Розробка економічної моделі виробництва деталі підлога передня

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНІЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ІНФОРМАЦІЇ, БІЗНЕСУ І ПРАВА Курсова робота З предмету: Економіка підприємства Тема: «Розробка економічної моделі виробництва деталі підлога передня»

Виконала:

студентка ІІ-го курсу, групи Ф-091

Сак Ірина Перевірила: Парубець Олена Миколаївна М. Чернігів 2011 р.

Зміст

Вступ

1. Теоретичні аспекти визначення собівартості продукції праці

1.1 Види собівартості продукції

1.2 Кошторис витрат на виробництві та калькуляція собівартості продукції

1.3 Напрямки зниження собівартості продукції

2. Методика проведення розрахунків

2.1 Розрахунок ресурсних моделей виробництва

2.2 Розрахунок витрат на виробництво

2.3 Розрахунок ціни продукції, прибутку і рентабельності підприємства

2.4 Розробка заходів щодо їх покращення

3. Проектний розділ Висновок собівартість витрата калькуляція затрата

Вступ

Тема курсової роботи: є «розробка економічної моделі підлога передня». Актуальність теми — розробка економічної моделі, що впливає на її ефективність. Предмет — дослідження економічної моделі виробництва. Об'єкт — підлога передня. Метою роботи є розробка економічної моделі виробництва деталі, розкриття сутності процесу зниження собівартості продукції на промисловому підприємстві та калькуляції.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні

завдання:

дати оцінку особливостям формування собівартості товарної

продукції;

визначити напрямки зниження собівартості та її складових;

дослідити процес планування собівартості продукції;

розрахувати на практичних даних калькуляцію собівартості

продукції промислового підприємства;

рентабельність виробництва, продукції;

розрахунки ціни продукції і рентабельності підприємства;

розрахунки потреби в кадрах;

розрахунки кількості і вартості робочих місць;

розрахунки в площі та об'ємі ;

розрахунки амортизаційних відрахувань;

розрахунки витрат на сировину і матеріали;

розрахунки на електроенергію;

розрахунки виробничих виробників;

розрахунки: річний фонд з/п допоміжних робітників, керівників, спеціалістів, службовців;

розрахунки на оплату праці.

1. Теоретичні аспекти визначення собівартості продукції праці

У процесі господарської діяльності підприємство витрачає певні види ресурсів, пов’язані з підготовкою виробництва, безпосередньо процесом виробництва та реалізацією продукції. Для визначення витрат на підприємстві використовується термін собівартість продукції, до якої зараховують поточні витрати на її виробництво та збут, виражені у грошовій формі.

Собівартість продукції є одним з найважливіших показників діяльності підприємства, який комплексно характеризує сутність використання усіх ресурсів, рівень технічного розвитку виробництва, досконалість системи управління та значною мірою визначає кінцеві результати діяльності підприємства — прибуток та рентабельність.

Собівартість як економічний показник використовується для:

— оцінки рівня господарювання підприємства та його структурних підрозділів;

— контролю за ефективністю витрачених ресурсів;

— визначення економічної ефективності інвестиційної та інноваційної діяльності, впровадження заходів щодо забезпечення більш ефективного процесу господарювання;

— розробки і встановлення цін на продукцію (роботи, товари і послуги);

— визначення економічної доцільності та вигідності здійснення підприємницької діяльності за різними об'єктами господарювання.

Розрахунки собівартості продукції використовуються для визначення: ціни продукції; потреб в оборотних коштах; економічної ефективності окремих організаційно — технічних заходів та виробництва в цілому; планування прибутку тощо.

Для інженера — конструктора чи технолога, організатора виробництва важливо знати склад витрат на виготовлення продукції, щоб при виконанні своїх функціональних обов’язків передбачати можливі наслідки впливу інженерних рішень на собівартість продукції. Тому інженер повинен вміти визначати собівартість виробу на різних стадіях розробки та виробництва нового виробу, знаходити можливі шляхи зниження окремих статей витрат. Витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості та прибутку. Віднесення до собівартості продукції тих чи інших витрат має принципове значення, оскільки від цього залежить величина прибутку, що залишається підприємству, та величина коштів, які надходять до бюджетів різних рівнів і цільових фондів. У зв’язку з цим продукції, приймаються на державному рівні та регулюються законами України і постановами Кабінету Міністрів. [За книгою В. Г. Герасимчука та А. Е. Резенплентер]

1.1 Види собівартості продукції

Собівартість продукції - це грошова форма витрат на підготовку її виробництва, виготовлення і збут. [За книгою Тюріної Н. М.]

По етапах формування витрат залежно від міри готовності, місця їх здійснення і об'єму розрізняють собівартість продукції технологічну, цехову, виробничу і повну. Технологічна собівартість — це сума витрат на здійснення технологічного процесу виготовлення продукції, за винятком витрат на купувальні деталі і вузли. У технологічну собівартість входять такі витрати: на сировину, матеріали, паливо, енергію; технологічні потреби; заробітну плату виробничих робітників з нарахуваннями; технологічне обслуговування, ремонт і амортизацію устаткування, покупку інструментів і пристосувань, змащувальних, охолоджуючих і обтиральних матеріалів. Цехова собівартість включає всі витрати цеху на виробництво продукції: технологічну собівартість; вартість напівфабрикатів і послуг інших підрозділів; витрати на купувальні комплектуючі вироби; витрати на управління і обслуговування виробництва в межах цеху. Виробнича собівартість є сумою витрат підприємства на виробництво продукції і включає цехову собівартість і загальногосподарські витрати по підприємству (на вміст адміністративно-технічного персоналу підприємства; амортизаційні відрахування від вартості будівель і споруджень загальногосподарського призначення, їх вміст і ремонт; витрати на охорону праці і техніку безпеки; на дослідницькі і дослідно-конструкторські роботи; на підготовку кадрів, відрядження; обов’язкові платежі — страхування майна, платежі за забруднення природного середовища і ін.). Повна собівартість є сумою витрат підприємства на виробництво і збут продукції по видах і відрізняється від виробничої на величину позавиробничих (комерційних) витрат, пов’язаних з реалізацією продукції. До них відносяться витрати на вивчення ринку, рекламу продукції, тару, упаковку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків і тому подібне Повна собівартість обчислюється лише по товарній (реалізованою) продукції. Вона служить базою ціни товару і її нижнім кордоном для товаровиробника. Якщо розраховується ціна одиниці продукції для окремого підприємства, то початковою є індивідуальна собівартість. При визначенні ціни одиниці продукції, що виготовляється на декількох підприємствах, об'єднаних в корпорацію або холдингову компанію з централізованим розрахунком цін, враховується, що рівні індивідуальної собівартості на різних підприємствах можуть істотно розрізнятися внаслідок відмінності їх техніко-економічних рівнів. В цьому випадку використовують показник середньогалузевої собівартості продукції конкретного вигляду, який розраховують по формулі зваженої середньої арифметичної величини. По функціях в процесі управління і планування розрізняють собівартість кошторисну і нормативну. Кошторисна собівартість обчислюється на основі тимчасової технології і по укрупнених нормах використання робочого часу, обладнання і матеріалів. Вона необхідна для обгрунтування разових або тимчасових цін на продукцію. Нормативна собівартість визначається на основі технології, що діє, і нормативного методу обліку виробництва, тобто виходячи з рівня тих, що діють на підприємстві на початок кожного місяця норм витрати сировини, матеріалів, палива, енергії всіх видів (електроенергії, води, пари, стислого повітря і т. п.), купувальних напівфабрикатів, відрядних розцінок по заробітній платі, посадових окладів, норм обслуговування устаткування.

Є такі види собівартості продукції:

1. Залежно від часу формування затрат:

а) планова;

б) фактична;

в) нормативна;

г) кошторисна.

2. Залежно від тривалості розрахункового періоду:

а) місячна;

б) квартальна;

в) річна.

3. За складом продукції:

а) товарної продукції;

б) валової продукції;

в) реалізованої продукції;

г) незавершеного виробництва.

1.2 Кошторис витрат на виробництві та калькуляція собівартості продукції

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис складають на основі виробничої програми підрозділу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ресурси.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого Міністерством фінансів України від 31 грудня 1999 року № 318, особливе значення у класифікації витрат належить класифікації витрат за економічними елементами. Згідно з цим Положенням собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартість продукції, реалізованої у звітному періоді, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормових виробничих витрат. До виробничої собівартості продукції включаються прямі матеріальні витрати; витрати на оплату праці; інші прямі витрати; загальновиробничі витрати. Кошторис виробництва, узагальнюючи по елементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для аналізу факторів формування та зниження собівартості продукції. Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. На стадії прогнозних оцінок величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період. Кошторис (бюджет) виробництва — це план випуску продукції в натуральному виразі. Його складають, виходячи з бюджету продаж з врахуванням виробничих потужностей, збільшення і зменшення запасів, а також величини зовнішніх закупок. Кошториси складаються в цілому на рік зі щоквартальною (чи щомісячною) розбивкою. Розрізняють два підходи до розрахунку кошторисів:

1. Розробка кошторису з «нуля». Застосовується у випадку, якщо проектується нове підприємство чи підприємство змінює профіль роботи.

2. Планування від досягнутого. Застосовується у випадку, якщо профіль роботи підприємства не змінюється.

При складанні кошторисів використовуються різноманітні методи:

· нормативний

· розрахунково-аналітичний

· балансовий

· оптимізації

· моделювання Нормативний метод планування є найпростішим методом. Маючи норму (норматив) і об'ємний показник, можна легко розрахувати плановий показник. Сутністю балансового методу є узгодження обсягу затрат і джерел розширення ресурсів (доходів). Балансовий метод застосовується передусім при плануванні розподілу прибутку та інших фінансових ресурсів, плануванні потреби в надходженні коштів до фонду накопичення, фонду споживання тощо. Сутністю методу оптимізації при складанні кошторису є багатоваріантність. З декількох кошторисів обирається найкращий з точки зору мінімальних затрат чи максимального одержаного ефекту (результату).

Сутністю методу моделювання є аналіз функціональних зв’язків між різними елементами процесу виробництва. Наприклад, моделюється залежність прибутку від рівня затрат і обсягу реалізації продукції (виручки). Кошторис витрат — це плановий розрахунок витрат на всі потреби підприємства за певний проміжок часу (як правило, рік). Такий кошторис дає можливість визначити потреби підприємства у кожному виді ресурсів (сировині, матеріалах, паливі, фонді заробітної плати тощо).

Кошториси витрат підрозділів розробляються на основі їх виробничих програм, норм витрат ресурсів. Варто наголосити, що за умов нестабільної виробничо-збутової діяльності підприємства для виробничих підрозділів основного виробництва доцільно встановлювати кошториси витрат на виконання окремих замовлень (угод), а нормативи витрат — на одиницю обсягу виробництва продукції (робіт, послуг). Діяльність виробничих допоміжних підрозділів має комплексний характер, складніший ніж для основних підрозділів. Іноді він є настільки складним, що скласти загальний кошторис для цих підрозділів практично неможливо. У таких випадках уважають за доцільне обчислювати витрати за кожним видом діяльності, на основі визначення нормативів витрат на виконання окремих робіт (замовлень).

1.3 Напрямки зниження собівартості продукції

В умовах формування цін під впливом ринку одним з головних чинників підвищення обсягу прибутку підприємства стає зниження собівартості продукції. Зниження собівартості виробу може бути досягнуто як під час розробки, так і в процесі виробництва машин, приладів, устаткування. Тому для інженерів важливо знати можливі способи зниження собівартості на різних стадіях життєвого циклу виробу.

Інженери — розробники (проектувальники)виробів та інженери — технологи, що приймають інженерні рішення, можуть впливати головним чином на прямі витрати, тому особливу увагу під час проектування слід приділити саме цим статтям витрат. Шукаючи резерви зниження собівартості виробу, доцільно розглянути кожну статтю калькуляції та визначити можливі шляхи зниження собівартості. Більш прискіпливо треба розглядати статті, які мають найбільшу частку у складі витрат. Шукаючи резерви зниження собівартості виробу, доцільно розглянути статтю калькуляції та визначити можливі шляхи зниження собівартості. Більш прискіпливо треба розглядати статті, які мають найбільшу частку у складі витрат. На машинобудівних та приладобудівних підприємствах найбільші витрати пов’язані з матеріалами та покупними виробами. Економію матеріальних ресурсів можна досягнути за рахунок зменшення витрат матеріалів, заміни дорогих матеріалів дешевими, скорочення витрат на придбання і транспортування матеріалів. На підприємствах, де виготовляють трудомістку продукцію, більше уваги треба приділяти підвищенню продуктивності праці. Енергомістка продукція потребує постійної уваги з погляду зменшення витрат палива, електроенергії та енергоносіїв. Економію витрат можна забезпечувати технічними та організаційними рішеннями. Технічними рішеннями є:

— удосконалення конструкції виробів;

— упровадження нової техніки і технології, механізація та автоматизація виробничих процесів.

До організаційних рішень належать:

— упровадження прогресивних методів організації виробництва;

— удосконалення організації праці з метою підвищення її продуктивності;

— удосконалення управління виробництвом;

— поглиблення спеціалізації та кооперування виробництва та інші напрямки, які забезпечують зниження собівартості продукції.

Ефективним методом пошуку шляхів зниження собівартості виробів є функціонувально — вартісний аналіз. Функціональний підхід передбачає абстрагування від існуючого інженерного рішення, відділення функцій, які виконує виріб, та пошук альтернативних варіантів виконання функцій з меншими витратами. Під час функціонального — вартісного аналізу (ФВА) треба передусім з’ясувати: що являє собою виріб, функцією якого необхідно здійснити з мінімальними витратами; яку функцію він виконує; які фактичні витрати на виконання цієї функції; які максимально можливі витрати на реалізацію цієї функції; якими іншими способами можна здійснити функцію; які будуть витрати на її здійснення.

Мета ФВА — привернути увагу конструкторів та технологів до тих функціональних частин виробу, у яких є диспропорції між важливістю виконуваних функцій, якістю та витратами на їх здійснення для того, щоб виявити зайві витрати, причини їх виникнення та знайти резерви зниження собівартості виробу. Разом з тим залучення споживача, причому масового, становить для виробника стандартних товарів життєво важливу необхідність. Ні для кого іншого так не страшне недовантаження потужностей, як для великого підприємства. Величезні виробничі й збутові потужності, значні витрати на науку й техніку — основа його могутності. Але вони ж загрожують розорити фірму у випадку серйозного зниження обсягів виробництва. Справа — у колосальній величині вкладених коштів. Якщо витрати не будуть розподілятися на величезні обсяги продукції то вже знайомий нам механізм фіксованих витрат зробить продукцію великого підприємства неконкурентоспроможною. Вирішення проблеми залучення споживача й, таким чином, завантаження потужностей великі підприємства знаходять у «підкупі» споживача, коли змушують його забути про свої претензії до стандартного товару заради його достоїнств. Ресурсом тут є ефективність великого виробництва. До числа стимулів для споживача належать: низькі ціни, добра якість продукту й сервісу, повнота асортиментів.

Опираючись на низькі витрати, велике підприємство може встановити привабливі ціни. Так, у свій час Генрі Форд висунув шокуючий принцип: покупець вільний вибрати фордовську машину будь-яких кольорів, якщо погодиться, щоб вона була чорною. Форд пропонував дуже пристойний автомобіль за низькою ціною, але вибір з усієї палітри фарб чорних кольорів теж був прямо пов’язаний з дешевиною автомобілів. У ті роки тільки чорна фарба могла швидко сохнути на повітрі й, отже, не потребувала дорогих сушильних камер.

Однак справа не зводиться до однієї цінової політики. Ті ж кошти, які велике підприємство витрачає на здешевлення товару, воно може витратити на підвищення якості або поліпшення сервісу при колишній ціні. Адже разом з якістю зростає й цінність товару для споживача, й запас конкурентоспроможності.

Із прагненням залучити масового клієнта тісно пов’язана й асортиментна політика, яка використовується в рамках силової стратегії. У своїй більшості великі підприємства пропонують повні асортименти найбільш популярних різновидів товару.

Широта асортиментів у маркетинговій стратегії найбільших виробників — свого роду розплата за не прицільність їхнього виходу на споживача, за те, що різних клієнтів вони намагаються задовольнити однаковими, стандартними товарами.

Небезпека масової втрати клієнтів через відсутність в асортименті завжди актуальна для великого підприємства через неповну задоволеність клієнтів стандартними товарами, їхня прихильність до марки із цієї причини обмежена, і вони легко переходять до конкурентів. Однак і якість, і сервіс, і різноманітний асортимент потребують додаткових витрат. Прагнучи їх поліпшити, велике підприємство не повинне переходити відомих меж. А саме — ціна пропонованого товару не повинна стати занадто високою для масового споживача. На практиці звичайно підшукується оптимальна пропорція. Установлюється, яке сполучення цінових, якісних та інших характеристик здатне найбільше залучити широкі верстви клієнтів. Внаслідок усіх зусиль виникає дуже цікавий економічний механізм. Покупець купує товар, що має зовсім не ті властивості, які йому потрібні. Але робить це зовсім добровільно, притягнутий потужними стимулами, які створив для нього великий виробник. Зворотним боком того самого механізму є тверді обмеження на монополістичні зловживання владою, які великі підприємства схильні робити. Однак, оскільки великі підприємства через стандартність продукту, який випускається, постійно мають справу з украй нестійкою масою споживачів, вони змушені самі обмежувати свою монополістичну владу. Саме через ці об'єктивні обмеження у більшості ринкових ситуацій великі фірми поводяться не як ворожі споживачам монополії, а навпаки, наводнюють економіку масовими, стандартними, якісними товарами за доступними цінами. Великі фірми, за західними дослідженнями, одержують вищі й більш стабільні прибутки. Одночасно вони більше, ніж інші фірми, витрачають на науково-технічні дослідження, на рекламу й маркетинг, направляють кошти на капіталовкладення. Ці факти змальовують характерний портрет сучасної фірми-гіганта. Вони показують, що фірма, як і раніше, прагне одержати надприбутки й успішно досягає цієї егоїстичної мети. Але домагається цього не шляхом грубого силового тиску на ринок, а через максимальний облік запитів масового споживача. Тільки так можна, на наш погляд, витлумачити непропорційно великі вкладення капіталу у виробництво, науку, маркетинг. Скорочення середніх витрат зі збільшенням розміру підприємства зумовлено рядом причин. Технологічними, як показує досвід, поштовх до прогресивного перетворення галузі й виникнення в ній великих підприємств звичайно дає винахід якоїсь нової технології або продукту, що допускають дешеве й масове виготовлення конкурентоспроможної продукції. Надалі саме продуктивне устаткування, як правило, використовується на великих підприємствах. Вигодами від спеціалізації. Великий обсяг вироблених товарів або послуг дає можливість збільшити ступінь спеціалізації, зокрема, підвищити спеціалізацію устаткування й персоналу. Вигодами від спільного виробництва декількох товарів. Часто побічні продукти, відходи або тимчасово вільне устаткування великого виробництва настільки великі, що дозволяють на їхній базі майже без додаткових витрат випускати нові продукти. Однак існування економії на масштабах виробництва не означає, що підприємства можуть збільшуватися нескінченно. Зайва спеціалізація й вигоди від спільного виробництва декількох товарів має свій зворотний бік, а саме: виробництво стає неповоротким, нездатним швидко реагувати на зміну ситуації на ринку. Наприклад, вузькоспеціалізовані машини звичайно мають більшу виробничу потужність ніж універсальні, але їх важко перенастроювати на випуск нових продуктів. Не збільшує гнучкості й зв’язування основного виробництва з випуском маси супутньої продукції. Адже будь-які перебудови роботи технологічних ліній у цих умовах треба вести так, щоб не зашкодити й побічному виробництву. А це далеко не завжди можливо.

Словом, при перевищенні фірмою певного (оптимального) розміру економія на масштабах виробництва змінюється дезекономією, тобто тенденцією до зростання витрат на виробництво одиниці продукції в міру подальшого зростання розмірів підприємства.

Ефективність функціонування великих підприємств пояснюється ще тим, що економіка випуску однотипної продукції має свої особливості, найбільш помітні в сучасну епоху науково-технічного прогресу, коли на ринок постійно надходять нові товари й послуги. Витрати на виробництво всякого стандартного товару й/або послуги складаються з двох частин: витрат, пов’язаних з випуском даного екземпляра виробу; витрат, необхідних для створення всіх товарів даного виду. Друга група витрат являє собою особливий різновид так званих «фіксованих витрат» і є фундаментальним джерелом сили великих компаній у рамках стандартного виробництва. У дуже багатьох галузях необхідність нести гігантські фіксовані витрати буквально виштовхує з масового бізнесу всі недостатньо великі фірми. Потужним фактором подібного відбору в наш час виступають, зокрема, витрати на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Розробка нових ліків, літака, інтегральної схеми обходяться однаково дорого й тому, хто надалі буде випускати їх великими серіями, й тому, хто здатний виготовити лише невелику кількість. Але через величезну вартість НДДКР невеликому підприємству взагалі не варто встрявати в цю справу — воно їх не зможе окупити. При всій важливості НДДКР як компонента фіксованих витрат справа не зводиться до них одним. У виробництві товарів і послуг масового споживання, наприклад, подібну роль часто відіграють витрати на рекламу, сервісну й збутову мережу.

Наукові, збутові, виробничі, рекламні та інші компоненти витрат, пов’язаних зі створенням і просуванням на ринок нових товарів, можуть діяти не тільки порізно, а й разом. При цьому їхнє значення як факторів відбору взаємно підсилюється.

2. Методика проведення розрахунків

Розрахунок потреби в кадрах Для реалізації цілей виробничого процесу необхідно мати трудові ресурси. Розрахунок потреби в кадрах представлений в таблиці 1.

Таблиця 1

Чисельний склад ПВП

Кількість токарних верстатів:

К= 30 000*((22,4+20,1)/60) /1647=12

Кількість фрезерних станків:

К= 30 000*((13,9+25,8)/60)/1647=12

Кількість агрегатних станків:

К= 30 000*(15,3/60)/1647=5

Розрахунок кількості і вартості робочих місць Кількість механізованих робочих місць виробничого обладнання розраховується у відповідності з технологією, де вказані стадії операцій виробництва виробу та витрати часу на операції:

де

Nі*tшті - трудомісткість робіт, н-годин,

Nі - річна програма продукції, одиниць, Фд — дійсний фонд часу роботи обладнання (при однозмінному режимі роботи Фд = 1830 год) Кн — плановий коефіцієнт виконання норм (0,9)

Кількість комп’ютеризованих робочих місць розраховується виходячи з рівня комп’ютеризації, в даному випадку 7- %.

Для визначення основного капіталу необхідно знати кількість робочих місць і характер відносно ступеня механізації.

Кількість немеханізованих робочих місць розраховується укрупнено — у відсотках від загальної кількості механізованих робочих місць ~ 10−30%, що залежить від рівня механізації (автоматизації) робіт.

Кількість робочих місць для допоміжних робіт, для керівників, спеціалістів, службовців приймається укрупнено, виходячи із чисельності працівників цих категорій .

Доля комп’ютеризованих робочих місць становитиме величину, що виходить із заданого рівня комп’ютеризації (45% кількості робочих місць для керівників, спеціалістів, службовців).

Для забезпечення безперервності виробничого процесу на підприємстві використовують транспортні засоби. Кількість, найменування, вартість транспортних засобів студент обирає самостійно.

Розрахунок вартості і кількості робочих місць заноситься в таблицю 2. Вартість робочих місць студенти беруть з даних періодичних видань, прайс-листів та інших джерел бізнес-інформації.

Таблиця 2

Розрахунок кількості й вартості робочих місць

Кр.м=30 000*((22,4+20,1+13,9+25,8+15,3)/60/1830*0,9=30

Кількість комп’ютеризованих робочих місць: 30*7%=2

Механізовані робочі місця: 29*(12+12+5)

Механізовані робочі місця: 29*10%=2,9?3

Кількість робочих місць для спеціалістів: 4

Кількість робочих місць для керівників: 3

Кількість робочих місць для службовців: 1

Кількість комп’ютеризованих робочих місць: 8*45%=4

Розрахунок потреби в площі та об'ємі будівель Для оцінки вартості будівель і споруд необхідно розрахувати об'єм будівель :

Vбуд = Fзаг * h, де

Fзаг — загальна площа будівель, м²

h — висота будівлі (6м — виробничих, 3 м — службово-побутових) Площа виробничого приміщення може бути розрахована збільшено, виходячи з норми на одне робоче місце з врахуванням поїздів та переходів :

Fзаг^вир = Рі * fо^вир + 0,2Fосн,

деFзаг^вир — загальна площа виробничих приміщень, м²

Рі — число робочих місць і-того найменування, од.

fо^вир — норма площі на одне робоче місце, м² (збільшена на ручне 5 м², машинне — 25 м²)

0,2Fосн — додаткова площа (20% від основної), м²

Площа службово-побутових приміщень :

Fзаг^поб = (Чк, сп, сл * f^с + Чпвп * f^п) * 1,2, де

Чк, сп, сл — чисельність керівників, спеціалістів та службовців, чол.

f^с— середня норма площі службових приміщень (7 м²)

Чпвп — чисельність ППП (таблиця 1.1)

f^п— середня норма площі побутових приміщень (1,5 м²)

1,2 — коефіцієнт, який враховує додаткову площу (проходи, коридори і т.д.)

Вартість 1 м³ виробничої та 1 м³ службово-побутової будівлі приймається за даним діючих підприємства або за ринковими цінами на нерухоме майно. Отримані розрахунки зводяться до таблиці 3.

Таблиця 3

Розрахунок потреби в площі та об'ємі будівель

Площа виробничого приміщення:

Fзаг^вир = (29*25+3*5)+0,2*740=888 м²

V^вир =888*6=5328

Ціна 1 м² виробничого приміщення: 27 860грн.

Ціна 1 м² службово-побутового приміщення: 3934грн.

Загальна вартість виробничих приміщень: 888*27 860=24739680грн.

Площа службово-побутового приміщення:

Fзаг^сп =(8*7+44*1,5)*1,2=146,4

V^сп =146,4*3=439,2

Загальна вартість службово-побутового приміщення:

439,2*3934=1 727 812,80грн.

Розрахунок амортизаційних відрахувань

Амортизація - це систематичний розподіл вартості, що амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання.

Нарахування амортизації основних засобів відбувається за такими методами:

1) прямолінійним, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів.

При використанні цього методу вартість об'єкта основних засобів списується однаковими частками протягом усього періоду його експлуатації. Це найпоширеніший метод нарахування амортизації основних засобів підприємств і організацій.

Перевагами прямолінійного методу є, передусім, простота розрахунку амортизації, а також можливість рівномірного розподілу амортизації по кожному із звітних періодів, що зручно для аналітичного обліку продукції, яка випускається і реалізується.

Прямолінійний метод зручно використовувати для нарахування амортизації на такі об'єкти основних засобів, як нерухомість.

Недоліки цього методу полягають у тому, що при його застосуванні не враховується моральний знос об'єкта, а також необхідність збільшення затрат на ремонт в останні роки експлуатації основних засобів порівняно з першими;

2) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та річної норми амортизації.

Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість.

де п — кількість років корисної експлуатації.

Метод зменшення залишкової вартості засновується на тому, що новий об'єкт основних засобів дає велику віддачу на початку терміну експлуатації, і тому економічно обґрунтовано нарахування більшої суми амортизації у першому році використання об'єкта і поступове її зменшення надалі. Цей метод слід використовувати у випадку, коли передбачається наявність ліквідаційної вартості;

3) прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та подвоєної річної норми амортизації. Річна норма визначається діленням 100 на кількість років корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів;

4) кумулятивним, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнту. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишається до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму чисел років його корисного використання.

Сума чисел років — це сума порядкових номерів тих років, протягом яких функціонує об'єкт (наприклад, число років 5, сума чисел років дорівнює: 1+2+3+4+5=15).

5) виробничим, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, що амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити з використанням об'єкта основних засобів.

Виробничий метод нарахування амортизації доцільно застосовувати у разі, коли обсяги виконання робіт (виготовлення продукції та надання послуг) можуть бути визначені достатньо точно.

Основні фонди підлягають розподілу на чотири групи:

- група 1 — будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

- група 2 — автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі;

побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

- група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4;

- група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Норми амортизації для 1-ї, 2-ї, 3-ї і 4-Ї груп основних фондів становлять відповідно 2%, 10%; 6% і 15% на квартал

— група 5 - транспортні засоби, 5 років.

— група 6 — інструменти, прилади, інвентарні меблі, 4 роки.

— група 7 — тварини, 6 років.

— група 8 — багаторічні насадження, 10 років.

— група 9 — інші основні засоби, 12 років.

— група 10 — бібліотечні фонди .

— група 11 — малоцінні необоротні матеріальні активи .

— група 12 — тимчасові споруди, 5 років.

— група 13— природні ресурси.

— група 14- інвентарна тара, 6 років.

— група 15- предмети прокату, 5 років.

— група 16- довгострокові біологічні активи, 7 років.

Таблиця 4

Розрахунок амортизаційних відрахувань

Сума амортизаційних відрахувань для будівель=808 016/40=2020,025

Сума амортизаційних відрахувань для обладнання = 411 040/7=58 720

Сума амортизаційних відрахувань для обчислювальної техніки=42 000/4=10 500

Сума амортизаційних відрахувань для транспортних засобів=56 800/7=8114,28

Сума амортизаційних відрахувань для інших основних фондів=11 970/10=1197

2.2 Розрахунок витрат на виробництво

Розрахунок умовно-змінних витрат

Змінні витрати залежать від обсягів виробництва. В їх складі:

— витрати на сировину і матеріали;

— напівфабрикати власного виробництва;

— комплектуючі вироби;

— паливо і енергія на технологічні цілі;

— оплата праці виробничих робітників.

Розрахунок витрат на сировину і матеріали виконується на основі планових укрупнених натуральних норм витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, обсяг робіт (послуг). На основі натуральної норми і ціни на спожитий ресурс встановлюється норма витрат у вартісному вираженні (з урахуванням вартості зворотних відходів). Потребу в основних матеріалах визначають за формулою:

Змат = N (Нмі * Ц _мі — Н_оj * Ц _оj) ,

де Змат — витрати на основні матеріали, грн.;

N — річний випуск продукції в натуральних одиницях;

Нмі - натуральна норма і-того матеріалу на одиницю продукції, одиниць;

Н_оj — натуральна норма зворотних відходів і-того матеріалувстановлюється з урахуванням коефіцієнта використання матеріалів (сировини), Квик. мат = 0.9 — 0.95;

Ц_мі — ціна за одиницю матеріалу без врахування податку на додану вартість, включаючи націнки, витрати на транспортування, зберігання і доставку сторонніми організаціями, брокерські послуги, митні збори та інші націнки, грн.;

Ц_оj — ціна продажу відходів і-того матеріалу, грн.;

n — кількість найменувань матеріалів (сировини), необхідних для виробництва виробу, одиниць (і=1,…, n);

к — кількість найменувань матеріалів (сировини), по яких плануються зворотні відходи, одиниць (j=1,…, k).

Для визначення витрат на сировину і матеріалу використаємо таблицю 5. Ціна матеріалів і ціна відходів обирається студентом за діючими ринковими цінами на момент виконання курсової роботи.

Витрати по основних матеріалах на річний обсяг продукції:

Смат=Смат₁ * N,

де Смат₁— витрати матеріалів на одиницю продукції.

Таблиця 5

Розрахунок витрат на сировину і матеріали (на одиницю продукції)

Змат = N (Нмі * Ц _мі — Н_оj * Ц _оj),

Nрічний випуск продукції в натуральних одиницях=30 000;

Нмі-100;100;

Н_оj — 0,95;

Ц _мі -7,80-сталь;6,80-залізо;

Змат ^сталь =30 000*(100*7,80−0,95*2,65)=30 000*(7,80−2,51)=23 324 700

Смат^сталь =100*7,80=780

Змат ^залізо =30 000*)100*6,80−0,95*2,15)=20 337 000

Смат ^залізо =100*6,80=680

Витрати на електроенергію, яка витрачається на технологічні, енергетичні і інші виробничі потреби, розраховуються за формулою:

де С — витрати на електричну енергію для технологічних потреб, грн.; ?Wвстан — сумарна потужність встановлених на обладнанні електродвигунів, кВт;

Кwкоефіцієнт втрат в мережі (1.04 — 1.08);

Кпоткоефіцієнт завантаження обладнання за потужністю (0.7−0.8);

Кчаскоефіцієнт завантаження обладнання по часу (0.8−0.9);

Фддійсний фонд часу роботи обладнання (для однозмінного режиму роботи — 1920 годин; для двохзмінного — 3840годин);

К кд — коефіцієнт корисної дії роботи електродвигунів (0.65−0.7);

Ценергціна електроенергії за 1 кВт-годину, грн. (встановлюється виходячі з діючих цін на електроенергію).

Сумарна потужність електродвигунів (W_встан) визначається за формулою:

де — число механізованих робочих місць, одиниць;

N_встан— середня потужність одиниці електрообладнання 6 кВт.

До умовно змінних витрат належать і витрати на оплату праці. Витрати на оплату праці включають нарахування основної, додаткової заробітної плати і відрахування на соціальне страхування.

= 29*6=174

С енерг =174*0,7*0,8*1,04/0,65*1920*0,33=128 415

Для робітників на відрядних роботах фонд заробітної плати (ФЗП_від) розраховується за формулою:

ФЗП_від = ,

де Nt- сумарна трудомісткість відрядних робіт, нормо-годин;

N— кількість виробів (обсяг робіт, послуг), виконаних за відрядними роботами, одиниць;

t — сумарний штучний час одиниці продукції (роботи, послуги), годин;

Т- середньозважена тарифна ставка робітників-відрядників, грн.;

Кд — коефіцієнт доплат (1.2−1.3);

Кдод — коефіцієнт додаткової заробітної плати (1.12);

Квідр — коефіцієнт відрахувань на соціальні заходи (39,5%)

Т=

де Ккількість розрядів;

t — штучний час однієї операції, годин;

Ктарифний коефіцієнт К-го розряду роботи;

Тгодинна тарифна ставка роботи 1-го розряду складності, грн./год.

Розрахунки виконуються на основі маршрутного технологічного процесу, наведеного у вихідних даних до курсової роботи.

У відповідності до розрядів робіт по операціях врахуємо відповідні тарифні коефіцієнти.

Тарифна ставка — це величина оплати праці за одиницю часу у відповідності до тарифного розряду. Тарифна ставка першого розряду з часом може бути збільшена у відповідності із зростанням величини вартості межі малозабезпеченості, затвердженої Верховною Радою України, а тарифні коефіцієнти, як правило, залишаються незмінними.

Знаючи тарифну ставку першого розряду і тарифний коефіцієнт будь-якого розряду, можна визначити тарифну ставку цього розряду.

При погодинній формі оплати фонд заробітної плати робітників визначається за формулою:

ФЗП_пог = Ч_пог * Ф_д.пог* Т_ст.1 ^пог* К_тар * К_д * К_відр,

де Ч_пог — чисельність основних виробничих робітників з погодинною формою оплати праці, чол.;

Ч_пог =30

Ф_д.пог =1832

Т_ст.1 ^пог =2,83

К_д =1,25

К_тар =0,35

К_відр =1,395

ФЗП_пог =30*1832*2,83*0,35*1,25*1,395=94 926,05

Ф_д.пог — дійсний фонд часу роботи одного робітника на погодинних роботах, годин;

Т_ст.1 ^пог — погодинна тарифна ставка першого розряду на погодинних роботах, грн.;

К_тар — середній тарифний коефіцієнт робітників-погодинників;

К_д — коефіцієнт доплат (1,15−1,25);

К_відр — коефіцієнт відрахувань на соціальне страхування (39,5%)

Витрати на оплату праці враховують виплати основної та додаткової заробітної плати, доплат та відрахувань на соціальні заходи.

Річний фонд заробітної плати допоміжних робітників розраховується за формулою:

де — фонд заробітної плати допоміжних робітників, грн.;

— середній місячний тариф оплати допоміжних робітників, грн.;

— чисельність допоміжних робітників, чол.;

— кількість місяців у році;

— коефіцієнт доплат (1,25).

= 1400

=6

= 1,25

К_відр =1,395

ФЗП_доп.р. =1400*6*12*1,25*1,395=175 770

Річний фонд заробітної плати керівників розраховується за формулою:

де — середній місячний посадовий оклад керівників, грн.;

— чисельність керівників, чол.

=3200 =3 К_відр = 1,395

ФЗП_кер. =3200*3*12*1,395=160 704

Річний фонд заробітної плати спеціалістів розраховується за формулою:

де — середній місячний посадовий оклад спеціалістів, грн.;

— чисельність спеціалістів, чол.;

=1890

=4

К_відр =1,395

ФЗП_спец. =1890*4*12*1,395=126 554,4

Річний фонд заробітної плати службовців розраховується за формулою:

де — середній місячний посадовий оклад службовців, грн.;

— чисельність службовців, чол.

=1600

=1

К_відр =1,395

ФЗП_сл. =1600*1*12*1,395=26 784

Преміювання керівників, спеціалістів і службовців здійснюється із фонду матеріального заохочення, що формується із чистого прибутку. Розмір премій визначається діючим преміальним положенням по підприємству при умові забезпечення виконання показників преміювання.

Отримані результати розрахунку фондів заробітної плати по всіх категоріях промислово-виробничого персоналу заносяться в таблицю 5.

Таблиця 5

Розрахунок витрат на оплату праці

Сума змінних витрат заноситься в таблицю 6.

Таблиця 6

Змінні витрати на виробництво

Розрахунок умовно-постійних витрат на виробництво та складання калькуляції собівартості продукції

До умовно-постійних витрат відносяться: витрати на отримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі витрати, загально-господарські витрати. Непрямі умовно-постійні витрати включаються до собівартості окремих видів продукції методом пропорційного віднесення непрямих витрат до суми основної заробітної плати робітників, зайнятих у виробництві продукції (робіт, послуг).

Калькуляція являє собою розрахунок собівартості одиниці продукції, здійснений за статтями витрат.

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві калькулювання займає важливе місце.

Калькулювання потрібно для:

— обґрунтування цін на вироби;

— обчислення рентабельності виробів;

— аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах;

— визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів.

Головний об`єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок).

Для кожного об`єкту калькулювання вибирається калькуляційна одиниця.

Під час складання калькуляції визначається величина прямих і непрямих витрат на виробництво і збут одиниці продукції.

Витрати на сировину, покупні комплектуючі вироби, паливо, які споживаються технологічні, визначаються на основі технічно обґрунтованих норм їх витрат на виробництво відповідного виробу і цін на відповідні види матеріальних ресурсів. Сума витрат на матеріали зменшується на вартість відходів.

Витрати на енергію, що споживається технологічно, визначається на основі норм витрат різних видів енергії (електрична, теплова, тощо) на виробництво одиниці продукції і середньої ціни.

Витрати на основну заробітну плату містять витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюються згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Сюди включаються і доплати робітникам з фонду зарплати в процентах від прямого заробітку.

Прямі витрати по заробітній платі на одиницю продукції дорівнюють величині відрядної розцінки:

C= Р

де Рвідрядна розцінка, грн;

tтрудомісткість виконання одиниці продукції, хвилин;

Т.- середньозважена годинна тарифна ставка робіт, грн.

Т^.т =94 926,05/1832=51,82

С^з.прям. =22,4+20,1+13,9+25,8+15,3/60*51,82=84,21

Доплати до тарифної (прямої) оплати визначаються шляхом використання коефіцієнта доплат (Кд = 1.3).

Таким чином, основна заробітна плата на одиницю продукції (роботи, послуги) становить:

Сз.о = Сз. прям * Кд = Р відр * Кд ,

Кд = 1.3

Сз.о=84,21*1,3=109,47

Додаткова заробітна плата (оплата відпусток, часу виконання державних обов`язків, доплата за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у процентах від основної:

Сз.дод = Сз. о * К дод ,

де Сз. дод — додаткова заробітна плата, грн ;

Сз.о — основна заробітна плата, грн;

Кдод — коефіцієнт додаткової заробітної плати, Кдод = 0,12

Сз.дод=109,47*0,12=13,14

Величина відрахувань на соціальне страхування розраховується на основі законодавчо визначених відсотків від суми основної і додаткової заробітної плати.

С.С = (Сз.о + Сз. дод) * К відр ,

К_відр =1,395

С.С = (109,47+13,14)*1,395=171,04

Стаття «Витрати на утримання та експлуатацію устаткування» є комплексною.

Найбільш поширений на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті основних виробничих робітників:

де Свитрати на утримання та експлуатацію устаткування на одиницю продукції, грн.;

Рвідношення витрат на утримання та експлуатацію устаткування до основної зарплати виробничих робітників на одиницю продукції, % ;

С з. о — основна зарплата виробничих робітників на одиницю продукції, грн.

Р=5

С=5/100*109,47=5,47

Стаття «Загальновиробничі витрати», передбачає розподіл загальновиробничі витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників.

С= ,

де С — загальновиробничі витрати на одиницю продукції, грн.;

Рзаг.вир — відношення загальновиробничих витрат до основної зарплати виробничих робітників на одиницю продукції, %;

С=7/100*109,47=7,66

С з. оосновна зарплата виробничих робітників на одиницю продукції, грн.

По статті «Інші виробничі витрати» витрати становлять 1,95% від цехової собівартості продукції:

С= 0.02 * С,

С =0,02*1571,50=31,43

де С — інші виробничі витрати, грн. ;

С — цехова собівартість продукції, грн.

С=2 468 640+128415+411 040+23324700+20 337 000+475304,45/30 000==1571,50

Сума витрат по всіх статтях калькуляції становить повну собівартість. Результати розрахунків зводяться в таблицю 7.

Таблиця 7

Форма подання калькуляційних витрат

Калькуляція

(назва деталі)

Калькуляційна одиниця 1 шт.