Криміналістичні версії

У зв’язку із цим дедуктивний метод отримання нового знання також відіграє важливу роль розслідуванні злочинів, а саме при висуванні версій. Він реалізується при використанні типових версій. «Механізм» їхні застосування може бути змальований наступним чином. При побудові конкретної версії, типова версія служити більшим посиланням сулогізму, Конкретна версія — заключення цого сулогізму.

Для закріплення даного запитання в учбовому процесі можна застосовувати посібник Л.Г. Відонова «Система типових версій про осіб, що вчинили вбивство». Наприклад, одна із типових версій, що розглядається в цьому посібнику, говорити, що в ситуаціях, коли знайдені частини розчленованого трупу, злочинцями частіше на є особини, котрі добро знали потерпілого. Тому, знайшовши частини розчленованого трупу й спираючись на дану типову версію, висувається конкретне припущення про ті, що вбивця в указаному випадку знаходиться серед родичів чи близьких знайомих жертви.

Слідчий стикається із дедукцією й в тихий випадках, коли йому необхідно робить якісь висновки на основі свідчень свідків. Наведемо приклад, використаний І.М. Лузгіним: якщо свідок утверждает, що він бачив, як було б скоєно розбійний напад, то схоже на правду, що воно та було б саме так. Тут застосовано таке приблизне узагальнення: як правило, ті, що утверждает свідок, відповідає дійсності. Такі узагальнення не є достовірними судженнями, смердоті допускають виключення. Тому й побудовані на їхнього основі висновки будуть представляти собою лише версії, що потребують подальшого дослідження й обгрунтування.

Метод дедукції доцільно використовувати також й при дослідженні речових доказів. Ілюстрацією може служити, зокрема, висування версії про ті, що документ, що у справі, був підроблений, на основі таких суджень: на представленому документі мають місце розпливи штрихів й жовті плями, то цей документ, найбільш вірогідно, підвергався витравленню.

Ми розглядали індуктивний й дедуктивний методи мислення окремо із метою более детального їхні аналізу. Однак в практиці при формуванні версії, смердоті тісно пов’язані один із іншим.

У процесі осмислення існуючого інформаційного балансу й побудові гіпотези активно «працюють» аналіз й синтез. Об'єктивною основою аналітичного й синтетичного процесів в пізнанні взагалі є наявність багатьох різноманітних форм руху матерії. Пізнання винне осягнути природу об'єктивного світу, відобразити різноманітність в єдиному й єдине в різноманітному. Звідси виникає необхідність розкладання й об'єднання в їхнього єдності. «Мислення, — пише Ф. Енгельс, — заключається скільки ж в розкладанні предметів пізнання на їхні елементи, скільки в поєднанні пов’язаних один із одним елементів в деяку єдність. Без аналізу немає синтезу».

Слідче (криміналістичне) мислення також носити аналітико-синтетичний характер. Це важливо підкреслити, оскільки в юридичний літературі склалася думка, що провідним логічним прийомом для слідчого є аналіз.

Висувана версія також винна відповідати встановленим в науці законам. Наприклад, жодна гіпотеза в сучасній фізиці не може бути вірною, якщо вон суперечить закону збереження енергії. У будь-якій науці існують закони, котрі виконують в ній методологічну функцію, оскільки смердоті - основа її теоретичних побудов. Таку роль відіграють найбільш загальні закономірності даної науки, загальнонаукові теорії, достовірність які вже доведено практикою. У криміналістиці такими закономірності є: повторюваність процесу виникнення слідів; зв’язок між діями злочинця й злочинним результатом; зв’язок між засобом скоєння злочину й слідами застосування цого засобу; залежність вибору засобу скоєння злочину від конкретних відомих обставин суб'єктивного й об'єктивного характеру та інші.

Звичайно, до раніше доведеного знання не можна відноситись догматично, подчеркивает П.В. Копнін. Бо гіпотеза може поставити под сумнів й ті, що раніше вважалось досить достовірним. Алі ж коли ми стикаємося із протиріччям між висунутою гіпотезою й раніш доведеними законами й теоріями, то сумнів винен виникати наперед усє в гіпотезі. Якщо ж факти й закономірності все более підтверджують гіпотезу, то необхідно розглянути наскільки достовірна теорії, що їй протирічить.

Дослідження версії.

Друга стадія процесу версіювання — розвинення версії пов’язується нами із розумовим дослідженням припущення, виведенням із нього положень, їхнього деталізація шляхом постановки питань по кожному із положень.

З логічної сторони це процес формування суджень про невстановлені ще факти й обставини (конкретизація версії).

Традиційно в учбовій криміналістичній літературі дослідження (перевірку) версії розглядають в двох етапах: 1) аналізу версії; 2) практичній її перевірці. Інший етап на свій чергу поділяють на чотири стадії: висунення положень; визначення слідчих дій й черговість їхнього проведення для перевірки висунутих положень; проведення запланованих дій; оцінка отриманих даних й формування висновку про істинність чи хибність версії.

Виходячи із цієї теоретичної концепції, в юридичній літературі приводяться наступні правила перевірки версій.

1. З версій повинні бути виведенні усі положення, що логічно випливають.

2. Положення повинні бути логічно пов’язані між собою.

3. Результати перевірки приватних версій використовуються як основа для побудови загальних версій.

4. Послідовність перевірки версій визначається практичними умовами розслідування.

5. Перевірка версії може бути здійснена як слідчим, то й оперативним шляхом.

Стадія оцінки отриманих фактичних даних, їхні співставлення із висунутими положеннями й на цій основі формування висновку про істинність чи хибність версії (припущення) має велике практичне значення, але й теоретично досліджена не достатньо. Тому пропонуємо виділити її в якості самостійного елементу розумової діяльності слідчого — як доказування версії. Другові ж стадію — розвинення версії вважаємо доцільним обмежити логічним дослідженням висунутого припущення.

Головним в логічному дослідженні змісту версії є уявлення про ті, котрі факти, події, обставини повинні існувати в реальній дійсності, якщо висунута версія виражає об'єктивну істину. Ці положення, що є припущеними судженнями, знаходять вираз у сформульованих слідчим питаннях, що підлягають поясненню. Вони дозволяють значно розширити знання слідчого про обставини злочину, дозволяють прогнозувати існування окремих фактів — систематизувати приховані сторони злочину. У цьому плані версія виступає логічною умовою планування розслідування.

Досвід показує, що для практичних працівників, а також й слухачів спірним моментом виявляється завдання визначення стосовно кожної версії вичерпною сукупності питань, котрі підлягають практичні перевірці. По цій причині дане заподіяння вимагає серйозного й наполеглого відпрацювання на заняттях й відповідного висвітлення в учбовому посібнику.

А, щоб із висунутого на передуючому етапі припущення вивести положення, судження, яким виражається версія, включається у висновок у якості посилання (чи в склад посилання в якості одного із елементів). У операціях по розробці положень використовуються в якості інструментарію різноманітні логічні конструкції. У логіці відомі два правильних модусу умовно-категоричного умовиводу — стверджуючий й заперечуючий. Використання стверджуючого модусу можна проілюструвати за допомогою такого роздуму: «Якщо Іванов здійснив злочин (крадіжку), то, на місці події, у нього повинні бути викрадені речі Згідно висунутої версії, існують певні підстави вважати, що в крадіжці винен Іванов. З цого виходить, що можна припустити, що Іванов був на місці події й що в нього повинні бути викрадені речі.» Якщо версія вірна, то й виведенні положення повинні відповідати дійсності. Достовірність положення визначається достовірністю версії. Подальша перевірка висунутої версії якщо пов’язана із пошуками відповідей на запитання: «Чи знайдені на місці події сліди перебування Іванова?», «Чи зберігаються у нього викрадені речі?» й т.д.

Заперечуючий модус використовується в процесі доказування хибності версії. Розглянемо його нижче.

У процесі логічного виведення положень з версії найбільш широко застосовується дедукція. Саме із цим методом отримання нового знання, а саме, в логічному відношенні пов’язане використання типових версій. Вони можуть підказати, де, наприклад, злочинці частіше на ховають зброю чи викрадені речі, яким шляхом намагаються знищити сліди й т.д. Однак важко погодитись із тими авторами, котрі вважають дедуктивний метод єдиним можливим методом виведення положень із версії. Не можна виключати інші методи, наприклад, аналогію: бо саме вон являється одною із логічних основ реалізації особистого досвіду слідчого, роль якого на цьому етапі версіювання заперечувати неможливо.

Для цих цілей на практиці використовуються також типові версії й приблизні переліки питань перед тим, направлені на вияснення (встановлення) й уточнення ряду фактів, умів, обставин, що знаходяться в причинному зв’язку із подією, що розслідується. Так, ключем до розкриття злочинів, пов’язаних із пожежами, служити встановлення причин возгорання. Узагальнення практики розслідування справ даної категорії дозволяє назвати ряд типових версій про заподій пожежі й перелік питань, котрі необхідно вияснити.

Одною із типових версій, котра враховується слідчим практично по кожній справі про пожежу, є версія про ті, що пожежа є наслідком умисного підпалу. Її перевірка складається у встановленні ряду питань, як-то:

1. Наявність мотивів, при які підпал знаходить логічне пояснення.

2. Відповідність кількості й виду товарно-матеріальних цінностей, що фактично знаходились в даному приміщенні на даний момент пожежі, показанням по даному питанню матеріально-відповідальної особи.

3. Наявність факту страхування майна, чи не надто висока сума страхування в порівнянні із фактичною цінністю майна, коли це страхування проведено.

4. Житлові умови господаря згорілої приміщення й наявності прохань про надання нової житлової площі, чи вирішувалось запитання про руйнування будівлі.

5. Наявність ознак спеціальної підготовки умів для інтенсивного розвитку пожежі чи умів, що утруднюють його гасіння, виявлення чи повідомлення про пожежу (пошкодження телефонного зв’язку, відключення водопровідних мереж, тощо).

6. Факт раптовості виникнення пожежі та інтенсивність його розвитку.

7. Факт відповідних погроз потерпілим до виникнення пожежі.

8. Переміщення до пожежі зацікавленими особами матеріальних цінностей, майна й тому подібного із приміщень, що стали об'єктом пожежі.

9. Наявність двох чи понад джерел виникнення пожежі, не пов’язаних між собою, й можливості їхні утворення.

10. Наявність слідів приготування підпалу, засобів підпалу й засобів, котрі могли б бути використані для підпалу.

11. Факти попереднього технічного виконання приладів, що використовувались для підпалу, їхнього ефективність, можливість застосування в конкретному випадку.

Перерахована сукупність питань випливає із логічного дослідження даного припущення й може бути узята в основі практичної діяльності слідчого по перевірці версії про навмисний підпал.

Перевірка версії.

Третя стадія доказування версії може реалізовуватись двома шляхами. перший — емпіричний пов’язаний із безпосереднім виявленням фактів, явищ (чи їхні відображень), він здійснюється засобами процесуального доказування. Інший — теоретичний — полягає в логічному доказуванні чи спростуванні версії.

перший шлях не характерний для розробки повної моделі криміналістичної версії. У розслідуванні злочинів таким шляхом встановлюються окремі обставини (сліди) скоєного злочину при здійсненні окремих слідчих дій, наприклад огляді місця події.

Інший шлях, на мою думку, досить перспективний й винен розроблятися у межах вчення про криміналістичну версію із використанням законів логіки. Так, теоретичне доказування версії принципово схоже на логічну верифікацію, а теоретичне спростування версії - на логічну фальсифікацію. Зупинимось на цьому питанні детальніше.

Логічне доказування, тобто співставлення положень, виведених із перевіряємої версії, із дійсним положенням промов приводити до одного з наступних результатів:

1) доказуванню — встановленню істинності висунутого припущення;

2) спростуванню — встановленню хибності припущення;

3) зміні ступеня вірогідності припущення.

У логіці доказуванням називається операція, що заключається в обгрунтуванні істинності висунутого судження за допомогою інших суджень, істинність які встановлена раніше. Доказування складається із тези, аргументів (підстав) й процедури — демонстрації (форми доказування). Тезою називається судження, істинність якого необхідно обгрунтувати. Аргументи чи підстави — істинні судження, за допомогою які обгрунтовується істинність тези. Демонстрація чи форма доказування — логічний зв’язок між тезою й аргументами, який винен носити необхідний й закономірний характер, тобто теза винен із необхідністю випливати із аргументів.

Ос-кільки версія завжди представлена вірогідним судженням, процедура встановлення її істинності по своїй логічній природі аналогічна відповідній операції доказування. Так, роль тези відіграє сама версія (припущення), роль аргументів — судження про факти та інші істинні судження. Наприклад, Іванов перебував на місці скоєння злочину (теза); на місці події знайдені його відбитки пальців (аргумент, судження про факт, встановлене в ході провадження огляду місця події й дактилоскопічної експертизи).

По засобу доказування логічні докази поділяються на прямі та непрямі. Прямим називається доказ, при якому істинність тези безпосередньо слідує з існуючих аргументів. То в викладеному вище прикладі відбитки пальців Іванова, знайдені в конкретному приміщенні, є прямими доказами того, що він був в даному приміщенні.

Іноді для підтвердження версії намагаються використовувати висновок від істинності наслідку умовного судження до істинності підстави (у межах умовно-категоричного умовиводу). Розглянемо приклад. З місця скоєння квартирної крадіжки були вилучені відбитки пальців. У ході їхнього перевірки був встановлений грн. Л. — сусід потерпілого. На цій підставі слідчий звинуватив його в крадіжці. У даному випадку міркування слідчого будувалось по схемі:

М р

р

Н.

Однак це невірний варіант стверджуючого модусу умовно-категоричного умовиводу, тут думка рухається від ствердження наслідку до ствердження підстави. Висновок такого умовиводу не може вважатися достовірним, оскільки наслідок міг бути визваний іншою підставою, що не передбачена перевіряємою версією.

У нашому випадку міркування слідчого було б хибним й в подальшому не підтвердилося. Сліди були залишені підозрюваним Л. поза зв’язком з злочином (напередодні він допомагав потерпілому пересувати меблі).

Подібну схему міркування можна використовувати для доказування лише в тому випадку, якщо між версією й наслідком існує ставлення еквівалентності (рівнозначності). Це означає міцний двосторонній зв’язок, сувору взаємообумовленість двох явищ. Тоді, виявивши будь-яке із цих явищ можна, посилаючись на нього, доказувати існування іншого явища.

Таке положення може бути досягнуто лише до того випадку, якщо умовне судження можна якщо сформулювати як судження тотожності: «Якщо, й лише якщо М, то р» чи «М р», оскільки винне матір місце «Якщо р, то М» чи «р Н».

Наприклад, знаючи, що близький постріл викликає появу штанцмарки, тобто специфічних слідів, що визвані опаленням, відкладанням кіптяви, й т.п., ми можемо:

1) виявивши такі сліди, стверджувати, що постріл був зроблений із близької відстані;

2) знаючи, що постріл був зроблений із близької відстані, стверджувати, що на мішені є штанцмарка;

3) не виявивши штанцмарку, стверджувати, що постріл був зроблений не із близької відстані;

4) знаючи, що постріл не був зроблений із близької відстані, стверджувати, що на мішені таких слідів немає.

А, щоб побудувати прямий доказ версії на основі еквівалентного зв’язку, з версії виводять чимало який-небудь наслідок, а цілий ряд наслідків, котрі в свої сукупності виступають не лише необхідною, а і достатньою підставою у тому, що стверджується в версії. Можна сказати, що наслідки повинні складати собою систему, специфічну саме для цієї версії. Відповідно судження тотожності може бути записане в такому вигляді: «Н.

(p (q (r (…)", а самий умовивід в такому випадку набуває форми:

М (p (q (r (…).

(p (q (r (…).

Н.

Така схема міркування припустима, наприклад, якщо в якості p, q, r й т.д. виступає комплекс ознак почерку. При тотожності такого комплексу в двох рукописах робиться висновок про тотожність виконавця (а знаючи, що два рукописи виконані однією і тією ж людиною, можна стверджувати, що комплекс ознак почерку в обох рукописах співпадає).

Наприкінці можна сформулювати правило: поки перше посилання даного умовиводу неможна якщо сформулювати як твердження тотожності, висування й підтвердження наслідків якщо лише поступово підвищувати ступінь вірогідності версії, наближаючи її до достовірності.

Окрім прямих методів логічного доказування версії, існують також непрямі. По-перше, це метод «від зворотного» (в логіці він називається апагогічним). Він, зокрема, полягає в основі доказування невинуватості особини за допомогою алібі. При цьому міркування будуються таким чином. Якщо відомо, що в останній момент скоєння злочину дана особа знаходилась в певному місці, то робиться безумовний висновок: вона не знаходилась на місці скоєння злочину, а чи не було б в будь-якому іншому місці.

У випадках, коли існує версія й контрверсія й остання спростована, тобто доведено її хибність, є підстава визнання істинності версії. Подібний хід роздумів використовується у випадку дилеми. Якщо, наприклад в ході розслідування встановлено, що смерть насильницька (виключена смерть від старості, хвороби, тощо), то приходимо до дилеми: вбивство чи самогубство. Тепер встановлення неможливості самогубства служити непрямим доказом версії про ті, що скоєно вбивство. Даний метод непрямого логічного доказування базується на законі виключення третього.

Важливо, щоб слідчий бачив логічну суть своїх міркувань, тоді йому якщо легше їхні будувати й перевіряти. Вище уже зазначалося, що одною із основних вимог до висування версії є ті, що слідчий винен висунути усі можливі версії. У цьому випадку сукупність конкуруючих версій утворює так зване розділяюче судження й відкриваються нові можливості для використання методів непрямого доказування. Процес міркування протікає по такій схемі:

Н1(Н2(Н3.

Н2(Н3.

Н1.

Істинність версії Н1 можна вважати обгрунтованою, якщо обгрунтована хибність альтернативних версій. Тут, звичайно потрібна впевненість, що ці три версії вичерпують можливі варіанти вирішення проблеми. У якості приклада наведемо наступне міркування. Якщо встановлено, що злочин скоєно одним із братів Семенових, а їхні троє - Микола, Петро й Павло, то наявність у Петра й Павла алібі служити непрямим доказом звинувачуй Миколи. У подібних випадках, звичайно, необхідно бути твердо впевненим, що версії вичерпують усі можливі варіанти минулої події. Алі на практиці непрямі докази повинні доповнюватись прямими, оскільки виключення однієї із версій реально лише підвищую вірогідність інших.