Сепаратизм як феномен соціального буття епохи модерну

Сепаратизм як феномен соціального буття епохи модерну

На сучасному етапі розвитку міжнародного співтовариства однією з головних небезпек стабільності системи міжнародних відносин стає сепаратизм, який породжує чисельні конфлікти та створює напругу у багатьох регіонах світу. Дослідження історії появи сучасного сепаратизму, так само як основних передумов та причин його виникнення, дає змогу глибше зрозуміти його сутність та шляхи подолання такого явища.

Актуальність цієї проблеми для України обумовлюється передусім інтересами її цілісності та національної безпеки, яким загрожує активні та пасивні прояви сепаратизму в певних частинах її території. Для запобігання соціальній напруженості та територіальним втратам, Україні необхідно активно протидіяти поширенню сепаратизму на різних доступних для неї рівнях. Для цього вкрай важливо мати об'єктивне розуміння передумов та причин його виникнення.

Слід відзначити, що проблема сепаратизму давно цікавить представників української наукової думки. Серед науковців, які останнім часом займалися даною проблемою, можна відзначити М. Вівчарик, Г Перепелицю, Ю. Римаренко, С. Римаренко, В. Дівак, С. Савойську, О. Кривицьку та інших.

Метою даної роботи є дослідження процесу становлення сучасного значення поняття сепаратизму та явища епохи модерну, які на це впливали.

Поняття сепаратизму відоме науці давно, але воно не завжди позначало одні і ті самі явища і пройшло певний шлях свого становлення. Історично поняття сепаратизму спочатку характеризувало прагнення певних релігійних спільнот вийти з-під контролю церковної ієрархії. Першим прикладом можна вважати рух частини англійських християн за незалежність від англіканської церкви, проти впливу світських чинників на церковні справи тощо. Сепаратисти виступали за ідею автономії парафіяльних громад як помісних церков Це явище отримало назву конгрегаціоналізм, його відомим прихильником пізніше став Олівер Кромвель. Одна з груп сепаратистів переселилась з Англії в Голландію у 1608 році, а 1620 року частина з них осіла в Плімуті, штат Массачусетс, і заклала традицію незалежних помісних церков майбутніх Сполучених Штатів Америки.

Примітно, що в цьому значенні поняття сепаратизму використовувалося досить довго. Наприкінці 19 ст. воно все ще визначається як «прагнення до відокремлення в питаннях віри» [2, с. 288]. Втім, у словнику іноземних термінів, що увійшли до складу російської мови (видання 1910 року), А.Н. Чудінов вже осмислює політичний аспект даного явища і визначає сепаратизм як «прагнення відділятися від більшості; відщепенство у справах віри чи політичних, розкол, єресь» [11, с. 789].

Зрозуміло, що окрім конфліктів у сфері релігії сепаратизм живиться протиріччями і в інших сферах суспільного життя — питання мови, культури, економічного розвитку також відіграють значну роль. Оскільки на даному етапі розвитку людства вищою формою організації суспільної влади, що опікується цими та іншими сферами суспільних відносин, є держава, сепаратизм починає розумітись як політика та практика відособлення від держави для реалізації інтересів відповідних груп. На думку автора, явище сучасного сепаратизму тісно пов’язане з такими історичними процесами модерної епохи як становлення державного суверенітету (особливо інституту державної території), формування націй та національних держав, закріплення на міжнародному рівні принципів права націй на самовизначення та територіальної цілісності держав.

В епоху модерну відбулася важлива трансформація організації суспільної влади, яка полягала у її деперсоніфікації. У Середньовіччі suprematis чи suprema potestas (з лат. «вища влада», ці поняття стоять в одному етимологічному ряді з суверенітетом [5, с. 84]) по суті, до певного часу реально не існувала. У період феодальної роздробленості правителі країн Західної Європи були залежними від власних васалів. Основна маса феодалів (ар'єр — васалів) не підкорялася королю, як, втім, і іншим найбільшим феодалам, бо діяв принцип: «васал мого васала — не мій васал» [4, с. 217]. Зрозуміло, що така розпорошеність влади не сприяла ефективному управлінню ресурсами всередині держав, робила вкрай хитким становище монархів, спричиняла свавілля та недотримання правових норм. Визрівала необхідність появи обґрунтування верховної влади в державі.

Важливим фактором стало зміцнення ролі Римської церкви. У Середні віки влада володарів в Європі була обмежена Католицькою Церквою. Як вважають деякі дослідники, вже наприкінці XI ст., коли папа Григорій VII оголосив державу «справою диявола і творінням гріха», маючи на увазі, що лише Церква може освятити її, був запущений той процес, який привів до руйнування всієї тогочасної системи міжнародних відносин: реакцією на спроби повністю підпорядкувати державу Церкві стала розробка концепції держави як суто світської установи. Інші автори вважають, що фатальну роль зіграли спроби перетворити католицький світ на універсальну державу (імперію), незалежно від того, робилися вони папами, чи імператорами Священної Римської імперії [10, с. 57−58].

Сам термін «суверенітет» був введений в науку Жаном Боденом і розумівся ним як необмежена та безстрокова верховна влада монарха в державі, яка належить йому в силу його природних прав [12]. Таке визначення мало на меті обґрунтувати необхідність обмеження впливу Римської церкви на ведення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики держав Західної Європи.

Противагою церковній владі мав стати суверен. Таким виступав король, імператор — людина, яка отримувала повноту влади за фактом свого народження. Слід також зазначити, що для Бодена, як і для його послідовника Шарля Луазо, суверенітет був пов’язаний не з особою правителя, не важливо, наскільки високого рівня, але з самою державою. Суверен — це той, хто діє не для власного блага, а для блага держави, Res Publica [15, с. 463−464].

З часом відбувається зміна поглядів на джерела державної влади, суверенітету та їх функцій. У феодальний період влада Церкви та монархів розумілась як така, що походила від Бога, а тому її легітимність була поза обговоренням. Розвиток соціальних відносин, зумовив появу нових поглядів на цю проблему. Новим джерелом суверенітету був визнаний суспільний договір, учасниками якого є громадяни, але не кожен окремо, а колективно — як єдиний народ.

У 17 ст. Томас Гоббс виводив появу держав з укладення суспільного договору, яким окремі індивіди обмежили свої певні природні права на користь вищого суверена — абсолютного монарха задля захисту себе від «війни усіх проти всіх», а також, з метою регулювання нормальної соціальної взаємодії [3].

Жан-Жак Руссо заперечував уособлення суверенітету в монархові, а натомість розробив концепцію народного суверенітету, за якою необмежена та невідчужувана повнота влади в державі належить «колективній істоті», абстрактному народу, який стає таким при укладанні первинного суспільного договору. «Подібно до того, як природа наділяє кожну людину необмеженою владою над усіма частинами його тіла, суспільна угода дає політичному організму необмежену владу над усіма його членами, і ось ця влада, яку направляють загальною волею, носить, як я сказав, ім'я суверенітету» [6, с. 220−221]. Концепція народного суверенітету Руссо, яка виводить джерело влади в державі від народу, на думку багатьох дослідників, мала свої недоліки. У контексті даної роботи важливо звернути увагу на доробок Емануеля-Жозефа Сійєса, який вважав, що якщо абстрактна воля народу не може бути представленою, то воля нації - цілком може. Тому мову потрібно вести не про суверенітет народу, а про суверенітет нації, яка являє собою не тільки територіальне об'єднання, а й джерело закону. На думку Сійєса, мета народних зборів може обмежуватись питаннями загальної безпеки, загальної свободи та суспільних проблем. Приватні справи, зрозуміло, з цього списку виключаються [7, с. 149−217].

Важливо звернути увагу на те, що з часом поняття суверенітету почало включати в себе повноту влади на певній території. Саме з прив’язкою до певної визначеної території держав гарантувався суверенітет Вестфальським договором 1648 року, який заклав підвалини формування сучасних національних держав.

Отже, поява суверенітету у його сучасному розумінні тісно пов’язана із зародженням політичних спільнот та специфічним ставленням населення країн до території, на якій вони проживали, як до державної. Поширення державної влади на чітко визначені території сприяло її інституціоналізації. Ці процеси супроводжувалися мовною, культурною, релігійною уніфікацією, що закладало основи модерної національної ідентичності. Водночас до складу держав, як правило, внаслідок війн або політичних уній нерідко включались території релігійних та етнічних меншин, і держави не завжди були в змозі (чи мали пріоритетом) задовольняти їх інтереси. Це могло спонукати меншини до відділення — або з метою приєднання до країни, де їх співвітчизники та/ або одновірці складають панівну більшість, або з метою створення власної незалежної держави.

Отже, у контексті дослідження сепаратизму важливо розглянути процеси формування націй, розмежування держав за національним критерієм, та феномен націоналізму як однієї з рушійних сил утворення таких держав.

Е. Сміт у своєму дослідженні «Національна ідентичність» намагався з’ясувати умови та фактори формування перших націй на теренах Європи. На його думку, на націогенез 19−20 ст. великий вплив мали приклади таких країн як Англія, Франція, Іспанія, Голландія та Швеція. Історично склалось так, що відносно ранній розвиток націй у цих державах збігся з низкою революцій у сферах урядування, економіки та культури. Саме тому виникла і знайшла багатьох прихильників думка, що фактично ці держави своєю внутрішньої політикою створили відповідні нації, зокрема, уніфікація врядування, оподаткування, військової служби поширення громадянських прав та еволюція внутрішньої інфраструктури збільшили число комунікаційних мереж, змогли об'єднати населення різних частин держави спільною ідентичністю і дали можливість широким верствам у той чи інший спосіб брати участь в національній політиці. Приклад цих держав, безумовно, сприяв формуванню націй в інших країнах, але разом з тим Е. Сміт відзначає, що поява перших націй відбувалась не тільки внаслідок відповідної діяльності названих держав та їх глибокому проникненню у життя суспільства. Варто також враховувати й інші процеси. Першим з них автор називає розвиток капіталізму та рух до ринкової економіки, які детермінували збільшення торгівельного обороту, нагромадження капіталу та ріст багатих міських центрів. Внаслідок цього з’явився активний стан буржуазії. Другим фактором Сміт називає культурно — освітню революцію. Послаблення церковного впливу на освітню сферу в результаті реформаційних процесів уможливило появу та розвиток світських навчальних закладів, гуманізму, сприяло посиленню ролі інтелігенції в суспільному житті і поширенню письменності та просвіти у широких народних верствах. Таким чином, Сміт вбачає у цих трьох революціях — адміністративній, економічній та культурній — основні фактори формування націй, оскільки вони сприяли інкорпорації до складу титульного етносу етнічно різнобарвного населення різних регіонів держави, а також залученню до активної політичної діяльності середніх, а згодом і нижчих класів суспільства.

Також, Е. Сміт аналізує появу національних держав в результаті імперської політики, перетворення колоній на незалежні держави, а також формування так званих «громадянських націй». Велике значення приділяється самому феномену націоналізму, який не дає відповідь на питання, які саме групи можуть перетворитись на нації, але, на думку автора, дає можливість визначити коли і де такі нації починають своє формування, коли починається формування руху за створення національної держави [8, с. 224].

Конструктивістський підхід загалом вважає нації штучно створеним продуктом, на формування якого впливали інтелектуальні еліти — вчені, письменники, політики, ідеологи. Процес формування нації американський дослідник Б. Андерсон вбачає досить туманним, формування національної свідомості у народів він пов’язує з такими факторами, як винахід книгодрукування, езотеризація латинської мови, вплив Реформації, повільне і географічно нерівномірне поширення окремих народних мов. При формуванні нації основну роль відіграє націоналізм, що виконує три основних завдання: «націоналізує» народи, створює національну історію та національну територію, окреслюючи її як власність нації, її життєвий простір [1]. Про рушійну силу націоналізму у формуванні націй, а як наслідок — національних держав згадує і Е. Геллнер, відзначаючи, що «…Націоналізм не є пробудження націй до їх самосвідомості; він відкриває націю там, де вона не існувала» [13, р. 169]. Питання про те, коли власне зароджується націоналізм як явище також є доволі спірним. Згаданий Е. Сміт вказує, що «було б помилкою стверджувати, що всі історики сходилися в думках щодо „дати народження“ націоналізму. Кон пов’язував її з Англійської Революцією, Коббан вказував на кінець XVIII століття, після поділів Польщі та Американської Революції, тоді як Кедурі визначив її 1807 роком, датою появи „Промов до німецької нації“ Фіхте. Проте більшість дослідників погоджувалися з тією точкою зору, що Французька Революція була тією подією і періодом в історії, коли націоналізм вперше проявив себе повною мірою. Таким чином, вони міцно асоціювали націоналізм з громадянськими і демократичними рухами того часу в Європі» [9, с. 47]. Націоналізм обстоює ідею права народів (націй) на утворення власних національних держав. Так, Е. Геллнер обстоює тезу, що кордони держав в ідеалі мають збігатися з межами проживання народів [14].

Можемо сказати, що формування націоналізму з одного боку сприяє утворенню національних держав, а з іншого — стає основою сепаратизму для народів, які дискриміновані у праві на створення власного державного утворення або розділені територіями інших держав.

Моноетнічних держав вкрай мало, а історичне державотворення та встановлення кордонів не завжди враховувало реальне розселення етносів та народів. Вже згадувалось, що не всі держави здатні (чи мають бажання) задовольняти інтереси національних груп, що проживають на їх території. Яскравим прикладом цього став процес деколонізації Африки, коли різнорідні, часто ворогуючі між собою та не об'єднані спільною національною ідентичністю групи етносів опинялись під суверенітетом одних держав, оскільки для поділення кордонів країн континенту міжнародним співтовариством часто обирався географічний принцип. Як наслідок — міжетнічні конфлікти, громадянські війни, сепаратистські рухи, геноцид. Іншим прикладом слугує поділ території Індії та Пакистану при наданні їм незалежності. Лінія Маунбеттена не змогла задовольнити ні місцеве населення, ні владу новостворених держав. Як наслідок обидві новостворені держави зіткнулись з рядом сепаратистських рухів на своїй території (сикхський, кашмірський, нагзький, гуркхський та інші в Індії, пуштунський, белуджський, синдський та інші в Пакистані).

При розгляді становлення сучасного сепаратизму варто також розглянути проблему співвідношення принципів самовизначення народів (націй) та територіальної цілісності держав, а також практику міжнародного співтовариства щодо їх реалізації.

Теза про право народів на самовизначення в міжнародному дискурсі набула поширеності після Першої світової війни, в результаті якої відбувся розпад Німецької, Австро-Угорської, Російської та Османської імперій. Охоче відстоював цю ідею американський президент В. Вільсон, на думку якого національні держави повинні формувати новий світовий устрій. Майданчиком для координації міжнародних відносин мала стати Ліга Націй — перша міжнародна організація яка мала амбіції стати універсальною. Втім, беззаперечним є той факт, що далеко не всі європейські народи за результатами післявоєнних договорів і домовленостей отримали незалежність та власні суверенні держави. Застосування принципу національного самовизначення після Другої світової війни, коли він був закріплений в Статуті ООН, неодноразово призводило до негативних наслідків з причин, описаних вище, наприклад, у рамках процесу деколонізації. Також, відсутність єдиного механізму визначення готовності певного народу чи етнічної групи мати власну державність та міжнародної законності подібних претензій надихає сепаратистські групи до боротьби.

У міжнародному праві також закріплений принцип територіальної цілісності держав (у Статуті ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 року). Практика його дотримання вказує на непослідовність міжнародного співтовариства у його тлумаченні та співвідношенні з принципом самовизначення народів та націй. Розділення сфер впливу та намагання світових лідерів забезпечити власні інтереси та позиції своїх союзників призводило до ситуації, коли критерієм міжнародного визнання територіальних змін та легітимності появи нових державних утворень ставала позиція з цього питання країн-центрів сили (Косово, Палестина). З іншого боку, відсутній механізм міжнародного контролю за територіальною цілісністю держав (Абхазія, Осетія, Крим, т.зв. ДЫР, ЛНР).

Таким чином, на основі проведеного аналізу можемо зробити наступні висновки:

• — Поняття сепаратизму хоч і почало використовуватись в науці досить давно, але не завжди позначало одні і ті самі явища суспільного буття і пройшло певні етапи свого становлення;
• — Дослідження історичних джерел дає підстави казати про появу сучасного сепаратизму в епоху модерну. Даний процес тісно пов’язаний з такими історичними процесами модерної епохи як становлення державного суверенітету (особливо інституту державної території), формування націй та національних держав, закріплення на міжнародному рівні принципів права націй на самовизначення та територіальної цілісності держав.

Список використаних джерел

сепаратизм нація модерн суверенітет.

• 1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. — К., 2001. — 272 с.
• 2. Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания. — СПб.: Просвещение, 1896. — Т.17. — 798 с.
• 3. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского. Соч.: В 2 т. — М., 1991. — Т.2. — 590 c.
• 4. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. — М.: Издательская группа ИНФРА М — НОРМА, 1997. — 480 с.
• 5. Мише П. Суверенитеты в неустойчивой среде // Коммунист. — 1991. — № 13.
• 6. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре. — М.: Канон — Пресс-Ц, 1998. — 416 с.
• 7. Сийес Э.-Ж. Что такое третье сословие? // Аббат Сийес: от Бурбонов к Бонапарту. — СПб.: Алетейя, 2003. — 224 с.
• 8. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — 224 с.
• 9. Смит Э. Национализм и модернизм: Критический обзор современных теорий наций и национализма. — М.: Праксис, 2004. — 464 c.
• 10. Филиппов А. Суверенитет // Апология. — 2005. — Май. — № 3.
• 11. Чудинов А. Н. Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. — СПб.: Издание В. И. Губинского, 1910. — 1004 с.
• 12. Bodin Jean. Book 1 // Six Books of the Commonwealth — Les six livres de la Rйpublique / Abridged and translated by M.J. Tooley. — Oxford: Basil Blackwell Oxford, 1955. — 256 p.
• 13. Gellner E. Thought and Change. — Chicago: University of Chicago Press, 1965. — 224 p.
• 14. Gellner Ernest. Nations and Nationalism. Ithaca. — NY: Cornell University Press. 1983. — 208 p.