Російсько — турецька війна 1877-1878 рр. та її роль у визволенні балканських народів

Коли всі мирні засоби щодо вирішення балканського питання було використано, а султан не бажав піклуватись за південних слов’ян, відступати далі було нікуди. 12 квітня 1877 р. з’явився маніфест: «…Исчерпав до конца миролюбие наше, Мы вынуждены высокомерным упорством Порты приступить к действиям более решительным. Того требуют и чувство справедливости, и чувство собственного достоинства. Ныне, призывая благословение Божие на доблестные войска наши, Мы повелеваем им вступить в пределы Турции».

Пам’ятаючи уроки Кримської війни, Росія здійснила активні дипломатичні кроки: заручилась гарантіями нейтралітету Австро-Угорщини (пообіцявши останній Боснію і Герцеговину) і дістала дозвіл румунського короля Кароля І на пропуск російських військ через Румунію для вторгнення в балканські володіння османів. Проти турків було направлено 2 армії: Балканську (185 тис. вояків, командуючий — великий князь Микола Миколайович) та Кавказьку (100 тис. вояків, командуючий — великий князь Михайло Миколайович). Османські війська на обох театрах бойових дій дещо поступалися чисельністю росіянам: на балканському фронті діяла 160-тисячна турецька армія Абдул — Керім — паші, на кавказькому — 90-тисячна армія, яку очолював Ахмед Мухтар — паша. Це пояснювалося тим, що значну частину турецьких сил відтягували на себе балканські і закавказькі повстанці та союзні росіянам сербо — чорногорські армії. Зате османські війська мали на озброєнні високоефективні англійські гвинтівки та німецьку артилерію, які за своїми технічними характеристиками переважали російські. Основним театром бойових дій став Балканський півострів. Автор генерального плану кампанії генерал М. Обручев запропонував новий підхід. На відміну від попередніх війн, які характеризувались повільними діями, передбачалось досягти успіху стрімким проривом через Балканський хребет на південь і швидким заняттям Константинополя. Швидкість була важливою і в політичному відношенні. Історик О. Айрапетов відмічає, що після війни, яка мала бути переможною, треба було зустріти тиск держав не виснаженими, а повними сил. Спочатку все ніби дозволяло сподіватись на успіх цього замислу. Але справи пішли не так, як на штабних картах. Значний час пішов на підготовку, щоб перетнути Дунай. До речі, у письменника В. Гаршина є цікавий епізод у творі «Записки рядового Иванова»: перехід через Дунай, початок серйозних бойових дій, іде полк за полком, і цар — на підвищенні, проводжає. І Гаршин пише, що він побачив не царя, а чоловіка — літнього, з втомленим поглядом, і цей чоловік, проводжаючи їх, плакав. Імператор разом із військовим міністром рушили на театр бойових дій.

…Російські війська форсували ріку в районі Зимніца — Сістово під керівництвом генерала М. Драгомірова лише в середині червня. Потім армія розділилась: найбільш численний Рущукський загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича рушив на схід, Західний отримав задачу зайняти місто Нікополь, а Передовий (ним командував відомий генерал Й. Гурко) — вийти до проходів в Гірських хребтах, зайняти їх і пройти в Забалканську Болгарію, звідки відкривався прямий шлях на Стамбул. Через місяць було взято Нікополь, а генерал Й. Гурко оволодів давньою столицею Болгарії Тирново і гірським перевалом Шипка — найважливішим стратегічним пунктом. Турки зупинили стрімкий наступ на Шипці, терміново перекинувши з Албанії 40-тисячний корпус Сулеймана-паші. Через довготривалу облогу міста Плевна Й. Гурко був змушений оборонятися з липня по грудень 1877 р. Їх підтримували болгарські добровольці, і ціною великих людських жертв Шипку вдалося відстояти.

Ще в липні 1877 р. туркам частково «пощастило»: далеко на задньому плані російської армії ніби випадково залишився сильний корпус талановитого турецького командира — Османа-паші. Спочатку він випав із поля зору штабів, які захопились заняттям території. Коли цей загін (15 тис. чол.) стрімко рушив на Плевну, його спочатку прогледіли румуни, а потім росіяни, які спізнились в Плевну (яку вже зайняв Осман-паша) на декілька годин. Штурм ще недавно порожнього міста, швидкоруч прийнятий генералом Шильдер-Шульднером, захлинувся в крові. Спочатку на невдачу не звернули увагу, однак Плевна знаходилась в центрі стратегічної лінії, і не оволодівши нею, далі рухатись було небезпечно. 18 липня знову провели невдалий штурм (майже 8 тис. вбитими і пораненими). Осман-паша створив добрі укріплення. За цей бій він отримав від султана титул «газі» — непереможний.

На фронт відправились не лише військові: допомагати пораненим виїхали видатні російські лікарі М. Пирогов, С. Боткін і М. Скліфософський на чолі медичного персоналу; у важких умовах працювали російські картографи, складаючи карту місцевості; художник-баталіст В. Верещагін вирушив із російськими полками, бажаючи зобразити будні армії.

…Отож, пунктами, де вирішувався хід боротьби, стали Плевна і Шипкінський перевал. Героїчно відбивши натиск переважаючих сил (при цьому прекрасно проявили себе болгарські ополченці), російські частини перейшли до позиційної боротьби, яка затяглась до 27 грудня. Вкрай незручна позиція, важкі умови, ранні морози в горах — все це призвело до дуже великих жертв (близько 11 тис. чол.), причому в основному не від куль, а від обмороження і хвороб. Полковник Духонін писав про умови наступне: «Ни в одной траншее огня развести нельзя, одежда всех офицеров и солдат изображает… сплошную ледяную кору…», не заперечував йому один із офіцерів: «…сгибание рук почти невозможно, ходьба весьма затруднительна, свалившийся с ног человек без посторонней помощи подняться не в состоянии, в 3−4 минуты его заносит снегом…». Однак, не зважаючи на втрати, Ф. Радецький продовжував рапортувати головнокомандуючому: «На Шипке всё спокойно!».

Однак найтяжчим епізодом війни виявився третій безуспішний штурм Плевни. Він був здійснений 27−30 серпня, спеціально до іменин імператора. Лише загону М. Скобелєва ціною вражаючої впертості вдалося частково просунутись, але підтримки він так і не отримав. В результаті - знову велике число вбитих: 13 тис. росіян і ще 3 тис. румун, які влились напередодні в діючу армію.

В Ставці настрої були близькі до панічних. Командуючий великий князь Микола Миколайович хотів відступити в Румунію, щоб перечекати зиму, але Олександр ІІ, підтриманий Д. Мілютіним, проявив твердість і наказав приступити до планомірної облоги Плевни, для чого викликав найкращого вітчизняного фортифікатора Е. Тотлебена. З часом, 28 листопада, використавши всі запаси, Осман-паша здійснив спробу прорватися, але не встиг, і здався з усією армією, яка до того часу збільшилась до 40 тис. чол. Ще до падіння Плевни на військовій раді було вирішено не відкладати загального наступу до весни. Це означало, що гірські перевали будуть долатися зимою, в суворий мороз.

М. Скобелєв, отримавши наказ від Ф. Радецького підготувати колонну до переходу через Балкани, почав турбуватися про солдат: віддав наказ закупити в окрузі чоботи, кожухи, теплу білизну, продовольство і фураж для тварин тощо. Крім того, генерал піклувався про заміну тяжких солдатських ранців мішками полотняними, в котрих, за його наказом, кожен рядовий тягнув з собою сухе поліно. Штабні посміювались над генералом — «інтендантом», однак в його загоні не виявилось жодного обмороженого, в той час як в інших люди продовжували вибувати із строю… Скобелєв став одним із улюбленців народу. Коли його хоронили через декілька років після описаних подій, то селяни стояли біля полотна залізничної дороги в три шеренги з зеленими гілками на протязі всього шляху. Такою популярністю в Росії жодна людина, напевно, не користувалася ніколи.

… Перейшовши Балкани, генерал Гурко розбив противника в Софії 3 грудня 1877 р., а потім у Філіпполя (Пловдіва). Найбільший опір російські війська зустріли у Шипці і Шейново. Атакувати довелось у вузькій ущелині при густому тумані, однак війська Скобелєва і Святополк-Мирського зуміли оточити армію Вессель — паші і розгромити її. Подальший наступ розвивася стрімко, і вже 8 січня російські війська ввійшли в Адріанополь. Реальним стало взяття Константинополя (Стамбула). В столиці більшість жителів були впевнені, що російські війська ось-ось увійдуть у місто. Однак, великий князь Микола Миколайович отримав наказ зупинити війська у Сан — Стефано (містечко в 10 км від Стамбула). Головною причиною зупинки армії стали бурхливі протести Великобританії і загроза нової війни — на цей раз з могутньою європейською державою, до котрої легко могла приєднатися Австрія. На думку панславістів, взявши столицю і оволодівши протоками, Росія отримала би сильний аргумент проти Європи. Однак, «у верхах» переважала інша точка зору. Крім того, королева Вікторія спорядила морську експедицію до Проток для «захисту територіальної цілісності Османської імперії».

Однак, захищати Стамбул було нікому, тому султан запросив миру на будь — яких умовах.

Умови Сан-Стефанського мирного договору, укладеного в березні 1878 р. (з турецької сторони його підписали Савфет-паша та Саадулла-бей, а з російської — колишній російський посол у Порті М. Ігнатьєв) були вкрай важкими й навіть принизливими для Османської імперії, тому більше нагадували капітуляцію, аніж мирну угоду. Оттоманська держава визнавала цілковиту незалежність Сербії і Чорногорії, передавала Північну Добруджу Румунії та Південну Бессарабію Росії, надавала автономію Боснії і Герцеговині та Болгарії, а також зобов’язувалася вивести з цих областей всі турецькі війська. Порта мала сплатити Росії контрибуцію в сумі 310 млн руб., а на Кавказі передавала їй Карську область з фортецями Ардаган, Карс і Баязет та портом Батум.

Цей договір із захопленням був зустрінутий в Росії і з бурхливим обуренням — в європейських столицях. Держави вимагали перегляду і затвердження двостороннього договору на загальноєвропейському конгресі. У зв’язку із загрозою відновлення коаліції часів Кримської війни Росія була змушена погодитися на перегляд умов Сан — Стефанської угоди. Доля Османської імперії та підвладних їй балканських народів мала вирішуватися на загальноєвропейському конгресі у Берліні, де «чесним маклером» зголосився бути Отто фон Бісмарк.

Таким чином, російсько — турецька війна 1877 — 1878 рр. виявилась переможною для Росії. Однак, втрати росіян становили близько 200 тис. чол., війна підірвала фінансову систему — борг Російської імперії зріс з 1,4 до 4,7 млрд руб.

І все ж незаперечною можна назвати роль цієї війни у визволенні народів Балкан від османського володарювання, що тривало майже 500 років. Події російсько — турецької війни 1877 — 1878 рр. продемонстрували військову, політичну та економічну кризу Османської імперії, стали одним із завершальних етапів розпаду Оттоманської Порти, що дало життя молодим балканським державам.

На завершення можна привести слова відомого британського політика В. Гладстона, які він промовив у парламенті у розпал Східної кризи: «Без жодного сумніву, Росія захищає слов’ян… Вона надала їм послуги настільки величні та ґрунтовні, які будь-коли велика держава надавала пригнобленому народові».