Економічны подивися І.Я. Франка

смотреть на реферати схожі на «Економічны подивися І.Я. Франка «.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

РЕФЕРАТ на тему:

«Економічні подивися І.Я.Франка».

Виконав: студент ІІ курсу спеціальності 6104.

Перевірив: Мельник О.М.

Київ 1999.

Досить глибоким економістом для свого години був І. Франко (1856—1916)—великий Український письменник, визнаний історик й філософ, взагалі енциклопедично освічена людина. Життя і творчість І. Франка проходили у Східній Галичині, що був у тому годину колонією Австро-Угорської монархії й відзначалася напруженою соціальною та національною боротьбою трудящих.

Сін сільського коваля, І. Франко все своє життя присвятив боротьбі за краще майбутнє трудового народу, був безпосередньо зв «язаний із визвольним рухом українського народу і, зокрема, трудящих Східної Галичини.

І. Франко серйозно вивчав громадську діяльність й літературну спадщину Т. Шевченка, російських революційних демократів Про. Герцена та М. Чернишевського. Великий вплив на Франка малі вчення соціалістів-утопістів, Лассаля, а також передових політекономів Заходу. Особливий вплив на формування його світогляду мав Дж. Мілль.

З середини 70-х років XIX ст., ще в студентські рокта, І. Франко захоплюється марксизмом, вивчає твори До. Маркса та Ф. Енгельса і навіть вперше на українську мову перекладає окремі глави «Капіталу» та «АнтиДюрінга». Надзвичайно важливого значення І.Франко надавав, політичній економії, відводячи їй одне із центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона «безперечно найважливіша із всіх наук». Деякий годину він сам викладав політичну економію в гуртках самоосвіти львівських робітників. Пізніше навіть планував написати підручник з політичної економії для широких верств трудящих із метою популяризації марксистського економічного вчення.

Економічні подивися І. Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думи. Особливо помітний вплив на його економічні подивися мав марксизм, який був тоді уже дуже популярним. Саме под впливом марксизму у І. Франка трансформується погляд щодо політичної економії. Якщо спочатку под впливом теоретиків історичної школи він розглядав політекономію як науку про народне господарство, то пізніше І. Франко стверджувати, що політекономія — «це наука абстрактна», предметом якої є дослідження не лише економічних законів «теперішньої суспільності, а і загальних законів роботи людської». У своїй роботи «Доповнення до «Основ суспільної економії «» він писавши, що економічна наука абсолютно не визнає незмінності суспільного ладу, а «мусить шукати такі форми, які после нашого знання були відповідніші для суспільної роботи й суспільного добробуту, ніж нинішні форми».

як бачимо, І. Франка у дусі марксизму визнавав минущий характер капіталістичного ладу і прагнув використовувати знання економічної теорії для боротьби за утвердження нового суспільного ладу.

Виняткова заслуга І. Франка в історії української економічної думи полягає до того, що він вносив у неї категорії марксистської політекономії для дослідження капіталістичних виробничих відносин. У системі марксизму черпав аргументи для обгрунтування власної оригінальної економічної програми українського народу. Крім того, велика роль Франка в розробці української наукової політекономічної термінології, бо до нього в Україні були поширені переважно російські, польські та німецькі її мовні інтерпретації.

І. Франко приділяв першочергову увагу із «ясуванню найголовніших категорій політекономії. У ході опанування марксистської економічної теорії поглиблювалося розуміння ним таких економічних категорій, як капітал, товар, додаткова вартість, заробітна плата та ін.

У своїх працях, популяризуючи економічне вчення Маркса, Франко розкрив перед трудящими масами економічні основи капіталістичного ладу як ладу експлуататорського. У його працях ми знаходимо всебічну характеристику таких важливіших категорій політичної економії капіталізму, як капітал й додаткова вартість.

Цілком правильно, із марксистських позицій він показував історичні умови виникнення й існування капіталу. Процес виникнення й основи існування капіталу розглядав Франко на грунті товарного виробництва, а також товарного й копійчаного обігу, виходячи із Марксової трудової теорії. Разом із тім, товарне виробництво, товарний й грошовий обіг Франко, виходячи із вчення Маркса, вважав історичною передумовою виникнення й умовою існування капіталу. Метою простого товарного виробництва, зокрема цехового ремесла, на думку Франка, було б виробництво товарів на замовлення, безпосередньо для вжитку покупців. Капіталістичний спосіб виробництва, писавши він, передбачає виробництво для торгівлі, а означати, передбачає уже купця, який купує не для задоволення своїх потреб, а продаж. До цих положень у роботи «Мислі про еволюції в історії людськості» Франко зробив важливу примітку. «Цю різницю, — писавши він, — показавши докладно Маркс в вісь якій формулі… Звичайний Чоловік, щоб добути грошей, продає якийсь свій виріб потребуючому, а й за виручені гроші купує собі товар, котрого йому потрібно для вжитку. Т—Г—Т. Гроші тут затим лише кресало, посередник при обміні двох товарів, двох ужиткових вартостей. У торговця-капіталіста негаразд. Він купує від фабриканта товар за гроші й відтак перепродує за гроші ж—Г—Т—Г — тут затим товар є кресалом, посередником — при заміні грошей на гроші. Очевидна річ, каже далі Маркс, що така формула був б безмислицею й що значення одержує вон аж тоді, коли в ній перше Р не якщо рівне іншому Р, т. є., коли тота заміна принесе торгівцю зиск». як видно із цих слів, Франко глибоко зрозумів також істотну бік відмінностей Марксового аналізу обігу грошей як засобів обігу й обігу грошей як капіталу. Ця особливість, вказував Франко, полягає до того, що первісне авансовані гроші не лише зберігаються в обігу, а і зростають. Цей рух якраз й перетворює їхні в капітал. Перетворення грошей в капітал, перехід від формули простого товарного обігу Т—Г—Т до другої формули, характерної для капіталістичного обігу, Г—Т—Г є перехід від одної історичної епохи суспільного розвитку до іншої Історичної епохи суспільного розвитку.

Франко популяризував думку Маркса про ті, що історичні умови існування капіталу аж ніяк не вичерпуються наявністю товарного виробництва. «Капіталістична продукція, — писавши він, — полягає на витворюванні товарів, але й не всяка продукція, де витворюються товари, є уже капіталістична. До того потрібно ще одної дуже важливої вимінки: щоб сама праця стала товаром, т. є. щоб на торзі за певний товар (гроші) можна було б заміняти (купити) працю людську… Гроші… тоді лише стають капіталом, коли них купується на торзі робоча сила».

Отже, капіталістичне виробництво Франко розумів як виробництво, основане на найманій роботи. Він викладав умови виникнення найманої роботи, котрі визначив Маркс. Капіталістичний спосіб виробництва, вказував Франко, вимагає «свободи особини». Робітник «мусить затим бути свобідним не лише правно, але й і економічно, т. є. мусить бути не лише не кріпаком, але й і пролетарієм». Найбільш повно викладає Франко запитання про виникнення найманої роботи у книзі «Про працю» та в з статтею «Мислі про еволюції в історії людськості». Наймана праця й пролетаріат, показується тут, виникли внаслідок того, що величезна більшість виробників позбавлена при капіталізмі знарядь виробництва. Капіталізм руйнує дрібне виробництво й масами кидає раніш самостійних виробників до лав пролетаріату. До повного руйнування ремісників приводити бурхливий розвиток машинної промисловості і капіталістична конкуренція. У тісному зв «язку із загальним розвитком капіталізму йде розвиток сільського господарства й класове розшарування на селі. Лихварство, що тисне селянина, це одна із форм, в якій іде процес оволодіння капіталом роботи. Експропрійований капіталістом ремісник й землероб стає найманим робітником-пролетарем. Це приводити до створення, із одного боці, капіталістів, як власників знарядь виробництва, отже, господарів промислу, а із іншого — робітників, що, не маючи знарядь виробництва, змушені продавати свої руки тім господарям. «Робітник, — робив Франко висновок, — є лише вибачимо найманцем, так залежним від капіталіста, що його суспільну позицію треба вважати за новий вид рабства. Джерело цого рабства… криється до того, що одна частина суспільства взяла виключно в свої руки усі засоби виробництва».

Широко наводив Франка у узагальнюючих формулюваннях своє розуміння суті й класової природи капіталу. При визначенні суті капіталу він перш за все підкреслював, що капітал приносити прибуток. «Під капіталом, — писавши він, — розуміємо не лише гроші, що дають проценти, але й і усякі інші статки, які власник не вживає безпосередньо, але й котрі таким чи іншим способом мають давати йому прибуток». Франко підійшов до марксистського розуміння капіталу, як певного типу виробничих відносин капіталістичної суспільно-економічної формації, ясно викладаючи думку Маркса, що лише певне ставлення засобів виробництва до робочої сили перетворює їхні в капітал. «Щоб матір капітал, — писавши він, — не досить матір гроші, машини, фабрики, сировину тощо, але й ці речі мусять давати прибуток й збільшувати капітал, себто в стране мусять бути люди без капіталу, що для прохарчування мусять працювати на капіталістів й власників. Без робітників немає капіталу». Тут наводитися приклад, що найкраща прядильна є капіталом тоді, коли є робітники й сировина для переробки, а перенесена в безлюдну пустиню чи закопана в землю вон перестала б бути капіталом. Не є капіталістом власник величезних необроблених полів в американських степах чи власник золота на дні моря. Отже, при визначенні суті капіталу Франко виходив із того, що капітал передбачає найману працю, робітника без засобів виробництва. Виходячи із цого марксистського принципу, Франко розкривав суть відносин роботи і капіталу.

Розумів Франко й марксистське визначення класової природи категорії капіталу. Капітал Франко характеризував як нагромаджену працю й, головне, чужу працю, результат експлуатації робітників. «Капітали, — писавши він, — … постали із роботи багатьох людей й багатьох поколінь… Великі капітали в руках… одиниць могли постати лише через визиск роботи інших, себто через частинне привласнення того, що інші виробили… Славетний німецький соціаліст Карла Маркса ясно довів, що саме із… додаткових вартостей, урваних від робітників, постали усі капітали». разом із тім, Франко розглядав капітал як ворожу силу, що протистоїть робітникові. Цим й підкреслена класова природа капіталу.

Франко, виходячи із «Капіталу» До. Маркса, давши аналіз частин капіталу, що відіграють різну роль у процесі виробництва додаткової вартості. До українського перекладу 24-го розділу Першого томи «Капіталу» До. Маркса він зробив примітку, що свідчить про повне розуміння ним суті й значення Марксового поділу капіталу на сталий й змінний. Він писавши: «Відомо, що Маркс ділить капітал на сталий й змінний, в залежності від того — змінюється чи не змінюється його вартість в процесі виробництва. Отже, машини, сировина, фабричні приміщення й т. буд. це капітал сталий, бо виробництво не вносити змін в загальну суму його вартості. Між тім, інша частина капіталу, якраз та, що йде на наймання й утримання робітника й міститься в понятті заробітної плати, це змінний капітал, бо в кожному процесі виробництва капіталіст здобуває із нього більше, ніж витратив. Робітник створює вартість більшу, ніж та, якої він здобувши в формі заробітної плати». Наведена примітка дозволяє сказати, що Франко йшов по шляху усвідомлення поняття органічної будови капіталу, що розкриває особливу роль змінного капіталу, який іде на купівлю робочої сили. Тут Франко ще раз підкреслив, що експлуатація найманих робітників капіталістами — вісь справжнє джерело додаткової вартості.

Хоч у висловлюваннях Франка про капітал зустрічаються тлумачення капіталу, близькі натуралістичному (наприклад, таке твердження, що «продукційні речі завсіди є капітал», вживання терміну «капітал» й «засоби виробництва» як тотожних зрозуміти), він був глибоко переконаний в історично перехідному характерові такого ладу, при якому зосередження до рук меншості засобів виробництва є знаряддям безпощадної експлуатації трудящої більшості. Розкриваючи класовий характер капіталу, Франко робив революційні висновки. «А бо капітал, — писавши він, — з не що інше, як лише результат роботи робітників, нагромадженої, можна сказати, роботи, й тому, отже, капітал винен належати всьому трудовому суспільству, а чи не одному лише класу капіталістів. Тоді, коли настане ця необхідна зміну, коли капітал із рук приватних, до які потрапивши шляхом грабунку й експлуатації, повернеться знов в загальне користування, стані власністю всіх трудящих, тоді якраз й якщо одночасно поворот до природного стану, єдино справедливого». як ключ для розкриття механізму капіталістичної експлуатації Франко використав елементи вчення Маркса про додаткову вартість.

Для розкриття суті додаткової вартості, як відомо, першорядне значення має розуміння того, що наймання робітника капіталістом є не що інше, як купівля-продаж товару — робочої сили. Франко правильно відрізняв термін «робоча сила» як сукупність фізичних й духовних здібностей людини й «праця» як застосування цих здібностей в процесі виготовлення матеріальних благ. Проте, говорячи про наймання робітника капіталістом, як купівлю-продаж товару, Франко вживав й термін «робоча сила» й термін «праця». Розглядаючи працю як товар, Франко мав на увазі не працю у живому вигляді, а працю як робочу силу, існуючу до здійснення процесу виробництва. Інколи він мовивши про працю як товар й до того розумінні, в якому винен був говорити про продукт роботи. Звичайно, велике значення в цьому відношенні мало ті, що свої роботи Франко писавши для робітників. Бажаючи на підставі елементарних економічних основ показати робітничому класові суть капіталістичної експлуатації, він, очевидно, користувався найбільш зрозумілими для робітників термінами.

При із «ясуванні суті найманої роботи Франко виходив із того марксистського положення, що обмін між власником засобів виробництва й власником робочої сили відбувається на основі обміну еквівалентів. як й усі товари, робоча сила продається по перній ціні, в основі якої лежить вартість цого товару. «Торгова ціна роботи, то й ціна шкірного товару, — писавши Франко, — зазначена звичайними економічними правилами, із яких найважніше — кошт витворення товару, т. є. в тім разі — кошт удержання робітника й його робочої сили».

Хоч Франко незрозуміло й точно вживав поняття «праця» й «робоча сила», проте вартість того й іншого зводив завжди до вартості робочої сили. Тут він, очевидно, спирався на Перші економічні роботи Маркса. У обмін між робітником й капіталістом, писавши Маркс, вступають «із одного боці, уречевлена праця в її найзагальнішій суспільній формі, тобто в формі грошей, а із іншого боці — праця, що існує ще лише в формі сили, купується й продається тут споживання цієї сили, тобто сама праця, хоч вартість товару, що продається, не є вартість роботи (ірраціональний вираз), а вартість робочої сили».

Франко виходив із марксистського положення про походження додаткової вартості в сфері виробництва товарів. Передумову ка піталістичної експлуатації він бачив у бо «праця людська, це не є звичайний товар. Це товар живий, котрий має оту властивість, що надає вартість іншим предметів, й надає її більше, ніж стільки сам коштує… Робітник в тім часі, на котрий найнявся, витворює далеко більше, ніж стільки виносить його плата».

Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок роботи, якої віддає робітник капіталістові понад ту кількість роботи, якої робітник одержує у вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—говориться у „Програмі галицьких соціалістів“, автором якої був й Франко,—що вартість створеного товару можна виразити якою то кількістю суспільної роботи, Яка в ньому міститься, тобто суспільне необхідним робочим годиною, витраченим на це виробництво, а робітник, як сказано, одержує лише скільки, стільки необхідно для його життя, то деяка частина цієї роботи, вміщеної в створеному товарі, остається незаплаченою, становлячи ту додаткову вартість, котра залишається до рук капіталістів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат неоплаченої роботи робітника.

Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального виробництва, вважаючи економічні відносини справжнім мотором суспільного розвитку. Однак всупереч марксизму поряд з визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умів у розвитку суспільства І. Франко великого значення надавав ролі ідей, освіти, культури.

Близькими до марксистських були подивися І. Франка на класову структуру суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію й вважав приватну власність матеріальною основою поділу суспільства на класи. Класову боротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його розвитку. Тільки захист інтересів трудящих класів, підкреслював Франка в роботи «Робітники й трудівники», входити у «нашу програму», про них лише говоримо й їм лише передусім бажаємо добра.

Проте І. Франко своєрідно розумів природу робочого класу й селянства. Він підходив до класового поділу суспільства із точки зору виділення тихий класів, що виробляють матеріальні блага, і тихий, що лише їхнього споживають. Під терміном «робітник», «пролетар» він про «єднував й робітників, й ремісників, й дрібних підприємців, й селян. «Таким чином, — писавши І. Франко, — декількаморговий селянин й дрібний ремісничий майстер це також робітники, це — пролетаріат». До робочого класу він відносив всіх тихий, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну інтелігенцію.

Аналізуючи запитання про роль машин у розвитку капіталістичного суспільства, І. Франко виходив з того, що машини є могутнім знаряддям технічного прогресу, але й для «робітників-пролетаріїв смердоті стали новим й страшенно потужним засобом притиску й визискування».

У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема ліквідації приватної власності на грішну землю. Він був глибоко переконаний у перевагах великого виробництва перед дрібним сільським господарством. Алі форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень теорії Маркса. «Важко детально передбачити, — писавши І. Франка в 1880 р.,—в який спосіб відбудеться вивласнення всіх капіталістів й перехід знарядь роботи на загальну власність, але й із того, що тепер бачимо, можна припустити, що воно та відбудеться без насильства». Розвиваючи ці думи в 90-ті рокта XIX ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.

Подібно до своїх видатних попередників соціалістів-утопістів, Луйо Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних народників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один із найдієвіших засобів на шляху «до матеріального добробуту всіх робітничих людей та усунення будь-якого визискування економічного ». Тільки велике колективне землеробство, переконаний Франко, відкриває можливості перетворити занедбані селянські землі на родючі масиви, небачено піднести сільськогосподарське виробництво.

Ос-кільки на шляху реалізації цієї ідеї стоїть велика буржуазнопоміщицька приватна власність на грішну землю та інші засоби виробництва, вон неодмінно винна бути замінена «спільною громадською власністю ». Чи здійсниться це шляхом революційного зламу існуючих порядків, до чого закликав І. Франко переважно у 70-ті рокта, чи еволюційним шляхом радикальних реформ, до чого він був более прихильний, у пізніші рокта. У кінцевому рахунку «в справах суспільно-економічних, — наголошує цей полум «яний борець за інтереси трудового народу у програмі Руськоукраїнської радикальної партії Галичини, складеної ним разом із З. Даниловичем, Є. Девітським, М. Павликом та Р. Яросевичем у 1890 р., — змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного улаштую роботи й колективної власності коштів продукційних » .

І. Франко не сприйняв висновки марксизму про необхідність пролетарської революції та диктатури пролетаріату. Його розуміння світлого майбутнього—соціалізму, ідей соціальної рівності, справедливості та гуманності скоріше відбивало світогляд принижених, задавлених, ідеал утопістів, а чи не марксистського вчення, яку поєднувало справедливість з насильством у вигляді диктатури пролетаріату. Пропагуючи ідеї соціалізму, І. Франко головний акцент робив на громаду як основну господарську одиницю, заперечуючи при цьому роль централізованого керівництва.

Форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються від передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Франко не сприймає кінцевих з висновками марксизму щодо необхідності диктатури пролетаріату та вирішення долі селянського господарства із позиції цієї диктатури. Майбутній лад для нього винен поєднувати засади централізму із засідками федерації, основаній «на повній самоуправі та вольності його поєдинчих членів: племен, народів, громад ». Земля, а також усі угіддя, націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації залеж але від конкретних умів, повинні належати «до тихий громад, які ними працюють, а так саме щоб усі фабрики та заводі належали б до тихий робітників, що у яких роблять… «При цьому, якщо спочатку Франко передбачає обов «язкову неподільність землі та інших засобів виробництва у громадах, колективну працю і розподіл за її кількістю та які-стю, то пізніше він допускає різні типи господарства — «чи то індивідуальне, чи родинне, чи колективне «громадське », а також розподіл, при якому «щорічні зиски роз-ділювались бі між членів спілки в міру того як хто приступивши до неї, із більшим чи меншим внеском » .

З годиною все більшу увагу І. Франко приділяє і іншим формам кооперативних про «єднань — «спілок господарських, промислових й торговельних », котрі разом із виборюванням державної допомоги в галузі страхування, нормування роботи та заробітної плати тощо для промислових і рільничих робітників, а також інших заходів легальної боротьби в межах існуючої конституції повинні були служити поліпшенню умів народного розвитку. Саме на шляхах радикальних реформ бачить у кінці XIX — на початку XX ст. І. Франко перспективу вирішення соціального та на його основі і національного питань тощо, відбиваючи у своїх поглядах певною мірою і зміну курсу більшості європейської та зокрема австрійської соціал-демократії щодо шляхів й методів досягнення соціалістичної перспективи в цілому та у розвитку сільськогосподарського виробництва зокрема.

Показові у цьому відношенні і тих зміни, що вносилися у 90-ті рокта в програму радикальної партії Галичини, одним із фундаторів якої був й І. Франко. Характер змін у новій програмі, прийнятій у 1895 р., чітко сформулювала в роботі «Аграрна програма радикальної партії Галичини (90-ті рокта XIX ст.) «одна із сучасних дослідниць цієї проблеми Є. Голубовська (Шаблій): «Нова програма не вважала створення громадського виробництва на громадській землі основним шляхом вирішення аграрного запитання в краї, цей пункт було б знято. Тепер усі надії покладались на зміцнення індивідуального селянського господарства.

У окремий пункт програми було б виділено запитання про ті, що партія бореться за організацію громадських землеробських, промислових й торговельних спілок. Алі саму організацію землеробських спілок програма вже не заговорили українською у «язувала із процесом перетворення приватної земельної власності у власність громад… Основний шлях вирішення аграрного запитання за програмою радикальної партії - поліпшити становище селянина в умовах капіталізму ». Щоправда, сама дослідниця (як й більшість істориків-економістів до останнього години) вважала, що «із точки зору науко-вого соціалізму постановка аграрного запитання, Яка передбачає поліпшення економічного стану селянства за капіталізму, має реакційний характер », а «миролюбство », відмова від революційного насильництва в умовах кінця XIX й початку XX ст. фактично означали зраду марксизмові «тощо.

Складовою частиною економічної програми Франка поряд з реалізацією ідеї усуспільнення було б звільнення українського народу від колоніального поневолення й возз «єднання всіх українських в єдиній державі.

Таким чином, економічні подивися революціонера-демократа І. Франка становлять цілу епоху в історії української економічної думи, продовжуючи кращі традиції минулого, ввібравши і критично переробивши досягнення світової суспільної думи щодо особливостей соціально-економічного розвитку України.

Список використаної літератури :

1. Вірник Д.Ф. «Нариси із історії економічної думи на Україні"—К.:

Вид-во АН України—1956—387с. 2. Горкіна Є.А., Петровська І.А. «Історія економічної думи України: навчальний посібник"—К.:Либідь—1993—272с. 3. Теплицький В. П. «З історії економічної думи України"—К.:Вид-во АН.

УРСР—1961—348с.