Виклад основного матеріалу дослідження

За своєю мелодійністю українська мова є однією з найкращих у Європі. Мелодійність — то є необхідний чинник мовотворчості перекладача, на думку Святослава Караванського. Підпорядкованість ритмомелодиці - одна з визначальних рис української мови. Серед розмаїття європейських мов їй дістався найбільший дар — співати, підкреслює А. Содомора [14, с. 37].

До основних ритмомелодійних характеристик О. Чередниченко зараховує структуру рим, анжанбемани, алітерації й асонанси. Відтворення ритмомелодійних особливостей учений уважає зразком тонкого проникнення в поетичну тканину першотвору [16, с. 202−203].

Дослідниця О. Івасюк наголошує, що гармонія перекладу залежить від вправності перекладача зберегти складники ритмомелодики, до яких належать звуконаслідування, звукосимволізми, повтори морфем (співучих закінчень, рим), повтори окремих слів (анафори, епіфори, тощо), повтори окремих словесних груп, повтори певних рядків і їхнє закономірне чергування, повтори та закономірне чергування строфем [4, с. 18−19].

Структурою мови керує не зміст, а ритмомелодика, уважає С. Караванський [5, с. 75]. Оскільки фонема лише через словесний ряд, який відображає певний контекст, відтворює смислові відношення, С. Караванський підкреслює важливість так званої взаємопритертості (термін С. Караванського) слів у мовному потоці: слова повинні становити певну ритмомелодійну єдність, тобто легко вимовлятися й легко запам’ятовуватися, інструментуючи поетичну строфу та увиразнюючи смислову інтонацію. Милозвучність, підкреслює словолюб, є визначальним принципом словотвору, слововжитку і структури речення [6, с. 10−11]. У цьому виявляється схожість поглядів С. Караванського й Г. Кочура, який писав: «Більше уваги тому, що наші предки звали милозвучністю» [13, с. 43].

На думку С. Караванського, питання взаємопритертості слів пов’язане з проблемою вживання іменників, що позначають абстрактні поняття. У листі до автора цієї публікації С. Караванський підкреслює: «…щоб бути дохідливою і закарбовуватися в пам’яті, поезія-переклад мусить уникати абстрактних понять». На думку перекладача, «англійська поезія дещо відрізняється від слов’янської, бо там абстрактні поняття поезія акцептує». Перекладаючи знаменитий 66 сонет Шекспіра, С. Караванський зосередився саме на тому, як знизити кількість таких іменників: «. в перекладі я мав зробити все, щоб абстракції Шекспіра були дохідливими слов’янським читачам. Я став обдумувати абстракції. Не всі абстракції однакові. Ті, що часто вживані, такі як розум, влада, честь, смерть, світ, завдяки частоті вживання стають малоабстрактними поняттями. Крім того, будучи ужите з живим мовним зворотом, абстрактне поняття і собі оживає і стає цілком «живим» поняттям. Тому я схвалив такі рядки в перекладі: Де влада рот мистецтву затика // І тон в науках глупство задає.

Я знаходив і інші способи, як «знеабстрактити» свій переклад. У перших варіянтах мого перекладу шостий рядок виглядав так: Де мужність в рабство підступ заганя. Мужність, рабство, підступ. Забагато абстракцій, кажу собі і виправляю цей рядок: Де мужніх в рабство підступ заганя. Змінив одне слово і рядок ожив" (в наведеному тут і нижче уривку з листа виділення напівжирним і підкреслення С. Караванського, правопис С. Караванського зберігаємо — І.К.).

Наголос — душа мови, акцентує увагу С. Караванський. Між милозвучністю й наголосом існує сталий зв’язок, адже часокількість, тобто тривання довгих і коротких складів, спонукає перекладача до ощадності у виборі зображувальних засобів, щоб думка вільно гуляла, а словам було тісно. Чергування наголошених і ненаголошених складів у реченні, іншими словами, його ритмічна будова, регулює й послідовність слів у певних словесних парах або зворотах. Як вельми слушно підкреслює С. Караванський, «мовознавство під зорями Кремля спотворило наш наголос у низці слів, і це не сприяє розвитку мови, а навпаки збиває з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос» [5, с. 81]. Із цим перекладацьким імперативом Святослава Караванського солідаризуються М. Венгренівська й А. Гнатюк. Дослідники наголошують на тому, що «у перекладах поетичних творів завжди відмічаються втрати і відхилення від оригіналу у звуковій організації твору» [1, с. 45].

Порушення формального боку під час перекладу заради суттєвого, заради збереження поетичного змісту твору розцінюється М. Венгренівською та А. Гнатюком як перевираження твору в інших мовних формах [1, с. 45], тоді як С. Караванський уважає неправильним, що переклад не обов’язково має відтворити форму оригіналу, але конче має передати зміст.

У листі до автора статті С. Караванський розмірковує: «Наша мова дає змогу перекладачам „працювати“ з усіма можливими в поезії римами, і цю універсальність нашої мови перекладач має не нехтувати, а розвивати. Українська мова у своїм словниковім запасі має всі вживані у поезіях європейських мов наголосові структури слів: чоловічу: дід, син, кров, дно; жіночу: баба, поле, рада. захід; дактилічну: подруга, решето, парубок, кривати; гіпердактилічну: висловлення, голиборода, випросити, одержуваний. Деякі мови не мають такої гами структур» .

Перекладацька праця виявилася, як згодом зазначав Святослав Караванський, блискучим шансом випробувати «Словник рим української мови». 1954 року перекладача етаповано в Озерлаг (Іркутська область), за Ангару, на станцію Андзьоба. Весь цей час С. Караванський наполегливо складає римовані пари. 60 000 таких пар, по суті, творили мову оригінальних поезій і перекладів тлумача.

Святослав Караванський вирішує проблему збереження форми оригіналу, наприклад, сонетів В. Шекспіра, застосовуючи свій «Реєстр слів лаконічної лексики». Лексичні одиниці реєстру систематизовано за так званою «звуковою абеткою», на якій побудовано «Словник рим української мови» .

" Словник рим української мови" перекладач С. Караванський успішно апробує: сонети Шекспіра, що практикують найекономнішу форму поетичного рядка — чоловічу, де складів у рядку — десять, усіх складів у сонеті - 140, перекладено із суворим дотриманням форми оригіналу. С. Караванський уважає, що у своїм перекладі потрібно повторити шекспірівський еталон: «…бо форму поезії, а надто у Шекспіра, нерозривно пов’язано із змістом: форма Шекспіра карбує зміст своєю лаконічністю» .

С. Караванський ретроспективно аналізує, чи вдалося за допомогою такого лексикографічного «незаміни-помічника» досягнути художньої мети: «Той сонет Шекспіра, де Великий Бард відходить від цієї форми, а саме: у парних рядках допускає жіночу риму, що збільшує кількість складів у таких рядках до 11, я переклав відповідно до оригіналу. Це довело число складів у сонеті до 147. Але ті сонети, які мали по 140 складів, я переклав саме в такій формі. Це відрізнило мої сонети від прийнятої в українському перекладацтві - з легкої руки російських перекладачів — традиції, коли всі сонети Шекспіра структурно перекладено за цим єдиним „білим круком“ серед 150-ти сонетів поета» .