Творчість та емоції

ТВОРЧІСТЬ ТА ЕМОЦІЇ.

Зміст Вступ Розділ 1. Значення емоцій у процесі творчості.

1.1 Роль емоцій у творчості.

1.2 Інтелектуальні емоції в процесі творчості: подив, інтерес, допитливість, сумнів, здогад.

1.3 Емоційна сфера творчої особистості.

Розділ 2. Емоційні стани, що виникають в процесі творчості.

2.1 Творче піднесення і натхнення.

2.2 Задоволення і радість від процесу і результату творчості.

2.3 Фрустраційні емоції та їх роль у творчості.

Висновки Список використаних джерел.

Вступ Значення творчості в житті людини дуже велике. Так як часом вона необхідна людині як повітря чи їжа, тобто те, без чого вона не може жити. Але що ж таке творчість взагалі?

Творчість — це діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо).

Тобто творчість — це не те інше як творіння, творіння чогось нового, невіданого раніше. До творчості здатна кожна людина, але не кожна відкриває для себе цю творчість.

Дана тема курсової роботи є дуже актуальною, тому що творча особистість в більшості випадків — це не схожа на інших людина, вона живе ніби в окремому світі, вона по іншому переживає свої почуття та емоції, і по іншому трактує їх.

Відомі художники писали свої найкращі картини будучи в крайньо піднесеному емоційному стані, або стані, близькому до апатії. Це свідчить, що творчість та емоції - це невід'ємні складові одного процесу.

Мета курсової роботи: дослідити та визначити зв’язок творчості та емоційної сфери особистості, та їх взаємний вплив.

Завдання курсової роботи: Розглянути роль інтелектуальних, фрустраційних емоцій в процесі творчості. Висвітлити емоційні стани, що виникають в процесі творчості.

Об'єкт: емоційна сфера людини.

Предмет: зв’язок емоцій та почуттів з творчою діяльністю людини.

емоція творчість інтелектуальний фрустраційний.

Розділ 1. Значення емоцій у процесі творчості.

1.1 Роль емоцій у творчості.

Роль емоцій у творчому процесі різноманітна. Це і муки творчості, і радість відкриття. З мемуарної літератури також випливає, що емоція, ліричний настрій або натхнення сприяють творчій уяві, фантазії, тому що в свідомості легко виникають яскраві численні образи, думки, асоціації. Але ось що характерно: це натхнення, радість з приводу творчого успіху не довготривалі. Особлива роль належить емоціям в різних видах мистецтва.

К.С. Станіславський казав, що з усіх трьох психічних сфер людини — розуму, волі і почуттів — останнє є самою «важковиховуваною дитиною». Розширення і розвиток розуму набагато легше піддається волі актора, ніж розвиток і розширення емоційної сфери. Почуття, зазначав Станіславський, можна культивувати, підпорядковувати волі, розумно використовувати, але воно дуже важко зростає. Альтернатива «є чи ні» більш за все відноситься до нього. Тому воно для актора найдорожче. Учні з рухомими емоціями, здатністю глибоко переживати — це золотий фонд театральної школи. Їх розвиток іде швидко. Важливі переживання емоцій і для художника в процесі образотворчого акту. В.С. Кузін відзначає, що якщо натура (об'єкт зображення) залишила художника байдужим, не викликала жодних емоцій, процес зображення буде пасивний. О. Роден вважав, що, перш ніж копія того, що бачить художник, пройде через його руку, вона повинна пройти через його серце.

Л.С. Виготський вважав, що психологія творчості спирається перш за все на дослідження емоцій. Емоція володіє здатністю підбирати враження або образи, які співзвучні тому настрою, який володіє нами в дану хвилину. Та і багато свідчень творчих геніїв говорять про велику роль в процесі творчості емоціональних переживань. Наприклад, багато видатних російських художників (І.І. Леовітан, С. Д. Поленов, А. К. Саврасов і ін.) підкреслювали необхідність схвильованості своєю темою, передачі настрою. Французький скульптор О. Роден вважав, що перш, ніж копія того, що бачить художник, пройде через його руку, вона повинна пройти через його серце. А художник В. В. Верещагин якось вигукнув: «Більше батальних картин писати не буду — баста! Я дуже близько до серця приймаю те, що пишу, виплакую (буквально) горе кожного пораненого і вбитого».

Вже художники XVIII ст. підкреслювали, що витвір мистецтва зобов’язаний передавати той емоційний стан, який був властивий авторові у момент його створення. Як писав великий син Баха К.Ф. Е. Бах: «Музикант ніяк не може схвилювати людей інакше, окрім як будучи сам схвильований. Він обов’язково повинен уміти сам викликати в собі ті афекти, які він хотів би збудити у своїх слухачів».

Викликати в собі раз пережите відчуття, і викликавши його в собі, за допомогою рухів, ліній, фарб, звуків, образів, висловлених, передати це відчуття так, щоб інші пережили те ж відчуття, — в цьому і полягає призначення мистецтва. Мистецтво є діяльність людська, полягаючи в тому, що одна людина свідомо відомими зовнішніми знаками передає іншим почуття, що переживаються нею, а інші люди заражаються цими відчуттями і переживають їх.

Відмічено, що творчі особи часто ідентифікують себе з іншими особами і легко міняють ролі, а це вказує на те, що їм властиві високий рівень емпатії і емоційна експресивність.

В процесі роботи над твором має місце деяка ідентифікація художника з твореними їм образами. Так, в творчості актора центральною проблемою виступає перевтілення в образ. У деяких інших мистецтвах без нього можна обійтися. Але перевтілення специфічне не лише для театру. У ряді інших мистецтв, принаймні в уяві, художник також часто ідентифікує свої творіння з собою. [11, 105.].

Відомі вислови художників типу флоберовського «Ема — це я» саме на це і вказують. Купрін жалкував, що він не може, хоч би на декілька днів, стати конем, рослиною або рибою. Йому хотілося побути жінкою, випробувати пологи. У «Зелених горбах Африки» Хемінгуей розповідає, як одного дня вночі він пережив все те, що повинен пережити поранений лось, він випробував за нього все, починаючи з шоку від кулі і до кінця його страждань. Всі ці дуже цінні спостереження художників не мають зрозуміти буквально, в сенсі прямого ототожнення автора з його творінням. Не слід забувати: художник не лише відтворює життя, але і пояснює його.

І невипадково К. Роджерс відзначає зв’язок творчої спрямованості особи з емпатійністю. Емпатійне розуміння є, з його точки зору, необхідною умовою, для сприяння творчості. Це знайшло підтвердження в дослідженні Т. А. Баришевой, що виявило у молодших школярів кореляцію між рівнем розвитку емпатії і творчою продуктивністю.

За даними Е. Я. Басина, творчі особи володіють ознаками високої емпатійності: вони часто ідентифікують себе з іншими особами і легко міняють ролі. Емпатія, на думку Басина, покликана стирати кордони Я творчого суб'єкта і зовнішнім Я об'єкту творчості. Л.Б. Ермолаєва-Томіна встановила, що загальною для всього креативу властивістю є емоційна лабільність і інверсивність емоційних процесів, тобто швидкий перехід від одного полюса емоційного переживання до протилежного.

Ніщо велике в світі не здійснювалося без пристрасті.

Н.А. Бердяєв, кажучи про творчість, акцентував увагу не на результаті (продукті) творчості, а на кульмінації творчого процесу — на стані творчого осяяння, екстазу. Проте прагнення відобразити роль емоцій в процесі творчої інтелектуальної діяльності тут же приводить до не зовсім адекватних уявлень, які спотворюють саме розуміння суті емоцій. Це стосується більшості так званих інтелектуальних емоцій (інтелектуальних відчуттів). Наприклад, говорять про спрагу пізнання, дух пошуку, жагу відкриттів.

Ці метафоричні словосполучення звучать красиво, але мало переконують в тому, що йдеться саме про емоції, а не про потребу у вивченні незвіданого.

К. Роджерс одним з перших визначив, що творчий процес супроводжують специфічні для творчої діяльності емоції, які не диференціюються ні в одній класифікації емоцій в психології. Ці переживання відносяться до сфери вищих почуттів. Вони виражаються в емоційному стані «відкриття» («Ось воно!», «Я відкрив!», «Ось те, що я хотів виразити!»).

К. Роджерс також додає стенічним емоціям статус «супутніх обставин творчого акту». До креативності він відносить також естетичні, комунікативні емоції. У структурі творчого акту «присутнє і відчуття відокремленості, що хвилює» («Я самотній». «Ніхто не робив цього раніше». «Я наважився ступити на територію, де ніхто не бував»).

Питання про роль емоцій в інтелектуальній і особливо творчій діяльності неодноразово виникало при вивченні процесу здобуття нового знання індивідом. При цьому роль ця далеко не завжди вважалася позитивною. Швидше, навпаки, протягом довгого часу досить поширеною була думка про те, що в пізнавальному процесі емоції грають негативну роль. Зокрема, така думка прослідковується в працях Т. Рібо, присвячених вивченню «уявлень про походження відчуттів».

Проте поступове розуміння місця емоцій в творчому процесі розширювалося. Так, у ряді досліджень О. К. Тихомирова і його колег було показано, що інтелектуальний, творчий процес неможливий без емоційної активації. Ю. Е. Виноградовим було встановлено, що стан емоційної активації передує словесному формулюванню принципів рішення задачі.

За словами П. К. Анохина, емоційні переживання є своєрідним «пеленгом», який дозволяє сканувати «перспективні області» в просторі рішення задачі. [11, 105.].

Міркування про важливу роль позитивних емоцій для творчого процесу знаходять підтвердження в деяких психологічних дослідженнях. Ізраїльський психолог Авнер Зів порівнював оцінки десятикласників за двома тестами вербальної креативності, після того, як вони або слухали запис виступу популярного коміка, або займалися негумористичною діяльністю. Після прослухування виступу коміка учні демонстрували велику побіжність, гнучкість і оригінальність. Аліса Ізен з колегами виявили стимулюючий вплив позитивних емоцій (що виникають, зокрема, при перегляді комедійних фільмів) на креативність. В інших дослідженнях показано, що позитивні емоційні стани впливають на пам’ять, мислення, готовність ризикувати, когнітивну організацію і ухвалення рішень. Любарт і Гетц відзначають роль емоцій в породженні метафор, як одного з видів продукту креативності.

1.2 Інтелектуальні емоції в процесі творчості: подив, інтерес, допитливість, сумнів, здогад Під інтелектуальними емоціями (почуттями) розуміють специфічні переживання, що виникають у людини в процесі творчої розумової діяльності. Термін «інтелектуальне почуття» виник в першій половині XIX ст. в школі І. Гербарта. Проте ці почуття розглядалися представниками даної школи або як особливості відчуттів, або як прояв динаміки уявлень. По суті, інтелектуальне почуття в їх уявленні є не що інше, як свідома оцінка стосунків між уявленнями, і нічим не відрізняється від пізнавальних процесів. Тому як інтелектуальні почуття вони виділяли почуття новизни, контрасту, зміни, здивування. Взагалі в різних учених склад інтелектуальних емоцій (почуттів) значно розходиться. У Р. Декарта і Б. Спінози до інтелектуальних почуттів відносяться здивування, упевненість і сумнів. А. Бен відносив до інтелектуальних емоцій подив, здивування, новизну, істину і помилковість, а також відчуття внутрішньої узгодженості і неузгодженості. К. Д. Ушинський провідним розумовим відчуттям вважав «відчуття» схожості і відмінності або «відчуття» порівняння. До інтелектуальних емоцій він відносив також очікування, несподіванку, обман, непримиренний контраст, розумову напругу, розумовий успіх або неуспіх, здивування, сумнів, упевненість. [11, 108.].

Про інтелектуальні емоції (почуттях) писали Т. Рібо, Е. Тітченер, У. Джемс. При цьому якщо в першого з цих авторів говориться про подив, здивування, пристрасті, які можна віднести до афектних реакцій, то в двох інших за інтелектуальні відчуття приймаються когнітивні процеси: або думки як результат логічних операцій, як в Е. Тітченера — згода, протиріччя, легкість або трудність, істинність або помилковість, упевненість або невпевненість; або елементи мислення що є образними, як в У. Джемса — схожість, імплікація, збіг, відношення між об'єктами мислення і так далі. Як бачимо, про переживання суб'єкта в цих випадках не йдеться. Тому можно вважати, що перераховані інтелектуальні пізнавальні процеси віднесені Д. Ушинським, Е. Тітченером, У. Джемсом і іншими до інтелектуальних відчуттів тільки через недиференційоване використання терміну «відчуття», що означало, по суті, усвідомлення людиною мислительних процесів.

І до цих пір до інтелектуальних емоцій відносять здивування, відчуття здогадки, впевненість, сумнів. Підставою для їх виділення і відділення від «автономних» емоцій (страху, гордості, любові і т. д.) цей автор враховує їх особливий функціонально-генетичний зв’язок з розумовою діяльністю. «Вони не лише виникають в ході розумової діяльності, — пише Васильев, — але і спрямовують на неї, оцінюють її успішність і неуспішність з точки зору мотивів розумової діяльності і на підставі цієї оцінки активно впливають на хід розумового процесу для задоволення, кінець кінцем, пізнавальних потреб суб'єкта». Не дивлячись на приписування настільки широких функціональних «обов'язків» інтелектуальним емоціям, залишається зовсім незрозумілим, чим відрізняються емоції, пов’язані з результатом розумової діяльності (радість, задоволення або, навпаки, розчарування, досада, злість), від тих же емоцій, пов’язаних з результатом рухової діяльності, добування їжі і так далі. І чому оцінка зробленого ходу розумової діяльності (правильно — неправильно) неодмінно повинна розглядатися як емоція або почуття. Специфікою інтелектуальних емоцій є відсутність у них валентного (протилежного) забарвлення (приємно — неприємно), на що вказують К. Ізард і Р. Плутчик. Водночас з цим є противники віднесення таких інтелектуальних емоцій, як здивування, інтерес, сумнів, до емоцій взагалі. Аргументують вони це тим, що до емоцій можуть відноситися лише ті психічні явища, які мають валентне забарвлення (тобто що переживаються як приємні і неприємні). Звичайно, це не «чисті» емоції. Це, використовуючи термін ужитий Ізардом, афектно-когнітивні комплекси — результат взаємодії емоційного реагування і процесу пізнання. [11, 108.].

Інтерес — це досить загадковий психічний феномен. Недаремно Л. С. Виготський відзначає, що в суб'єктивістській психології інтереси то ототожнювалися з розумовою активністю і розглядалися як чисте інтелектуальне явище, то виводились з природи людської волі, то поміщалися в сферу емоційних переживань і визначалися як радість від функціонування наших сил, що відбувається без труднощів. Переважно і до цих пір інтерес розглядається як позитивна емоція, хоча більше підстав вважати його все ж не чистою емоцією, а емоційно-когнітивним комплексом, тобто пізнавальною потребою, що має позитивне емоційне забарвлення у вигляді емоційного тону сприйняття нового, незвіданого, що зазвичай називається задоволенням. Що по-за сумнівом, так це те, що інтерес є стимулятором творчої діяльності. К. Ізард пише із цього приводу, що «він необхідний для творчості, із зацікавленості починається творча діяльність». Інтерес переживається як «відчуття захвату», «зачарованості», цікавості. Людина відчуває пожвавлення, збудження.

Але людина може і працювати з інтересом, і грати з цікавістю, і так далі При цьому, вважає Додонов, залежно від конкретного характеру діяльності інтерес виражатиметься через різні емоції, матиме різну емоційну структуру. В той же час він пише, що, для того, щоб зрозуміти природу людських інтересів, їх суть, треба шукати не в специфіці «відчуття інтересу», а в чомусь зовсім іншому. У чому саме — він не розкрив. Це може бути і потреба в новизні, і привабливість невідомого, загадкового, і бажання випробовувати задоволення від зробленого.

Значну увагу приділяє інтересу К. Ізард. Він припускає наявність якоїсь внутрішньої емоції інтересу, що забезпечує селективну мотивацію процесів уваги і сприйняття, і стимулює та упорядковує пізнавальну активність людини. Інтерес розглядається Ізардом як позитивна емоція, яка переживається людиною частіше за всі останні емоції. В той же час він говорить про інтерес і як про мотивацію. [11, 109.].

На думку В. Чарлзуорта і К. Ізарда, інтерес, як і здивування, має природжену природу. Проте Ізард не ототожнює інтерес з орієнтовним рефлексом (мимовільною увагою), хоча і вказує, що останній може запускати емоцію інтересу і сприяти їй. Проте потім орієнтовна реакція зникає, а інтерес залишається. Автор підкреслює, що інтерес — щось більше, ніж увага, і доводить це тим, що на манекені з намальованим обличчям двомісячна дитина затримує увагу довше, ніж на манекені без обличчя, а на живому людському обличчі довше, ніж на манекені з обличчям. Емоція інтересу відрізняється від орієнтовного рефлексу тим, що вона може активуватися процесами уяви і пам’яті, які не залежать від зовнішньої стимуляції. Він вказує і на відмінність інтересу від здивування і подиву, хоча і не зупиняється на диференціюючих їх ознаках.

Цікавість (допитливість). Розглядаючи інтерес, вітчизняні психологи, як правило, навмисно або ненавмисно нічого не говорять про таке психологічне явище, як цікавість. Тим часом, по С. І. Ожегову, цікавість — це прагнення дізнатися, побачити щось нове, вияв цікавості до чого-небудь. Зокрема «цікавий факт» — це цікавий, збуджуючий цікавість, що містить якусь інтригу. Звідси «заінтригувати» — збудити інтерес, цікавість чимось загадковим, неясним. На цікавість схоже поняття «допитливий», тобто схильний до придбання нових знань. [11, 108.].

Все сказане вище свідчить про те, що немає жодних підстав виключати цікавість з розгляду питання про інтерес. Очевидно, що цікавість і допитливість є виявами пізнавальної цікавості, не дивлячись на те, що у ряді випадків цікавість може бути дріб'язковою і порожньою (тобто інтерес виявляється до всяким випадковим або неістотним обставинам, фактам і т. п.), або, як пише П.А. Рудік, цікавість є початковою стадією розвитку інтересу за відсутності чіткого виборчого відношення до об'єктів пізнання. Таким чином, цікавість можна, по Ковальову, розглядати як вияв ситуативної цікавості. Але, з іншого боку, хіба не може кожен сказати про себе, що в певних ситуаціях він теж проявляє цікавість відносно нових, вражаючих уяву, дивуючих, інтригуючих фактів, об'єктів?

Тому Н.Д. Леовітов правий, коли говорить про те, що цікавість має різні форми, і було б неправильно думати, що всі вони є вираженням поверхневої, несерйозної допитливості. Він виділяє безпосередню і наївну цікавість, яка може не містити в собі нічого поганого. Така цікавість властива маленьким дітям. Новій для них людині вони можуть поставити найрізноманітніші питання: «Чому ви такий великий?», «У вас є маленька дочка?» і так далі. Безпосередня і наївна цікавість, як відзначає Льовітов, буває і у дорослих, коли їм доводиться звертати увагу на щось нове, незвичне. Така цікавість людини, яка опинилась в новій обстановці. [11, 108.].

Леовітов говорить і про серйозну цікавість, яка свідчить про допитливість людини. Це свого роду короткочасний концентрат допитливості. Леовітов розглядає цікавість як один з показників розумової активності, жвавості і широти інтересів людини. Він підкреслює роль цікавості в науці: вона часто є рушійною в дослідженні. Коли ж із зневагою говорять про цікавість, то мають на увазі її особливу форму — дозволена цікавість. Це означає, що цікавість направлена на предмет, не гідний уваги, і що джерелом його є бажання проникнути в область, в яку даній людині проникати не слід. До дозволеної цікавості Леовітов, відносить роззяв, а також пліткарів, що бажають взнати щось сенсаційне. [11, 108.].

Очевидно, що розуміння інтересу то як емоцій, то як відчуття неправильно, оскільки інтерес — це і те і інше разом. Інтерес — перш за все мотиваційне утворення, в якому поряд з емоційним компонентом (позитивним емоційним тоном враження — задоволенням від процесу) присутній і інший — потреба в знаннях, новизні. Отже, інтерес — це афектно-когнітивний комплекс.

Впевненість або невпевненість людини — це інтелектуальний процес прогнозування тієї або іншої події, досягнення або недосягнення мети, це віра в себе або втрата цієї віри. Він може і не викликати в мені жодних емоційних переживань, якщо прогнозується подія, до якої я байдужий. Я можу абсолютно безпристрасно прогнозувати успіх або невдачу на іспиті студента, поразка або виграш хокейної команди, до якої мені немає діла, і так далі. Але і в разі значимої для мене ситуації сам по собі імовірнісний прогноз не обов’язково супроводжується емоцією. Впевненість у виконанні добре освоєної і звичної для мене дії дає мені основу для спокою або для небоязливої поведінки, тобто відсутність емоційного реагування, а невпевненість викликає занепокоєння, тривогу, тобто приводить до емоційному реагуванню. [11, 108.].

Можна привести і ще один аргумент на користь того, що упевненість не являється емоцією. Упевненість у ряді випадків переростає в самовпевненість, тобто в переоцінку власних можливостей. Але чи можна говорити про те, що існує ще і емоція самовпевненості?

Емоція здогадки. І.А. Васильев багато робіт присвятив так званим інтелектуальним емоціям, тобто емоціям, що виникають в процесі інтелектуальної діяльності. Зокрема він пише, що в процесі творчості зустрічається стан, пов’язаний з емоцією здогадки. На думку І.А. Васильева, емоція здогадки є емоційною оцінкою деякого нового, ще не усвідомленого результату рішення задачі. Вона специфічним чином забарвлює і виділяє нові, цінні для людини знання, сигналізує людині про появу нового і коштовного в ході розумової діяльності, сприяючи таким чином їх усвідомленню, тобто переходу у форму здогадки первинного припущення. На думку І.А. Васильева, емоція здогадки переживається дуже яскраво, навіть у формі афекту. [11, 108.].

Підводячи підсумок обговоренню питання про інтелектуальні емоції (відчуттях), слід визнати їх існування (за винятком здивування) і виділення в окрему групу як специфічних, відмінних від базових емоцій і їх похідних недоведеним. Тоді аналогічно слід було б виділити і перцептивні, і психомоторні емоції, яких, як відомо, в природі не існує (якщо, звичайно, не приймати за емоції емоційний тон відчуттів). І невипадково в сучасній західній психології питання про інтелектуальні емоції по суті ігнорується. Так, в монографії К. Ізарда емоції здивування відведено лише декілька сторінок. Поява емоційного реагування при рішенні завдань не означає, що це реагування специфічне лише для інтелектуальної діяльності, адже здивування може виникнути із найрізноманітніших приводів. Я, наприклад, можу здивуватися приходу людини раніше очікуваного терміну (пригадаємо картину І.Е. Репіна «Не чекали») або зустрівши знайому людину там, де менше всього можна було чекати її появи. Здивування як емоційна реакція виникає на сприйняття цієї людини, на появу її образу там, де зазвичай її не буває. [11, 108.].

Нелогічним здається і те, що, кажучи про інтелектуальні емоції і відчуття, вітчизняні психологи чомусь ігнорують інтерес, що має найбезпосередніше відношення до пізнавальних, а отже, і інтелектуальних процесів.

Здивування. Про здивування як спонукальний компонент до пізнання писав ще Арістотель. На його думку, воно служить як би переходом від пізнання простих речей до усе більш складним. При цьому емоція здивування розвивається в ході пізнання. Р. Декарт розвинув думку Арістотеля про те, що пізнання починається із здивування. У ряді шести основних «відчуттів» на перше місце він ставив «відчуття» здивування. Їм висловлений ряд важливих думок. Він, наприклад, писав, що оскільки ми дивуємося до того, як визначаємо цінність предмету, те здивування є перша із всіх пристрастей. Здивування не має протилежної до себе емоції. Якщо об'єкт не має в собі нічого незвичайного, він не зачіпає нас, і ми розглядаємо його без всякої пристрасті. Здивування грає в пізнанні корисну роль, оскільки при його виникненні людина уважно розглядає предмети, що здаються йому рідкими і незвичайними. [11, 108.].

Спіноза бачив функцію здивування в зупинці мислення при переході від одного предмету до іншого, тобто розглядав здивування в рамках мислення, а не емоцій. У цьому є доля істини, оскільки здивування може супроводжуватись як позитивними емоціями («Я приємно здивований.»), так і негативними емоціями («Мене дивує твоє бездушне відношення.»).

Т. Рібо в розумінні інтелектуальних відчуттів і, зокрема, здивування виходив з уявлень про цікавість. Розглядаючи становлення інтелектуальних відчуттів в онтогенезі, він виділяв три періоди: утилітарний, безкорисливість і пристрасть. У першому періоді їм виділялися три етапи: подив, здивування і чиста утилітарна цікавість. [11, 108.].

Здивування — особливий, інтенсивний стан, своєрідний емоційно-когнітивний патерн (інтерес + захопленість + радість + образ у формі туманної. З невизначеними кордонами цілісності + пізнавальний рефлекс («А що це?») + мотив — спонука до подальшого дослідження + гіпотези + приховане значення за межами видимого — «неймовірне»).

На відміну від інтересу, переживання якого може бути стійким і довгостроковим, здивування — емоція короткочасна. С. С. Томкинс назвав здивування «емоцією, що очищає канали». Здивування виникає у момент зустрічі з невідомим. Його насліок — енергетичний підйом, комплекс відчуттів, думка і уява. Робота думки і відчуттів надає невідомому значення цінності, сенс і «роль» в підготовці і здійсненні продуктивної дії. Здатність дивуватися пов’язана з такою креативною характеристикою особи, як «комплекс дитячості» [11, 108.].

1.3 Емоційна сфера творчої особистості.

Сфера мистецтва досі не привернула до себе належної уваги психологів. Тому емоційні особливості музикантів, артистів, художників вивчені дуже слабо. Розглянемо деякі особливості.

Творча особистість — це поняття, яке означає сторону життя людини, яка систематично одержує нові рішення в професійній діяльності і в житті. При цьому людина, наскільки б часто вона не отримувала творчі рішення, залишається більше ніж творчою особистістю, залишається і звичайною людиною.

Творчою називається особистість, здатна до творчо-інноваційної діяльності та самовдосконалення. Для плідних занять творчістю людині необхідні певні якості і їх поєднання. Останнім часом все більшу увагу дослідників привертає взаємозв'язок з творчістю емоційних особливостей особистості художника. Професіоналізація в області мистецтва виявила, як показали експериментальні дані, більш високий рівень інтелектуального розвитку, їхню підвищену емоційну сприйнятливість, що виражається в експресивності, відкритості та витонченості. Художникам властиві велика інтелектуально-емоційна активність, висока напруженість, евристичність в підході до задачі і бажання включитися в діяльність, незалежність і самостійність. [15, с. 113].

Творча особистість, за експериментальними даними, характеризується такими особливостями як інтерес і активна включеність в процес занять, а також для них характерні емоційна насиченість життя, підвищена конфліктність (агресивність), нестійкість настрою, висока амплітуда коливань емоційного стану, схильність до негативних емоцій, тривожність, сензитивність, перезбудження. [9, с. 234].

Емоційні характеристики творця зумовлені низкою біологічних передумов. Так, більшість творчих особистостей мають художній тип вищої нервової діяльності, який характеризується домінуванням правої півкулі над лівою, переважанням інтуїції над логікою. Описані вище особливості вищої нервової діяльності сприяють безпосередності та жвавості сприйняття, вивченню дійсності в її сукупності, образності мислення, яскравості уяви, вираженої емоційності.

Передумовою художніх та інтелектуальних здібностей творця є висока чутливість нервової системи, яка характерна для меланхолійного темпераменту. Настрій меланхоліка мінливий, він часто сумний, невпевнений в собі, тривожний. Однак людина з таким типом темпераменту зазвичай намагається приховати, зовні не проявляти свої почуття, хоча дуже схильна до їх переживання.

Художник, часто не проявляючи безпосередньо свої почуття, певним чином кодує їх в образах свого твору. Тонкі переживання, пов’язані із захопленням мистецтвом, пошуками краси і сенсу життя сприяють тому, що людей цього типу багато серед художників, музикантів і поетів. Повнота почуттів вимагає розрядки, що і здійснюється в процесі художньої творчості. Однак властиві даному типові риси (імпульсивність, вразливість, непрактичність) нерідко ставлять художників у важкі життєві ситуації, сприяючи смутку і розчаруванню. [12, 158.].

Емоційні особливості творчої людини надають своєрідне забарвлення її пізнавальним процесам. Для художника актуальна образна, в першу чергу, емоційна пам’ять; спостерігається своєрідний взаємозв'язок з емоціями його мислення і уяви. Так, художньому мисленню властиво різноманіття асоціацій, їх переходи, які неможливо передбачити з погляду логіки, часто несподівані поєднання далеко віддалених один від одного явищ. Своєрідна «мозаїка» асоціацій, тривіальних і оригінальних, може здатися вченому абсолютно нелогічним, однак, вона будується за законами емоційної логіки, на основі емоційних, а не понятійних конструкцій. Часто цю «мозаїку» об'єднує одне переживання. Чим більш щирий художник у своїх почуттях, тим більшою мірою його творіння змушують читача співпереживати ліричному герою і схилятися перед талантом автора.

Особливо плідним робить творчий процес натхнення — специфічний творчий стан, ясність думки, інтенсивності роботи, багатства і швидкості асоціацій, глибокого проникнення в суть життєвих проблем, загострене почуття форми, найсильнішого викиду накопиченого в підсвідомості життєвого і художнього досвіду, безпосереднього включення його в творчість. [12, 158.].

Стан натхнення пов’язаний з майже неослабною постійною напругою, дискомфортом. Людина прагне звільнитися від неспокою, що стає можливим тільки після більш-менш вдалого вирішення внутрішнього конфлікту. Більшість творчих особистостей постійно знаходиться у таких станах. У суб'єктивному плані дані емоційні стани не приносять задоволення, однак, творчо обдаровані особи продовжують свідомо чи несвідомо шукати ці переживання. [12, 158.].

Розділ 2. Емоційні стани, що виникають в процесі творчості.

2.1 Творче піднесення і натхнення Творче піднесення, прилив творчих сил називають натхненням. Це стан напруги і підйому духовних сил, творчого хвилювання людини. Воно характеризується підвищеною загальною активністю людини, свідомістю легкості творчості, переживанням «одержимості», емоційного підйому. Натхнення сприяє творчій уяві, фантазії, оскільки в свідомості легко виникають багаточисленні яскраві образи, думки, асоціації.

Людина, як пише А. Маслоу, випробовує «вершинне переживання». У цей момент думка працює чітко, швидко, зосереджено: «Ледве встигаєш починати ескізи, одна думка доганяє іншу» (П.І. Чайковський), вірші «дзвенять і ллються» (А.С. Пушкін), «рими дружні, як хвилі, мчать вільною чергою» (М.Ю. Лермонтов). Все це супроводжується емоційним збудженням, душевним підйомом, близьким до ейфорії. [11, 116.].

Натхнення може переходити в екстаз у момент кульмінації творчого процесу — при осяянні, відкритті. Італійський поет епохи Відродження Тарквато Тассо в період творчості здавався абсолютно схибленим. Тому у момент натхнення «багато досягнув такого, чого не досягнеш ніякими ученнями і працями» і «те, для чого, здавалося б, потрібні роки, здійснюється інколи раптово», — писав Н. Гоголь. І дійсно, за словами Ч. Ломброзо, «як тільки пройшов момент екстазу, збудження, геній перетворюється на звичайну людину або падає ще нижче, оскільки відсутність рівноваги є одна з ознак геніальної натури. Дізраелі відмінно виразив це, коли сказав, що у кращих англійських поетів Шекспіра і Драйдена можна зустріти і найгірші вірші. Про живописця Тінторетто говорили, що він буває то вищим Караччи, то нижче Тінторетто. Овідіо сповна правильно пояснює неоднорідність складу Тассо його ж власним визнанням, що, коли зникало натхнення, він плутався в своїх вигадуваннях, не впізнавав їх і не в змозі був оцінити їх достоїнства».

Творці іншого типу працювали постійно, щодня, не розраховуючи на появу натхнення. «Прийде натхнення — тим краще, а ти все-таки працюй», — говорив І. Тургенев. П.І. Чайковський говорив, що «натхнення — це такий гість, який не любить відвідувати ледачих. Він йде до тих, хто закликає його».

Натхнення — позитивний психічний стан, пов’язаний з так званим «підйомом духу», тобто з приливом сил і підвищенням сили мотиву в результаті досягнення мети, що здається важкоздійснюваною. Проте натхнення з приводу досягнутого творчого успіху недовговічне. Воно, як писав Клод Бернар, схоже на блискавку, що осяяла нам далекий горизонт, до якого наше ненаситне бажання спрямовується ще з великим жаром. [11, 116.].

2.2 Задоволення і радість від процесу і результату творчості.

Успішне закінчення творчого процесу супроводжується виникненням позитивних емоцій: задоволенням («ага» — переживанням по Бюллеру, тобто приємним чуттєвим тоном), радістю, захватом, тріумфуванням.

Вище задоволення називається захопленням, захватом. Якщо звичайне задоволення може ні в чому зовні не виявлятися, то радість, захоплення, захват виражаються в різних психомоторних реакціях (міміці, позі, криках, оплесках і т. п.).

Намагаючись визначити суть радості, психологи зіткаються із значними проблемами. Тому деякі з них йдуть в її розумінні від осоружного — чим вона не є. В.С. Дерябін, Е. Шахтель, С. Томкинс, К. Ізард не зводять її до відчуття сенсорного задоволення (емоційному тону відчуттів). Останній, як відзначає В.С. Дерябін, локалізований по органах чуття, тоді як радість не має локалізації, вона захоплює весь організм. [11, 120.].

В.С. Дерябін і К. Ізард відокремлюють радість від веселості, хоча і визнають, що відмінність між ними важко піддається визначенню. Наприклад, Дерябін пише, що нерізко виражене переживання радості може бути без веселості («тиха радість»). Можна додати, що і веселість може бути без наявності радості, хоча дуже часто радість є приводом для веселості.

Ізард відзначає, що радість супроводжується переживанням задоволення самим собою і навколишнім світом. Очевидно, це і є її головною відмінністю. Тому я б визначив радість як сильне задоволення. Дуже сильна радість (задоволення) набуває форми поведінки, яка називається буйством. Радість може бути наслідком творчого успіху, але зовсім не обов’язково йому супроводжуватися. Вона виникає не лише з приводу задоволення бажання, досягнення мети, але і з приводу задоволення бажань.

Характерним для радості є її дуже швидке виникнення, чим вона наближається до афекту. Невипадково В. С. Дерябін визначає радість як реакцію на раптове здобуття чогось приємного, бажаного. Чим неочікувані ший успіх і чим довше його чекаємо, тим більша радість.

Радість може бути наслідком творчого успіху, але зовсім не обов’язково йому супроводить. Вона виникає не лише з приводу задоволення бажання, досягнення мети, але і з приводу передбачення задоволення бажання (передчуття). Втім, різниця між цими двома випадками не велика. У останньому випадку радість виникає як результат бажаної події, що вже відбулася в думках. Саме тому людина може переживати радість і при мріяннях, мареннях. [11, 120.].

Знайшовши рішення якоїсь задачі, Ньютон був до того приголомшений, що не міг продовжувати свої заняття. Гей-Люссак і Деві після зробленого ними відкриття почали в туфлях танцювати по своєму кабінету. Архімед, захоплений рішенням задачі, в костюмі Адама вибіг на вулицю з криком «Еврика!» («Знайшов!»). Взагалі, сильні розуми володіють і сильними пристрастями, які додають особливу жвавість всім їх ідеям.

2.3 Фрустраційні емоції та їх роль у творчості.

В ході творчої діяльності можуть виникати фрустраційні емоційні стани.

Поняття «фрустрація» (від лат. frustratio — розлад (планів), катастрофа (задумів, надій) використовують у двох значеннях: а) акт блокування чи переривання поводження, спрямованого на досягнення значущої мети, творчої діяльності (тобто фрустраційна ситуація); б) емоційний стан людини, який виникає після невдачі, незадоволення якоїсь сильної потреби, докорів з чийогось боку, критики твору тощо. Зазначений стан супроводжує виникнення сильних емоцій: ворожості, гніву, провини, досади, тривоги.

Фрустратором є непереборна для людини перешкода, яка блокує досягнення поставленої нею мети. Фрустрацію спричиняють і внутрішні конфлікти. КуртЛевін виокремив три їхні типи:

— конфлікт рівнозначних позитивних можливостей: в людини є дві чи більше привабливі цілі, але їх неможливо досягти одночасно; особливість цього типу конфліктів полягає в тому, що за будь-якого вибору людина все-таки залишиться у виграші, тому цей конфлікт викликає слабку фрустрацію;

— конфлікт рівнозначних негативних можливостей, або ситуація «з двох бід…», коли людині доводиться вибирати із двох непривабливих перспектив; за будь-якого вибору вона виявиться в програші, тому фрустрація при цьому типі конфлікту буває найдужчою, і часто реакцією на неї є спроба втечі від неї, а якщо це неможливо, то виникає гнів;

— конфлікт позитивно-негативних можливостей або «проблема вибору»: у мети є як позитивний, так і негативний бік (хочеться зґїсти булочку або тістечко, але не хочеться товстішати тощо). Цей тип конфлікту трапляється в житті найчастіше. Під час розвґязання цих конфліктів спочатку переважає позитивна тенденція — людина піддається бажанню, але потім виникає побоювання у звґязку з можливими неприємностями, і в міру наближення до мети ця негативна тенденція підсилюється й може призвести до відмови від досягнення мети. При цьому типі конфліктів фрустрація буває середньої сили.

Стан фрустрації виникає не відразу. Для його появи потрібно перебороти так званий фрустраційний поріг. Його визначає низка моментів:

— повторенням незадоволення: при повторному незадоволенні (невдачі) відбувається його підсумування з емоційним наслідком від колишньої невдачі;

— глибиною незадоволення: чим сильнішою була потреба, тим нижчий поріг фрустрації;

— емоційною збудливістю: чим вона вища, тим нижчий фрустраційний поріг;

— рівнем домагань людини, її звичкою до успіху: чим довше людина не зазнавала невдачі, тим нижчий поріг;

— етапом діяльності: якщо перешкода виникає на початку діяльності, агресія виражена слабше, ніж коли невдача захопила людину в самому кінці.

Фрустрація може вплинути і на діяльність людини. В одних випадках вона мобілізує її для досягнення віддаленої за часом мети, підвищує силу мотиву, а інших — демобілізує. У цьому разі людина прагне відійти від конфліктної ситуації (заборонену чи недосяжну мету реалізовує подумки чи тільки частково або вирішує схоже завдання) чи загалом відмовляється від діяльності. [11, 121.].

Досада — це роздратування, невдоволення внаслідок власної невдачі або невдачі близької людини, улюбленої спортивної команди тощо. Злість при досаді часто виражається («розряджається») за допомогою «міцних» висловлювань, у тому числі й ненормативної лексики.

Гнів. Поняття «гнів» синонімічне до понять «обурення», «збурювання», «злість». За Б. Шостромом, обурення — це блокована або неповна, а також брехлива емоція. Він вважає, що обурення ненатуральне й придушено виражає страх.

Сильний гнів визначають як лють, при якій виникає нічим не стримувана агресивна поведінка. Лють буває «шляхетна», «праведна» («Пустьяростьблагороднаявскипает, какволна, идетвойнанародная, священнаявойна»), конструктивна (коли люто, зі злістю обстоюють у гарячій суперечці свою думку) і деструктивна (виражена в насильстві, жорстокості).

Причини гніву. Гнів може спричинити особиста образа, обман та інші моральні причини, особливо якщо вони несподівані для субґєкта. Але найчастіше причиною гніву є фрустрація, нездоланна перешкода до досягнення будь-якої мети. Тому в дитини вже в перші дні життя можна зумовити рефлекторний приступ гніву стисненням рухів. [11, 121.].

Паттерсон наводить список вербальних «ланок», які найчастіше сприяють зародженню небезпечного негативного ланцюжка.

— наполегливі поради;

— різка критика;

— повторювані незаслужені й принизливі докори («Ти ніколи мені не допомагаєш…»; «І це ти називаєш їжею?»);

— рішуче встановлення межі розмови («Все, вистачить. Забудь про це» або: «Зараз же припини!»);

— погрози;

— надмірне узагальнення, навішування ярликів («Усі ви, жінки (чоловіки), однакові…»);

— лайки;

— обструктивна поведінка («Я загалом відмовляюся це обговорювати!»);

— необґєктивна інтерпретація намірів співрозмовника («Я знаю, чого ти домагаєшся; ти хочеш…»);

— іронія, постійні «уколи»;

— зневажливі заяви («Я не можу зґявитися з тобою в пристойному товаристві»);

— вислови, які мають на меті «випустити пару» («Забирайся з мого життя!»; «Мені осточортіла твоя фізіономія!»);

— прокльони;

— сарказм («Знаю, як ти полагодиш! Як минулого разу, коли довелося викликати водопровідника»);

— звинувачення;

— ультиматуми («Якщо ти не змінишся, я піду»).

Гнів можна спровокувати не лише вербально (через слово, висловлення), а й невербально (через міміку, жест, рухи тіла).

Несамовитість — це крайній ступінь порушення із втратою самовладання, що найчастіше виникає при фрустрації, й виявляється в цьому разі як стан безсильного гніву.

Сум може спричинити розлука, психологічна ізоляція (так зване почуття самотності) і невдача в досягненні мети, розчарування, тобто несправджена надія. Остання означає не що інше, як втрату мрії. Отже, головною й універсальною причиною суму є втрата чогось значущого для людини: безпосереднього психологічного контакту з дорогою людиною або з іншими людьми (відчуття самотності), втрата перспективи в досягненні бажаної мети. [11, 121.].

Хоча сум зараховують до негативних емоцій, він може супроводжувати й позитивні переживання і почуття людини. Недарма в одній пісні співається, що «любов ніколи не буває без смутку», тому що розлука з коханою людиною спричиняє сум. Тихий сум може бути навіть приємний людині.

Як зазначає К. Ізард, «сум, сповільнюючи загальний темп життя людини, дає їй змогу «оглянутися назад». Уповільнення психічних і соматичних процесів, якими супроводжують емоцію суму, дозволяє по-новому поглянути на світ, побачити його інакше. Ця нова перспектива може збільшити сум, але вона ж може освіжити погляд на речі, дасть змогу зрозуміти те, над чим людина колись не замислювалася. Як наслідок, ви раптом усвідомлюєте, скільки дорогоцінних можливостей, наданих вам життям, ви втратили. Часом, лише втративши близьку людину, ми починаємо розуміти, що означають у нашому житті родинні й сімейні звґязки. Сум може нагадати вам, як важливо робити знаки уваги дорогим людям, дозволить гостро оцінити цінність життя. Важлива й сигнальна роль емоції суму: виражаючи сум, людина показує іншим людям, що їй погано, що вона потребує допомоги, підтримки. І дійсно, вираження суму викликає співчуття з боку інших людей, навіть якщо цей сум на обличчі злочинця.

При сумі відбуваються порушення, зворотні до тих, які спостерігають при радості: гальмування моторики, звуження кровоносних судин. Це викликає відчуття холоду й ознобу. Сум сповільнює не лише фізичну, а й розумову активність людини. Емоція суму лежить в основі такого психічного розладу, як депресія. [11, 121.].

За С.І. Ожеговим, безнадійний сум — це зневіра, а легкий сум — смуток.

Тугу найчастіше визначають як тривогу, поєднану зі смутком і зневірою.

Особливим видом туги є ностальгія. Це туга за батьківщиною, за минулим, що особливо сильно виявляється в емігрантів після деякого терміну проживання за кордоном. На думку Н.С. Хрустальової, ностальгію варто розглядати як стійкий психічний стан, який відображає емоційне й соціальне неблагополуччя людини в чужому суспільстві.

За її визначенням, причиною ностальгії можуть бути різні передумови:

Розлука зі звичними чуттєвими переживаннями: дефіцит у новому суспільстві звичних для людини зорових, слухових, дотикових, нюхових і смакових образів.

Втрата почуття власної значущості, порушення уявлення про самого себе. Зміна соціальних ролей і статусу, соціального оточення й способу життя спричинять розгубленість і прагнення знову бути там, де людина була спокійною і захищеною. Це змушує її постійно згадувати й розповідати про минуле життя. Відхід в ілюзорний світ колишнього життя властивий майже всім емігрантам, які переживають шок від зіткнення з іншою культурою, мовою, суспільним устроєм.

Втрата коріння. Зазначається плутанина в самоідентифікації: хто ми тепер, де наша історія, історія нашої родини?

Горе — це глибокий сум з приводу втрати когось або чогось коштовного, необхідного. Причинами горя можуть бути:

— тривала розлука чи втрата (смерть, розрив любовних стосунків) людини, до якої є прихильність; при смерті близької людини втрачається роль батька, матері, сина, друга тощо, тобто відбувається руйнування звичних функціональних звґязків;

— серйозна власна хвороба чи каліцтво близької людини;

— втрата коштовного майна, втрата джерела засобів до існування; це означає втрату джерела задоволення, радості, благополуччя.

Усе це свідчить про те, що горе можна розглядати як фруструюче переживання. Наприклад, втрата коханої людини означає, що не можуть бути здійснені обопільні плани, задоволені бажання, повґязані з цією людиною.

М.Д. Леовітов пише, що в афективному переживанні горя можна виокремити низку компонентів: жалість до того, з ким трапилося нещастя, і почасти до себе, відчуття безпорадності, неможливості повернути все назад, у поодиноких випадках — розпач. [11, 121.].

Стадії переживання горя. Автори, які вивчали переживання горя (Ф. Василюк; Дж. Боулбі), виокремлюють у ньому низку стадій. Першою реакцією при переживанні горя може бути шок, заціпеніння, заперечення того невірґя, відчуття нереальності події. Людина відчуває страждання й сум.

У деяких випадках можливі гнів й обвинувачення.

Інтенсивність переживання горя зумовлена низкою обставин. Зокрема, якщо смерть близької людини відбувається після її тривалої хвороби, то близькі їй люди мають змогу підготувати себе психологічно до її смерті. У них виникає так зване антиципаторне горе, менше за інтенсивністю, ніж горе при раптовій смерті близької людини. З іншого боку, якщо хвороба триває понад 18 місяців, близькі можуть переконати себе, що смертельно хвора людина насправді не вмре. І тоді її смерть може спричинити більше потрясіння, ніж раптова смерть. [11, 121.].

Висновки В ході курсової роботи вдалося виконати поставлені завдання, а саме розглянути роль інтелектуальних та фрустраційних емоцій в процесі творчості людини. Висвітлити емоційні стани, що виникають в процесі творчості.

Результати роботи дозволили зробити каті висновки: емоції і почуття є невід'ємною складовою творчої діяльності людини. Вони можуть створювати сприятливі умови для продуктивної творчої діяльності, і в свою чергу творча діяльність, і результат від неї також може формувати настрої, емоційні стани тощо.

Важливо те, що для продуктивної творчої діяльності не обов’язково творча особистість повинна переживати позитивні емоції чи почуття, вона повинна переживати висові ступені емоцій та почуттів в цілому. Позитивних чи негативних — це не має значення. Відмінність лише буде в результаті творчості, тобто який характер буде мати продукт творчої діяльності.

Використана література.

1. Василюк Ф. Е. Психология переживания. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. -200 с.

2.

Введение

в психологию / Под общ.ред. проф. А. В. Петровского. — Москва: Издательский центр «Академия», 2010. — 496 с.

3. Галин A. Психологические особенности творческого поведения. М., 1996.

4. Гамезо М. В., Петрова Е. П., Орлова М. Возрастная и педагогическая психология: Учебн. пособие для студентов всех специальностей пед. вузов. — М.: Пед. общество России, 2005. — 512 с.

5. Ганецинский В. И. Пропедевтический курс общей психологии: учебное пособие. — СПб.: Из-во С.-Петерб., 1997. — 200 с.

6. Гозман Л. Я. Психология эмоциональных отношений. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987.

7. Додонов Б. И. Эмоции как ценность. — М.: Пемтиздат, 1978. — 272 с.

8. Дружинин В. Н. Психология общих способностей — СПб.: «Питер», 2009.-368 с.

9. Изард К. Е. Психология эмоций. СПб., 2008. — 464 с.

10. Ильин Е. П. Психофизиология состояний человека. — СПб.: Питер, 2005 -412 е.: ил.

11. Ильин Е. П. Психология творчества, креативности, одаренности. — СПб: Питер, 2009.

12. Ильин Е. П. Эмоции и чувства. — СПб: Питер, 2001. — 752 е.: ил.

13. Крупник Е. П. Экспериментальное изучение взаимосвязей художественного и общего развития личности// Психол. журн. — 1991. — Т. 12, № 1.

14. Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы и эмоции. М., 1971.

15. Либин А. В. Дифференциальная психология. — М.: Смысл, 2009.

16. Немов Р. С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед.: в 3 кн. — 4-е изд. — М.: Гуманит. изд. центр. ВЛАДОС, 2003. — Кн. 1: Общие основы психологии. — 688 с.

17. Психология эмоций. Тексты/ Под ред. В. К. Вилюнаса, Ю. Б. Гиппенрейтер. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. — 288 с.

18. Рейковский Я. Экспериментальная психология эмоций. — М., 1979.

19. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — СПб.: Питер, 2000.

20. Степанов С. О натурах творческих// Шк. психолог. — 2001. — № 46.

21. Фолкэн Ч. Т. Психология — это просто. — М., 2011.

22. Ярошевский М. Г. Проблемы научного творчества в современной психологии. — М., Наука, 1971.