Основні моделі політичного лобіювання та їх особливості

ОСНОВНІ МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОГО ЛОБІЮВАННЯ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

Як політичний феномен лобізм присутній у будьякій політичній системі світу. Під лобізмом зазвичай розуміється діяльність окремих осіб або груп відносно органів державної влади з метою надання впливу від імені та в інтересах конкретного клієнта на розробку, прийняття й здійснення зазначеними органами законодавчих актів, прийняття політичних та адміністративних рішень. В свою чергу, під категорією «лобіювання» розуміють процес впливу (тиску) громадян або їх груп на органи влади з метою спонукати останні до прийняття рішень в інтересах громадян, їх об'єднань або третіх осіб. Близьким до лобіювання є термін «лобістська діяльність» («лобістські дії»), під яким необхідно розуміти безпосередню взаємодію осіб з органами державної влади з метою впливу прийняття законів, підзаконних актів, політичних, адміністративних рішень тощо.

Взагалі ж лобізм можна розглядати як окремий субінститут суспільно-політичного життя, який опосередковує весь спектр відносин та понять, що виникають в процесі відстоювання громадянами та їх різноманітними об' єднаннями своїх інтересів.

Лобіювання в широкому сенсі є здійсненням впливу (будь-кого) на органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Такий вплив, як свідчить практика лобізму, здійснюється всіма методами, у тому числі і протизаконними. Загалом, лобізм є демократичним суспільним механізмом, завдяки якому кожен громадянин має право захистити свої або чиїсь інтереси. Вітчизняній та закордонній практиці лобіювання відомо багато прикладів, коли громадські організації, далекі від професійного лобізму, здійснювали успішний вплив на владні структури.

Наявність великої кількості підходів до розуміння і тлумачення політичного лобіювання, дає можливість зробити певні узагальнення, на основі яких виокремити основні концепції, що пояснюють суть та феномен лобіювання. Питання сутності, суб'єкту та об'єкту лобіювання, напрямів лобістської діяльності висвітлено в працях вітчизняних та іноземних авторів. С. Г. Дембицького, Є. Тихомирової, Д. А. Калієва, В. Ф. Нестеровича, А. П. Голдовського та інших. Незважаючи на достатньо системні дослідження, в наукових працях відсутні ґрунтовні підходи щодо виокремлення основний концепцій політичного лобіювання, а також приділено мало уваги їх порівнянню.

Характеризуючи лобістську діяльність, не можна залишати поза увагою наявність двох основних підходів до проблеми лобізму — теорію лобістського плюралізму (плюралістичний тип представництва інтересів) та теорію лобістського корпоративізму (корпоративістський тип представництва інтересів) [4,с.39]. Більшість дослідників лобізму стоїть на позиціях розгляду вказаного суспільно-політичного явища саме як плюралістичного типу представництва інтересів. Так, процес лобіювання визначається як постійний вплив конкуруючих груп інтересів на державні органи з метою донесення до владних структур своїх пропозицій з певних аспектів регулювання життя суспільства. При цьому вказана діяльність має метою досягнути позитивного результату для груп впливу. Представники, так званої, «теорії груп», зокрема А. Бентлі та Д. Труман, незважаючи на розходження в певних аспектах, солідарні в тому, що роль організованих груп інтересів зводиться до своєрідного буферу обміну між політичними інститутами та інститутами громадянського суспільства[11, с.58]. При цьому, впливовість груп інтересів залежить від їх здатності ухвалювати результативні рішення на всіх рівнях суспільства, від національного до локального[13,с.78].

Звичайно, кожна з груп впливу намагається донести до владних органів свої пропозиції та має на меті сприяти власним корпоративним інтересам, проте держава, що є сувереном, гарантує рівні можливості для груп впливу та приймає рішення, виходячи з аналізу всіх можливих варіантів, запропонованих лобістами. Вказані групи інтересів складаються спонтанно; є багаточисельними та конкурують поміж собою; не об'єднані в яку-небудь ієрархічну систему; є незалежними від держави; жодна з груп впливу не має монополії в певній сфері інтересів; досягнення мети є результатом їх конкурентної боротьби[12,с.99]. Отже, лобізм визначається як притаманний відкритому суспільству процес захисту інтересів, що відбувається шляхом конкурентного впливу на владні структури з боку зацікавлених груп, жодна з яких не посідає монопольного становища.

Теорія лобістського корпоративізму є повною противагою вищезазначеній теорії лобістського плюралізму. Вказану теорію обґрунтовували західні вчені С. Рокан, Ф. Шмітер, Г. Лембрух. Ось яким чином характеризував в 1974 році явище корпоративіського представництва інтересів Ф. Шмітер: «Неокорпоративізм є системою представництва інтересів, складові частини якої організовані в декілька особливих, примусових, неконкурентних, ієрархічно впорядкованих, функціонально різноманітних порядків, офіційно визнаних або дозволених (а інколи і просто створених) державою, яка надає їм монопольне право на представництво в своїй галузі в обмін на певний контроль за підбором і артикуляцією вимог та зобов’язань"[12,с.99]. Отже, ключовими рисами лобістського корпоративізму є наступні положення. По-перше, корпоративістські організації монопольні за своєю суттю, оскільки джерелом їх монопольного стану є держава. Держава укладає з якою-небудь групою своєрідну конвенцію (явну або тайну угоду), отримуючи в обмін на отримані групою пільги лояльність та гарантію підтримання державних інтересів[1,с.175]. По-друге, корпоративістські організації є носіями як функцій управління, так і функцій представництва. По-третє, в теорії лобістського корпоративизму держава розглядається в якості головного інструменту виявлення інтересів та об'єднання навколо них важливих суспільних груп. Держава в таких випадках, найчастіше, сама відбирає та надає певній ідеологічно надійній групі монопольне право бути представником інтересів. Звичайно, після цього, говорити про конкуренцію не має сенсу: конкуренти або ліквідувались, або долучились до вже штучно підібраної групи[8,с.24]. Фактично, якщо плюралістичний тип представництва інтересів передбачає собою конкурентний вплив на владні структури знизу, то корпоративістський тип лобіювання — це ієрархічно побудована державою неконкурентна система монопольних груп впливу.

Вважаємо, що лобізм зазначеного корпоративістського зразка притаманний державам з авторитарним політичним режимом, в яких тільки певні лояльні групи впливу мають можливість ефективно співпрацювати з владними структурами. Яскравим прикладом вказаної моделі лобіювання, на наш погляд, є сучасна Російська Федерація, адже в країні існують та взаємодіють з державними структурами виключно ті фінансово-промислові групи, що виявляють повну лояльність до діючої влади. В той же час фінансовопромислові групи, власники яких намагались підтримувати опозиційні політичні сили, фактично припинили своє існування (групи «Юкос» М. Ходорковського, «Мост» В. Гусинського, «АФК Система» та «Башнефть» В. Евтушенкова), або перешли у табір лояльних до влади (менеджер РАТ «Єдині енергетичні системи» А. Чубайс — колишній лідер «Союзу правих сил»). Що ж до країн з тоталітарним політичним режимом, то у вказаному випадку є сенс говорити лише про окремі ознаки явища лобіювання, адже держава, що контролює всі сфери суспільного життя, не має потреби укладати які-небудь угоди з групами інтересів. Зокрема, в Радянському Союзі діяли лише відомчі та регіональні групи інтересів, які самі були частиною державного механізму, а інших зацікавлених груп в умовах тоталітарної системи та майже повністю державної економіки просто не існувало.

Слід відзначити, що деякі дослідники лобізму вважають, що корпоративістський тип лобізму притаманний не тільки авторитарним країнам. В багатьох випадках корпоративістська модель є єдино можливою формою організації взаємовідносин суспільства і держави, яка дозволяє ухвалювати ефективні політичні рішення. Адже держава, здійснюючи свою політику, апріорі не може враховувати інтереси всіх груп тиску, а змушена взаємодіяти лише з тими соціальними партнерами, які мають реальну вагу в суспільстві та відповідні ресурси, спроможні мобілізувати та контролювати значні групи населення [5,с.328].

Вказана теза є справді слушною, якщо звернути увагу на країни з нестабільною політичною ситуацією та слабкою політичною владою. Дійсно, ситуація, коли «слабка» влада намагається спиратись на впливові групи інтересів, нехтуючи потребами суспільства, є типовою для багатьох країн в часи криз та суспільних трансформацій. Проте, насправді вказана модель співіснування влади та соціуму не є нормальною та призводить до значного розшарування суспільства, соціального невдоволення та протестів.

Отже, здається логічним та обґрунтованим, що при дослідженні суспільно-політичного явища лобізму необхідно виходити саме з плюралістичної моделі представництва інтересів, оскільки лобіювання розглядається автором саме як невід' ємне право громадян брати участь у державному управлінні та створювати з цією метою свої об'єднання (групи інтересів). Позитивними функціями лобізму, як невід' ємного елементу громадянського суспільства, є можливість останнього через особливі важелі здійснювати вплив на владні структури, аби ті не були ізольованими від потреб народу, який є основним джерелом влади. Монополізація ж цього впливу на державні органи якою-небудь групою позбавляє лобізм притаманних йому функцій демократичного представництва суспільних інтересів та робить його механізмом задоволення вимог корпоративних груп.

Таким чином, характеризуючи суспільне-політичне явище, що досліджується, можемо впевнено констатувати широкий спектр сфер існування лобізму та наявність багатьох підходів до його визначення.

Розуміння лобіювання як процесу легального впливу на чітко визначені законом органи державної влади й органи місцевого самоврядування з боку зареєстрованих у встановленому законом порядку осіб[7,с.192], є занадто вузьким та характеризує не весь спектр даного суспільно-політичного явища. Тим більше, що існують і неінституційні види лобіювання. Це і лобістські кіберкоаліції (коаліції лобістів, об'єднаних за допомогою Інтернет-мережі), які діють у багатьох країнах та не реєструються відповідно до законодавства про лобіювання, і, так звані, «вбудовані лобісти», тобто державні службовці і депутати, що здійснюють лобістський вплив, використовуючи владні повноваження, а також діяльність лобістів у країнах, де лобіювання юридично заборонено, наприклад, у Франції, де статті 23 та 79 Регламенту Національних Зборів Французької Республіки прямо забороняють подібну діяльність у парламенті, яка, втім, реально здійснюється[10,с.48].

До основних елементів лобізму слід віднести: суб'єкт (суб'єктів) лобіювання; об'єкт (об'єктів) лобіювання; предмет та мету лобістської діяльності, а також зміст лобістських відносин.

Суб'єкти лобістської діяльності - це актори системи соціально-політичного представництва інтересів, що чинять вплив на апарат держави. Їх можна розділити на опосередковані (групи інтересів та групи тиску) і безпосередні (лобістів).З усіх перерахованих найбільш широким поняттям є група інтересу, яка відстоює певний (соціальний, економічний, політичний, іноді культурний) інтерес. Найбільш вузьким поняттям є група тиску, яка своєю метою ставить можливість впливати на прийняті органами влади рішення. Якщо група тиску — це замовник лобістської кампанії, то лобіст — це конкретна особа, безпосередній суб'єкт лобіювання. Проте найчастіше вчені, предметом дослідження яких виступає лобістська діяльність, аналізують не безпосередніх, а опосередкованих суб'єктів лобіювання. Таким чином, в якості основного суб'єкта лобізму, тобто ключового актора лобістських відносин, виступають групи тиску. Для реалізації ними власних інтересів необхідна наявність декількох підстав, що визначають функціональну взаємодію державних органів і лобістських груп:

по-перше, специфічність інтересів суб'єктів політичного процесу;

по-друге, можливість реалізації даних інтересів, що включає близькість до особи або організації, що приймає рішення;

по-третє, наявність коштів, достатніх для всього комплексу дій, що забезпечують реалізацію даного політичного інтересу, можливість надання політичного та економічного тиску, а також інформаційні можливості з метою формування громадської думки[2,с.47].

Серед лобістів, на думку Є.Н.Мінченко, можна виділити наступні групи: політичні, соціальні, економічні, регіональні та іноземні[6]. Перераховані суб'єкти можуть бути взаємопов'язаними. У зв’язку з відсутністю чіткого розмежування між лобістськими групами їх розподіл дуже умовний.

Політичні лобісти — це, перш за все, фінансовоекономічні та соціальні групи, які домагаються необхідного впливу за допомогою участі в політичній боротьбі і передвиборчих кампаніях. У Західній Європі яскравим прикладом такого суб'єкта лобіювання є рух «Вперед, Італія!» С. Берлусконі, що виражає інтереси фінансово-промислових груп. Найбільшим представником політичного лобізму в Східній Європі є аграрне лобі, яке виступає за встановлення особливих форм кредитування сільськогосподарських робіт, надання місцевій адміністрації права контролю над державними субсидіями сільському господарству та ін.

До соціальних лобістів, в першу чергу, відносять профспілки та інші громадські організації. Їх лобістський потенціал прямо пропорційний економічному значенню галузі, яку вони представляють. Наприклад, нафтовики, шахтарі порівняно з працівниками соціальної сфери, науки, освіти володіють більшими можливостями лобіювати свої інтереси. До соціальних лобістів можна також віднести ветеранські, жіночі, молодіжні, екологічні організації. У багатьох тоталітарних і авторитарних політичних системах їх потенціал обмежений і часто залежить від особистого авторитету лідера. Однак у демократичних державах, де такі групи спираються на розгалужену мережу добровільних організацій, вони мають значні лобістські можливості.

Для економічних лобістів найбільш дієвими важелями тиску на процеси прийняття політичних рішень є економічні заходи. До цієї категорії відносять фінансово-промислові групи, корпорації та галузеві компанії, що є абсолютними монополістами в секторі збуту продукції, такі, що мають експортно-імпортну структуру, власну фінансово-банківську систему, засоби масової інформації, представників у парламенті або в політичних рухах тощо. Прикладами такого суб'єкта є різні автомобільні концерни («ТойотаМоторс», «Форд», «Фольксваген»), нафтові і газові компанії («Брітіш петролеум», «ТНК-BP», ВАТ «Німецька нафтова компанія») та інші.

Регіональні лобісти прагнуть отримати певні пільги та переваги для своїх територій. Однак лобіювання інтересів одного регіону на шкоду інтересам інших регіонів і країни в цілому неминуче призводить до негативних наслідків (різних соціальних конфліктів, економічних диспропорцій і т.д.).

Іноземні лобісти — це впливові закордонні групи тиску, національні громади. Наприклад, в США вагоме місце в політичній системі країни займають єврейське, японське, польське, арабське лобі. Всі вони намагаються впливати на процес прийняття політичних рішень та виражають інтереси своїх діаспор і країн[9].

Так, наприклад, концерн «Тойота» створив для себе вільну торгову зону в штаті Кентуккі і продає автомобілі з найменшими для себе витратами. У США зміцнюють позиції японські банки, створюються цілі «розумові центри», контролюється інвестиційний процес[3,с.51].

Аналіз суб'єктів лобістської діяльності дозволяє виділити ряд їх особливостей. Перша полягає в тому, що на практиці група тиску зазвичай враховується не сама по собі, а щодо її положення в суспільстві, можливості робити вплив і результативності цього впливу, а також внутрішнього характеру самої групи. Наприклад, монополістичні угруповання і провідні союзи підприємців, що виступають як групи тиску, можуть іноді програвати процедуру лобіювання, але це не означає, що їх роль у політичному процесі зменшується. Ступінь ефективності впливу з боку групи залежить від обстановки, політики держави на даному етапі, можливостей опозиційних до них груп.

Другою особливістю є те, що зазвичай групи тиску не займаються безпосередньо лобізмом. Наприклад, подібна практика в США носить спеціалізований характер і здійснюється за допомогою осіб, підрозділів, або організацій, орієнтованих на відносини з органами державної влади на професійній основі (окремі лобісти, юридичні фірми, агентства зі зв’язків з громадськістю та інші).

Третя особливість аналізу діяльності суб'єктів лобізму полягає в тому, що, поряд з такими загальновизнаними суб'єктами лобізму, як фінансовопромислові групи, профспілки, антивоєнні, екологічні рухи, підприємницькі союзи, іноземні лобісти, злочинні угруповання, в політичному процесі різних країн діють і особливі суб'єкти зазначеного виду відносин. Вони впливають і одночасно самі знаходяться в полі впливу інших лобістських груп, тобто виступають також і в якості об'єкта лобістської діяльності (органи державної влади).

Як політичний феномен лобізм присутній у будьякій політичній системі світу. Під лобізмом зазвичай розуміється діяльність окремих осіб або груп відносно органів державної влади з метою надання впливу від імені та в інтересах конкретного клієнта на розробку, прийняття й здійснення зазначеними органами законодавчих актів і адміністративних рішень.

Політична сутність лобізму характеризується низкою ознак:

реалізацією права кожного громадянина або групи звертатися із клопотанням до свого уряду;

поданням інтересів різних соціальних груп у процесі формування державної політики за допомогою надання впливу на органи влади, що приймають політичні рішення;

здатністю досягнення власних інтересів політичними суб'єктами в органах державної влади через структури, що лобіюють, особливо тоді, коли оформляється усвідомлення індивідами, групами, інститутами власних інтересів.

Лобізм як інститут політичної системи виконує безліч різноманітних функцій. Серед них найбільше значення мають: інформаційна, функція заміщення представництва, упорядкування плюралізму громадської думки, посередництва між громадським суспільством і державою й ін. Специфіка, що визначає становлення й розвиток інституту лобізму, залежить від політичної культури суспільства, стану економіки держави, його політичного режиму тощо.

Як суб'єктів лобіювання найчастіше розглядаються групи тиску або лобістські групи; у ролі об'єктів виступають органи законодавчої й виконавчої влади. Однак залежно від типу політичного режиму ступінь впливу на них різна. Що стосується предмету лобіювання, то необхідно відзначити, що він визначається інтересами лобістської групи й, як правило, виступає у вигляді ресурсу, проблеми або позиції.

Дослідження основних типів лобізму, а також структурної організації лобістської діяльності дозволило зробити висновок про наявність чотирьох моделей лобізму, що реалізуються на сьогодні у світовій практиці (інституціональної плюралістичної, інституціональної корпоративної, неінституціональної корпоративної, квазіінституціональної корпоративної) і двох теоретичних моделей (неінституціональної плюралістичної та квазіінституціональної плюралістичної).

Суб'єктно-інституціональна специфіка лобістської діяльності визначена основними типами представництва інтересів: плюралістичним, корпоративним, кланово-корпоративним. Для сучасної України характерне домінування корпоративного типу представництва інтересів, модифікованого специфікою посткомуністичного трансформаційного процесу. Кризи легітимності, нав’язаний негативний консенсус еліт, дефіцит демократичних акторов і інші особливості, пов’язані з міжрежимним переходом стимулювали обмеження числа суб'єктів лобіювання й сприяли становленню в Україні квазіінституціональної моделі лобізму.

Список використаних джерел

• 1. Каляев Р. Х. Цивилизованный лоббизм как адекватная модель взаимоотношений национального бизнеса и государства // Вестник Российской нации. — 2009. — Т.8. — № 6. — С. 175.
• 2. Коженко Я. В. Особенности институционализации лоббизма в современной России // Юристь-Правоведъ. — 2006. — № 3. — С. 47.
• 3. Костяев С. С. Формы бюджетного лоббизма в США // Мировая экономика и международные отношения. — 2007. -№ 10. — С. 51.
• 4. Леви Д. А. Современное лоббирование в Европейском Союзе: в поисках общих ценностей и точек соприкосновения [Текст] / Д. А. Леви. — СПб: Сезам-принт, 2009.
• 5. Мамедханлы А. А. Лоббизм и его роль в политической системе // Современные гуманитарные исследования. — 2009. — № 3. — С. 328−330.
• 6. Минченко Е. М. Современные тенденции в технологиях лоббизма. -URL:http:///www.stratagema.org/lobbizm.php?nws=10 851 438 839 772 354 655
• 7. Нестерович В. Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України [Текст]: [монографія] / В. Ф. Нестерович; Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. — Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. — 752 с.
• 8. Проблеми легітимації інституту лобіювання в Україні та шляхи їх розв’язання [Текст]: [матеріали громад. обговорення, м. Київ, 12 жовт. 2009р.] / Департамент конституційного та адміністративного права, Програма сприяння Парламенту II; авт.- упоряд. В. Федоренко [та ін.]; заг. ред. В. Федоренко. — К.: СПД Москаленко О. М., 2009.
• 9. Рязаев В. Этнический лоббизм: танцы на льду. -URL: http://www.stratagema.org/arclob.php
• 10. Сиротенко С. П. Нормативно-правовое регулирование лоббизма (российский и зарубежный опыт): монография / С. П. Сиротенко; под ред. С. А. Комарова. — СПб.: Юридическийин-т, 2010.
• 11. Bentley A.F. The process of government; a study of social pressures / A.F. Bentley; [new ed., with introd. by H.T. Davis]. — Evanston: Principia Press of Illinois, 1949.
• 12. 12. Schmitter Ph. Still the Century of Corporatism? / Ph. Schmitter // The Review of Politics. — 1974. — Vol.36. — P.99.
• 13. Truman D.B. The governmental process; political interests and public opinion / D.B. Truman. — 2-d ed. — New York: Knopf, 1971.