Гетьманство України: Богдан Ххмельницький

Гетьманство України: Богдан Хмельницький

Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку між поміж добами історії України, поклав вушко Української Козацької Держави, був найбільшим державним чоловіком, що його будь-коли мала Україна, — так характеризував його один із найвидатніших дослідників тієї доби, У. Липинський.

Проте, хоч порівняно негаразд багато років відділюють нас від Б. Хмельницького, ми знаємо про нього дуже мало, а саме життя його овіяне легендами. Невідомо навіть точно, де і коли саме він народився. Не підлягає сумніву, що походив Богдан Хмельницький із шляхетської родини, бо користався гербом «Абданк», але й із котрої частини України походив — невідомо. З всіх гіпотез найбільше заслуговують на довір «я дві: за одною — рід Хмельницьких походив із Галичини, із Хмільника на Перемищині, бо в Галичині уже із XVI ст. зустрічаються Хмельницькі; за другою гіпотезою — рід його походив із Переяславщини; один з сучасників — князь Заславський — називав його «переяславським козаком». Богдан Хмельницький дійсно мав зв «язки із Переяславом: мав там власний двір, одружений був із переяславською мешканкою, Ганною Сомківною, брат якої пізніше був полковником Переяславським; там Хмельницький тримав до хрищення майбутнього гетьмани Павла Тетерю. З Переяславом зв «язані видатні події: 1649 року Богдан приймав там польських послів, а 1654 року відбулася там рада із московськими послами.

Рід Хмельницьких був незаможний. Батько майбутнього гетьмани, Михайло, служив у коронного гетьмани Жолкевського в Жовкві, потім у зятя Жолкевського, Яна Даниловича, на Львівщині, й переїхав із ним, коли його призначили старостою Корсунським та Чигиринським. Михайло Хмельницький був осадчим Чигирина та Лисянки. У Чигиринському повіті він був податковим писарем й згодом — підстаростою. Під Чигирином мав хутір Суботів. 1620 року Михайло Хмельницький з сином Богданом-Зиновієм бравши доля в поході на Молдавію й був забитий под Цецорою, Його вдова одружилася вдруге із польським шляхтичем Ставецьким.

Можливо, що под годину служби батька в Жовкві народився Богдан-Зиновій. Це було б десь коло 1595 року. Вчився він спочатку в українській школі, потім в єзуїтській «латинській», треба гадати, у Львові, де викладав доктор теології Андрій Гонцель-Мокрський, відомий письменник та проповідник. З тієї школи виніс молодий Хмельницький добро знання латини. Наука закінчилася 1620 року, коли под Цецорою турки взяли його в сповнений й два рокта протримали у Царгороді в тяжкій неволі. Викупила його матір. Після того Хмельницький служив, мабуть, у Чигиринському полку, одружився із Ганною Сомківною й господарював на хуторі Суботові.

Про життя Богдана Хмельницького в наступних роках нічого невідомо. Вочевидь, він здобув авторитет і зайняв поважне місце в козацькій громаді. 1637 року він був військовим писарем: підпис його є на акті капітуляції под Боровицею — 24 грудня 1637 року. Наступного року він їздив, як член делегації, до короля, але в підставі ординації 1638 року втратив уряд писаря й ставши звичайним сотником Чигиринського полку.

1644 року французький уряд закликав на військову службу українських козаків. Посол де-Брежі писавши 21 вересня 1644 року кардиналові Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця Хмельницького, якого поважають при дворі короля: «це людина освічена, розумна, добро знає латинську мову. він готовий допомогти нам». У 1645—1646 роках понад 2.000 козаків перевезено до Франції, й смердоті брали доля в облозі Дюнкерхену. Треба гадати, що серед ких був й Хмельницький. «Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою користався Хмельницький, не так на свою невисоку рангу.

Року 1646 король Владислав IV заходився був творити коаліцію держав для боротьби проти Туреччини, але й зустрів опозицію збоку польської шляхти. Тоді разом із канцлером Юрієм Оссолінським вирішив спровокувати Туреччину на воєнні дії нападом ними козаків. Для цого закликано до Варшави на таємну нараду 4-ох козацьких представників: осаулів — Барабаша та Караїмовича й сотників — Нестеренка та Богдана Хмельницького. Король видав їм гроші, прапор й грамоту, якою дозволялося збільшити реєстр козаків до 12.000. З цого плану нічого не вийшло, хоч зібрано тоді 16.000 найманого війська. Сам канцлер зрадив таємницю, й сойм у жовтні 1646 року зажадав розпустити військо. Однак, для наступних подій ця таємна нарада відіграла не абияку ролю: вістки про неї поширилися серед козацтва й стали ґрунтом для леґенди, що король дивуватися на козаків, як на своїх спільників у боротьбі із польськими магнатами.

До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком лояльного сотника, який користувався пошаною не так на Україні, але й і у Варшаві.

Раптом усе життя Хмельницького було б зламане так, як то часто траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами». Можливо, якраз пошана, якою користувався Хмельницький при дворі Владислава IV, викликала ненависть до нього родини магнатів Конецпольських, ворожко наставлених до українців. Олександер Конецпольський, із 1632 року Корсунський та Чигиринський староста, сін коронного гетьмани Станіслава Конецпольського, вирішив усунути нелюбого йому сотника. Тож, підстароста Чигиринський, Чаплинський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів под годину відсутности Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забравши його другу жінку, а сина досмерти забивши канчуками. Легальні заходь Хмельницького не дали жадних наслідків, а Конецпольський навіть давши наказ арештувати його й стратити. Лише приятель й кум Хмельницького, Станіслав-Михайло Кричевський, допоміг йому втекти з-під варти. З невеликим загоном козаків Хмельницький виїхав на Запоріжжя.

Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини, маєтку, переслідуваний місцевою адміністрацією, ставши бунтівником, месником за власні образи.

Перша доба повстання Богдана Хмельницького. (1648-й рік) На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну пошану й його обрали гетьманом. На його бік перейшла застави реєстрових козаків, що стояла на Запоріжжі, а татарський хан вислав йому на допомогу своє військо.

Чутки про рух, що його підняв Хмельницький, занепокоїли польський уряд. Коронний гетьман Микола Потоцький вирушив на Запоріжжя, щоб здавити повстання в самому початку. Реєстрових козаків й загін німецької піхоти він вислав Дніпром, щоб смердоті біля Кодаку із «єдналися із 4-мя тисячами польського війська й реєстрових козаків, що йшли под дротом гетьманового сина, Стефана Потоцького. Їх йшло 6.000 війська под дротом гетьманів — Миколи Потоцького та Мартіна Калиновського.

Реєстрові козаки, що пливли човнами, збунтувалися, перебили всіх старшин, крім Михайла Кричевського, й перейшли на бік Хмельницького. Біля балки Жовті Води Хмельницький напавши на польський авангард, що був под дротом Стефана Потоцького. Реєстрові козаки із війська Стефана Потоцького також приєдналися до нього. Військо Стефана Потоцького було б знищене, а сам він тяжко поранений, потрапив у сповнений до татар й помер. Живим залишився один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку. Вони почали відступати, але й Хмельницький наздогнав їхнього 26 травня 1648 р. біля Корсуня й розгромив. Поразка поляків був повна. Обидва гетьмани опинилися в татарському полоні.

Тим годиною Владислав IV помер й поляків охопила паніка: ані короля, ані гетьманів, ані війська. Паніку підсилило повстання селян на Київщині, котрі почали бити панів, жидів, палити польські маєтки, Повстання перекинулося на Полтавщину, на Вишневеччину. Сам князь Єремія Вишневецький ледве втік до Польщі.

Згідно із конституцією, под годину міжкоролів «я канцлер мусів подаватися на демісію, але й, зважаючи на тяжкий стан країни, канцлер Оссолінський почав правити нею сам. Спішно скликано соймики, асигновано кошти на 70.000 найманого війська. Обрано нових гетьманів: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга та Олександра Консцпольського.

Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про смерть короля, він вислав до нього аркуша, в якому вимагав збільшити реєстр козаків до 12.000, повернути православним церкви й виплатити козакам платню за 5 років. Такі скромні умови запропонував був Хмельницький после перемог при Жовтих Водах та Корсуні. Ці умови конвокаційний сойм прийняв, й оголошено було б перемир «я.

Богдан Хмельницький тоді ще і сам він не розумів грандіозних форм того повстання, що він підняв, щоб помститися за власні образи. Його лякали селянські повстання, й він намагався втихомирити їхні. Однак, повстання ширилося по всій Україні — на Поділлі, Волині. Ватажком їхнього ставши Максим Кривоніс, шотляндець із походження. З польського боці виступив Єремія Вишневецький, який мордував повстанців, вбивав їхні на палі й тім ще понад розпалював ненависть.

Тим годиною військо Хмельницького збільшувалося спольщеними українськими шляхтичами, котрі переходили на його бік после поразки под Жовтими Водами та Корсунем, серед них були — майбутній військовий писар та вірна співробітник Хмельницького Іван Виговський, З. Мрозовицький-Морозенко, брати Іван та Данило.

Нечай, Іван Богун, Кричевський. Деякі із цих людей малі освіту, якої здобули в закордонних університетах, малі державний досвід. Вони зайняли високі посади у війську, поруч із старими полковниками, здебільшого із Запоріжжя, як Джеджалій, Бурлій, Вишняк, Гиря, Нестеренко, Топига та інші.

Селянські повстання й терор, що його вносив Вишневецький, примусили Хмельницького поновити рух, бо лише у такий спосіб міг він тримати до рук повстанців. Знову закликав він татар, 3-го июля 1648 року поновилися воєнні дії.

Сили противників були майже однакові: бл. 100.000 чоловіка й 100 гармат малі поляки, бл. 118.000 мав Хмельницький, але й в тім числі було б коло 40.000 слабко озброєних повстанців-селян, котрі часто лише заважали діям. Слабістю польського війська був його величезний обоз: до 100.000 возів із винами, припасами, посудом, одягом панів. На кордоні Поділля та Волині, под Пилявцями, 23 вересня 1648 року польське військо було б розбите, 80 гармат й десятки тисяч возів забрали козаки. Цю здобич оцінювано на декілька десятків мільйонів злотих.

Польське військо тікало на захід. Далі ішли козаки. Вони здобули Збараж, Вишневець, Броді й 8 жовтня підступили под Львів.

Богдан Хмельницький обіклавши Львів, але й задовольнився окупом у 200.000 червінців та крамом на півмільйона червінців й рушив до Варшави. Рух Хмельницького викликав великі селянські повстання в Галичині і на Волині. Селяни палили замки, палаци, вбивали шляхту.

Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замосгі, де і дістав вісті обрання на короля Яна-Казіміра. Причину, котра спинила рух Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. Насамперед — військо було б втомлене, серед нього ширилися хвороби, стояла уже пізня осінь, й похід серед ворожого польського населення був дуже небезпечний; полковники відрадили Хмельницькому йти далі. З іншого боці шанси Польщі значно піднялися, бо в жовтні 1648 року підписано в Мюнстері світ, який закінчив ЗО-літню війну, й Австрія, союзниця Польщі, могла діяти по її боці. Алі головним було б ті, що Хмельницький ще не так на меті нищити Польщу, він хотів лише встановити там уряд, який виконав бі домагання козаків. Полковник Силуян Мужиловський писавши, що король Ян-Казімір до обрання обіцяв Богданові «бути руським королем» й підтвердити все, що козаки «через шаблю узяли».

На бажання короля Хмельницький залишив Замостя й рушив до Києва.

Від повстання до визвольної війни.

На Різдво 1649-го року Богдан Хмельницький тріумфально в «їхав до Києва. Його зустрічали, як героя-визволителя України із польської неволі, як нового Мойсея. Єрусалимський патріярх Паїсій, митрополит Київський Сильвестер Косів, духовенство, професори Києво-Могилянської Колегії, спудеї влаштовували пишні акти, виголошували панегірики. У Києві чекали посли Молдавського та Волоського господарів й Семигородського князя.

Перебування в Києві відіграло велику роль формуванні психології Богдана Хмельницького, Розмови із патріярхом й київською елітою відкрили йому очі тих, що сталося в Україні. Він збагнув, що то ми не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю та утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги под Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову ідеологію українців: смердоті зрозуміли свою ваги, чинність. До війська Хмельницького, як згадано вище, переходило багато спольщених українців-шляхтичів, людей із широкою освітою, котрі сприяли створенню державницької ідеології Богдана.

Повстання перетворилося на революцію.

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький розмовляв із послами не як ватажок повстанців, а як володар України.

«Виб «ю із лядської неволі руську народ завісься! — казав він. — Перше я завжди за свою шкоду й кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру… Поможе Мені в тому чернь уся — по Люблін, по Краків, й я — не відступлю, бо це права рука наша, щоб ві (польські пані), знищивши хлопів, й на козаків не вдарили. Буду матір тисяч 200, 300 своїх, орду при тім… За границю війною не піду, шаблі на турків й татар не підійму. Досить травня в Україні, Поділлі й Волині тепер… у князівстві моїм по Львів, по Холм й Галич».

Перед Хмельницьким стояло тяжке заподіяння. Боротися із Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не лише мала великі власні військові сили, але й і був багатою Державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили собі як ненадійні союзники, котрі грабували населення й виводили ясір. Отже треба було б шукати інших союзників.

У перших ж місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на до Московщини. З 1647 року між Москвою й Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Кріму, але й поскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши із нагоди, зайняти Смоленськ й заявити претенсію на польський престіл. «Ідею союзу із «одновірною» Москвою підтримував й патріярх Паїсій. Ще гостріше стало запитання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни із Польщею. Силуян Мужиловський, Український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну із півночі, просив хоч бі дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але й Москва не допомогла Україні.

Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції україно-турецько-татарської, якої створив він тоді, коли не вдалося зреалізувати союзу із Молдавією та Семигородом.

Війна був неминуча, її диктували настрої селян: «вся чернь зброїться, смакуючи собі свободу від робіт та податків, й навіки не хоче матір панів, — писавши сучасник. — Так чернь троянд «ярилася, що чи знищити шляхту, чи сама згинути хоче». З іншого боці Польщу лякали чуйні, що Богдан Хмельницький творити «вільне князівство козацьке», «відокремлену державу». «.

На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посунуло на Україну. Хмельницький, мавши лише коло 70.000 козаків, не рахуючи селянських повстанців, та скільки ж татар, обіклавши у Збаражі польську армію й тримав її в облозі півтора місяця.

Тим годиною із півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський давши йому відсіч, але й сам загинув у бою.

На допомогу польській армії прийшов король із новими силами. Хмельницький оточив королівське військо под Зборовом, але й канцлер Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, й тієї поставивши вимогу Хмельницькому: замиритися із королем, чи татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.

Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: У межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять воєвідства: Київське, Брацлавське та Чернігівське — від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Унія касується. Єзуїтські школи в Києві ліквідується.

Так — замість Визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіяльною автономією для козацької верстви.

Зборівський договір проголошений як «Деклярація пестощів короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ані в Польщі, ані не зреалізовано. Особливо викликав протест пункт 6-ий про зрівняння православних із католиками. Остаточне рішення було б відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній й православний митрополит. Однак, на засідання сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не допустили його до сенатові. Українська Уніятська Церква звернулася до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для уніягів, але й не знайшов підтримки. 8 января 1650 року сойм ратифікував Зборівську угоду. «.

Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити собі спілками із сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, із дочкою якого, Роксандою, мав одружитися його сін Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав союз із Туреччиною, й султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам. Султан Магомет IV назвавши Богдана «славою князів християнського народу» й обіцяв свою опіку. Це ще понад дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, й в бою із ними згинув один з найкращих українських полководців Данило Нечай. Алі від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун «.

Рішальна битва відбулася 28−30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два війська: Хмельницький -— бл. 100.000 козаків разом з повстанцями та 50.000 татар, й поляків — 80.000 та скільки ж озброєної челяді. На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький й Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків із бою. Алі серед повстанців зчинилася паніка, смердоті кинулися тікати й понад 30.000 їхні втопилося в річці. Загинув й митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім.

4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чернігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям. Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.

Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля Білої Церкви, спинив польський похід й погодився на переговори. Згідно із Білоцерківським світом, за козаками залишено лише Київське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори «У Україні почалися знову повстання, збільшилася втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину.

Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі один з шляхтичів наклав «вето», й договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори із Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Бо Лупул відмовився виконати угоду — видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив под його командою військо до Молдавії. По дорозі под Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмани Калиновського. Поляки зазнали нищівної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат. Тиміш вступивши до Молдавії й одружився із Роксандою. У 1653 р. він загинув под годину облоги Сучави, якої захопив волоський князь Матвій Басараб.

Катастрофа балканської політики був страшним ударом для плану Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Молдавії Тимоша, Лупулеві дати Волощину й тім забезпечити Україні надійна західній кордон.

Нове хвацько чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні 1653 року польське військо із королем Яном-Казіміром уже вже були наготові було б капітулювати, але й поляків знову врятували татари, уклавши із ними сепаратний світ. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясір по Барське староство.

Становище України було б тяжке. Війна, татарські напади, тотальна мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення промислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Європи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цого населення в щораз більшій кількості переселюється на схід, на південний схід, на Слобожанщину, Донеччину.

З 1648 року Богдан Хмельницький годину від години звертався до Москви із проханням допомогти в боротьбі із Польщею. Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну роль справі союзу України із Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали у собі посередництво між Богданом Хмельницьким й царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році і вітав, як нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув под Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмани после берестейської поразки.

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв чи відповідав загальними заявами, висилав хліб й сіль, але й вичікував, не бажаючи розривати світу із Польщею.

У Москві добро врахували й другий бік запитання. Союз із Україною був конче потрібен для Москви із різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря й на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві чи захопленням її Польщею, чи союзом ЇЇ із Туреччиною, чим неодноразово лякав Москву Хмельницький. Союз із Україною був дуже бажаний для Москви тім, що забезпечував її мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська. Всі ці умови робили союз із Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «под високу руку царя», а 1 листопаду московське посольство уже було б на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, котра велика був заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. З ними їхало духовенство із іконами, корогвами, хрестами, із чином Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий пошана.

Гетьман був зайнятий війною із Польщею та похороном Тиміша й прибув до Переяслава лише 6 января 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять й ані разу я не запросивши московських послів до собі. Можливо, у тому обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацьку Переяслав. Не було б прийняття й в полковника Переяславського Тетері. 8-го января відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Колі духовенство хотіло було б привести до присяги гетьмани та старшину Хмельницький зажадав від послів, щоб смердоті Перші присягнули від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу й запевнення оборони України та її прав. У цьому виявилася рівноправність сторін й — недовір «я щодо дійсних намірів Москви. «.

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман й старшина пішли на нараду. Посли довгий годину постали соборі, чекаючи. З «з'явилися два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — й почали переконувати послів скласти присягу, й знову смердоті відмовилися. Уся ця історія із присягою був публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька часів чекало на гетьмани, й двічі підтверджена Бутурліним Обіцянка, що цар охоронятиме усі права України, був фактичною присягою.

Далі — протягом двох днів Хмельницький із Виговським та посли обговорювали деталі догоди, до того числі — бажання гетьмани, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було б важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла под Жванцем. Алі це було б конче потрібне для України, як доказ, що не існувало уже і тіні залежности від Польщі, — це було б найголовнішим того момент.

На тому закінчилися переговори гетьмани із посольством царя. З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити до присяги людність. Праворуч ця виявилася складною. У Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив всім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив «янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.

Ратифікація договору в Москві.

У березні 1654 року посольство від України в складі військового судье Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері із пошаною прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але й він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмани, «Статті» (т. зв. 23 з статтею), текст Зборівського договору та низку листів У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», й це виразно подчеркивает, що вона продовжує існувати і после Переяславської догоди. «Статті» дійшли до відома наших часів у зіпсованому вигляді й, очевидно, були переставлені. Нема за це, видно, що основна їхнього ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною й Москвою, при які за Україною застерігається державна самостійність — зовнішня й внутрішня.

На грамоту гетьмани та «23 з статтею», що їхнього А. Яковлів вважав за проект договору, цар давши послам відповідь, котра був ратифікацією договору. Таким чином, з статтею проекту, царські резолюції і жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року. Тож по сутті це був не Переяславський, а Московський договір, укладений на підставі Переяславського.

Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна був окремою Державою. У «Статейному списку» Бутурліна протиставляться — «Московське держава і Війська Запорозького Украйна». Заява московського уряду про ті, що Ян-Казімір «клятву свою тоді присягав, переступив, а підданих своїх, вас… тим від підданства учинив вільними», потверджує, що московський уряд визнавав Україну в останній момент укладення договору вільною Державою. «.

Треба матір на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що брали договірні відносини із Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «хлоп» замінено словом «раб», й лише Катерина ІІ 1786 році заступала його терміном «верньій подданньій». «.

Московський уряд вважав, що договір із Україною був дійсний лише за життя Богдана Хмельницького, й поновлював його із кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але й завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро Iписав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: " … лагодити … як склала згаданих Хмельницького договорах". Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. — є логічним, коли стольник Хлопів писавши у 1663 році: «в Малоросійському державі», «а далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «вийшли з Королівства Малоросійського, полку Ниженского». «.

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз із Московією на добровільних засідках, звільняв Україну від підлеглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я ставши у ж е паном всієї Русі й не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «вже», себто после договору із Москвою. Доказом Незалежності України були тих численні союзи, що їхні укладала вон после 1654 року із різними державами.

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, із якими зверталися до Богдана Хмельницького: його називали — «Гетьман із Божої милості», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній володар», «нашої землі Начальник й Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів.

Іван Виговський у розмові із московськими послами казав: «як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь чи король». як належало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат складався з знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал Густинському манастиреві 22 июля 1655 року підписаний — «Гетьманова Ганна Богданова Хмельницька» із печаткою та родовим гербом «Абданк». «.

Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася в Україні довгий годину. Пилип Орлик у «Виводі прав України» давши блискучу характеристику Переяславської догоди: «Найсильнішим й найнепереможнішим аргументом й доказом суверенності України — урочистий союзний договір, висновків між царем Олексієм й „країнами“ України… Цей такий урочистий й докладний трактат, назв вічним, винен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольнос-гі і лад на Україні». «.

Сучасники чужинці добро розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писавши полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товарищіїем, нині ставши вашим паном». Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», й вон почала шукати шляхів для замирення із Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою до Кріму. Посол польський сказавши ханові, що Богдан Хмельницький будує «осібну державу», Яка якщо могутньою та небезпечною сусідкою Кріму. Року 1656 польські дипломати переконували Семигородського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи уладові над усіма руськими землями, стані монархом, що викличе 100-тисячну армію». «.

Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були домов, що їхнього укладав Хмельницький із Кримом, Туреччиною. Григір Орлик писавши: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю і нації із усіма правами вільної нації. Алі перфідія московського царя був причиною, що негайно после смерті Хмельницького права козацької нації почали порушатися москалями».. «.

Список литературы

Наталія Полонська-Василенко,"ІсторіяУкраїни" у двохтомах, 3-тєвидання1995 року. CD-ROM-версія.