Державне регулювання в інституційному механізмі формування ефективності аграрного сектора

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В ІНСТИТУЦІЙНОМУ МЕХАНІЗМІ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ АГРАРНОГО СЕКТОРА

Теоретико-практична важливість успішної інституціоналізації державного регулювання аграрного сектора економіки визначена недосконалістю інституційного механізму, зокрема щодо об'єктивності узгодження вигод і витрат учасників суспільно-господарського процесу — підприємців, селян, держави, будь-яких інших суб'єктів, які мають відношення до процесу формування — споживання ефектів, створених у цій галузі. Практика свідчить, що продуктивна взаємодія суб'єктів обміну, особливо в умовах тривалого періоду транзитивності економіки, можлива лише за умови гармонізації складових державного регулювання в інституційному механізмі формування ефективності. Інституції при цьому відіграють спрямовуючу й координуючу роль, адже формалізують державне регулювання, а також визначають цілі та засади функціонування галузі, виходячи з пріоритетних цілей. Дія державного регулювання в інституційному механізмі забезпечення ефективності й фактичний її рівень є тими чинниками, які дають можливість зрозуміти стратегічну мету національної аграрної політики. Попередньо хотілося б зазначити, що судячи з результатів розвитку вітчизняного агрогосподарського комплексу, державна політика управління ставить за мету системне стимулювання системного нарощування обсягів експортоорієнтованих продуктів рослинництва, утвердження сировинного характеру бізнесу з виробництва продукції з низькою доданою вартістю. На це вказують усі набуті сьогодні галузеві ефекти, які безперечно формуються не стихійно, а завдяки існуючій в інституційному механізмі системі державного регулювання — інституціям (правилам), втіленим в аграрній політиці.

Щодо України, то в регуляторному плані маємо чимало проблем агрополітичного виміру, тому в глобальному, загальноекономічному аспекті інституціоналізації принципів державного регулювання в економіку й інституційний механізм забезпечення ефективності аграрного сектора, ми погоджуємося з думкою, що «сучасний період розвитку держави потребує переходу (завершення — авт.) від регламентації виробничо-господарської та фінансової діяльності юридичних і фізичних осіб до регулювання економічних процесів за допомогою економічних і правових підойм… Необхідність оптимального поєднання державних функцій із принципами ринкового саморегулювання залишається наріжним каменем теорії добробуту та теорії державної політики» [8, с. 7]. Даний висновок хоч і загальноконтекстний і всеохоплюючий, але його зміст відображає реалії українського аграрного господарського буття, тому у розвиток цієї думки ми небезпідставно наголошуємо на необхідності здійснення держаного регулювання аграрного сектора як ринку, який наслідує сформований інституціями інституційний механізм ефективності.

Різнобічність поглядів на визначення сутності і окреслення значимості державного регулювання засвідчує величезний науковий інтерес, а, отже, його всеохоплюючу значимість, особливо щодо України, яка все ще наслідує траєкторії транзитивності розвитку. В цьому криється особливість методологічного визначення місця державного регулювання в інституційному механізмі формування ефективності національної економіки та окремих галузей. Важко заперечити висновок на кшталт «економічний розвиток будь-якої країни пов’язаний з постійною трансформацією власної економіки (але трансформація має бути націлена на підвищення добробуту усього суспільства й окремого громадянина, для чого людство і створило феномен державного регулювання, який представлений в інституційному механізмі національного господарського порядку — авт.). Але в Україні із проголошенням незалежності влада відмовилася від належного державного регулювання економічних процесів, надіючись, що закони ринку виведуть її на світовий рівень. У результаті було втрачено управління складними економічними процесами (для аграрного сектору це виявилося неабияким деструктивом — виробництва з високою доданою вартістю практично втрачені й галузь перетворилася на сировинний придаток глобального ринку і для зміни ситуації необхідні неабиякі інвестиції - авт.)» [3, с. 46]. Система мала б бути сформована так, щоб засади державного регулювання економіки, аграрного сектора зокрема, враховували інституції в національно-особливому плані як симбіоз ринкових і державно-регламентаційних. Бо лише за плавного, усвідомленого переходу можна досягти ефекту високопродуктивного поступу. В цьому криється теоретична конструкція авторських суджень щодо визначення суті державного регулювання та його місця в інституційному механізмі формування ефективності аграрного сектора. Це, по-суті, безпековий аспект, адже неправильне, неконструктивне поєднання функцій держаного регулювання щодо аграрного сектора, з невірним визначенням інституційних пріоритетів, призводить до погіршення економічної, продовольчої, енергетичної, а в епоху глобальних перетворень також національної безпеки в питанні забезпеченості продукцією агробізнесового походження. Зокрема вважаємо його таким «інструментом» аграрної політики, який упорядковує поведінку економічних агентів у системі формування агроефективності. Отже, державне регулювання — це діяльність держави з підтримання умов для ефективного соціально-економічного розвитку, зумовленого цілями державної політики, а державне регулювання аграрного сектора — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на процеси відтворення в галузі з метою реалізації цілей державної аграрної політики [12, с. 14].

Розглядаючи аграрний сектор як особливу ринкову інституційну систему в контексті оцінок державного регулювання, яке визнане як складова інституційного механізму формування агроефективності, представимо логічну схему їх виокремлення в методології дослідницького процесу (рис.).

Рис. Схема й структурні елементи представлення державного регулювання в інституційному механізмі формування ефективності аграрного сектора*.

* Розроблено автором на основі власних аналітичних оцінок і методологічних узагальнень

Дія державного регулювання в інституційній системі ринку представлена інституційними чинниками нормативно-правового, організаційно-управлінського характеру, організаціями саморегулювання, звичаями, правилами, традиціями. У практичній площині аналітичної оцінки дана функція управління є функціональна підсистема реалізації права держави на застосування заходів владного примусу у механізмі реалізації засад аграрної політики. Це, по-суті, інституційна модель господарського порядку з визначеними нормотворчими документами, регулятивними актами, стратегіями, концепціями. Отже, в інституційному механізмі формування ефективності розвитку аграрного сектора економіки слід звертати увагу на інституційну основу аграрної політики.

В аграрному секторі місце державного регулювання в інституційному механізмі формування ефективності пропонуємо визначати за означеними в нормативних актах і програмних документах функціональними пріоритетами аграрної політики (табл. 1).

Таблиця 1

Нормативне закріплення функціональних пріоритетів політики регулювання аграрного сектора економіки України*державного.

Сформовано і доповнено автором на основі [23]

Стосовно сьогоднішнього стану вітчизняної економіки державне регулювання представляється як спосіб мобілізації ресурсів, формування оптимальних галузевих пропорцій, усунення проблем безпекового характеру, особливо в аграрному секторі економіки, враховуючи виключну його значимість.

Контури ефективності аграрного сектора економіки України сформовані дією регуляторного механізму, який представлений інституціями реалізації агрополітики. В макроекономічному плані оцінок набутих галузевих ефектів, слід звернути увагу на те, що галузь все ще демонструє зростання. За обсягом валової продукції як головного показника продуктивності праці аграрний сектор, наприклад:

• — 2014 р. порівняно з 2013 р. продемонстрував 3,1% зростання у рослинництві, зокрема у сільськогосподарських підприємствах — 3,9%, а у господарствах населення — 1,9%;
• — у тваринництві додатковий ефект валового виробництва у 2014 р. порівняно з 2013 р. (плюс 2%) — 4,6% приросту в сільськогосподарських підприємствах.

Це є підтвердженням нашого висновку про те, що державна регуляторна інституційна політика в аграрному секторі економіки України все більше спрямована на стимулювання розвитку великотоварного виробництва, перш за все експортоорієнтованого. Динаміка останніх років така, що господарства населення, які завжди були основними виробниками життєзабезпечуючих видів сільгосппродукції, втрачають свої позиції. Ситуація об'єктивна, адже конкурентоспроможність в умовах аграрного ринку — специфічної системи товарногрошових відносин за принципами організації і законами функціонування, демонструють лише великі виробники товарної продукції. Якщо, наприклад, у 2010 р. сільськогосподарські підприємства займали питому вагу у загальному обсязі валової продукції 48,3%, в минуле десятиліття вона була ще меншою, особливо в тваринництві, то у 2013 р. — 54%. Їхня частка зростає, тому що завдяки відповідній системі державних регуляторних заходів, особливо в питаннях стандартів якості, вони (сільськогосподарські підприємства) відвойовують ринок. Господарствам населення ці стандарти разом із забезпеченням значних обсягів товарних позицій є недосяжними, особливо у вимірі глобальної конкурентоспроможності. Вони все більше переходять на виробництво «нішевих» продуктів, чому сприяє динаміка розвитку аграрної економіки.

Має свої особливості і динаміка кількісних показників розвитку підприємницьких формувань, які є об'єктом державного регулювання в інституційному механізмі формування ефективності аграрного сектора. В регуляторному вимірі бажано звернути увагу на структурно-динамічні показники розвитку суб'єктів господарювання за організаційно-правовими формами, що безперечно є наслідком дії державної інституційної політики.

Статистичні дані засвідчують, що зменшення кількості діючих господарюючих суб'єктів у сільському господарстві відбувається майже за всіма організаційно-правовими формами господарювання. За період з 2009 по 2014 рік зменшення кількості суб'єктів ЄДРПОУ в Україні становило 4609 одиниць, зокрема за рахунок: фермерських господарств — 2673 одиниць; приватних підприємств — 561 одиниця; виробничих кооперативів — 327 та державних — 117 одиниць. Проте існує і позитивна динаміка — підприємницькою діяльністю починають займатися селянські господарства, формуючи перш за все додатковий потенціал свого розвитку за рахунок приєднання до присадибних ділянок земельних паїв. Вони стають повноправними учасниками аграрного ринку, заробляючи у такий спосіб на життя, хоча головний аспект їхньої діяльності в сучасних вимірах державної регуляторної політики — це самозабезпечення сільськогосподарською продукцією і лише після того продаж її надлишків на ринку. Характеру товарності дрібний сільськогосподарський бізнес набуває переважно на стихійному, неорганізованому ринку. Разом із цим, вузькоспеціалізований характер виробництва в селянських господарствах, низька товарність господарств населення не забезпечують виробництва конкурентоспроможної продукції, що обмежує можливості створення додаткового продукту в достатньому для розширеного відтворення обсязі.

За даними Державної служби статистики України, продукція сільського господарства формує значну частину українського експорту. За 2014 р. експортовано продукції сільського господарства і харчової промисловості на 16,7 млрд. дол. США (на 0,3 млрд. дол. США менше, ніж за 2013 р.), що становить 30,9% вартості експорту України (проти 27,1% у 2013 р.). Частка країн ЄС складала 26,8% вартості експорту продукції сільського господарства і харчової промисловості України, або 4,8 млрд. дол. США (відповідно 26,4% та 4,5 млрд. дол. США у 2013 р.). У загальній вартості експорту сільськогосподарської продукції і продовольства продукція рослинного походження становила 52,4%. При цьому 39,3% загального обсягу експорту продукції рослинництва припадало на зернові культури, 10,5% - олія, 27,9% - насіння олійних культур. Експорт зерна в натуральному вимірі за 2013 р. склав 36,2 млн.т. Основними експортними зерновими культурами залишаються кукурудза та пшениця. Так, кукурудзи експортовано на 17,6 млн. т (пшениці — 10,5 млн. т), найбільші поставки здійснювалися до країн Азії. Україна у світовому рейтингу сьогодні займає передові позиції з: виробництва й експорту соняшникової олії (1 місце); виробництва соняшнику (1 місце); експорту зернових у світі (4 місце); експорту кукурудзи (4 місце); експорту пшениці (8 місце). І з огляду на потенціал зростання врожайності наприклад зернових — це далеко не межа, проте є проблеми із стабільністю інституційних умов, створюваних державою, щодо підтримки конкурентоспроможності агропродукції, а також залишається незрозумілою державна політика щодо підтримки галузі тваринництва.

Необхідно задіяти повноцінне використання інструментів державної регуляторної політики, що вимагає збалансування аграрного бюджету як в абсолютній величині, так і відносно валового внутрішнього продукту. Аналізуючи динаміку валового внутрішнього продукту, зазначимо, що обсяги виробництва і споживання, належні сільському господарству, мисливству та лісовому господарству, характеризуються значною питомою вагою у його структурі (табл. 2), й надалі зростають у зв’язку зі зміною структури економіки й особливо загальнодержавного експорту. Сільське господарство сьогодні чи не єдина прибуткоутворююча з огляду на експортний аспект для нашої держави галузь, адже сьогодення економічних процесів характеризується кризовістю та перебуває у стадії відновлюваного росту.

Таблиця 2

Динаміка ВВП у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві України*.

*Сформовано та розраховано на основі: Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.

Наявна динаміка зростання питомої ваги агроекономічної формації у валовому внутрішньому продукті України — це безперечно не наслідок продуктивного зростання, а ситуативний аспект кон’юнктурного характеру, детермінований ситуацією на глобальному продовольчому ринку, а також загальним зменшення ВВП нашої держави через територіальні втрати найбільш ліквідних у минулому галузей і виробництв.

Вважаємо, що об'єктивна реальність державного регулювання економіки змодельована ринком та його інститутами, які формують ефекти господарського обміну. Така постановка результативних означень піднятого питання визначена теоретичними та методологічними постулатами інституціональної теорії, а також дослідницькими аспектами її прикладного застосування до контексту аграрної проблематики. Інституційний механізм у базовому його розумінні, а також синтезі категорій, сформувався у прикладному аспекті як сукупність інституцій та інститутів, які моделюють ефективність перш за усе державного регулювання. Наслідком практичного упорядкування економічних взаємодій у їх емпіричному упорядкуванні є результативність, яку наслідує аграрний сектор економіки загалом. Наголошуємо на доказовості припущення про те, що набута вітчизняним аграрним сектором ефективність, сьогодні змодельована зокрема дією державного регулювання в інституційному механізмі, про це свідчить наведений емпіричний аналіз.

Висновки

Результатом теоретичних узагальнень і аналізу методологічних конструкцій визначення місця державного регулювання в інституційному механізмі формування ефективності аграрного сектора з оцінками тенденцій розвитку галузі є наукове припущення про те, що державне регулювання забезпечує відповідну результативність, яка опосередковано підтверджується загальногалузевими ефектами господарського обміну на рівні підприємств, внутрішнього та глобального ринку. Державне регулювання є провідником аграрної політики, тому виключна значимість його для процесу інституціоналізації правил поведінки економічних агентів задля прогресу виробничої та інших систем вважається нами беззаперечною. В перспективі наступних дослідницьких напрацювань дане питання є таким, що потребує поглибленого вивчення у плані методичного узгодження міждисциплінарних підходів з традиційними методами пізнання природи економічних явищ і наслідків впливу на них факторів державного регулювання.

Список використаних джерел

• 1. Абалкин Л. Роль государства в становлении и регулировании рыночной экономики / Л. Абалкин // Вопросы экономики. — 1997. — № 6. — С. 4−12.
• 2. Андрійчук В.Г. Ефективність діяльності аграрних підприємств: теорія, методика, аналіз / В.Г. Андрійчук. — К.: КНЕУ, 2005. — 292 с.
• 3. Бардиш Г. Трансформація економіки України в напрямку соціальної спрямованості: Монографія / Г. Бардиш. — К.: Хай-Тек Прес, 2009. — 584 с.
• 4. Веблен Т. Теория праздного класса. Экономическое исследование институтов / Т. Веблен. — М., 1984. — 368 с.
• 5. Гайдуцький П.І. Аграрна реформа Л. Д. Кучми в Україні / П.І. Гайдуцький. — К.: Інформаційні системи, 2015. — 448 с.
• 6. Діброва А. Д. Державне регулювання сільськогосподарського виробництва: теорія, методологія, практика: монографія / А.Д. Діброва. — К.: Формат, 2008. — 488 с.
• 7. Єкель Г. В. Організаційно-економічний механізм державного регулювання інтеграції в агропромисловому виробництві: монографія / Г. В. Єкель — К.: ННЦ «Інститут землеробства НААН», 2014. — 195 с.
• 8. Калетнік Г. Державне регулювання економіки / Г. Калетнік, А. Мазур,

О. Кубай. — К.: Хай-Тек Прес, 2011. — 428 с.

• 9. Калетнік Г. М. Стратегіко-інституційні засади ефективності використання потенціалу аграрного сектору економіки / Г. М. Калетнік // Економіка. Фінанси. Менеджмент: актуальні питання науки і практики. — 2015. — № 1. — С. 3−15.
• 10. Кваша С. М. Наукові засади державного регулювання розвитку аквакультури штучних водойм / С. М. Кваша, Н. М. Вдовенко // Економіка та держава. — 2011. — № 11. — С. 12−16.
• 11. Кириленко І.Г. Світові тенденції та їх вплив на формування глобального інституціонального середовища / І.Г. Кириленко // Інституціональні засади трансформацій в аграрній сфері: збірник матеріалі Тринадцятих річних зборів Всеукр. Конгресу вчених економістів-аграрників 20−21 черв. 2011 р. — К.: ННЦ ІАЕ, 2011. — С. 39−48.
• 12. Криленко В.І. Економічна безпека аграрного сектору: проблеми регулювання та забезпечення: монографія / В.І. Кириленко. — Миколаїв: В. П. Шамрай, 2014. — 468 с.
• 13. Лопатинський Ю. М. Трансформація аграрного сектора: інституціональні засади: монографія / Ю. М. Лопатинський. — Чернівці: Рута, 2006. — 344 с.
• 14. Лупенко Ю. О. Формування перспективної моделі сільського господарства України / Ю. О. Лупенко // Економіка АПК. — 2012. — № 11. — С. 10−14.
• 15. Малік М.Й. Інститути та інституції у розвитку аграрної сфери економіки / О. Г. Шпикуляк, М.Й. Малік // Економіка АПК. — 2011. — № 7. — С. 169−177.
• 16. Малік М. Й. Розвиток підприємництва в аграрному секторі економіки // М.Й. Малік, О. Г. Шпикуляк // Економіка АПК. — 2006. — № 4. — С. 3−10.
• 17. Месель-Веселяк В. Я. Аграрний сектор економіки України (стан, минуле і майбутнє) / за ред.: П. Т. Саблука, В.Я. Месель-Веселяка, М. М. Федорова; моногр. — К.: ННЦ ІАЕ, 2009. — 1008 с.
• 18. Могильний О. М. Державна політика у розвитку сільських територій / О. М. Могильний // Економіка АПК. — 2010. — № 10. — С. 125−131.
• 19. Могильний О. М. Державне регулювання аграрного виробництва в період трансформації економіки. — К.: ІАЕ УААН, 2002. — 430 с.
• 20. Мостовий Г.І. Агробізнес: державне регулювання / Г.І. МостовийХ.: Основа, 2002. — 300 с.
• 21. Небрат В. В. Еволюція ринкових інститутів в Україні: монографія: у 2 ч. / [В.В. Небрат, Н. А. Супрун та ін.]; за ред. канд. екон. наук В. В. Небрат; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. — К., 2012. — Ч.1. — 332 с.; Ч.2. — 460 с.
• 22. Норт Д. Институционные изменения: рамки анализа / Д. Норт // Вопросы экономики. — 1997. — № 3. — С. 6−9.
• 23. Онегіна В.М. Інституційна основа аграрної політики: українські реалії й досвід США та ЄС / В.М. Онегіна, Н.В. Шибаєва // Економіка АПК — № 1. — 2016. — С. 18−24.
• 24. Пасхавер Б. Й. Тенденції та проблеми національного продовольчого споживання / Б. Й. Пасхавер // Економіка АПК. — 2014. — № 10. — С. 5−13.
• 25. Саблук П. Т. Активизация экономических реформ в аграрной сфере экономики Украины // Развитие АПК в контексте обеспечения продовольственной безопасности (материалы VIII Междунар. научно-практ. конф., 9−10 сент. 2010 г.); под ред. В. Г. Гусакова. — Минск: Ин-т системных исследований, 2011. — С. 198−201.
• 26. Уильямсон О. Экономические институты капитализма. Фирмы, рынки, «отношенческая» контрактация: пер. с англ. / О. Уильямсон — СПб.: Лениздат, 1996. — 702 с.
• 27. Хітер Кен. Экономика отраслей и фирм: Пер. с англ. / Кен Хітер. — М.: Финансы и статистика, 2004. — 480 с.
• 28. Шпикуляк О. Г. Інституції у розвитку та регулюванні аграрного ринку: монографія / О. Г. Шпикуляк — К.: ННЦ ІАЕ, 2010. — 396 с.
• 29. Шпичак О. М. Економічні механізми державного регулювання ринків сільськогосподарської продукції та їх проблеми / О. М. Шпичак // Економіка АПК. — 2011. — № 2. — С. 150−155.
• 30. Юрченко В. В. Антикризовий компонент регулювання міжнародних інвестиційних потоків / В. В. Юрченко // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право): науковий журнал. — К., 2009. — № 3. — С. 156−161.