Висновки. 
Український національно-визвольний рух у Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України

Встановлено, що у ході революції 1905;1907 рр. відбувалося зародження, становлення і розвиток української преси в Російській імперії. Відзначено, що українська наддніпрянська преса була могутнім і впливовим засобом масової інформації, важливим чинником національного відродження та ідеологічним фактором національно-визвольного руху. Об'єктивно інформуючи українське суспільство про всі прояви політичного, культурного й економічного національного життя, поширюючи державницькі ідеї, українська преса пропагувала й обґрунтовувала доцільність українізації освіти та використання національної мови в усіх сферах життя; відіграла важливу роль у становленні пресової мови; виступала своєрідним провідником в об'єднанні українців Російської та Австро-Угорської імперій в єдине національне ціле для спільної національно-визвольної боротьби. Українські газети та журнали Наддніпрянщини відігравали визначну роль у пропаганді досягнень українського національно-визвольного руху в Галичині, особливу увагу звертали на боротьбу за реформу виборчого права у галицькому сеймі та австрійському парламенті, відкриття українського університету у Львові, польсько-українські відносини.

Однак, розвиток української наддніпрянської преси супроводжувався певними труднощами, зокрема адміністративними утисками. Антиукраїнська політика російського уряду щодо друкованого слова призвела до заборони друку видань радикального напряму. Основну ж інформативну наповненість мала українська преса ліберально-демократичного спрямування, що постійно висвітлювала найактуальніші питання національно-визвольного руху в Галичині.

За аналізом наддніпрянської преси визначено, що на початку ХХ ст. в Австро-Угорській імперії відбувалася політизація та радикалізація українського національно-визвольного руху, центром якого була Галичина. Характерною рисою українського національно-визвольного руху називалося зростання національної свідомості українського народу та зростання ролі українського студентства і селянства у національно-культурному і політичному житті.

Проаналізувавши українську пресу, виділяємо три стадії розвитку українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст.

На першій стадії (1900 р. — початок 1908 р.) спостерігалася активізація українського національно-визвольного руху, що проявлявся в усіх сферах галицького життя; поряд із соціально-економічними, культурними вимогами українці активно вимагали національно-територіальної автономії для Східної Галичини, реформування виборчого законодавства; преса вказувала на консолідацію усіх верств українського суспільства під проводом націонал-демократичної партії у боротьбі за свої права; спостерігалася активна парламентська боротьба під гаслом загального виборчого права.

Друга стадія (1908;1909 рр.) характеризувалася спадом національно-визвольної боротьби в Галичині внаслідок проведення опортуністичної політики українських парламентської та сеймової фракцій.

На третій стадії (1910;початок 1914 рр.) відбулося поглиблення польсько-українського антагонізму в Галичині, що призвело до радикалізації українського національно-визвольного руху, а українське питання в Австро-Угорщині набуло загальнодержавного значення.

За матеріалами українських наддніпрянських газет і журналів з’ясовано, що недосконалість державно-правового ладу забезпечувала привілейоване становище поляків у Галичині, які проводили політику полонізації та колонізації з метою встановлення повного контролю над усіма сферами діяльності у краї, що призвело до польсько-української конфронтації.

Однією з характерних рис польсько-українських відносин було намагання польської сторони шляхом переговорів, наданням незначних поступок в економічній, культурній і освітній сферах відволікти українське суспільство від національно-визвольної боротьби. Використовуючи український консерватизм і схильність української консервативної течії до поступок, польські політичні проводирі мали змогу маніпулювати українським суспільством і вирішувати питання на свою користь. Непослідовність тактики українських депутатів у проведенні національної політики пояснювалася сильною польською політичною та москвофільською опозицією, відсутністю союзників української фракції, міжпартійними негараздами у парламентській українській фракції та неприйняттям ними критики.

Доведено, що в ході парламентської та сеймової боротьби українським депутатам часто неможливо було вирішити проблему на свою користь звичайними методами, тому вони використовували тактику голосної обструкції, яка давала позитивні результати.

За аналізом публікацій українських періодичних видань визначено, що політика австрійського уряду щодо польського й українського народів у Галичині була неоднозначною. Оскільки польські представники складали парламентську більшість і підтримували австрійський уряд, то уряд у своїй внутрішній та зовнішній політиці у краї спирався на поляків, надаючи їм певні привілеї. Але під впливом загострення міжнаціональних суперечок, які б могли підірвати принципи унітарної монархії та німецьке панування, і загрозою війни змінилося ставлення австрійського уряду до українського питання в Галичині, тим більше, що у поступовій боротьбі за свої національні права український рух став помітною політичною силою, з якою необхідно було рахуватися. Тому австрійський уряд перейшов від політики ігнорування українського питання до пошуку угод з українськими політичними силами.

Встановлено, що актуальними питаннями українського національно-визвольного руху були реформування виборчої системи до австрійського парламенту та галицького сейму і боротьба за відкриття українського університету у Львові. Українська преса відзначала, що у цих питаннях національні інтереси польського та українського населення були протилежними. Якщо українська сторона прагнула відстояти свої конституційні права, то польська намагалася зберегти й розширити свої привілеї. Саме цим визначалися їх позиції під час реформи виборчої системи та вирішення питання українського університету. На рівні сейму розв’язання цих проблем було неможливим, оскільки українські депутати становили у ньому меншість. Тому для українського політичного проводу основним завданням було винести ці питання на державний рівень.

З огляду на результати національно-визвольної боротьби, більш вдалим для українського суспільства було вирішення питання українського університету.

Його відкриття відповідало всім вимогам української сторони. Результати реформування виборчої системи не усунули польсько-українську конфронтацію. Нові виборчі закони тільки частково відповідали демократичним принципам.