Історія банківської системи України

Банківська справа у сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний процент. Наприклад, досить відомі банкірські доми — Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні, а потім в 1694 р. було створено перший центральний акціонерний банк — банк Англії[1], який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банкнот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

Перша спроба створення банків у Російській Імперії була зроблена у XVII ст. в 1665 р. у Пскові, коли воєвода Афанасій Ордин-Нащокін вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав функціонувати. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли указом імператриці Анни Іоанівни було створено Державний позичковий банк, який значною мірою функціонував як казенний ломбард.

У 1754 р. було засновано два банки: Державний позиковий банк для дворянства у Москві та у Санкт-Петербурзі - Купецький банк для кредитування купецтва. Однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення кредитів[2]. У 1772 р. поряд з банками з’являються спеціалізовані кредитні установи, що приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). В 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.- Державний земельний банк, також з’являються інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період в Російської Імперії розпочинається формування банківської системи.

В Наддніпрянській Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася одночасно з розвитком банківської системи Російської Імперії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась, головним чином, за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласник її. а в ролі кредиторів виступали підприємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно піднімати відсотки за кредит. Крім того, протягом 1769−1774 рр. Російська Імперія випустила в обіг паперові гроші-асигнації на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновано місцеву контору комерційного банку, а в 1843 р. в Харкові - контору кредитного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, підпорядкований Міністерству фінансів, який займався емісією кредитних білетів і здійснював цілий ряд комерційних операцій. В Україні було відкрито його контори (в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві). Крім того, в цей період в Україні функціонують філії або відділення ряду великих комерційних банків Російської імперії (Дворянський, Селянський, Промисловий) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення, засновуються банки органами місцевого самоврядування та меценатами.

Створення кредитної системи, скасування державної монополії на банки стали важливою передумовою розвитку капіталізму в країні, пожвавлення торговельних оборотів і зміцнення грошової системи.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено ряд місцевих банків: 20 травня 1864 р. утворено Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях.

У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк. Трохи пізніше засновано Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів.

У 1883 р. Селянський поземельний банк Російської імперії відкрив у 7 губерніях України (Київській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській та ін.) свої відділення. Вони надавали кредити для придбання землі, здійснювали управління земельними масивами, що належали Селянському банку, а також самі мали право купувати землю за власні кошти і перепродавати її селянам.

Поступове формування кредитних установ в Україні сприяло розвитку товарно-грошових відносин та зумовило виникнення промислового капіталу.

Стрімкий розвиток економіки і накопичення капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Російської Імперії в цілому, і в Наддніпрянській Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім цього функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість виключно банківських операцій.

Під час Першої світової війни банківська система в Україні зазнає серйозної кризи. Внаслідок падіння виробництва і загального економічного занепаду господарський обіг знизився, банківські операції різко скоротились, а грошовий обіг украй розладнався. Незважаючи на це, напередодні Жовтневого перевороту в Росії, на території України було створено розгалужену мережу банківських установ з багатоярусною структурою, яка була пристосована до ринкових умов і забезпечувала нормальний рух товарів, грошей та кредитних ресурсів.

Протягом незначного часу існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи для формування національної кредитної системи та відповідної банківської мережі.

Певний інтерес становить досвід будови банківської системи України в період державності (1917;1921). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради була реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р[3]. Центральна Рада ухвалила Закон «Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український Державний банк». Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного банку, Дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 5 січня 1918 р. почався випуск перших українських грошей (введено в обіг державний кредитний білет вартістю 100 крб.). 10 серпня 1918 р. було підписано Закон «Про затвердження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу», в якому окреслювалось його призначення: «Український Державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредитування державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення сталості грошової системи» .

Держбанк України відіграв у цей період важливу роль у розбудові національних банківської та фінансових систем, за своєю структурою ця державна кредитна установа була пристосована до торговельно-промислового життя Української держави.

Для задоволення потреб землевласників у позиках 23 серпня 1918 р. було засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшенню справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося стабілізувати фінансову та грошову систему України, досягти задовільного обслуговування державних і господарських потреб країни.

У радянський період банківська система зазнала радикальних змін, а правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 грудня 1917 р. та Декретом Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу оголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак, у зв’язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку Росії (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори і філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1924 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує відносно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного приватного сектора, використовується іноземний капітал. Однак цей період тривав недовго. Після непу кредитно-банківська система України була підпорядкована Держбанку Росії, а кредитна справа була монополізована Наркоматом фінансів Росії та Державним банком. Заборони держави у фінансовому секторі надовго затримали природний процес розвитку банківської системи як Росії, так і України.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулись у результаті кредитної реформи 1930;1932 рр.

Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним розрахунковим центром і займався концентрацією короткострокового кредитування та платіжного обігу, а також чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цеком-банк"). Крім того, функціонував Зовнішньо-торгівельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками, та система ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредитну установу, яка обслуговувала широкі верстви населення шляхом залучення вільних коштів, оплати послуг та розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою і всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, довгий час в колишньому СРСР банківська система була надто обмежена, неефективна і пристосована до вимог адміністративної системи. Було встановлено державну монополію на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, все це істотно впливало на існування банківської системи, яка була нездатна мобілізувати і розподіляти великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, а це сприяло створенню безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР було проведено банківську реформу, яка зумовила реорганізацію банківської системи: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки — Агропромбанк СРСР; Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР), які підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, що займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правовий статус банків істотно не змінився. Реорганізація не торкнулася економічних відносин і державна монополія в банківській системі збереглася. Банки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повноваження, однак їхня роль у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки зросла.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР «Про кооперацію» (1988). Перший кооперативний банк «Таврія» зареєстровано в листопаді 1988 p., а перший комерційний банк — Український інноваційний банк засновано в січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.); Закону України «Про економічну самостійність України» (3 серпня 1990 p.), в яких було визначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу, грошовий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність» .

Процес становлення банківської системи України в новій історії мав ряд періодів:

Перший період (1989;1991). У цей період українські банки реєструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 — на основі Мінмонтажу УРСР — Монтажспецбанк; Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (правонаступник банк «Ажіо»); Мінбудмату — «Укрбудбанк» (правонаступник — банк «Відродження»); Мінлегпрому — Легбанк; Мінлісгоспу — Лісбанк; Міншляхбуду — Шляхбанк (правонаступник «Трансбанк») та інші.

По-друге, понад 20 банків було засновано за змішаною ознакою, за участю як державних, так і кооперативних установ. Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з «московським капіталом»: Інкомбанк, Східінвестбанк та інші.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з державним статусом: Промінвестбанк, Агропромбанк «Україна», Укрсоцбанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991;1992). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком комерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України» з числа засновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк «Україна», Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. Зазначені банки займають монопольне становище на ринку банківських послуг, вони допущені до дешевих кредитних ресурсів НБУ і отримують великі доходи 1. За окремими банками стояли великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.

Третій період (1992;1993) характеризується створенням банків «нової хвилі» із залученням значного приватного капіталу. У цей час спостерігається подальший розвиток малих спільних підприємств, акціонерних товариств, залучення коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: «Аваль», «Інко», «Відродження», Трансбанк. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних «кишенькових» банків (понад 100 банківських установ).

Четвертий період (1994;1996). Для цього етапу характерне призупинення інфляційних процесів, активізація діяльності НБУ з приводу регулювання діяльності комерційних банків, зниження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи, та банкрутства окремих банків (в 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р — 20, у 1996 р.- 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. У цей період банківська система України перебувала в стані стагнації; відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мала необхідного сплаченого статутного фонду.

П’ятий період (1996;1999) характеризується активною діяльністю НБУ з інфляційними процесами, створенням сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці - гривні. У банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів шляхом продажу і перепродажу банків та їхніх філій (близько 70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

Після запровадження гривні та проведення жорсткої грошово-кредитної та податково-бюджетної політики, в ці роки було забезпечено певною мірою достатній ступінь стабільності цін та обмінного курсу. Уряд намагався започаткувати економічну реформу, однак через низку причин ці зусилля лише частково увінчалися успіхом. Крім того, на стан банківської системи країни впливала не тільки політична нестабільність (відсутність згоди між Урядом та Верховною Радою України), а й фінансові кризи в Азії та Росії, відповідні коливання рівня довіри інвесторів. У серпні 1998 р. Україна опинилася на межі дефолту за своїми офіційними фінансовими зобов’язаннями. Однак жорстка фіскальна програма Уряду дала позитивні результати. Виважена фінансова політика дала змогу уряду девальвувати обмінний курс у межах коридору, скасувати адміністративні заходи щодо валютного контролю, запровадити на початку 1999 р. плаваючий обмінний курс, накопичуючи зовнішні резерви вищими темпами та досягти певного прогресу в проведенні структурних реформ. Все це допомогло стабілізувати фінансову ситуацію і створити підґрунтя для економічного зростання.

Шостий період (2000 — перше півріччя 2008) пов’язаний з подальшим розвитком банківської системи України і монетарних інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку, зорієнтованих на підтримку сталого економічного зростання та цінової стабільності. Цей період реалізації грошово-кредитної політики характеризується наявністю нормативно забезпечених механізмів та інструментів регулювання грошово-кредитного ринку.

У цей період прийнято нові законодавчі акти, зокрема: Цивільний та Господарський кодекс України, закони України: «Про банки і банківську діяльність» (2000 р.), «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (2001 р.), «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (2001 р.), «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (2003 р.) тощо, які суттєво вплинули на підвищення ефективності функціонування банківської системи України. Головною метою в цей період є проведення комплексу економічних, організаційних, управлінських, технологічних перетворень для забезпечення ефективних умов функціонування банків як стабільного фінансового інституту, здатного стати лідером на ринку фінансових послуг.

Економічна ситуація в країні мала позитивні тенденції: макроекономічні показники країни значно покращилися, спостерігалися певні темпи економічного зростання, поліпшувалися міжнародні позиції. У свою чергу, спостерігається подальший розвиток банківської системи країни і монетарних інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку. В монетарній сфері відновлено тенденції до сталого економічного зростання, проводилася політика на збільшення обсягів валютних резервів, підвищився рівень концентрації банківського капіталу та цінова стабільність. Процес євроінтеграції України та залучення її фінансової системи у глобалізовану систему привів до суттєвого збільшення участі іноземних інвесторів у функціонуванні банківської системи України. Зі створенням умов для забезпечення макроекономічної стабільності зростала і роль НБУ в інтенсифікації наглядової діяльності. Зміцнюючи принципи пруденційного регулювання, НБУ поступово забезпечувала необхідну консолідацію банківської системи з одночасним поліпшенням показників діяльності окремих банків.

Сучасний період (друге півріччя 2008 р.- дотепер) позначився поширенням світової фінансово-економічної кризи, яка засвідчила недостатній рівень ефективності регулювання фінансового сектора в багатьох країнах.

Негативні тенденції глобальної фінансової кризи, загострення політико-правової ситуації в країні, а також негативні явища в національній економіці сформували середовище перманентної нестабільності, що призвело до руйнівного впливу на фінансові установи та ринки України та викликало їх підірваність та порушило ліквідність, погіршило платоспроможність.

У 2010 році у чотирьох банках України запроваджено тимчасову адміністрацію, стосовно 18 банків прийнято рішення про їх ліквідацію. З метою підтримки стабільності банківської системи Уряд України провів рекапіталізацію трьох банків на загальну суму 9,5 млрд грн.

На 1 січня 2010 року недіючі кредити в банках становили 105,5 млрд грн. У небанківському секторі в цей період зупинено дію 55 ліцензій на проведення діяльності із залучення вкладів членів кредитних спілок та 17 ліцензій на проведення діяльності з надання фінансових кредитів, припинено ліцензії на страхову діяльність 14 компаніям, анульовано 16, у трьох кредитних спілках запроваджено тимчасові адміністрації. Всього кількість фінансових установ (кредитних спілок, страхових компаній, недержавних пенсійних фондів) зменшилося на 112.

Втім, спостерігається несвоєчасність і неповнота виконання зобов’язань перед клієнтами страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок, зростання збитковості фінансових установ, а також значно зменшився обсяг торгів цінними паперами на фондовому ринку.

У цей період фінансовий сектор України характеризується певними негативними тенденціям, зокрема: зниженням ділової та кредитної активності, зменшеннями ресурсної бази, безконтрольністю діяльності кредитно-фінансових установ, високими ризиками банків, труднощами банків із повернення запозичень та несплаченими розрахунковими документами, відсутністю інституціональної незалежності органів регулювання і нагляду за фінансовим сектором, що призвело до загострення ситуації на фінансовому ринку, його нестабільності та прояву недовіри клієнтів до кредитних установ та відпливу коштів з банків. Все це позначилось на неспроможності фінансових установ та ринків протистояти кризовим явищам.