Робота над типами тексту на уроках української мови

План

І. Вступ

ІІ. Організація роботи над типами тексту на уроках української мови

2.1 Текст та його ознаки

2.2 Типи текстів

2.3 Особливості вивчення текстів на уроках словесності

Висновки Список використаної літератури

І. Вступ Актуальність проблеми. Предметні цілі сучасного курсу української мови максимально наближені до життєвих потреб учнів, відображають їхні життєві орієнтири, спрямовують курс на інтенсивний мовленнєво-мислительний, інтелектуальний і духовний розвиток школярів. При цьому розвиток мовленнєвої діяльності учня розглядається як інтегрований показник його особистісного зростання [30, с. 3].

Мовна освіта в Україні спрямована на виховання людини, яка вільно володіє літературною мовою в усіх сферах суспільного життя. Уміння сприймати, розуміти почуте або прочитане, викладати його зміст, точно формулювати думку, висловлювати її в усній чи писемній формі можуть бути сформовані лише на основі розвитку мислення і мовлення, що є основою навчання мови, починаючи з 1-го класу. Знання державної мови, як відомо, є конституційним обов’язком кожного громадянина України, і досконале володіння нею створює умови для повноцінного високоінтелектуального розвитку особистості, участі її в різних сферах суспільно-політичного, адміністративно-господарського, культурного життя нашої держави [18, с. 42].

Мова, як знакова система, забезпечує функціонування суспільства в його історичному розвитку. Саме тому в новому підході до методики викладання мови велике значення надається розвиткові усного та писемного мовлення, мовній культурі особистості. За сучасних умов модернізації освіти значну увагу приділяють демократизації та гуманізації навчання мови" практичній спрямованості знань, органічному поєднанню навчання мови й мовлення, забезпеченню наступності змісту освіти та ін. Основними підходами до навчання у мовній освіті визнано такі: антропоцентричний; функціонально-комунікативний; особистісно зорієнтований; текстоцентричний.

Це повністю відповідає меті шкільної мовної освіти, яка на сучасному етапі полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє виражальними засобами рідної мови, усіма її видами, стилями. Формування мовної особистості неможливе без роботи з текстом, який допомагає реалізувати всі зазначені підходи. На жаль, роботі з текстом у школі приділяють незначну увагу.

Учителі відчувають труднощі в проведенні систематичної роботи з текстом через брак науково-методичних вправ з теми та відсутність розробленої системи вправ, дидактичних матеріалів на текстовій основі [33, с. 2].

Основна мета навчання рідної мови, актуальність якої підкреслена в чинних програмах, полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови — її стилями, формами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння, письмо) [18], тобто навчити школярів слухати, говорити, читати і писати (створювати тексти).

Уміння читати текст, робити його смисловий аналіз, застосовувати інформацію у навчальній та професійній діяльності - шлях постійного самовдосконалення учня.

Системність у роботі над текстом — одна з умов озброєння учнів міцними, глибокими знаннями елементів тексту, аналізувати твір як єдине ціле, що характеризується смисловою і граматичною цілісністю змісту усіх складових частин виучуваного тексту.

Особливо важливим у шкільній мовній освіті є формування граматичних умінь і навичок, застосування знань у мовній практиці. Цю проблему аналізували українські мовознавці М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас, О. І. Леута, Н. П. Гальона, Т. М. Розумик, Н. Ф. Венжинович, І. М. Бабій, Т. П. Вільчинська; лінгводидакти О. М. Бєляєв, М. І. Пентилюк, Л. В. Скуратівський та ін. [33, с. 2].

Практичне спрямування в опрацюванні шкільного курсу мови визначає вимоги і до дидактичного матеріалу, який має служити як освітнім, так і виховним цілям. Найбільші можливості щодо цього мають не розрізнені слова, словосполучення чи речення, а зв’язний текст. По-перше, текст — це завжди ідейно-тематична цілість, яка несе певний пізнавальний і виховний заряд. По-друге, текстовий матеріал забезпечує більш ефективне засвоєння мовних явищ, наочно показуючи особливості їх функціонування у мовному потоці, а це має велике значення для розвитку мовлення учнів. По-третє, робота з текстом дозволяє систематично вести повторення і узагальнення вивченого, здійснювати внутрішньо предметні і між предметні зв’язки, реалізувати принцип наступності і перспективності у навчанні. Крім того, систематичне використання текстового матеріалу поступово знайомить дітей з характерними особливостями зв’язних висловлювань і, отже, готує до розуміння чужих і створення власних текстів.

Отже, актуальність теми зумовлена новими завданнями, що поставлені перед сучасною школою, — формування в учнів умінь самостійно будувати усні й письмові висловлювання різних жанрів, які необхідні їм у процесі навчання і майбутньої діяльності.

Таким чином метою нашого дослідження є з’ясування особливостей вивчення типів текстів на уроках української мови.

Для досягнення мети ставляться такі завдання:

визначити місце тексту як окремої синтаксичної одиниці в системі методики і розвитку мови;

розглянути типи текстів, їх ознаки;

з’ясувати теоретичні аспекти лінгвістики тексту;

проаналізувати та узагальнити практику передових вчителів з досліджуваної проблеми;

запропонувати шляхи вивчення типів текстів на уроках словесності.

Об'єкт дослідженнятексти як предмет вивчення в середній школі.

Предмет дослідження — елемент тексту, як об'єкт використання на уроках рідної мови під час вивчення розділу «Текст».

Структура дослідження — робота складається зі вступу, основної частини, висновків, списку використаної літератури .

текст урок мова

ІІ. Організація роботи над типами тексту на уроках української мови

2.1 Текст та його ознаки Робота з розвитку мовлення учнів забезпечує тісний зв’язок лінгвістичної теорії з практикою і ґрунтується на опрацюванні текстів різних стилів і типів мовлення, на аналізі їх змісту, структури і мовних засобів. Лінгвістичний аналіз тексту забезпечує комунікативний та функціонально-стилістичний підходи до навчання мови: аналізуючи текст, учні засвоюють його комунікативні ознаки (роль у спілкуванні), стилістичну приналежність і функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну і мовленнєву компетенцію.

Поняття тексту в науковій літературі визначалося по-різному, залежно від різних поглядів на нього. Основні з них: текст — мовний матеріал, що містить необхідні для вивчення мовні одиниці (слова, словосполученні речення), і текст як предмет вивчання. Розбіжності у визначенні тексту стосуються таких чинників, як усна чи писемна, діалогічна чи монологічна форми мовлення, явність чи відсутність заголовка тощо. Але такі характеристики тексту, як членованість смислова цілісність і структурна зв’язність визнаються всіма дослідниками.

З лінгвістичного погляду текст має складатися з групи речень, об'єднаних певним смислом і структурою. Учені з’ясовують явище цілісності, зв’язності та закономірності побудови тексту. Текст розуміється і як конкретний мовленнєвий твір, і як структура, модель побудови, спільна для групи конкретних текстів.

Ця особливість тлумачення тексту важлива для методики навчання мови і мовлення, адже дає змогу показати учням під час аналізу конкретного тексту мірності побудови всіх або певної групи текстів і навчати зв’язного мовлення на основі узагальненого поняття тексту, що дозволяє формувати мовленнєві уміння й навички свідомим шляхом[10, с. 23.]. Реалізований у певній ситуації спілкування текст прийнято називати висловлюванням (висловленням). Поняття текст і висловлювання в навчальній практиці виступають як синоніми (учням пропонується «скласти текст» і «скласти висловлювання») [21, с. 274].

Як об'єкт лінгвістики текст є функціонально завершеним мовним цілим, основне завдання якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності. Для тексту характерна зв’язність, що відображає єдність фонетичних, лексико-семантичних, граматичних засобів з урахуванням їх функціонально-стилістичного навантаження, комунікативне спрямування (мету, сферу спілкування), композиційну структуру, зміст та внутрішній смисл (тему й основну думку) [18, с. 27].

В Енциклопедії української мови (2000 рік) подається таке тлумачення термінологічного значення слова «текст»:

Текст (від лат. textum — зв’язок, поєднання, тканина) — писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними зв’язками, а в загально композиційному дистантному плані - спільною тематикою і сюжетною заданістю. Одиницею тексту є реально вичленовуваний найменший словесний масив, що складається з лінійно розташованої сукупності речень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність, після якої йде інша цілісність того ж рівня. Найменша реальна одиниця тексту — надфразна єдність.

На рівень реальних одиниць тексту можна поставити також період, оскільки він хоч і зберігає за собою статус одного речення, становить розгалужену синтаксичну композицію, гармонійно організовані частини якої утворюють складну тематичну і структурну цілісність. Ознак реальної одиниці тексту може набувати й окреме (не періодичної структури) речення — якщо на ньому концентрується особлива увага, винесене воно в позицію абзацу і має звичайну для надфразної єдності смислову і структурну автономність. У структурі тексту повністю реалізується структура абзацу з усіма властивими йому смисловими і формально-граматичними засобами зв’язку висловлень. Абзаци входять у більші за обсягом мовленнєві масиви, формуючи макроструктуру тексту і забезпечуючи його цілісність за допомогою дистантно реалізованих смислових і формально-умовних міжфразних зв’язків. Одиницями тексту в більш масштабному вимірі, в перспективі усієї його глибини є розділи, підрозділи, глави.

Текст як вища форма, реального вияву комунікативної сутності мови має свою мікроі макросемантику. Остання формується в результаті відповідного розподілу інформації на всій його глибині і складної взаємодії структурних одиниць тексту на семантичному рівні.

З семантичною і структурною організацією тексту органічно пов’язана його стильова визначеність. Відрізок тексту, більший чи менший за обсягом, структурно і за змістом замкнений, має певну свою стильову маркованість, характеризується набором стильових ознак, які, крім усього, відіграють ще суттєву роль у забезпеченні цілісності тексту.

Важлива роль в оформленні текстів належить графічним засобам — абзацному членуванню, розділовим знаками (у писемних текстових формах) та інтонації (в усних формах). Вони допомагають забезпечити адекватну загально комунікативні спрямованості, структурну організацію тексту на його мікроі макрорівнях [31, c. 45].

Будь-який текст поєднує план змісту і план вираження. План змісту тексту — це його смисл. План вираження — мовне оформлення.

Текст по-різному визначається у лінгвістичній науці. Л. Лосєва вважає, що це «повідомлення у письмовій формі, що характеризується смисловою і структурною завершеністю і певним ставленням автора до повідомлення» [15, с. 17].

У Н. Кутіної «Текст — це серединний елемент схеми комунікативного акту, яку спрощено можна уявити у вигляді трьохелементної структури: автор — текст — читач» [13, с. 9].

Російський дослідник тексту М. Бахтін висунув положення про безперервний рух текстів у широкому просторі культури [2, с. 265].

Професор І. Ковалик текст трактується як «писемний чи усний потік, що являє собою послідовність звукових, графемних елементів у синтаксичних структурах (реченнях), які виражають комплекс пов’язаних між собою суджень» [11, с. 7].

У науковій літературі термін текст вживається:

1) на позначення синтаксичної одиниці, більшої за речення, — складного синтаксичного цілого, — і застосовується головним чином до вивчення мови художніх творів;

2) на позначення нового напряму дослідження у лінгвістиці - так званої лінгвістики тексту.

Стосовно шкільного курсу мови термін текст вживається як позначення відрізку мовлення, що характеризується смисловою і граматичною цілісністю, і розглядається як об'єкт аналізу в першому значенні, що ставить за мету розвивати в учнів усне та писемне мовлення [3., с. 3].

Текст як завершене повідомлення про позамовний зміст будується за моделлю однієї з існуючих у літературній мові форм повідомлень (функціонального стилю, його різновидів і жанрів). Становлячи собою єдність мовлення і вираженого ним позамовного змісту, текст характеризується передусім певними закономірностями своєї організації.

Осмислення структурно-синтаксичної організації тексту ґрунтується на тому, що він є свідомо організованим відрізком мовленнєвого процесу. Мовець розгортає свою думку і закріплює її в синтаксичних моделях речень та у певних зв’язках простих і складних речень відповідно до прийнятих у мові способів вираження конкретних відношень і зв’язків.

Текст диференціюють за формами їх реалізації (усній, писемній). Значна частина текстів належить до тієї групи, яка може матеріалізуватися як у писемному, так і в усному варіантах — залежно від ситуації мовлення (тексти публіцистичні, тексти наукові, тексти інформаційні тощо). Є певна кількість текстологічних різновидів, у процесі реалізації яких віддається перевага одній формі: писемній (епістолярні тексти, твори художньої літератури, офіційні документи, накази, протоколи, характеристики, акти) або усній (судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо).

Структурно-граматична своєрідність усних і писемних текстів зумовлюється самою природою двох відмінних між собою стилістичних варіантів мовлення — усного і писемного.

Усний текст являє собою продукт діалогічного чи монологічного мовлення, структурно-граматична організація якого визначається мовленнєвою ситуацією, безпосереднім контактом мовця з слухачем. Усне, писемно не фіксоване діалогічне і монологічне мовлення здійснюється за участю різнорідних засобів інтонації, силового режиму мовлення і манери вимови, допоміжних засобів міміки, жестів та сприйняття мовцем реакції адресата мовлення. Навіть текст наперед підготовленого усного монологічного мовлення значною мірою зберігає особливості безпосереднього ситуативного мовлення, він обов’язково компонується з «поправкою» на звучання, з розрахунком на оптимальне сприймання його слухачем" [26, c. 7].

Як усний, так і писемний текст виявляє ознаки системності в його структурно-синтаксичній організації. Будь-який текст відображає зв’язок мовлення з системою мови, водночас характеризуючись індивідуально-авторською реалізацією мовних одиниць, що є проявом мови в дії.

Основними ознаками тексту є:

1. цілісність; 2. зв’язність; 3. членимість; 4. лінійність; 5. інформативність; 6. структурно-смислова завершеність.

Цілісність тексту, тісний взаємозв'язок його складників, отримало у сучасній лінгвістиці ще назву когерентність (від лат. сohaerens — зв’язний, взаємопов'язаний). Вона буває смислова, структурна (граматична), комунікативна.

Смислова цілісність тексту заклечається в єдності його теми. Під темою розуміють смислове ядро тексту, узагальнений зміст тексту [22, с. 15].

Комунікативна цілісність проявляється в тому, що кожне наступне речення спирається, в комунікативному плані на попереднє, рухає висловлення від відомого, «даного» до нового, у зв’язку з чим утворюється тематичний ланцюг, який має кінцевий характер [22., с. 16].

Третім виявом цілісності тексту являються багато численні зовнішні сигнали зв’язку між реченнями. Вони вказують на те, що міжфразова єдність також являється структурним цілим [22, с. 16].

Текст — це не хаотичне нагромадження одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій усе взаємопов'язано і взаємо обумовлено. Смислова цілісність тексту полягає у єдності його теми. Структурну (граматичну) цілісність забезпечують займенники, займенникові прислівники, уживання часу тощо. Комунікативна цілісність тексту — це смислове і граматичне підпорядкування кожного наступного речення в попередньому, від відомого до нового. Цілісність тексту пов’язана також із взаємодією колізій (внутрішній зв’язок тексту) і континууму (логічна послідовність частин тексту, яка справляє враження нерозчленованого потоку, руху в часі і в просторі) (І.Р. Гальперін).

Зв’язність тексту здійснюється за допомогою низки структурних та лексико-семантичних засобів, які є у кожному тексті у найрізноманітніших комбінаціях. Зв’язність буває лінійна (або послідовна) та вертикальна (або ланцюжкова). Зв’язність лінійного типу — це безпосередній зв’язок окремих частин тексту (лексичний та граматичний). Вертикальна зв’язність полягає в тому, що окремі частини тексту пов’язані не безпосередньо одна з одною, а пучковидно — через тему, заголовок, власні назви тощо.

Членування тексту здійснюється за багатьма ознаками: глибинними та поверховими; концептуальними і методичними; змістовими і технічними; об'єктивними і суб'єктивними [12, с. 12−13].

З огляду на структуру абзац є ядром тексту.

Під абзацом розуміють частину тексту від одного абзацного відступу до іншого, що включає в себе групу речень тематично об'єднаних між собою. Абзац складається з тематичного речення і речень, що розкривають його зміст.

Виділення абзаців — це спосіб семантико-стилістичного виділення речень, щоб привернути до них особливу увагу. У ритмомелодійному — знак розділення, знак попередження про те, що необхідно приготуватися до сприйняття нової і важливої інформації. У стилістичному — абзац дає змогу висловити а) специфіку функціонального стилю і жанр мовлення; б) специфіку індивідуального стилю.

Абзаци виділяють з уваги на три основні причини:

новизна інформації;

важливість її в межах тексту;

неможливість подачі інформації через логічну несумісність.

Абзац належить до композиційно смислових та експресивно-стилістичних одиниць тексту. Роль його полягає в членуванні теми тексту на мікротеми, що поступово чи паралельно розвивають думку або забезпечують перехід до нової думки, яка в зв’язному тексті переплітається з попередньою [26, с. 22].

Абзац не має яскраво вираженої граматичної форми. Він може становити собою кілька речень, рідше — одно, які в смисловому відношенні виділяються як окремий мікротекст зупинкою звучання, паузою і зміною інтонаційного малюнка перед зачином нового мікротексту. У великому тексті абзаци є необхідними елементами його семантико-синтаксичної структури та ритмомелодики його організації. Особливо виразним поділом на абзаци характеризуються науковий, публіцистичний та офіційно-діловий тексти.

Інформативність — це той соціально-культурний фон, який характеризує зміст мовлення. Інформативність у художньому тексті розглядається як різновиди способів організації тексту (опис, розповідь, роздум), у публіцистичному і науковому вона пов’язана із жанровими особливостями (стаття, інтерв'ю, повідомлення, тези, доповідь, монографія тощо).

Завершеність тексту — це його викінченість. У будь-якому тексті можна вичленити окремі частини, що можуть бути самостійними текстами. У лінгвістиці існує поняття мікро і макротексту. Мікротекст — це надфразна єдність, макротекст — це текст цілого твору [12, c. 13].

Отже, зв’язний текст — це відрізок усного чи писемного мовлення, для якого властиві протяжність, тематична цілісність, логічна єдність і здатність членуватися на менші складові частини. Зв’язність тексту характеризується певною послідовністю речень, абзаців, надфразових єдностей, що визначаються смисловим зв’язком і відповідають задуму автора. Від зв’язного слід відрізняти незв’язний текст, що є сукупністю логічно і тематично не пов’язаних між собою висловлювань.

2.2 Типи текстів Однією з характерних ознак тексту є спосіб його організації як вибір форми реалізації інформації. За цими ознаками розрізняють такі типи тексту: розповідь, опис, роздум.

Тип мовлення прийнято визначати за типовим значенням висловлювання: постійні ознаки, що не змінюються в часі (опис), дії, що змінюються в часі (розповідь), причинно-наслідкові зв’язки (роздум, міркування). Опис реалізує таку комунікативну мету: з’ясувати, яким є той чи інший предмет. Розповідь повідомляє, де, коли, що відбулося. Роздум (міркування) пояснює, чому ця подія відбулась, чому предмет став таким [21, с. 278].

Розповідь є основною формою передачі інформації від 1-ї або 3-ї особи. Це усне словесне повідомлення про кого-, що-небудь або записане, надруковане для інформації. Розповідь є основним елементом прозових і поетичних творів.

Розповідь — зв’язний розгорнутий виклад різних подій, пов’язаних між собою часовими чи причиновими зв’язками. Особливість розповіді - це є її ретроспективність: мовець повідомляє про події, що відбулися, головним чином, у минулому часі, і які він спостерігав або був їх учасником. Розповідач відтворює факти, події, які відбулися. Розповідь будується в минулому чи теперішньому часі [29, с. 20].

Опис являє собою словесне зображення кого-, чого-небудь (зовнішнього вигляду або фізичного чи психічного стану людини, явища природи, події і т. д.) через послідовний показ істотних ознак (науковий опис), рис обличчя людини (портретна характеристика), картин природи (художній пейзаж) тощо. Розрізняють опис статичний (у спокої) і динамічний (у русі, розвитку). Наприклад, пейзаж у розгортанні картини природи [26, с. 10].

Роздум — текст, в якому для доведення чи заперечення чогось використовуються судження, з яких неодмінно виступають наступні судження [29, с. 23].

Роздум являє собою форму передачі інформації, що спирається на об'єктивні причинові відношення і на власні міркування та висновки. Як тип художнього тексту — це твір або частина твору, в якому автор висловлює свої думки, переживання, почуття.

У тексті знаходить своє втілення мовленнєва діяльність як форма існування мови. Функціонування у певний період життя мови її структурних стилів відображується в текстах як мовленнєвих витворах. У сфері організації різних текстів виділяються певні принципи застосування мовних одиниць, що визначають можливий статус їхньої стилістичної відмінності.

Приналежність тексту до однієї з форм суспільно-мовленнєвої діяльності людини виявляється в специфіці організації його, у відборі і використанні засобів мови. Функціонально-комунікативні ознаки тексту легко розпізнаються навіть на окремих фрагментах того чи іншого тексту.

Принцип організації наукового тексту полягає у відборі і використанні стилістичних засобів мови для потреб наукового спілкування. Відповідно до основного призначення — передавати інформацію у формі узагальнення явищ об'єктивної дійсності в судженнях, визначеннях і висновках, що випливають з аналізу, науковий текст характеризується чіткою логічністю викладу за певним планом; об'єктивністю аналізу; доказовістю висновків тощо.

Для наукового тексту характерне широке використання термінів, абстрактної лексики і відсутність слів з експресивно-емоціональним забарвленням, розмовно-просторічних елементів, різних тропів; використання переважно розповідних речень, рідше — питальних, риторично-питальних.

Науковий стиль характеризується наповненням фактичного матеріалу, точною і стислою інформацією. Наукові тексти чітко поділяються на абзаци, параграфи, розділи. Для цього стилю специфічними і найбільш загальними позамовними властивостями є узагальненість, логічність, об'єктивність і точність. Науковий стиль характеризується наявністю особливого запасу слів, словосполучень, форм і конструкцій для висловлення понять, необхідних саме у даній сфері спілкування. Слова в їх предметно-логічних значеннях, терміни, складні конструкції можуть бути використані і в інших стилях. Але типовим, регулярним є їх використання саме в науковому стилі [32, с. 18]

Ці та інші ознаки наукового стилю значною мірою зберігаються і в текстах, що передають інформацію в науково-популярній формі. Для такого тексту властиве також використання експресивно-емоційних слів та виразів, уведення елементів роз’яснення у вигляді порівнянь тощо.

Публіцистичний стиль — це мова жанрів, газет, радіо і телебачення. Призначення його — формувати громадську думку, впливати на читача чи слухача в суспільно-політичному плані, що тісно переплітається з функцією повідомлення, тобто інформативною функцією [32, с. 21].

В організації публіцистичного тексту діють принципи відбору і використання стилістичних засобів мови, зумовлених потребами суспільно-політичного життя народу. Строга логічність викладу інформації в публіцистичному тексті поєднується з засобами образності. Могутнім засобом впливу на масового читача (слухача) є наведення фактів, цифрових даних, схем. Відбір словесно-виразових засобів, фразеологізмів, синтаксичних конструкцій не такий строго регламентований, як у науковому тексті. Тут можуть поряд уживатися і термін, і стилістично вмотивоване розмовно-побутове слово; поряд із розповідними реченнями — окличні, що містять авторську оцінку певного факту; поряд із фактографічністю і переконаністю доказів — образність і емоційність, хоч ця образність є в основному тільки засобом яскравішого змалювання конкретного факту [26, с. 14].

Принципи організації ділових текстів визначаються призначеністю мовлення бути офіційним документом, що набирає сили закону, постанови, указу, або регламентує правила, відносини сторін (держав, установ, організацій), чи характеризує стан справ, ходу засідання, зборів і т. д.

Офіційність і об'єктивність, точність і конкретність інформації в діловому тексті вимагають особливого відбору мовних засобів. Ці тексти, як правило, будуються за усталеною, стандартною формою документа (комюніке, договір, постанова, протокол, заява, характеристика, акт). Головними ознаками ділових текстів є чіткість формулювань, точність інформації, що підкріплюється зазначенням дати, місця події, цифровими даними; відсутність експресивно-емоційних слів у викладі постанов, законів, характеристик, актів обстеження; чітко виявлена категоричність формулювання настанов і т. д.

Одним із різновидів стилістичної організації мовних засобів є тексти художньої літератури. Як і інші тексти, художній текст відображує свій «стилеутворюючий стрижень», властивий стилеві художньої літератури.

Словесно-художній твір широко використовує елементи всіх стилів літературної мови і навіть ті, що перебувають поза її нормами.

Основним принципом організації художнього тексту є забезпечення образного відображення об'єктивної дійсності засобом слова. Однак слово в художньому тексті є не тільки засобом живопису і засобом створення художнього образу, водночас воно є й органічною частиною самого художнього образу.

У літературному творі транспонуються майже всі функціональні різновиди усного літературного мовлення — розповідь, репліка, заклик, інформація, науковий чи публічний виступ, судовий вирок, бесіда, інтерв'ю і т. д., що визначаються стильовим призначенням уснорозмовного, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового спілкування. Проте основними формами організації художнього мовлення є розповідь, опис і роздум з переважаючою для писемних текстів формою їх передачі - монологічним мовленням.

У шкільних підручниках в основному представлені художні тексти.

2.3 Особливості вивчення текстів на уроках словесності

Сучасна лінгвістика тексту передбачає перехід від вивчення текстової структури щодо аналізу тексту як комунікативної системи, детермінованої такими її складовими, як особистість мовця (автора) в поєднанні його психологічних, ментальних, соціокультурних особливостей.

Н. Шварц з методичної точки зору виділяє такі основні ознаки тексту:

Текст — це комунікативна одиниця, оскільки він відображає певну прагматичну настанову того, хто його створює.

Текст може відтворюватися в різних умовах, має цілісність і змістову завершеність.

Текст є соціально-зумовленим або детермінованим: одне і те саме комунікативне завдання одна і та сама особа реалізує по-різному, залежно від ситуації спілкування [33, с. 2].

М. Пентилюк наголошує на тому, що поняття тексту в науковій літературі визначалося по-різному, залежно від різних поглядів на нього, і додає, що основні з них: текст — мовний матеріал, що містить необхідні для вивчення мовні одиниці (слова, словосполученні речення), і текст як предмет вивчання. Розбіжності у визначенні тексту стосуються таких чинників, як усна чи писемна, діалогічна чи монологічна форми мовлення, явність чи відсутність заголовка тощо. Але такі характеристики тексту, як членованість смислова цілісність і структурна зв’язність визнаються всіма дослідниками [21, с. 274].

З лінгвістичного погляду текст має складатися з групи речень, об'єднаних певним смислом і структурою. Учені з’ясовують явище цілісності, зв’язності та закономірності побудови тексту. Текст розуміється і як конкретний мовленнєвий твір, і як структура, модель побудови, спільна для групи конкретних текстів.

Ця особливість тлумачення тексту важлива для методики навчання мови і мовлення, адже дає змогу показати учням під час аналізу конкретного тексту мірності побудови всіх або певної групи текстів і навчати зв’язного мовлення на основі узагальненого поняття тексту, що дозволяє формувати мовленнєві уміння й навички свідомим шляхом. Реалізований у певній ситуації спілкування текст прийнято називати висловлюванням (висловленням). Поняття текст і висловлювання в навчальній практиці виступають як синоніми (учням пропонується «скласти текст» і «скласти висловлювання»).

Н. Мединська виділяє такі функції навчального тексту:

Функція поповнення знань учнів про систему мови, функціонування мовних явищ, переважно лексичних. Практичну реалізацію ця функція здобуває в завданнях до тексту, що охоплюють різні мовні рівні і спрямовані на те, щоб звернути увагу школярів на мовні елементи тексту: знайти незнайомі слова; знайти й виписати однорідні члени речення; підкреслити дієслова тощо.

Функція тренування. Мета цієї функції - формування мовних умінь і навичок. Вона також реалізується на основі завдань до тексту, зорієнтованих на часткове чи повне відтворення його змісту.

Функція розвитку усного мовлення (формування на основі тексту навичок говоріння). Із цією метою використовують різні форми відтворення змісту прослуханого чи прочитаного тексту: переказ своїми словами; драматизація окремих епізодів; доповнення тексту деталями; продовження тексту; побудова діалогів на базі тексту тощо.

Функція розвитку смислового сприйняття тексту: розуміння прослуханого або прочитаного тексту. Реалізація цієї функції залежить від характеру завдань, які насамперед мають бути спрямовані на перевірку розуміння сприйнятого тексту або на виділення в ньому різних смислових чи формальних елементів, які допомагають правильному розумінню змісту тексту.

Л. Варзацька у свою чергу визначає такі соціокультурні, розвивальні та виховні функції тексту:

1. Текст як спосіб залучення дітей до духовної культури народу, розширення їхнього кругозору, формування особистісного бачення краси, добра, істини.

Текст як засіб унаочнення мовних явищ з метою активізації пізнавальних процесів; як спосіб укрупнення навченої інформації та активізації евристичної бесіди — провідного методу пізнання мовних знань.

Текст як інструмент оволодіння узагальненими вміннями сприймати, відтворювати, будувати й поліпшувати текст; як спосіб збагачення словника і граматичної структури учнівського мовлення; як засіб формування авторського задуму [3, с. 10.].

Мовленнєвознавче поняття тексту засвоюється учнями п’ятого класу й у наступних класах здійснюється поступове накопичення, нарощення інформації про текст, його найважливіші характеристики:

5 клас: ознаки тексту (зв'язність, завершеність), тема й основна думка тексту (висловлювання), абзац, план тексту, мовні засоби зв’язку речень у тексті (сполучники, займенники, прислівники, синоніми, спільнокореневі слова, повтори), помилки у змісті;

6 клас: складний план готового тексту, структура тексту — зачин, основна частина, кінцівка, «відоме» й «нове» в реченнях тексту, основні прийоми поширення тексту, (практично), трансформація особового, часового й модального планів тексту (практично);

7 клас: види й засоби міжфразового зв’язку, складний план власного висловлювання;

8 клас: смислові зв’язки в тексті, основна й уточнююча інформація, синтаксичні засоби міжфразового зв’язку.

Засвоєння учнями поняття текст починається з розуміння відмінностей між реченням і текстом. Текст має складатися мінімум з двох речень, по сполучаються за законами тексту. Ознаку членованості тексту учні усвідомлюють практично, зіставляючи одне речення й текст.

Доповнює поняття текст усвідомлення учнями поняття зміст висловлювання, та пов’язане з категорією інформативності тексту. Розрізняють два види інформації: незалежну від автора висловлювання (змістово-фактуальну — те, про що йдеться) та повідомлення індивідуально-авторського плану (змістово-концептуальну — що саме і як повідомляється).

Єдність предмета мовлення — це тема висловлювання. Під темою прийнято розуміти смислове ядро тексту, узагальнений зміст тексту. Тема та основна думка тексту об'єднують речення й надають тексту смислової цілісності. У великому за обсягом тексті провідна тема розкладається на кілька підтем, мікротем. Мікротема вважається мінімальною одиницею мовленнєвого смислу й на письмі оформляється в окремий абзац. Учні повинні навчитися визначати тему висловлювання: те, про по в ньому йдеться, та основну думку висловлювання — те, що саме повідомляється, що стверджується, задум автора. Слід розвивати в учнів навички сприймати й надтекстову інформацію, що впливає на зміст висловлювання.

Засвоєнню й закріпленню цих мовленнєвознавчих понять сприяє виконання таких завдань:

поділ текстів на смислові частини, виділення тем, мікротем;

поділ текстів на абзаци;

добирання заголовків, що передають тему або основну думку (аналіз наявних текстах заголовків),

аналіз зразків складання плану до тексту;

складання простого й складного плану до готових текстів;

складання простого й складного плану до власних висловлювань;

характеристика структури тексту (виділення зачину, основної частини, кінцівки поширення тексту;

трансформація особового, часового й модального планів тексту (практично);

виділення основної й уточнюючої інформації тощо.

Володіння мовленнєвознавчими поняттями вдосконалюється під час підготовки власних висловлювань, аналізу помилок у змісті, редагування текстів тощо.

Особливої уваги потребує аналіз такої структурно-смислової одиниці тексту — заголовок — назва твору, перше слово, словосполучення або й речення, з якого починається сприйняття й розуміння висловлювання. Назва твору узагальнює весь його смисл, інформує про предмет мовлення, про те, що з ним відбувається чи який він є. Під час аналізу слід ураховувати, що заголовок виконує дві взаємопов'язані функції - номінативну та предикативну. Заголовок може вказувати на тему або основу думку твору, нести інформацію про тип мовлення, структуру тексту, передавати асоціації тощо.

Розуміння учнями смислової цілісності тексту спирається на засвоєння таких ознак тексту: текст передає певну тему, реалізує задум автора, тобто передає основну думку, має бути завершеним (мати початок і кінець).

Важливою ознакою тексту, співвідносною з його членованістю, є зв’язність. Учні 5-го класу вивчають мовні засоби зв’язності речень у тексті: сполучники, займенники, прислівники, синоніми, спільнокореневі слова, повтори; «відоме» й «нове» в реченню тексту. Семикласники виділяють види й засоби міжфразового зв’язку. У восьмому класі звертається увага на смислові зв’язки в тексті, синтаксичні засоби міжфразового зв’язку. Теоретичні відомості про текст поглиблюються в 9-ому класі. Мовна змістова лінія програми передбачає вивчення теми «Лінгвістика тексту»: структурна організація тексту, складне синтаксичне ціле у структурі тексту, внутрішньо текстові зв’язки, види інформації в тексті, актуальне членування речень у тексті (дане і нове). Основу зв’язності тексту складає такий закон його побудови, що передбачає конструювання кожного наступного речення з використанням попереднього (певної його частини, переданої іншими мовними засобами). У кожному наступному реченні міститься зміст попереднього й виражається іншими граматичними формами. Теорія актуального (комунікативного) членування речення допомагає зрозуміти цей закон. Речення має дві частини: відносно відому за певних умов спілкування, предмет мовлення (відоме, дане, тема) і нову, інформацію, що збагачує, розвиває самі висловлювання (нове, рема). Текст як цілісне, зв’язне утворення складається з окремих речень за умови повторення в темі (даному) наступного речення частини інформації попереднього речення.

Свідомому засвоєнню, а найголовніше застосуванню в мовленнєвій практиці понять, пов’язаних з текстом, сприяє аналіз тексту, що містить такі завдання:

характеристика заголовка; визначення теми, мікротем, основної думки;

характеристика ситуації спілкування;

визначення ознак тексту (мовних засобів, що створюють ці ознаки): зв’язність, інформативність (незалежна від авторської думки, авторська, суб'єктивна, підтекстова);

стиль (функції, загальні ознаки, мовні ознаки);

тип мовлення;

жанр; структура (зачин, основна частина, кінцівка);

мовні засоби зв’язку;

способи зв’язку речень у тексті;

відоме і нове у реченнях тексту;

особливості використання мовних одиниць.

Залежно від мети уроку проводиться повний або частковий аналіз, залежно від рівня підготовленості - аналіз під керівництвом учителя або самостійно кожним учнем. Слід порадити учням систематично й до конкретної мовленнєвої ситуації збирати й систематизувати матеріал для створення тексту, вести записи вражень, робити виписки, посилання, записувати цитати, влучні вислови, фіксувати ключові моменти розгортання теми, початку й кінця, вдосконалювати написане, редагувати, перебудовувати текст, згортати, розгортати думку тощо [25, с. 42−43.].

Мовленнєвознавча характеристика тексту створює умови для використання понять як орієнтовної основи навчальної мовленнєвої діяльності рецептивно-аналітичного і продуктивного характеру. Використання мовленнєвознавчих понять убезпечує можливість формування комунікативних умінь і навичок свідомо, дозволяє виховувати в учнів навички самоконтролю [10, с. 40.].

Будувати висловлювання відповідно до конкретних умов спілкування допомагає учням усвідомлення поняття стилі мовлення. У п’ятикласників формують загальне уявлення про стилі мовлення й загальні ознаки, сферу застосування розмовного, наукового, художнього, публіцистичного, офіційно-ділового стилів. Практично опрацьовують поняття стилістична помилка. Офіційно-діловий стиль вивчається в 6-ому класі, публіцистичний — у 7-ому.

Розрізнення стилів залежить від основних функцій мови — спілкування, повідомлення, діяння, впливу. Стиль мовлення — це своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовуються мовцем за певних умов спілкування. Стилістичні засоби лексики, фонетики, граматики використовуються для текстів усіх стилів, але функціонують вони в кожному стилі по-різному [23, с. 108.]. Учні повинні навчитися:

розрізняти вивчені стилі мовлення;

характеризувати кожен з них щодо сфери використання й основних функцій знаходити в тексті мовні засоби, характерні для певного стилю;

розпізнавати стилістичну помилку серед інших видів помилок;

виправляти стилістичні помилки у своїх і чужих текстах;

використовувати знання про стилі мовлення під час побудови й удосконаленню власних висловлювань.

Знання про стилі мовлення лежать в основі стилістичного аналізу тексту, ще полягає у визначенні мовних особливостей стилю, з’ясуванні відповідності мовних одиниць (фонетичних, лексичних, граматичних) функціям стилю.

Ефективним прийомом навчання стилістики є стилістичний експеримент, що передбачає заміну важливих щодо утворення стилю мовних одиниць іншими та висновок про доречність чи недоречність такої заміни.

Сучасні зразки писемного й усного мовлення відзначаються взаємопроникненням стилів. Учні іноді невмотивовано визначають стиль мовлення. Тому вирішальними у визначенні стилю аналізованого тексту мають стати засвоєні учнями такі ознаки стилю мовленнєва ситуація (місце використання тексту; офіційні чи неофіційні обставини);

адресат мовлення (один співрозмовник чи багато),

функція.

Учнів необхідно ознайомити з типовими структурами опису, розповіді, роздуму. Так, опис передбачає: а) загальну характеристику предмета, явища, події; б) характеристику окремих деталей. Опис нагадує фотографію, адже думка під час опису рухається не стільки в часі, а в просторі. Для структури розповіді характерний початок події, розвиток дій і закінчення. Думка рухається в часі. Роздум (міркування) передбачає наявність тези, думки про щось, аргументів на підтвердження цієї думки, висновків. У висловлюваннях школярів може бути індуктивний (від часткового до загального) і дедуктивний (від загального до часткового) спосіб міркування.

Варто запропонувати учням проаналізувати, а потім і самим скласти зразки різних типів мовлення на одну тему. Знання учнями типів мовлення допомагає правильно структурувати власні висловлювання для ефективної реалізації комунікативної мети.

Спостереження за мовленням в реальному житті свідчать про те, що в текстах використовуються різні типи мовлення. Учнів необхідно навчити виділяти й характеризувати типи мовлення й використовувати відповідні знання під час побудови й удосконалення власних висловлювань, а саме: 5 клас — твори за колективно складеним планом (монологічне мовлення), твори-описи окремих предметів, тварин (зокрема за картиною) у художньому стилі; відповідь на уроках української мови та інших предметів (за поданим планом або таблицею) у науковому стилі; відгук про висловлювання товариша; твір-оповідання про випадок із життя (говоріння); твір-розповідь на основі власного досвіду в художньому стилі; твори-описи окремих предметів, тварин у художньому й науковому стилях; твір-роздум на тему, пов’язану з життєвим досвідом учнів у художньому стилі; замітка в газету (із шкільного життя) інформаційного характеру (письмо); 6 клас — твори за простим планом (монологічне мовлення); твори-описи приміщення та природи на основі особистих вражень у художньому стилі; твір-оповідання за жанровою картиною; повідомлення на лінгвістичну тему в науковому стилі (говоріння); твір-опис приміщення на основі особистих вражень у науковому стилі; твір-опис природи за картиною в художньому стилі; твір-роздум про вчинки людей на основі власних спостережень і вражень у художньому стилі; твір-оповідання на основі побаченого; замітка в газету типу роздуму про вчинки людей (письмо); 7 клас — твори за простим і складним планами (монологічне мовлення); твір-опис зовнішності людини в художньому стилі; твір-опис дій на основі власних спостережень (у формі інструкцій або настанов, керівництва до виконання певних дій); твір-роздум дискусійного характеру публіцистичного стилю (говоріння); твір-опис зовнішності людини за картиною в художньому стилі; твір-опис дій, виконуваних автором в художньому стилі (наприклад, приготування обіду, моделювання, малювання, шиття, вишивання тощо); твір-оповідання за поданим сюжетом; портретний нарис у публіцистичному стилі; анотація (письмо); 8 клас — твори за складним планом (монологічне мовлення);

твір-опис місцевості (вулиці, села, міста) на основі особистих спостережень і вражень у художньому стилі; твір-опис пам’яток історії й культури за картиною в публіцистичному стилі; повідомлення на тему про мову, що вимагає зіставлення й узагальнення матеріалу в науковому стилі (говоріння); твори-описи місцевості (вулиці, села, міста), пам’яток історії й культури на основі особистих спостережень і вражень у художньому стилі; твір-оповідання на основі почутого (з обрамленням); конспект прочитаного науково-навчального тексту; тематичні виписки; інтерв'ю в публіцистичному стилі (письмо). У старших класах поглиблюються знання про типи мовлення й застосовуються під час виконання письмових робіт та в усних виступах.

У мовній практиці «чисті» описи, розповіді, роздуми зустрічаються рідко. Вони взаємно доповнюють один одного. Однак спочатку школярі вчаться складати твори кожного типу, бо тільки за таких умов можна зрозуміти їх специфіку [21, с. 307].

У процесі опанування всього курсу української мови учні послідовно ознайомлюються з різними видами, жанрами робіт, передбачених програмою, наприклад: допис у газету, телеграма, тези, реферат, тематичні виписки, конспект, анотація, відгук, бібліографія, нарис, доповідь, ділові папери (розписка, доручення, план роботи, заява, автобіографія, анкета, доручення, офіційний лист, вітальний адрес, звіт про виконану роботу, протокол (складний), витяг із протоколу, автобіографія, заява (вмотивована), характеристика, особова справа, резюме).

Засвоєння риторичних понять, передбачених програмою, спрямоване на удосконалення полемічної майстерності учнів, впливовості, переконливості їхнього мовлення, зокрема оволодіння правилами дискусії, виголошенням підготовленого й непідготовленого виступу тощо.

В основі засвоєння відповідних понять лежить розуміння мети, структурно-змістових особливостей, сфери використання різних висловлювань. Необхідно вчити учнів дотримуватися визначеної структури тексту, правил літературної мови (в усному й писемному мовленні), типу, стилю мовлення, тобто максимально реалізовувати здобуті знання, уміння й навички зв’язного мовлення [21, с. 274−280].

Робота з розвитку мовлення учнів забезпечує тісний зв’язок лінгвістичної теорії з практикою і ґрунтується на опрацюванні текстів різних стилів і типів мовлення, на аналізі їх змісту, структури і мовних засобів. Лінгвістичний аналіз тексту забезпечує комунікативно-діяльнісний та функціонально-стилістичний підходи до навчання мови: аналізуючи текст, учні засвоюють його комунікативні якості (роль у спілкуванні), стилістичну належність та функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну й мовленнєву компетенцію.

У ході аналізу учні переконуються, що об'єкт лінгвістики — текст є функціонально завершеним мовним цілим, основне завдання якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності. Текст розглядається як проміжна ланка спілкування, як сукупність фраз і як смислова і структурна єдність. Монолог чи діалог уважаються текстом, якщо вони мають відповідну змістову організацію, функціонально спрямовану на досягнення певної мети, розв’язання певного комунікативного завдання.

Аналізуючи текст, необхідно врахувати такі лінгвістичні поняття, як усні й писемні тексти, художні й нехудожні, прозові й віршові, монологічні й діалогічні, розповідь, опис, роздум, абзац, макротекст і мікротекст, контекст та інші. Усний текст — продукт живого мовлення, письмовий — продукт письма чи друкування. Кожний з них має відповідно властивості усного чи писемного мовлення. Усний текст сприймається на слух, писемний — візуально (зором).

Під час аналізу тексту виділяються його ознаки — семантика та функціонально-комунікативна значущість, що виражаються відповідним набором мовних засобів.

Основними параметрами аналізу тексту є:

визначення теми й основної думки тексту;

виділення абзаців (мікротем);

визначення стилю і типу мовлення;

аналіз структури тексту;

аналіз мовних засобів (лексичних, граматичних, стилістичних).

Для аналізу варто добирати тексти різних стилів, однак, як свідчить практика найчастіше використовують тексти (уривки) художнього стилю.

Чинними програмами з української мови рекомендується практикувати аналіз тексту з молодших класів, поступово ускладнюючи прийоми аналізу і зміст аналізованих текстів. Лінгвістичний аналіз художнього тексту спирається на такі принципи: 1) просторово-часової співвіднесеності тексту з дійсністю; 2) авторського ставлення до зображуваного; 3) жанрової приналежності тексту; 4) урахування особливостей ідіостилю письменника; 5) смислової та структурно-граматичної організації тексту; 6) аналізу тексту за рівнями мови; 7) виявлення конкретних засобів створення образності. Дотримуючись названих принципів, здійснюємо комплексний або частковий лінгвістичний аналіз тексту.

Формування умінь аналізувати текст — процес довготривалий і охоплює в етапи навчання мови в середній школі. Елементи такого аналізу широко застосовуються на уроках української мови під час вивчення теоретичного матеріалу на текстовій основі, що поступово входить у практику роботи вчителів-словесників.

Лінгвістичний аналіз тексту передбачає визначення функцій мовних одиниць різних рівнів та їх вплив на стиль тексту. Оскільки аналізується художній текст, то слід звернути увагу учнів на те, яке враження викликає текст і за рахунок чого автор цього досягає.

Отже, аналіз мовних засобів тексту підпорядковуємо його образно-естетичній функції. Діти повинні зрозуміти, що автор бере звичайні мовні засоби, але вводить їх у такий контекст, де вони виграють тими естетичними гранями, які викликають у читача (слухача) здивування, захоплення, приносять йому насолоду.

Аналіз тексту дає цілісне уявлення про його ідейно-смислове навантаження і систему мовних засобів, що його виражають. У процесі навчання української мови комплексний лінгвістичний аналіз тексту застосовується порівняно рідко, хоча сучасна лінгводидактика орієнтує вчителя на текстову основу уроків, використання текстів для засвоєння лексичних, граматичних, стилістичних явищ. Відтак, виникає потреба в систематичному застосуванні елементарного аналізу тексту, що забезпечує розуміння функцій мовних одиниць у мовленні і формування комунікативних умінь і навичок учнів на різних етапах навчання [21, с. 298−301].

Висновки Мовна освіта в Україні передбачає вдосконалення технологій навчального процесу. Зважаючи, що роль української мови в нашому суспільстві значно зросла, мовна і мовленнєва компетенції учнів ґрунтуються на усвідомленні основної функції української мови — комунікативної, яка забезпечує мовленнєву діяльність її носіїв і впливає на їх духовний розвиток.

Робота з розвитку мовлення учнів забезпечує тісний зв’язок лінгвістичних теорій з практикою і ґрунтується на опрацюванні текстів різних стилів і типів мовлення, на аналізі їх змісту, структури і мовних засобів. Аналіз тексту дає цілісне уявлення про його ідейно-змістове навантаження і систему мовних засобів, що його виражають. Вважаємо, що у процесі викладання української мови комплексний лінгвістичний аналіз тексту треба ввести до системи роботи з розвитку зв’язного мовлення, тому що сучасна лінгводидактика орієнтує на текстову основу уроків, використання текстів для засвоєння лексичних, граматичних, стилістичних явищ. Під час лінгвістичного аналізу тексту учні засвоюють його комунікативні ознаки, стилістичну приналежність і функції мовних одиниць, а отже, формують і вдосконалюють свою мовну і мовленнєву компетенцію.