процеси в багатьох викликали тривогу і здавалися опасными.

Марк Порцій Катон (234—149 рр. до зв. е.), найвідоміший хранитель суворого і скромного образу предків, почав непримиренну боротьбу з эллинофильством. Мета його та його прибічників була така: «викоренити нові безсоромності, повернути старовинні звичаї «— castigare n o v a flagitia et p r і p. s з o p. s revocare mores (Liv. XXXIX 41)3. Катон створює пісня про римському спосіб життя, на латинській мові пише першу історію Риму в прозі, у книжках, призначених для сина, збирає безліч сільськогосподарських, військових, правових і соціальних іншого роду практичних відомостей, публікує твір «Про землеробстві «. Цими працями він прагне створити противагу драмам, написаним на теми чужої слави і малознайомій римлянам грецької міфології, філософським творів греків, повним теоретичних міркувань, завадити проникненню грецької дидактичній, дає різноманітні відомості литературы.

В 186 р. до зв. е. сенат суворо покарав шанувальників чужого бога Вакха, в 161 р. до зв. е. з Риму було вигнано грецькі філософи та ритори (своїх не було), в 155 р. до зв. е. згаданий Катон зажадав вислати філософів Діогена і Карнеада. Ці події не зупинили поширення эллинофильства. Коли після завоювання Карфагена Рим розбагатів ще більше, римляни почали будувати собі великі будинку у грецькому стилі з внутрішнім двориком, оточеною колонами, а 146 р. до зв. е. зайнявши Грецію, привозили з собою там статуї, картини, посуд. Ті, якій це добра вже бракувало, замовляли їх копії. У Римі з’явилося багато грецьких рабів — лікарів, вчителів, акторів тощо. буд. Освічені римляни читали і казали грецькою і, закінчивши школи Римі, закінчувати навчання зазвичай вирушали у Афіни й інші еллінські города.

Вся римська література відзначено знаком залежність від греків. Комедія переймає сюжети Нової комедії, Лукреций навчається у Эмпедокла, Парменіда, Эпикура, «Енеїда «нагадує «Одіссею «і «Іліаду «Гомера, і навіть «Аргонавтику «Аполлония Родосского, «Георгики «створено за моделлю дидактичних поем Гесіода і Арата, «Буколики «написані за Феокритом, неотерики і элегики озиралися б на александрійську поезію, Федр — на байки Езопа. Герої трагедій Сенеки дають зрозуміти, що читали трагедії Євріпіда. Цицерон, Цезар, Лівій, Тацит мали в виду твори греків Демосфена, Геродота, Фукидида, Ксенофонта, Гекатея, Посидония та інших. У будинках самих знатних і відомих римлян постійно живуть грецькі філософи, граматики, поети. Цицерон переводить діалоги Платона і Ксенофонта, промови Демосфена і Эсхина, поему Арата про небесних явищах. Таким чином, здається, що це римляни свято виконують відомий заповіт Горація:

[…] Зразки нам — твори греків:

Ночью й удень перегортайте чином ви їх неустанної рукою!

(Ars, 268—269)4.

Они, втім, дотримувалися цього завіту й те час, коли поет ще їх вимовив, бо ще не народився. Обмірковуючи зв’язку грецькою й римської культур, Горацій образно сказав, що, завоювавши Грецію, римляни були у полоні мистецтвом поневоленої Еллади (Epist. II 1, 156—157).

Однако процес був складнішим. Якби римська література було лише копією грецької літератури, можна було б про неї говорити. Те вплив грецької літератури, яку ми згадали і ще неодноразово згадаємо, навряд чи було істотним.

Необходимо підкреслити дві обставини.

Во-первых, надзвичайно важливо, що, потрапивши у полон грецької культури, римляни все-таки могли створити літературу своєю мовою. Адже в всіх елліністичних державах був поширений грецьку мову. Народи Малої Азії, сирійці, финикийцы, вавілоняни писали грецькою. Навіть під час територіях, завойованих македонцями, наприклад, в Карфагені, утвердився грецьку мову [12, 4—6, 23, 187—215]. Як ми вже згадували, така сама небезпека загрожувала і Риму: Квінт Фабий Пиктор, Луций Цинций Алимент, Публій Корнелій Сципион, Авл Постумий Альбин твори з історії над народом писали грецькою. У цьому плані де вони відрізнялися від излагавших грецькою Манетона (історію Єгипту) чи Бероса (історію Вавилона). Проте римляни зуміли уникнути привабливою можливості писати на світовому мові.

Во-вторых, переймаючи безліч елементів грецької культури, римляни не запозичили грецького світорозуміння. Слову mundus (прикрасу, приведення до ладу) вони, надивившись на греків, додали і значення всесвіту, проте засвоїли грецької віри в гармонію, красу світу та бажання створити цю домірність та краси в людині. Римляни визнавали лише військові тренування і вправи, де вони любили атлетику не мали таких спортивних змагань, як греки [5, 117]. Вони не прагнули до краси тіла, і не заохочували такого прагнення. Сильне, витривале, треноване тіло цінувалося лише у практичному аспекті, але з стала об'єктом естетичної оцінки, як у Греції. Скульптори, котрі творили погруддя жителів вічного міста, не приукрашивали людини: де вони боялися продемонструвати зморшкувате обличчя, чи оттопыреные уши.

Римляне хотів виділяти, визначати кожну річ і явище, домагатися ясності. Вони не думали у тому, що нащадки звинувачувати в еклектизмі, змішували грецькі філософські течії та напрями, з кожного обираючи те, що їм здавалося близьким необхідним. Вони ігнорували принцип гармонії і прагнули, на відміну греків, до симетричній композиції літературних творів. Ми ще неодноразово матимемо нагоду помітити, що дослідники завзято шукають, але з може вишукати цього принципу в усій римської літературі від Плавта до Апулея. Можливо, у Римі настільки популярними були сатури — жанр вінегрету, за законами якого змішувати серйозні й кумедні, прозові і віршовані частини. Сатура проіснувала протягом усієї історії римської літератури: сатури писали Энний, Варрон, Луцилий, Горацій, Петроній, Ювенал.

Греки додали своїм богам ясний пластичний вид: їх боги нагадують людей. Римські божества або не мали людського образу. Це був метафізичні сили [9, 61]. Нескінченне безліч їх оточувало нащадків Ромула щокроку. Одні наближалися ненадовго, інші супроводжували людини все життя. Ватикан, яким опікувався перший плач немовляти лише кілька миттєвостей, передавав його іншим божествам, заботившимся про звуках мови: Фарину, Фабулину, Локуцию. Про фізичних і психічних силах зростаючого і дорослого римлянина піклувалася багато інших божеств [20, 44]. Найбільш постійним опікуном чоловіки був її Геній. Він втілював життєві сили останнього, її неповторність, її особистість. Жінки мали аналогічну попечительницу: кожну римлянку від народження на смерть супроводжувала особиста Юнона.

Позднее деякі римські божества, ототожнені з грецькими богами, придбали людську подобу, але є багато більше їх (наприклад, зміцнювальна кістки дитини Осипага чи покровитель зростання стебел хлібів Нодут) і залишилися невизначеними, які мають ясною форми силами вищого буття. Не зовнішній вигляд, а ім'я розкривало їх суть [14, 296]. Вони були пов’язані родинними зв’язками, як грецькі боги. Римські божества були батьками й дітьми, чоловіками женами.

По переліченим причин у римлян був розповідей про богів і полубогах, був міфології [13,25]. Їх література не могла спиратися на міфи. Можливо, вони був епос, можливо, їх співаки, як часто стверджується, співали пісні подвиги предків. Проте це можна лише здогадуватися, тому що ми не маємо однієї такий рядки. Основою римського епосу з невідомих причин де вони стали. Римські поети писали історичний епос: Невий оспівував героїв пунічних війн, Энний складав вірші подвиги та події, згаданих у літописах понтификов. Римляни поступово міфологізували історичні підвалини, і з часом хоробрі воїни Горацій Коклес і Муций Сцевола стали схожими на персонажів грецьких міфів Ахілла чи Диомеда. Коли вже бракувало історичних фактів, римляни, не надто замислюючись, використовували грецькі міфи, пристосовуючи їх до римському духу.

Таким чином, певне, необхідно скоригувати вираз Горація, підкреслюючи то, що, визнаючи значення грецької культури, римляни зовсім не від почувалися переможеними нею. Навпаки, вони поводилися із нею як завойовники. Культурні і образованнейшие мужі цьому плані ставали подібними необтесаному легіонерові, який, викравши в захопленому місті дочка царя тієї країни, розмірковував так: «Вона — царської крові, але він — моя рабиня, і я дивлюся її у зверхньо ». Навіть сама шанувальник грецької вченості і літератури Цицерон ввів нищівне назва Graeculi (гречата), повторивши його кілька разів (Pro Sest. 126, Pro Flacc. 10, 23, De or. I 22, Tusc. Disp. I 35, In Verr. IV 57). Цим словом він називав як простого люду, а й учених: «Адже суперечки щодо слова віддавна мучать гречат, прагнуть більш до спору, ніж істини «— Verbi enim controversia iam diu torquet Graeculos homines, contentionis cupidiores quam veritatis (De or. I 22)5. Тут Цицерон має на увазі всіх греків, починаючи з Платона, Аристотеля, Эпикура і закінчуючи їх адептами, котрі жили тоді в Риме.

Проивопоставляя легковажність (levitas) греків римської серйозності (gravitas), він називав греків брехунами, підступними, ледарями, подлизами, ненадійними людьми (Pro Flacc. 24, 5, Pro Sest. 141, Ad Quint. fr. I 24). Поважний оратор не сумнівався, що, беручись самі справи, як і греки, римляни виходить із ними кращий чи, у будь-якому разі, не поступаються грекам (Tusc. disp. I 3, 5), й агітував грецьке освіту замінити рівноцінним римським (De divx. II 4).

С з іншого боку, греки, визнаючи, що вони раби римлян, зневажали їхньої культури. Вони не цінували римських творів, і навіть ті греки, які знали латину, не цитували римських авторів, і намагалися їх згадувати, начебто їх і не існувало [7, 1—23]. Такою була їх мовчазне опір поневолювачам. Впертий спротив еллінів, прикрывшихся щитом багатою культури, врятувало Грецію. Римляни, котрі оселилися в Галлії, Іспанії, на невеликих завойованих територіях Німеччині й навіть у далекій Дакії, поглинули мову, звичаї, релігію, культуру тамтешніх народів та племен. Ті краю були романизированы. Встояла сама Греція: у ній не поширилися латинський язик, і римські звичаї.

Однако у Римі культура Греції займалася, перетравлена, перетворено на духовну їжу римської культури. У римської літературі часто чути вигук Ego primus! (Я перший!). Горацій хвалиться, що першим показав Лациуму ямби, слідуючи за метрикою і духом Архілоха (Epist. I 19, 23—24), й першим застосував до италийским віршам эолийские розміри (Carm. III 30, 13—14). Вергілій пишається, що його муза перша насмілилася грати сиракузскими віршами Феокрита (Buc. VI 1—2) що він перший наводить там муз з гори Гелікона — батьківщини Гесіода (Georg. III 10—11). Проперций підкреслює, що він перший входить у гай Каллімаха і Филета (III 1, 1—3). З гордістю вступаючи у володіння названих грецьких жанрів і авторів, поети, можливо, і почувалися завойовниками, але не сумнівалися, що вони рівноправні суперники. Горацій писав звідси так:

Он вигукує, що — Алкей: що мені ответить?

Я відповідаю, що він — Каллімах, а коли мало, Станет Мимнермом відразу ж, величаясь бажаним прозванням.

(Epist. II 2, 99—101)6.

Хотя Горацій розмовляє з іронією, знаємо, що хорошого думки про собі в нього була більш, аніж досить: він справді був переконаний, що він римський Алкей. До речі, не помилявся, адже таким вважаємо його ми. Що стосується якогось згаданого у цій цитаті неталантливого його сучасника в усіх ясно, однак у даному випадку це неважливо. Нам цікавіше свідчення бажання сміливо стати поруч із знаменитими греками. Даючи огляд римської літератури, Квинтиллиан не сумнівається, що Вергілій проти неї стояти поруч із Гомером («як в них Гомер, то в нас Вергілій «— ut apud illos Homerus, sic apud nos Vergilius — X 1, 85)7, Саллюстій — з Фукідідом, Тіт Лівій — поруч із Геродотом.

Он, звісно, прав. Використавши досвід грецького епосу, римляни створили свій епос. Аналогічна ситуація відношенні інших жанрів. Інакше кажучи, з деталей грецької форми римляни створили собі зброю, аби відбити эллинизацию. Грецькі міфи, ідеї, жанри — усе залишилося просто формою, але з стало матеріалом. Матеріалом було римське дух. Головна ідея всієї римської літератури — це звеличення звичаїв предків, велич і вічність Риму. Часто повторюють популярну думку, що ознайомлення з грецької філософією і уроки елліністичної літератури породили увагу римської літератури до індивіду [1, 457, 2, 20, 16, 139]. Це твердження перестав бути неправильним, проте хотілося би підкреслити, що ні це становить суть римської літератури.

Просто ми, люди рубежу XX і ХХІ сторіччя, дуже цінуємо суб'єктивне самовираження, індивідуальне думка чи навіть бажання виокремитися з всіх, таку ж елементи шукаємо у римській літератури і щось знаходимо. Нас так хвилюють перипетії любові, увагу до друзів, сварки з недругами у Катулла, що ми вважаємо його противником традиційних цінностей Риму та майже римлянином, не помічаючи ні дихання фольклору предків у його поезії, ні першого, що він прославляє Діану як покровительку роду Ромула і древнього Лациума й поводиться до неї типовою римської формулою (30, 21—24). Нас захоплює погляд Вергілія до глибин людської душі в «Енеїді «, але, на жаль, ми повинні визнати, що ні це там головне. Герой цього епосу приніс свій особистий щастя і життя жертву майбутньому могутності Риму. «Георгики «усі прославляють традиційний селянський спосіб життя римлян. Нам цікаві епікурейські зітхання Горація про бажанні жити самотньо, безтурботно, його жарти і з гри, проте ми можемо не визнати, що у творчості панує римський патріотизм.

Цицерон, використовуючи основи теорій Платона, Аристотеля, Панеция чи Полібія, прославляє римське держава та її закони. Він пишається, що описує не вигадане утопічне держава, як Платон, а громадянське суспільство, що спирається на принципи древньої римської республіки, розумно сочетающее принципи монархії, аристократії і стабільності демократії (De rep. II 11, 21, II 30, 52). Він лише створює латинські філософські терміни, а й переписує грецьку філософію в римському дусі [15, 12, 16, 173]. Його буква стверджує, що латину багатшими грецького (De fin. III 5) й більше наближена висловлення найскладніших думок (Tusc. disp. III 10). Це Цицерон довів своїми значними промовами. Тому, за словами Квинтиллиана, як оратор він стоїть поряд з Демосфеном (X 1, 105—106), бо як філософ — поруч із Платоном (X 1, 123).

Даже творці любовних елегій що неспроможні відірватися від mores maiorum (Тибулл) і південь від римської історії (Проперций). Для Овідія, який почав безперервну пісня про перетвореннях світу з початку почав, світ закінчується Римом та її величчю. Навіть жагучий проповідник стоїцизму і водночас космополітизму Сенека безперестану говорить про Муции Сцеволе, Катоне Утическом та інших предків і захоплюється ними.

Таким чином, національну гордість — це головне ідея римської літератури. Здавалося б, що таке становище має звужувати можливості римської літератури. Проте цього сталося. У свідомості римлян світ (orbis terrarum) був ототожнений з їх володіннями (orbis Romanus) [1, 462]. Місто Рим видавався столицею світу (caput rerum — Liv. I 16, 7, I 45, 3, caput orbis — Ov. Met. XV 435, Am. I 15, 26). Тому римська література сміливо дивиться на світ. Лукреций втягує й мікро-, і макрокосмос, і світ душі. Вергілій «грає «величезними тимчасовими і просторовими вимірами, погляд Горація направляють у далекі країни й знову повертається до Рима. Римське прагнення охопити ціле вважається початком світової літератури [16, 155—187, 19, 7—55].

Римская література існувала близько п’ятисот лет.

Архаическими вважаються твори III—II ст. до зв. э.

Классические часи починаються діяльністю Ціцерона й закінчуються Овідієм (80 р. до зв. е. — 18 р. зв. э.).

I—II в. зв. е. — послеклассический период.

Традиционно використовують і інші назви. Часи від смерті Цезаря (44 р. до зв. е.) на смерть Августа (14 р. зв. е.) вважаються золотим століттям римської поэзии.

Столетие від смерті Августа (14 р. зв. е.) на смерть Траяна (117 р. зв. е.) названо серебряным.

Рим загинув у V в. зв. е. (476 р.), але дух Античності пішов раніше: антична література закінчується в ІІ. зв. е. Твори пізніших часів, званих пізньої античністю чи раннім середньовіччям (IV—V ст. зв. е.), вважаються літературою перехідного периода.

Список литературы.

1. Berve H. Gestaltende Krä, fte der Antike. Mü, nchen, 1966.

2. Birt Th. Das rö, mische Weltreich. Berlin, 1941.

3. Burck E. Vom Sinn des Otium in alten Rom. / Vom Menschenbild in der rö, mischen Literatur. Heidelberg, 1966, 7—13.

4. Eliade M. Kosmos und Geschichte. Der Mythos der ewigen Wiederkehr. Hamburg, 1966.

5. Gardiner E. Athletics of the Ancient World. Oxford, 1955.

6. Heinze R. Vom Geist des Rö, mertums. Darmstadt, 1960.

7. Kroll W. Studien zum Verstä, ndnis der rö, mischen Literatur. Stuttgart, 1924.

8. Kroll W. Die Kultur der Ciceronischen Zeit. Darmstadt, 1963.

9. Latte K. Rö, mische Religiongeschichte. Mü, nchen, 1960.

10. Leggewie O. Die Welt der Griecher und der Rö, mer. Aschendorf, 1975.

11. Meyer E. Rö, mische Staat und Staatsgedanke. Darmstadt, 1961.

12. Momigliano A. Alten Wisdom: The Limits of Hellenisation. Cambridge, 1975.

13. Mythos in mythenlosen Gesellschaft. Stuttgart und Leipzig, 1993.

14. Radke G. Zur Entwicklung der Gottesvorstellung und Gottesverehrung in Rom, Darmstadt, 1987.

15. Reitzenstein R. Das Rö, mische in Cicero und Horaz. Leipzig-Berlin, 1925.

16. Rö, mertum. Darmstadt, 1970.

17. Rö, mische Wertbegriffe. Darmstadt, 1967.

18. Das Staatsdenken der Rö, mer. Darmstadt, 1966.

19. Seel O. Weltdichtung Roms. Berlin, 1965.

20. Schilling R. Rites, cultes, dieux de Rome. Paris, 1979.

21. Культура Стародавнього Риму. М., 1985, II.

22. Уитроу Дж. Природна філософія часу. М., 1964.

23. Циркин Ю. Б. Карфаген та її культура. М., 1986.