Інституційна обумовленість інноваційного розвитку суб"єктів господарювання

Інституційна обумовленість інноваційного розвитку суб'єктів господарювання

Інноваційний розвиток — одна зі складових економіки держави. Практично всі країни сьогодні змагаються за лідерство на світових ринках і це суперництво, як правило, пов’язане з інноваціями. Це обумовлено багатьма факторами: знос основних фондів виробництва, висока собівартість, і як наслідок — низька конкурентоспроможність товарів, як на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому.

Зараз українські підприємства функціонують в умовах негативних явищ як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Ці явища значно впливають на сприйнятливість підприємств до вимог ринку, пов’язаних з інноваційним розвитком суб'єктів господарювання. Вплив відбувається і на стійке положення, конкурентоспроможність. На сучасному етапі розвитку ринкових відносин виникає необхідність використовувати нові підходи до формування стійкого інноваційного розвитку підприємств.

Об'єктивна необхідність застосування інновацій у всіх сферах життєдіяльності світового співтовариства викликана реаліями XXI ст.: інформатизацією всіх сфер життя, стрімким процесом оновлення знань, глобалізацією проблем, гуманітаризацією суспільства, інтеграційними процесами в економіці. Ринкові перетворення і процес інтеграції України у світову економіку породили проблеми інновацій у всіх сферах діяльності. Останнє десятиліття ХХІ ст. в Україні ознаменувалося кардинальними соціально-економічними перетвореннями, внаслідок яких, поряд із падінням вітчизняного виробництва і зростанням безробіття, зросла потреба господарства у кваліфікованих фахівцях з новим «ринковим» мисленням і знанням міжнародних правил ведення бізнесу.

У сучасних умовах розвитку економіки перед суб'єктами господарювання різного рівня стоїть проблема переформатування систем, способів, методів і економічних механізмів управління стійкістю розвитку з точки зору інноваційного підходу. Активна інноваційна діяльність забезпечує стратегічну стійкість підприємства. Впровадження інноваційних технологій на підприємствах призводить до оновлення номенклатури товарів, що випускаються, поліпшенню якості продукції для задоволення попиту споживачів і максимізації прибутку, отже, відбувається підвищення ефективності роботи суб'єкта господарювання.

Тому вирішення економічних, соціальних, управлінських і особистих проблем у сучасному суспільстві передбачає специфічний новаторський стиль господарювання. В основі цього стилю лежить орієнтація на нововведення, новації, систематична і постійна інноваційна діяльність.

Як відомо, існує кілька різних напрямів розвитку:

Екстенсивний шлях — пов’язаний зі збільшенням обсягів виробництва і збуту продукції, відбувається в умовах ненасиченого ринку. Відсутня гостра конкуренція щодо стабільного середовища господарювання. Для того щоб істотно збільшити обсяги виробництва, підприємству необхідно залучати значні додаткові ресурси.

Інтенсивний шлях — передбачає використання досягнень науки і техніки. Це дає можливість удосконалити технології виробництва традиційних товарів. У результаті цих заходів знижується собівартість виробництва, підвищується якість продукції, що виробляється, і, як наслідок, підвищується конкурентоспроможність продукції, що випускається.

Інноваційний шлях — передбачає постійне оновлення асортименту продукції, технологій її виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом.

Будь-яке підприємство прагне підтримувати конкурентоспроможність своєї продукції і забезпечувати рівень фінансово-економічних показників не нижче середньогалузевих. Це робить підприємство стратегічно стійким на ринку. Конкурентні переваги при цьому зберігаються на тривалий час, забезпечуючи високу якість продукції і попит на неї. Інновації виступають при цьому основною перевагою підприємства.

Інноваційність є характерною рисою нашого часу. Сьогодні усі сучасні науково-технічні, виробничі, соціально-економічні, суспільні процеси характеризуються переходом до інноваційного типу розвитку.

Інноваційний підхід — це систематичний процес якісних змін продукції, що випускається, засобів праці, предметів праці, технології, організації виробництва та управління ним. Метою цього процесу є підвищення конкурентоспроможності та ефективності виробництва.

Інноваційний підхід дозволяє надати суб'єкту господарювання статус інноваційної стійкості і класифікувати його як інноваційне стійке підприємство. Інноваційний розвиток підприємства передбачає підвищення якості продукції, ефективне використання ресурсів, поліпшення продуктивності праці на базі якісної зміни технологій, організації та управління процесом виробництва, що забезпечують отримання прибутку. Другий напрям розвитку підприємства — стійкість, ґрунтується на принципах, методах, які сприяють підвищенню технологічної, фінансової та організаційної стійкості роботи підприємства. Разом вони забезпечують інноваційну стійкість підприємству і ґрунтуються на постійній активації інноваційної діяльності.

Існують різні види ефекту від інновацій:

економічний;

ресурсний;

технічний;

соціальний.

На успішну реалізацію інновацій на підприємстві впливає безліч факторів, таких як: виробничо-технічна база, інвестиції, НТП, система управління, основні види ресурсів. Грамотне співвідношення і використання цих чинників призведе до позитивного результату реалізації інноваційної стратегії.

Важливим моментом при стратегічному плануванні інновацій є врахування інноваційного потенціалу конкурентів і ставлення державних органів до інноваційного розвитку підприємства, а так само атмосфера в країні в цілому.

До інноваційних продуктів можна віднести: інноваційні програми і проекти; нові знання та інтелектуальні продукти; виробниче обладнання і процеси; інфраструктура виробництва і підприємництва; організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що відчутно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери; сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки; товарна продукція; механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Інноваційний розвиток — це процес цілеспрямованого, послідовного руху до збалансованого інноваційного стану під впливом різних зовнішніх і внутрішніх факторів. Синтез цих впливів визначає стійкість організаційно-функціональної системи організації в умовах глобалізації, який, у свою чергу, характеризується результатом якості, досягнутим залежно від інтенсивності і швидкості інноваційних процесів.

Сьогодні можна констатувати наявність маси проблем, які викликані сучасною кризою. Остання криза показала всю небезпеку і безперспективність орієнтації на експортно-сировинну модель розвитку країни та використання переваг, пов’язаних із відносно низькою вартістю робочої сили. Все це диктує необхідність якнайшвидшого переведення економіки в площину інноваційного розвитку. Держава та бізнес повинні докласти ефективних зусиль до підвищення рівня інноваційності економіки, її диверсифікації та створення умов для вирішення завдань інноваційного розвитку.

Такий шлях обумовлює необхідність істотних перетворень в інституційному середовищі ведення бізнесу в Україні, формування сприятливого інноваційного клімату, активізації досліджень і розробок, здійснення прориву у сфері використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій.

Будь-який суб'єкт має бути пристосований до умов середовища, в якому він функціонує. У процесі його розвитку рівень пристосування підвищується під впливом відбору найбільш ефективних практик, що допомагають досягати динамічної рівноваги із середовищем. Існує два різні типи пристосування суб'єкта до умов середовища. Перший тип пов’язаний зі змінами структури і функцій суб'єкта; другий тип пристосування спирається на зміни поведінки без змін структури суб'єкта [12].

У будь-якому випадку масштаби й ефективність пристосування залежать від внутрішнього устрою суб'єкта, його адекватної складності. Гетерогенність внутрішніх стійких основ життєдіяльності суб'єкта дозволяє включати щоразу ті реакції й механізми, які найбільшою мірою відповідають характеру зовнішніх впливів. Цим забезпечується адекватна варіабельність поведінки при збереженні якісної визначеності суб'єкта. Якщо характер реакції суб'єкта відповідає внутрішній структурі ситуації, то виникає принципова можливість забезпечити динамічну рівновагу суб'єкта і середовища.

У той же час зовнішнє середовище суб'єктів господарювання не є нейтральним. Воно постачає ресурси, необхідні для життєдіяльності суб'єкта; воно є джерелом інформації, включаючи й «конвенційні способи координації» [13], є джерелом небезпек і загроз, включаючи й конкурентний тиск.

Минулий досвід функціонування суб'єктів господарювання об'єктивується в системі інститутів, які детермінують усталені, звичні способи господарської поведінки.

Разом із змінами в технологічних укладах відбуваються інноваційні зміни в соціальній організації суспільства і в характеристиках людини. Формується мережеве суспільство і мережева людина (Netman) [14].

В умовах глобалізації ринків і капіталів поступово змінюється роль національної держави, яка через суперечності між глобальним характером діяльності транснаціональних корпорацій і локальним оподаткуванням позбавляється простору для маневру і, отже, реальних важелів управління.

Інститути і організації цивільного суспільства, котрі будувалися навколо демократичної держави і соціального контракту між працею і капіталом, поступово втрачають своє значення в реальному житті людей.

Різноманітні об'єднання людей за інтересами (професійними, територіальними, економічними, політичними, культурними, релігійними, духовними, сімейними, гендерними, специфічними та ін.), що практично утворюють певні соціальні мережі, поступово набувають визначального характеру. Суспільство глобалізується і одночасно фрагментується на мережі. Те ж саме відбувається і з людиною. Людина входить у цілу низку різноманітних мереж, кожна з яких має свої правила і стереотипи поведінки. Перехід людини від однієї мережі до іншої, від одних правил поведінки до інших відбувається стрибкоподібно, без перебування в проміжних точках, подібно до того, як електрон в атомі переходить з орбіти на орбіту. Це робить поведінку людини значною мірою алогічною, непослідовною і девіантною порівняно з традиційною.

Сьогодні проблематика адекватності внутрішніх основ суб'єктів господарювання актуалізується. В умовах глобалізації й переходу на міжнародні стандарти бізнесу посилюється зовнішній тиск на українські підприємства, органи державного управління. Обирати напрями раціонального господарювання та національного соціально-економічного розвитку доводиться в умовах нових правил, жорстких вимог, які не завжди збігаються із внутрішніми потребами і критеріями.

За цих умов особливого інтересу набуває проблема формування суб'єкта господарювання, який вільно здійснює свій вибір у динамічно змінних умовах і здатний змінювати себе самого.

Сьогодні господарська система України продовжує генерувати нових суб'єктів господарської діяльності. За результатами 2015 р. в Україні спостерігається невелика тенденція до збільшення кількості підприємств. Порівняно з 2014 р. їх кількість збільшилася на 2439, або на 7,15%, і склала 343 440 одиниць. Але порівняно з 2013 р. (393 327 одиниць) їх кількість зменшилася на 49 887, або на 14,5% [15].

Важливим генеруючим процесом, як і раніше, виступає реформування власності. За даними Державної служби статистики України, за 2015 р. в процесі приватизації змінили форму власності 784 об'єкта, з яких державних — 117, комунальних — 667 об'єктів (без урахування даних АР Крим та м. Севастополь) [16].

Інформація щодо процесу реформування власності об'єктів (без урахування даних АР Крим та м. Севастополя) за категоріями наведена нижче.

Таблиця Кількість реформованих об'єктів станом на 1 січня 2015 р. (без урахування даних АР Крим та м. Севастополя).

Джерело: [16].

Вищенаведені дані свідчать, що частіше об'єктами приватизації стають структурні підрозділи, серед яких здебільшого приміщення, будівлі та споруди, які за класифікацією належать до об'єктів групи, А (93,49%).

Серед способів приватизації впродовж 2015 р. найпоширенішими були викуп (73,6%), продаж на аукціоні (22,8%), продаж на конкурсній основі (3,2%) та продаж акцій акціонерних товариств (0,4%) від загальної кількості реформованих об'єктів по Україні.

Приватизація державного та комунального майна у 2015 р. здійснювалась виключно за грошові кошти. Від продажу об'єктів малої приватизації (групи А, Д, Е, Ж) державної форми власності за договорами купівлі-продажу до державного бюджету повинно надійти 61,602 млн грн. Сумарна номінальна вартість статутних капіталів об'єктів великої приватизації (групи В, Г), які у звітному періоді змінили державну форму власності, становить — 116,435 млн грн [16].

Ці дані свідчать, що генерування суб'єктів господарювання, як і раніше, залишається істотним напрямом розвитку господарської системи.

Стійкі функціональні зв’язки в економічній системі виникають тільки між суб'єктами, що включені до існуючих інститутів. Інакше як за допомогою інститутів суб'єкти не можуть підключатися до економічних ресурсів, що обертаються в господарській системі. Інститути не визначають зміст функціональних зв’язків, а належність до інституту виступає лише як своєрідний пароль, що дає санкціонований системою (але не завжди законний) доступ до деякого масиву ресурсів.

Інституційне середовище суб'єкта господарювання — це ті елементи інституційної системи, які мають для суб'єкта силу обов’язкових норм, критеріїв і розпоряджень і тому прямо або побічно обмежують поле доступних альтернатив раціонального вибору. Проблема свободи, включаючи свободу вибору і рішень, — одна з фундаментальних в інституційній економічній науці.

Таким чином, інновація — це доступний суб'єкту вищий ступінь свободи. Водночас прихованою умовою інновації є включення до своїх внутрішніх основ необхідності, залежності, підпорядкування примушенню; інакше кажучи, суб'єкт, підкорившись, має можливість стати сильнішим за джерело примушення. В економіці це вступає як засвоєння інститутів, розуміння й виконання їх розпоряджень.

Філософські основи поняття «суб'єкт взагалі» дозволяють розкрити фундаментальну структуру інституційного розвитку суб'єктів економіки. Оскільки базовими соціальними встановленнями, що породжують суб'єктний устрій економіки, є власність, свобода та інновації, то інституційний суспільний лад, що забезпечує існування його як сукупності функціонуючих суб'єктів, має включати:

інститути власності (право власності, право успадкування, право відчуження, їх захист);

інститути свободи (недоторканність особи, вільний доступ до інформації, свобода вибору і відповідальність за вибір);

інститути інновацій (інститути власності і свободи плюс інститути конкуренції) [11].

Висновки

Держава стосовно вільного суб'єкта виступає як джерело необхідності, примушення та залежності. У цій своїй якості вона охороняє право власності, регулює свободу, фільтрує й обмежує інновації. Взаємодія суб'єктів і держави забезпечує суспільству живий порядок, що розвивається. Тому держава мусить підтримувати і захищати свободу (суб'єктів, громадян, фірм тощо). До цього її змушує потреба в порядку. Живий порядок може бути або таким, що розвивається, або таким, що згасає. Одночасно йде системний пошук виходу. Раціональна держава, виходячи з трансформації, починає знімати невизначеність для суб'єктів, інституціоналізуючи ті шляхи, котрі вже вони знайшли самі. Суб'єкт — це елемент системи, що знаходиться в інституційних координатах.

Держава повинна створити не свободу, а правила, тобто загальні інституційні координати.

Держава може сприяти формуванню такого ефективного власника у двох напрямах. По-перше, це стабільність власності, її безумовний захист і чітка специфікація всіх її прав. По-друге, це забезпечення стабільності національної грошової одиниці, що й робить можливим маневр доходами (накопиченою вартістю) в часі, відкриває додатковий простір вільної волі суб'єкта господарювання. Будь-які спроби підірвати ці дві базові стабільності під приводом миттєвого забезпечення соціальної справедливості роблять суспільство в цілому і кожного окремо біднішим, або сьогодні, або в перспективі.

Список використаної літератури

Варналій З. С. Регіональна інноваційна політика України: проблеми та стратегічні пріоритети / З. С. Варналій // Економіст. — 2007. — № 9. — С. 36−40.

Геєць В. М. Інноваційні перспективи України / В. М. Геєць [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.twirpx.com.

Інноваційна Україна 2020: національна доповідь / за заг. ред. В. М. Гейця та ін.; НАН України. — Київ, 2015. — 336 с.

Кваснюк Б. Є. Конкурентоспроможність національної економіки / Б. Є. Кваснюк / за ред. Б. Є. Кваснюка. — Київ: Фенікс, 2005. — 582 с.

Кравчук В. В. Розвиток інноваційної діяльності як інструменту підвищення конкурентоспроможності регіону / В. В. Кравчук, В. М. Гринчук // Пробл. науки. — 2012. — № 11. — С. 21 — 27.

Семиноженко В. П. Возможен ли в Украине инновационный прыжок? [Електронний ресурс] / В. П. Семиноженко // Дзеркало неділі. Україна: газ. — 2013. — 17 трав. (№ 17). — Режим доступу: www.gazeta.zn.ua.

Федулова Л. І. Україна у міжнародному науково-технологічному співробітництві: участь у спільних проектах / Л. І. Федулова, Т. М. Юхновська // Економіка України. — 2016. — № 3. — С. 19−35.

Лисецька Н. М. Динамізація інституційних інструментів у системі ефективного створення національної інноваційної моделі: світовий досвід [Електронний ресурс] / Н. М. Лисецька // Пробл. інновац.-інвестиц. розвитку. Серія: Економіка та менеджмент. — 2016. — № 9. — С. 110−117. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua.

Гаман М. В. Державне управління інноваціями: Україна та зарубіжний досвід: монографія / М. В. Гаман. — Київ: Вікторія, 2007. — 312 с.

Клейнер Г. Б. Эволюция институциональных систем / Г. Б. Клейнер. — М.: Наука, 2004. — 240 с.

Полтерович В. М. Трансплантация экономических институтов [Електронний ресурс] / В. М. Полтерович // Эконом. наука соврем. России. — 2000. — № 1. — Режим доступу: http://rusref.nm.ru/polt.htm.

Выготский Л. С. Собрание сочинений: в 6 т. / Л. С. Выготский. — М.: Педагогика, 1982. — Т. 1: Вопросы теории и истории психологии. — 487 с.

Тевено Л. Организованная комплексность: конвенции координации и композиция экономических образований / Л. Тевено // Западная экономическая социология: хрестоматия соврем. классики. — М.: Рос. полит. энцикл., 2004. — С. 281−285.

Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М. Кастельс: пер. с англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана. — М.: ГУ ВШЭ, 2000. — 608 с.

Показники структурної статистики по суб'єктах господарювання [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.

Інформація щодо реформування відносин власності в Україні за 2015 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.spfu.gov.ua/userfiles/pdf/ informdoc_7091.pdf.