Конфіксальні іменники у складі термінологічної лексики сучасної української мови

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ТЕРМІНИ ЯК ОСОБЛИВИЙ ЛЕКСИЧНИЙ ПРОШАРОК СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1 Поняття «термін» у лінгвістичній науці

1.2 Історія вивчення терміносистем

1.3 Джерела поповнення української термінології

РОЗДІЛ 2. КОНФІКСАЛЬНА ДЕРИВАЦІЯ. ЇЇ МІСЦЕ В СЛОВОТВІРНІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1 Конфікси в афіксальній системі сучасної української мови

1.2 Словотвірна семантика конфіксальних дериватів

1.3 Специфіка словотвірної мотивації конфіксальних іменників РОЗДІЛ 3. КОНФІКСАЛЬНІ ІМЕННИКИ У СКЛАДІ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ЛЕКСИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

3.1 Конфіксальні іменники у складі професійно-технічних термінів

3.2 Конфіксальні деривати на позначення зоологічних назв

3.3 Конфіксальні похідні - ботанічні назви

3.4 Конфіксальні іменники у складі медико-анатомічної термінології

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП В останні десятиріччя у лінгвістиці спостерігається пожвавлення інтересу мовознавців до дериваційних процесів. Зміна поглядів на префіксально-суфіксальний словотвір, який став визначатися дериватологами як конфіксація (творення слів за допомогою функціонально єдиної двоелементної морфеми, конфікса, який обрамляє твірну основу в похідному слові і має єдине словотвірне значення), привело до появи нових важливих теоретичних і практичних завдань в галузі конфіксації. Конфіксальні деривати привертають увагу науковців з ряду причин. Ці похідні мають досить складну й багато в чому ще не зовсім ясну історію. Різноманітні в семантичному плані, вони становлять інтерес з точки зору особливостей їх функціонування в різних словотвірно-семантичних полях, структури та лексико-словотвірного значення. Вітчизняні мовознавці багато зробили в цьому напрямку: сформовано принципи дериватологічного аналізу похідних різних частин мови та здійснено описи дериваційної системи сучасної української мови, часом з неоднакових позицій (О. Безпояско, З. Валюх, К. Городенська, В. Горпинич, В. Ґрещук, Є. Карпіловська, Н. Клименко, І. Ковалик, В. Німчук, та інші), опубліковано короткі нариси історії іменикових афіксальних дериваційних засобів (С. Бевзенко, С. Самійленко), здійснено описи динаміки низки афіксальних морфем чи групи морфем (П. Білоусенко, І. Іншакова, К. Качайло, О. Меркулова, І. Олійник, С. Семенюк, Г. Семеренко, Л. Стовбур, А. Тернова, В. Токар, В. Христенок), досліджено історію ряду фрагментів словотвірної системи на окремих синхронічних зрізах (О. Білих, Г. Волинець, С. Воропай, Л. Гумецька, Л. Полюга).

Останнім часом науковцями посилено досліджуються процеси термінотворення. Актуальності набуло вивчення дериваційних процесів у системі української термінології, оскільки увага до неї об'єктивно актуалізується. Термінологічна лексика досліджувалася в різних аспектах, зокрема, у площині лексикографічного опису (А. Бурячок, О. Лісна), походження, функціонування (Т. Михайленко, Л. Мурашко, Л. Яремко та інші), теоретико-практичних засад перекладу (Г. Онуфрієнко). Разом із тим проблема комплексного дослідження конфіксації в термінологічній системі на сьогодні мало досліджена, а, отже, є цілком на часі. Незважаючи на те, що дослідженню цієї проблеми присвячена низка мовознавчих праць, багато аспектів залишається поза увагою науковців. Одним із найпомітніших процесів, що відбуваються сьогодні в термінологічній системі є процес активного поповнення її лексики, зокрема завдяки появі нових і нових слів, що утворюються кофіксальним способом творення.

Актуальність дослідження зумовлена підвищеним інтересом мовознавців до вивчення конфіксальних іменників у складі термінологічної лексики сучасної української мови та відсутністю у вітчизняній лінгвістиці дослідження узагальнюючого характеру про будову та функціонування конфіксального словотворення іменників у системі термінотворення.

Мета роботи полягає у комплексному аналізі будови конфіксальної іменникової термінологічної лексики української мови, виявленні закономірностей її функціонування, тенденцій розвитку конфіксів, які поповнюють новотворами лексичний склад мови.

Поставлена мета вимагає виконання конкретних дослідницьких завдань, а саме:

1) з’ясувати статус термінів в лексичній системі сучасної української мови та визначити їх головні ознаки;

2) встановити особливості конфікса як морфеми в системі українського словотворення;

3) з’ясувати особливості словотвірного значення та словотвірної мотивації конфіксальних дериватів;

4) виявити склад та особливості функціонування конфіксальних іменників в українських терміносистемах;

5) окреслити тенденції розвитку сучасної конфіксальної іменникової терміносистеми.

Об'єктом дослідження є термінологічні системи сучасної української мови.

Предмет дослідження становлять конфіксальні іменники, зафіксовані у складі термінологічної лексики сучасної української мови.

Специфікою теми зумовлено комплексний підхід до вибору методів дослідження: основного — методу лінгвістичного опису із залученням елементів компонентного аналізу; зіставного та порівняльно — історичного методів; лінгвістичного спостереження над мовними явищами.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що в ній уперше в українській лінгвістиці здійснено спробу комплексного аналізу конфіксальних іменників у складі термінологічної лексики української мови, показано найактивніші способи їх творення, з’ясовано тенденції розвитку словотвірної системи.

Практичне значення одержаних результатів роботи полягає в можливості її багатоаспектного використання у подальших дослідженнях у сфері словотворення, а також для написання узагальнюючої праці з конфіксального словотворення термінів сучасної української мови. Результати, основні положення, термінологічний апарат можуть бути використані у процесі розробки навчально-методичних матеріалів із філологічних дисциплін та при підготовці підручників і посібників з української мови.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та списку використаної літератури.

Обсяг дипломної роботи складає 80 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ТЕРМІНИ ЯК ОСОБЛИВИЙ ЛЕКСИЧНИЙ ПРОШАРОК СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.1 Поняття «термін» у лінгвістичній науці

Виникнення термінів у конкретній галузі науки чи культури здійснюється поступово і є своєрідним закріпленням результатів вивчення, пізнання окремих явищ і реалій об'єктивної дісності, встановлення закономірностей розвитку чи змін цих явищ та ін. Від інших лексем терміни відрізняються тим, що в межах свого термінного поля вони, як правило, є однозначними, а в межах різних полів однойменні терміни маніфестуються як омоніми. Оскільки терміни творяться свідомо, з використанням логіки мовних відношень і логічного поділу об'єкта дослідження, через те їх нерідко кваліфікують як штучно створений пласт лексики, кожна одиниця якого має певні обмеження щодо вживання та розвитку. Ономастична термінологія становить собою відповідну систему ономастичних понять, закріплену у вербальному вираженні. Наукова термінологія кожної мови є явищем національним за своїми витоками, але часто інтернаціональним за сферою вживання.

Як справедливо стверджує О. Ахманова, термінологія — це «не просто список термінів, а семасіологічне вираження конкретної системи понять, яка, в свою чергу, відображає відповідний науковий світогляд» того, хто творить термінологію конкретної науки, культури, мистецтва, військової справи та ін. [1, 114]. У свій час Н. Подольська та О. Суперанська писали, що термiнологія є «замкнутим словниковим контекстом, межі якого обумовлені певною соціальною організацією дійсності» [47, 23]. І хоча наведена думка авторитетних учених є цілком правильною, однак вона все ж таки вимагає певного уточнення, адже, якщо окрема наука динамічно розвивається, то і її термінологія постійно збагачується, вдосконалюється — з’являються окремі нові терміни для позначення раніше невідомих понять, нововстановлених відношень, крім цього існуючі раніше терміни нерідко вимагають певних уточнень. Не виключено, що під «замкнутістю контексту» вчені мали на увазі відмінність класу термінології від класу нетермінної лексики, відмінність системи термінів однієї науки від іншої і т.п.

«Однією з основних особливостей термінів у кожній галузі науки, — писав І. Ковалик, — є те, що вся сукупність термінів повинна являти собою певну системну цілісну єдність» [23, 38].

Наука й термінологія перебувають у нерозривному зв’язку. Про це ще в другій половині ХVІІ ст. говорив французький учений А. Лавуазьє. Він стверджував, що не можна відокремити ні науки від термінології, ні термінології від науки, оскільки кожна природна наука обов’язково складається з трьох моментів: з ряду фактів, які складають її зміст, з уявлень, які вони викликають, і з термінів, якими ці уявлення виражаються.

Від загальновживаної лексики наукова термінологія відрізняється насамперед тим, що вона є результатом свідомої номінації відповідних понять, явищ, зв’язків, свідомим конструюванням нових слів, яке здійснюють науковці, суспільно-політичні, культурні та інші діячі в процесі своєї професійної діяльності.

Сучасна наука оперує багатьма визначеннями терміна, які підкреслюють ту чи іншу ознаку даного поняття, але й досі не має одностайного тлумачення цього слова. Латинське слово «термін» («terminus») відоме ще з античних часів із значенням «межа», «кордон», «рубіж» (у давньоримській міфології позначало божество меж, кордонів) [18, 54 ]. В Україні слово «термін» поширилось у ХVIII ст. Так, у «Словнику лінгвістичних термінів» Д. Ганича та І. Олійника термін визначається як

«слово або словосполучення, яке виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо» [45, 12]. Одне з найостанніших визначень в українському мовознавстві наведене в «Стилістиці сучасної української мови» О. Пономаріва. Згідно з ним «термін? це одиниця історично сформованої термінологічної системи, що визначає поняття та його місце в системі інших понять, виражається словом або словосполукою, служить для спілкування людей, пов’язаних єдністю спеціалізації, належить до словникового складу мови й підпорядковується її законам» [39, 32].

Відомий термінолог В. Лейчик сформулював визначення терміна як «лексичної одиниці певної мови для спеціальних потреб, що позначає спільне (конкретне або абстрактне) поняття наукової теорії певної галузі знання або діяльності» [33, 112]. У цьому визначенні підкреслюється, що термін — це виключно лексика для спеціальних потреб.

У деяких монографічних дослідженнях, присвячених цій темі, термін визначають як «номінанти системи понять (реалій) науки, техніки, офіційної мови та їх відображення у виробництві, суспільному житті чи їх окремих сферах; причому кожний термін в конкретній галузі має суспільно усвідомлене значення …» [43, 143].

У своїй роботі ми послуговуємося таким визначенням терміна: «термін — це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя і вступає у системні відношення з іншими подібними одиницями мови, утворюючи разом з ними особливу систему — «термінологію». Вивченням термінів займається наука, яка дістала назву «термінознавство». На жаль, сучасні словники цього слова не фіксують, хоч воно утворилось у 30-х роках ХХ ст., натомість у цьому значенні часто вживають слово «термінологія».

Мовознавці виділяють такі ознаки терміна:

1) має чітке визначення, зафіксоване у словнику;

2) однозначний у межах певної термінологічної системи або тяжіє до однозначності;

3) точний і не залежить від контексту;

4) стилістично нейтральний;

5) системний (класифікаційна системність, словотвірна системність);

6) відсутність синонімів у межах однієї терміносистеми;

7) короткість (стислість) у плані вираження, (проте цей критерій бажаний, а не реальний, адже з метою диференціації понять науки і техніки використовують багатослівні терміни, що спроможні якнайточніше позначити певне поняття).

Окреслюючи ці риси, слід також пам’ятати, що терміни є не ізольованими одиницями загальнонаціональної мови, а частиною її словникового складу. Для правильного розуміння основних вимог до терміна впроваджено поняття «поля» [48, 34]. Поле для терміна — це те саме, що контекст для побутового слова чи конситуація для репліки. Поле — це певна термінологія, у межах якої термін точний і однозначний. Поза межами певного термінологічного поля він втрачає свою характеристику, набуває інших системних зв’язків. Отже, усі основні риси притаманні термінам лише у межах їх термінологічного поля. Вказівку на відповідне поле можна здійснити або екстралінгвальним шляхом (ознайомившись з ситуацією спілкування), або лінгвальним (у контексті) [48, 35].

У межах термінологічного поля існує системна єдність термінів, яка ґрунтується на специфічних кореляціях (відношеннях), характерних для мовної системи загалом. Це лексико-семантичні явища полісемії (багатозначності), синонімії, антонімії, омонімії, гіперо-гіпонімії (родо-видових відношень).

Терміни також неоднорідні за своєю структурою. Вивчаючи структуру термінів, лінгвісти виділяють такі типи:

1) прості: непохідні (терміни, які на синхронному зрізі не мають мотиваційних слів, напр.: дуга, жила, лад) і похідні (терміни, у яких можемо виділити мотиваційні основи і словотворчі афікси, напр.: запобіжник, противага, затакт);

2) складні (терміни, у яких можна виділити дві основи, напр.: паротворення, теплострум, тискомір);

3) складені (терміни-словосполучення, напр.: стала похибка, прискорення руху, рідкий стан тіла);

4) терміни-символи (d, +) і терміни-напівсимволи (?-промені, ?-проміння, ?-еманація).

Більшість однослівних термінів становлять іменники, оскільки номінація є носієм найважливіших змістів у пізнанні дійсності (атом, дифузія, струна). Та нерідко термінами виступають прикметники (переважно субстантивовані): зернові, парнокопитні, комічне, типове; дієслова: інструментувати, абсорбувати, дестилювати; прислівники: анданте, модерато, пристрасно.

Сучасна українська термінологія неоднорідна за походженням. До її складу входять як питомо українські утворення: клітина, водень, добуток, присудок, так і слова іншомовного походження: префікс, синус, ліцензія, модернізм. Склад української термінології поповнюється також завдяки використанню вторинної номінації, синтетичної й аналітичної деривації.

Негативним явищем в українській термінології ХХ ст. є значний спад активності дериваційних процесів (словотворення), адже втрачається баланс між основними джерелами збагачення українських терміносистем — між термінотворенням та використанням запозичень [30, 174].

Терміни поділяють на загальнонаукові (аксіома, ідея, гіпотеза, формула) і вузькоспеціальні, вживані в якійсь одній галузі науки (доданок, множник, ділене, від'ємник).

Слід розмежовувати термінологію і професійну лексику. Одиницею професійної лексики є професіоналізми, які позначають спеціальні поняття, знаряддя чи продукти праці. Професіоналізми виникають тоді, коли певна галузь ще не має розвиненої термінології (рибальство, полювання, ремесла). Різниця полягає в тому, що термін — це цілком офіційна, узаконена назва певного наукового поняття, а професіоналізм — напівофіційне слово, сферою вживання якого є професійне мовлення (зубний лікар замість стоматолог, материнка замість материнська плата). Професіоналізми мають емоційно-експресивне забарвлення і є обмеженими у вживанні. Професійну лексику використовують люди певної професії в жаргоні (слензі).

У мовознавчій літературі знаходимо два погляди на місце термінології в структурі сучасної української мови: більшість учених розглядає термінологію як підсистему загальнолітературної мови, інші науковці вважають термінологію, як і діалектну лексику, жаргони, різновидом української мови, що належить до пасивної лексики, оскільки значна частина термінів не є загальним надбанням, а функціонує у вузьких спеціальних сферах [15, 62].

Сучасна українська термінологія — це відносно стабільна і закріплена традицією лексико-семантична система, що перебуває у стані безперервного руху і поступового вдосконалення. Розвиток термінології зумовлений факторами суспільно-політичного, фахового та мовного характеру.

1.2 Історія вивчення терміносистем

Історія формування українських терміносистем є окремою частиною історії розвитку всієї лексичної системи мови. В українському термінознавстві існує низка праць, у яких досліджується галузева термінологія — біологічна (Л. Симоненко), будівельна (В. Марченко), військова (Т. Михайленко, Л. Мурашко, Я. Яремко), геологічна (М. Годована), гідромеліоративна (Л. Малевич), граматична (Н. Москаленко), друкарська (Е. Огар), економічна (Т. Панько), математична (А. Крейтор), машинобудівна (О. Литвин), медична (Г. Дидик-Меуш), мінералогічна (Н. Овчаренко), музична (З. Булик, С. Булик-Верхола), образотворча (Б. Михайлишин), радіотехнічна (І. Кочан), ринкових відносин (О. Покровська), риторична (З. Куньч), соціально-політична (А. Бурячок), спортивна (М. Паночко), театральна (А. Костюк), фізична (В. Пілецький, І. Процик), філософська (Н. Жовтобрюх, Д. Кирик), хімічна (Г. Наконечна), церковна (С. Бібла), юридична (О. Сербенська) тощо.

Вивчення галузевих терміносистем зумовлене екстралінгвальними (культурними, соціально-історичними, психологічними) та інтралінгвальними (внутрішньомовними та міжмовними) чинниками. Після закріплення статусу української мови як державної актуальними завданнями мовознавства є створення й упорядкування терміносистем, міжнародне узгодження та уніфікація термінів, вивчення теорії та методики термінологічної роботи.

Однак стан терміносистем низки наук не відповідає ще всім нормативним вимогам. Основними недоліками термінології є багатозначність термінів у межах однієї терміносистеми, наявність омонімів, синонімів, невідповідність термінів поняттям, які вони виражають (неправильно орієнтовані терміни), відсутність чіткого визначення, громіздкість термінів, надмірне використання запозичених найменувань, відсутність уніфікації в правописі (ортопедія, але орфографія). Невпорядкованість різногалузевих терміносистем гальмує розвиток деяких наук і спричинюється до помилок у практичній діяльності.

Розглядаючи формування української термінології, маємо декілька періодів, які яскраво ілюструють зв’язок розвитку лексичної системи мови з історією матеріальної та духовної культури українського народу [30, 173].

1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ — перша половина ХІХ ст.) Своїм корінням українська термінологія сягає часів Київської Русі. «Ізборники» Святослава, літописи, «Поучення дітям» В. Мономаха, «Руська правда» (1282 р.), «Фізіолог», «Шестиднев» Й. Екзарха, «Християнська топографія» К. Індикоплова (1262 р.) фіксують сакральну, природничу, суспільно-політичну, астрономічну термінології.

Важливу роль у поширенні наукових знань та професіоналізму в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр (1580−1608 р.р.); братські школи, що виникали в ХVІ-ХVІІ ст. у Львові, Вільні, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інших містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа — з 1615 р., Києво-Могилянська колегія — з 1632 р., Києво-Могилянська академія — з 1701 р.). Уже в ХVІІ ст. вчений Києво-Могилянської академії Г. Кониський обґрунтував теорію терміна.

Українську науково-виробничу, природничу, мистецьку термінологію представлено в загальномовних словниках того часу: «Лексикон словенороський» П. Беринди (1627 р.), «Лексис» Л. Зизанія (1596 р.), «Лексикон латинський» Є. Славинецького (1650 р.) та «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (ХVІІ ст.), «Синоніма славеноросская» невідомого автора (ХVІІ ст.).

Гальмували розвиток української наукової мови до середини ХІХ ст. недержавний статус, заборони її як засобу спілкування і державна роз'єднаність української мовної території [30, 174].

2. Період другої половини ХІХ ст. — початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Ренесансним етапом у новітній історії України є середина ХІХ ст. У часописі «Основа» (1861−1862 р.р.) П. Куліш чи не вперше пише про потребу інтелектуалізації української мови через вироблення наукових стилів і формування національних терміносистем різних галузей знань і культури, закликає повертатися обличчям до Європи, щоби вписати українську мову в світовий контекст.

В історії української науки та її мови важливе значення мав часопис «Громада» (1878−1882 р.р.), в якому друкували свої праці М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський. У працях М. Драгоманова бачимо намагання замінити іншомовні за походженням терміни українськими відповідниками. Термінологи НТШ (Наукового товариства імені Тараса Шевченка) мали різні погляди на розвиток української термінології, тому виокремились такі дві групи науковців: 1) прихильники термінотворення в дусі народної мови, на її основі й за її законами (В. Левицький, І. Пулюй, І. Верхратський, І. Кандяк, Р. Цегельський); 2) прихильники запровадження в українську мову інтернаціональної термінології (І. Горбачевський, С. Рудницький, М. Вікул, А. Семенцов).

Зусиллями українських учених НТШ було вироблено концептуальні положення термінологічної теорії, запропоновано одностайну термінологію і номенклатуру, незважаючи на те, що її творили на землях України, які належали до різних держав [30, 175].

3. Третій період, пов’язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 р. у Києві, 1918 р. у Луганську). Активно опрацьовувати та творити українську термінологію почали після проголошення Української Народної Республіки (1917 р.), коли було скасовано заборони щодо української мови. У цей час зацікавлення термінологією набуває масового характеру, над виробленням української термінології працювали Українське наукове товариство в Києві (голова М. Грушевський), Кам’янець-Подільський університет (ректор І. Огієнко), Українська академія наук (президент В. Вернадський), Інститут економічної кон’юнктури (директор М. Туган-Барановський), Технічно-термінологічна комісія при Департаменті професійної освіти. Лише впродовж 1918;1919 років у Східній Україні вийшло друком понад 20 словників. З метою координації термінотворчої діяльності в 1918 р. при Українському науковому товаристві створено Термінологічну комісію, а при Українській академії наук (УАН) засновано Правописно-термінологічну комісію. У 1921 р. названі комісії було об'єднано й створено Інститут української наукової мови Академії наук (ІУНМ), з діяльністю якого пов’язаний четвертий період розвитку української термінології.

4. Період діяльності Інституту української наукової мови Українське мовознавство, зокрема термінологія, за влучним висловом відомого українського термінолога А. Вовка (США), пережило «золоте десятиріччя» (1921;1931 р.р.), яке залишиться безпрецедентним у світовій практиці. ІУНМ структурно поділявся на шість відділів: природничий (ботанічна, географічна, геологічна, зоологічна, математична, медична, метеорологічна, фізична, хімічна секції), сільськогосподарський (ветеринарно-зоологічна, лісова, фітотехнічна секції), соціально-економічний (економічна, соціологічна, ділової мови, філологічна, філософська, педагогічно-психологічна секції), технічний (архітектурна, будівельна, гідротехнічна, гірнича, електротехнічна, механічна, сільськогосподарського машинознавства, шляхів і мостів, технологічна, доморобська, фотокінематографічна секції), мистецький (музична і театральна секції), правничий.

У 1928 р. було видано «Інструкцію для укладання словників в ІУНМ», «За яким принципом треба укладати українську природничу номенклатуру» О. Янати, «За якими правилами укладає тепер ІУНМ українську природознавчу номенклатуру» Я. Лепченка, у 1930 р. опубліковано статтю «Про принципи складання української технічної термінології» Т. Секунди. У цих працях сформульовано основні засади творення української термінології, серед яких: термінологія повинна бути народною; у разі відсутності готового терміна в народній мові треба створити його з власномовних морфем; лише у разі непридатності новоствореного терміна запозичувати наукову назву з мови-джерела; термін має бути зрозумілий; назва поняття має бути точна й однозначна; термін повинен бути придатний для творення похідних термінів; термін має бути доброзвучний та економний.

За цей період було опубліковано близько 50 різноманітних словників чи проектів словників із гуманітарних і природничих галузей знань, серед яких «Словник хемічної термінології» О. Курило (1923 р.), «Словник геологічної термінології» П. Тутковського (1923 р.), «Словник технічної термінології» І. Шелудька і Т. Садовського (1928), «Словник природничої термінології» Х. Полонського (1928 р.), «Словник фізичної термінології» В. Фаворського (1932 р.) та ін.

Проте з 1932 р. започатковано «новий курс» у національній політиці СРСР. Справжнім погромом української інтелігенції завершилась кампанія з «українізації». Уже в 1930 р. ІУНМ як складову частину ВУАН за сфабрикованою справою СВУ (Спілки визволення України) було ліквідовано, а провідних учених репресовано. Видання словників, навіть уже підготованих до друку, було припинено, а вже надруковані - вилучено з бібіліотек і книгарень [30, 176].

5. Період функціонування української термінології 1932 — 1990 років Цей період характеризується зміною поглядів на існування самобутньої української термінології. Упродовж 1933 — 1935 років Інститут мовознавства видавав «Термінологічні бюлетні», у яких значну частину (14,5 тисячі) українських термінів замінено російськими відповідниками (бурштин — янтар, копальня — шахта, линва — трос), уніфіковано рід запозичених термінів на зразок цих запозичень у російській мові (бензина — бензин, синтеза — синтез, емаль (чол. роду) — емаль (жін. роду). А поштовхом до цього стала заборона української мови 1938 року постановою ЦК КП (б) про обов’язкове вивчення в школах республіки російської мови, припинення українізації та знищення більшості українських письменників. Після виходу цих бюлетенів, які фактично знівелювали багаторічну термінотворчу працю українських науковців, термінологічна діяльність припиняється на чверть століття.

Зацікавлення термінологіями різних галузей знань поновлюється лише у другій половині 50-х років XX ст. Президія АН УРСР у 1957 р. створює Словникову комісію АН УРСР, яку очолив академік І. Штокало. Комісія видала 16 російсько-українських словників з найважливіших галузей знань. Однак не все заплановане було реалізовано, та й головним принципом укладання словників було максимальне зближення української та російської термінологій [30, 177].

6. Сучасний період розвитку української термінології (90-ті роки ХХ ст. — початок ХХІ ст.)

На сучасному етапі розвитку української лігвістичної науки простежуємо пожвавлене зацікавлення термінознавством. Помітним є намагання науковців — фахівців у різних ділянках знань і мовознавців — унормовувати галузеві термінології. Так, наприклад, у 1996 році вийшов «Російсько-український словник наукової термінології. Книга 2: Біологія. Хімія. Медицина», 1997 року «Судово-медичний російсько-український словник-довідник» О. Герасименка, 1998 року «Російсько-український словник наукової термінології. Книга 3: Математика. Фізика. Техніка. Науки про космос» В. Гейченка, 2008 року «Російсько-українсько-англійський словник з механіки» Я. Григоренка та багато ін.

Сучасні українські термінологи глибше, ніж їхні попередники, опрацьовують теорію термінології як підсистеми літературної мови, теорію терміна як мовного знака, формулюють вимоги, які слід ставити до окремого терміна та й до «ідеальної» (якщо така можлива) термінології. Для визначення основних принципів термінотворення дослідники спираються на досвід вітчизняних науковців, які плідно працювали на початку ХХ ст. у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка й Інституті української наукової мови, і досягнення європейської науки (Ш. Баллі, Е. Вюстера, Д. Лотте, О. Реформатського та ін.). Сьогодні спостерігаємо надзвичайну термінографічну активність: у 1990 р. видано 5 термінологічних словників, у 1992 р. — 22, у 1993 р. — 62, у 1996 р. — 29. Це словники різних типів — перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні, частотні, словники-тезауруси, словники нових термінів.

Виробити та узгодити засади термінотворення допомагають численні наукові семінари, конференції. Традиційними стали міжнародні наукові конференції «Українська термінологія і сучасність» (Київ, Інститут української мови НАН України), «Проблеми української науково-технічної термінології» (Національний університет «Львівська політехніка»). Дуже потрібним напрямом термінознавства є стандартизація термінології, тобто вироблення термінів-еталонів, які б відповідали всім лінгвістичним і логічним вимогам до термінів. Тому у 1992 р. наказом Міносвіти та Держстандарту було створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (на базі Львівського політехнічного інституту). Згодом до складу Комітету увійшли також Київський політехнічний інститут, Інститут української мови НАН України та Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики [30, 178−180].

1.3 Джерела поповнення української термінології

Термінна номінація, тобто процес найменування спеціальних понять науки і техніки, є цілеспрямованим творчим процесом. Утворення термінів відбувається свідомо, з прагненням до чіткої системи, а тому вони виникають у професійному середовищі і вживаються лише у термінній функції. Для створення нового терміна можуть бути використані різні мовні засоби, а вибір оптимального способу номінації - складний процес: його визначають об'єктивні та суб'єктивні моменти, зовнішні та внутрішні чинники.

Терміни, як і інші пласти лексики, можуть виникати на базі наявних слів і коренів літературної та діалектної лексики. Але процес термінотворення має низку рис, що відрізняють його від творення слів загальновживаної лексики. Для виникнення терміна необхідна чітка дефініція, чого не потребує нова одиниця загальновживаної лексики. Термінотворення має у своєму активі різноманітні словотворчі засоби.

До складу власне української термінології зараховуємо не лише номінації, утворені від питомих твірних основ, а й слова, утворені за допомогою українських афіксів від запозичених твірних основ. Наприклад, терміни кредит (лат.), біржа (нім.), реклама (фр.) — запозичені з указаних мов, але похідні від них терміни: кредитування, біржовий, рекламувати та багато інших є власне українськими. Для позначення наукових понять застосовують і словосполучення: достроковий платіж, зовнішньоторговельний баланс, незбалансований інвестиційний портфель [29, 42].

Сучасна українська термінологія неоднорідна за походженням. Джерелами її поповнення є використання:

1) вторинної номінації (термінологізація або ретермінологізація);

2) іншомовних запозичень;

3) словосполучень (аналітичний спосіб);

4) наявних у мові словотворчих моделей (морфологічний, морфолого-синтаксичний способи).

Застосування способу вторинної номінації - використання наявної в мові назви для позначення наукового поняття — поповнює термінологію кількісно (функції термінів починають виконувати слова, які раніше не були термінами) та якісно (звужується або розширюється семантика й змінюється обсяг понять). Термінологізація відбувається:

а) на основі метафоричних процесів, що ґрунтуються на переосмисленні назв за подібністю форми, розміру, розташування частин (підставка «предмет, на який ставлять що-небудь або який підставляють під щось», «деталь струнних музичних інструментів, що має вигляд вертикальної дерев’яної пластинки, на яку спираються струни», «підстава для перенесення — зовнішня схожість і розташування); на функціональній подібності (міст «споруда для переходу або переїзду через річку, автомагістраль, яр і частина шасі автомашини, трактора», підстава для перенесення назви — функція з'єднання); на зовнішній та функціональній подібності (жила «судина, по якій тече кров» і «провід кабелю», підстава для перенесення — функція перенесення і зовнішня схожість);

б) на основі метонімічного перенесення назви з процесу на предмет (насадка «дія за значенням «насадити» і «знімна деталь основного вала, що перебуває в контакті з носієм запису або магнітною сигналограмою»); з процесу на результат (вимір «визначення будь-якої величини чогось і величина, що вимірюється»), з процесу на властивість (гучність «дзвінке звучання, далека чутність і відчуття, створене вухом, яке сприймає звукові хвилі»); з властивості на кількісний показник (різкість «властивість за значенням «різкий» і «ступінь розмитості зображень границь об'єктів»); з родового поняття на видове (веснянка «музичний жанр» і «музичний твір»)

[29, 45].

Унаслідок семантичного термінотворення виникають багатозначні слова та омоніми. Багатозначними є номінації, вживані в різногалузевих терміносистемах (елегія — вокальний чи інструментальний твір задумливого, сумного характеру (муз.); ліричний вірш задумливого, сумного характеру (літ.); смуток, меланхолія (психол.)). Терміни, утворені шляхом термінологізації загальновживаних слів, стають омонімами (доля1 — частина чого-небудь, зокрема частина розміру музичного такту; доля2 — хід подій, напрям життєвого шляху, що ніби не залежить від бажання, волі людини; майбутнє чогось).

Продуктивність цього способу в термінології пояснюється тим, що наукових понять значно більше ніж слів для їх називання. Унаслідок вторинної номінації відбувається звуження та розширення семантики, зміна обсягу поняття, перенесення назв за різноманітними асоціаціями.

Одним із найпродуктивніших шляхів поповнення терміносистем є аналітична деривація (приблизно 70% термінів у різних терміносистемах це словосполучення). Серед складених назв домінують двота трикомпонентні терміносполуки, утворені за такими моделями: іменник + іменник (нейтральність грошей), прикметник + іменник (національне багатство), порядковий числівник + іменник (перший прибуток), дієслово + іменник (страхувати майно); прикметник + прикметник + іменник (валовий національний продукт), іменник + прикметник + іменник (емісія цінних паперів), прикметник + іменник + іменник (маркетингове дослідження ринку). Кількість багатокомпонентних термінів обмежена (журнал обліку господарських операцій, закон тенденції норми прибутку до зниження). Аналітична деривація сприяє побудові структурної ієрархії: триі багатокомпонентні терміни утворюють на основі двокомпонентного словосполучення (валовий продукт — валовий національний продукт) або на базі одного слова (податок — податок на додану вартість) [28, 16].

У розвитку української термінології спостерігаємо давню традицію входження іншомовних запозичень. Вони зафіксовані вже у пам’ятках ХІ ст. (арфа, ліра, дах, шиба). У радянський період запозичення в українській мові уподібнювали до відповідних термінів російської мови (йон — іон, капельмайстер — капельмейстер). Тому сьогодні необхідно переглянути й виправити неточності, правильно транслітерувати нові запозичення.

У галузевих терміносистемах української мови іншомовні запозичення становлять приблизно 40% від однослівних термінів. Виділяємо велику групу інтернаціоналізмів — міжнародних термінів, уживаних не менш ніж у трьох неспоріднених мовах і запозичених переважно з грецької (біологія, парадигма, теорема) або латинської (варіація, мотор, трансляція) мов. До інтернаціональної скарбниці термінології належать терміни, запозичені також з інших мов: англійської (комп'ютер, футбол), італійської (балада, сонатина), німецької (бухгалтер, штаб), французької (ансамбль, парламент), іспанської (романс, сарабанда).

У разі впровадження іншомовних назв в українську терміносистему відбувається звуження значення слова-продуцента, тому що запозичуємо лише термінне значення (в італійській мові лексема volta має такі значення: повтор, раз і черга; в українській мові термін вольта вживається зі значенням повтору частини музичного твору з іншим закінченням); іншомовні терміни узгоджують з фонетичними та орфографічними нормами української мови (лат. concurrentia — укр. конкуренція); змінюється граматичне оформлення (лат. clavis — укр. клавіша і клавіш); запозичені терміни стають продуктивними в термінотворенні (від запозиченого з англійської мови терміна реклама в українській мові утворено лексеми рекламний, рекламувати) [29, 15].

Досить широковикористовуються для створення термінів наявні у мові способи творення: морфологічний і морфолого-синтаксичний.

Одним із значних джерел збагачення української термінології є морфологічний спосіб творення. Серед способів термінної деривації провідна роль належить суфіксації; менш характерними є такі способи творення: префіксальний, безафіксний, абревіаційний, основоскладання та словоскладання.

Найпоширеніше суфіксальне творення термінів. Продуктивними виявилися такі моделі творення іменників: для назв із предметним значенням — дієслівна твірна основа + -ник- (глушник), прикметникова твірна основа + -ик- (голосник), дієслівна твірна основа + -ач- (вимикач); для назв з абстрактним значенням — прикметникова твірна основа + -ість- (промисловість), віддієслівна твірна основа + -нн'- (оподаткування, отоварювання), дієслівна твірна основа + -ств- (лихварство).

Певну кількість термінів утворено префіксальним (незаконний, надвиробництво, надприбуток) та нульсуфіксальним (засклеп, заступ, нечисть) способами.

Терміни, утворені безафіксним способом, позначають процес дії, предмет як результат дії або одиничний акт дії, що інтенсивно відбувається. Ці терміни утворено від основи дієслова за допомогою нульової морфеми: викуп, виторг, вклад, дохід, запас, обіг.

Конфіксальним способом творяться переважно іменники (надстроковик, співучасник, прикордонник). Способом основоскладання утворено терміни — складні слова, серед яких можна виділити назви, що виникли на основі складання незалежних одне від одного слів (світлотехніка, склопаста, склоцемент) і номінації, утворені за допомогою сполучного голосного звука на основі складання залежних одна від одної основ (стрічкопритискач, товарообіг, шумоізоляція) [29, 73].

Терміни-складні слова, що пишуться через дефіс, утворено способом словоскладання (ампер-секунда, ват-секунда, диск-катод, мегават-година, жук-короїд, льон-довгунець). Такі терміни є результатом поєднанням двох самостійно вживаних іменників.

Окремою групою серед складних термінів є слова з міжнародними терміноелементами авто-, відео-, гідро-, кіно-, макро-, мікро-, радіо-, стереотеле-, вживаними в препозиції (автонавантажувач, відеокамера, кінотеатр, макроекономіка, мікродинамік, радіоапаратура, стереосистема, телеканал), та постпозитивні терміноелементиграф, -метр, -скоп, -фон (віброграф, гальванометр, принтоскоп, магнітофон), які виконують систематизаційну функцію [29, 75].

Морфологічний спосіб творення є одним із значних джерел збагачення української термінології. Його продуктивність пояснюється тим, що в морфологічній структурі термінів, утворених шляхом афіксації, закладені основи структурної систематизації, а це має надзвичайно важливе значення для термінології.

Морфолого-синтаксичний спосіб творення характерний тим, що в ньому шляхом спеціального граматико-лексичного переосмислення того чи іншого слова відбувається його перехід з одного розряду слів у інший, тобто перехід з розряду однієї частини мови в іншу. Прикладів субстантивації прикметників в українській термінології дуже мало. Це, загалом, біологічні терміни безхребетні, земноводні, зернові, злакові [ 31, 178].

Отже, процес називання спеціальних наукових понять безпосередньо пов’язаний з мовною номінацією. Творення українських терміносистем виникло ще у ІХ столітті і підпорядковується загальним словотворчим законам мови. Збагачення термінології виходить за межі словотвору, оскільки у цій системі наявні аналітичні конструкції та входження з чужих мов.

РОЗДІЛ 2. КОНФІКСАЛЬНА ДЕРИВАЦІЯ. ЇЇ МІСЦЕ В СЛОВОТВІРНІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

2.1 Особливості конфікса як морфеми в афіксальній системі сучасної української мови Вагомим складником афіксальної системи української мови є конфіксальна підсистема, яка має давню історію. Зароджена в надрах дописемного періоду, вона зазнала бурхливого розвитку в період формування української мови як окремішньої системи, через те в багатьох ланках вона має самобутні, національно-специфічні риси, які вирізняють її серед конфіксальних іменникових підсистем мов інших слов’янських народів. Конфіксальна деривація іменників є потужним засобом продукування нових слів із широким діапазоном словотвірних значень, а отже, вона має значний вплив на розвиток усієї афіксальної словотвірної системи іменника. Сучасні дослідники одностайні в тому, що все більше і більше терміносистем збагачуються за допомогою конфіксальних дериватів, що становлять цілісну і органічну систему, яка перебуває у стані динамічного розвитку і постійних змін. Конфіксальні деривати — надзвичайно розгалужена й активна ділянка української словотвірної системи, яка потребує детального вивчення.

Конфіксальна система української мови — продукт багатовікового попереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів може бути предметом спеціального дослідження. Конфіксальні деривати привертають увагу науковців з ряду причин. Ці похідні мають досить складну і багато в чому ще не зовсім ясну історію. Різноманітні в семантичному плані, вони становлять інтерес з точки зору структурних особливостей, хоча викликають значні труднощі при обробці матеріалу. У визнанні конфіксів як самостійних морфем, можна умовно виділити три етапи:

1) до 60-х років ХХ ст., мова йшла виключно про суфіксальнопрефіксальне словотворення;

2) з кінця 60-х років, коли питання про конфікс з усією чіткістю було поставлено В. Марковим, але більшість вчених продовжувала залишатися на попередній точці зору (В. Лопатін, І. Улуханов та ін.);

3) з 70-х років, коли проблема конфіксації розв’язується багатьма дослідниками, а термін «конфікс» отримує свій статус у мовознавчих працях (Е. Казанська, А. Амінова та ін.) [46, 22].

У лінгвістичній літературі для позначення перерваних морфем існують різні назви: «циркумфікс», «біфікс», «конфікси». Однак навіть серед прихильників терміна «конфікс» немає одностайної думки щодо його тлумачення. Прихильники традиційної термінології вважають цілком зрозумілим те, що, по-перше, суфікс і префікс беруть участь у єдиному акті словотворення одночасно, а не послідовно. По-друге, постулюється думка, що «суфіксальна» і «префіксальна» частини, як правило, збігаються з відповідними префіксами і суфіксами. По-третє, підкреслюється, що перервані морфеми не властиві для структур східнослов'янських мов [23, 65]. Оскільки останнє твердження є декларативним і потребує обґрунтування, то докладніше зупинимося на перших двох.

Уживаючи термін «конфікс», мають на увазі те, що частини складної морфеми «існують у монолітній єдності і об'єднані спільною функцією», а значить правомірно кваліфікувати їх як «єдиний морфематичний комплекс» Таким чином, конфікс — це складна, але одна морфема, яка має одне словотвірне значення [23, 72]. З огляду на це терміни «біморфема», «багатокомпонентна морфема», «біном» є не зовсім коректними, оскільки по суті вони виступають синонімами до сполучення «префікс і суфікс». У ході опрацювання мовних фактів прихильники традиційної термінології нерідко згадані структури позначають як єдине ціле. Так, в описі словотвірних значень автори «Русской грамматики-80» прислівникові конфікси називають формантами. Термін «формант» тут можна було б розуміти як синонім до слова конфікс. Однак науковці, які працювали над граматикою, вважають, що формант може включати в себе кілька словотворчих афіксів, у тому числі префікс і суфікс. Отже, термін «формант» тут виступає синонімом до сполуки «префікс і суфікс». Елементи конфікса називають ще «напівконфіксами», «префіксальним та суфіксальним компонентами».

У навчальній літературі конфікси найчастіше визначаються як «твірний засіб, що складається з двох афіксів» [19, 53]. Ще конфікси визначають як морфему, двохафіксну морфему, двохелементний твірний засіб з єдиним словотвірним значенням [19, 55]. Останнє визначення відповідає принципу, згідно з яким у результаті одиничного акту морфологічного словотворення до твірної основи приєднується одна (і тільки одна) словотвірна морфема. На сьогодні цей термін є загальноприйнятим, а прихильники цього терміну дають переконливі аргументи на його користь.

Отже, у дипломній роботі ми схиляємось до визначення, за яким конфікси — це складна переривчаста двохелементна морфема, яка має єдине словотвірне значення, яке формують її складові частини.

Особливість структурної організації конфіксальних морфем зумовлює їх функціональне призначення. У процесі одиничного словотворчого акту конфікс виконує одночасно структурну і семантичну функції. Структурна функція конфіксальних морфем полягає в їх організуючій ролі. Створюючи нове слово, конфікс уводить його в певний лексико-словотвірний клас, зумовлює його належність до певної частини мови, а також формує нову мовну одиницю. В основі семантичної функції конфіксів лежить їх здатність передавати різні типи значень [17, 16].

Окремі автори співвідносять елементи конфікса не лише з префіксами й суфіксами, а й з постфіксами (у вузькому значенні) та флексіями. Препозитивним і постпозитивним елементам конфіксів (власне префіксів і суфіксів) притаманні відповідні функціональні ознаки. Ця схожість виявляється в подібності морфологічних явищ, що морфи, які репрезентують відповідно першу і другу частини конфіксів, мають такі ж правила їхнього вибору, які характерні для відповідних окремо взятих префікса й суфікса [ 20, 19]. Проте ця схожість не є повною: не всі самостійні префікси та суфікси вживаються в ролі компонентів конфікса, так само як і не всі морфеми, що використовуються при конфіксальному словотворенні можуть функціонувати як власне префікси. Однак немає жодного конфікса, де б друга частина зустрічалась тільки в складі конфікса й не могла виступати як самостійний суфікс. Як другий елемент конфікс використовується не більше ніж десята частина іменникових суфіксів [20, 22]. Афікси, що використовуються в ролі препозитивних частин конфіксів, майже всі питомо українські і відповідають наявним у мові прийменникам (ви-, роз, без-, на-, не-) і історично виводяться з прийменників. Таким чином, повної тотожності між префіксами і суфіксами, з одного боку, і першим та другим компонентами конфікса, з іншого — немає. Це споріднені, генетично пов’язані, але певною мірою самостійні системи дериваційних засобів мови [20, 24].

За ступенем узагальненості значень конфікси займають проміжне місце між префіксами й суфіксами. Однак вони мають свою внутрішню диференціацію за згаданим критерієм. Найвищий ступінь узагальненості у конфіксів на позначення абстрактних значень, менш узагальнені конфікси, що творять назви осіб та предметів. У свою чергу останні також диференціюються щодо ступеня узагальненості значень, бо конфікси — виразники локального значення менш абстрактні ніж конфікси — виразники кількісного та темпорального значень, а також менш абстрактні, ніж ті морфеми, що формують найменування осіб за певним типом стосунків або за віковими ознаками.

Формування конфіксального способу словотвору було викликане різними причинами: зміною словотвірних відношень у певних типах у зв’язку з розвитком дієслівно-іменних і субстантивно-ад'єктивних відношень в українській мові, переорієнтацією словотвірних одиниць, калькуванням іншомовних похідних утворень та становлення конфіксації як формування її на базі суфіксації й префіксації, але утворення дериваційних значень за допомогою комплексних словотворчих засобів має специфічний характер. На відміну від префіксів та суфіксів «комплексні мовні засоби здатні за один прийом реалізувати великі обсяги значень, що відповідає раціональному характеру системи мови [17, 14].

При конфіксації елемени тієї частини словотвірного значення, яку виражає афікс, розподіляються між елементами конфікса. Препозитивна частина конкретизує загальне відношення предмета до поняття, виражаючи різні значеннєві модифікації, тобто зумовлює належність деривата до певного загального словотвірного значення. Постпозитивний елемент виконує класифікуючу функцію, тобто виражає загальне відношення предмета до того, що позначає мотивуюче слово. Друга частина конфікса також формує лексико-словотвірну семантику слова або надає йому певного семантичного відтінку, зумовлює семантичну дистрибуцію форманта в словотвірно-семантичних полях, а також впливає на сферу поширення іменника та його стилістичну маркованість. Постпозитивний компонент конфікса виконує модифікаційну функцію — модифікує граматичне значення твірного слова. Таке розмежування компонентів словотвірного значення між елементами словотвірного засобу спостерігається тільки при конфіксації. При інших способах словотворення де афікс є комплексною морфемою, таке розмежування не завжди наявне.

Конфіксальні деривати творяться переважно від іменників або від субстантивованих прикметників. Проте у джерелах сучасної української мови фіксується декілька поодиноких відчислівникових, відзайменникових та відприкметникових утворень (засобок, поєдинок, задвійник, півтемність, півголоска). Віддієслівний словотвір представлений значно меншою кількістю дериватів. Досить велика кількість таких іменників утворена конфіксами з матеріально невираженим другим компонентом (гудіти — перегуд; молитися — немола; варити — невара, повар; стріляти — постріл; ходити — похід; черкати — розчерк). Серед віддієслівних похідних багато полімотивованих структур (плескати, оплескувати — оплес; платити, оплатити — оплать; садити, посадити — посадник; помагати, підпомагати — підпомагач; хибити, похибити — похибка).

У лінгвістичній літературі творення конфіксальних дериватів від дієслівних основ є предметом дисскусій. Так, В. Дерибас вважає, що в ролі мотивуючих основ у конфіксальних дериватах виступають тільки іменні основи (іменники, субстантивовані прикметники або займенники). Він заперечує мотивованість подібних похідних дієсловами чи прикметниками, розглядаючи такі деривати, як суфіксальні утворення від основ дієслів чи прикметників, ускладнених префіксами [14, 8]. Протилежної точки зору дотримуються Р. Вульфсон, В. Лопатін, І. Улуханов, які вважають, що при творенні іменників конфікс може приєднуватися не до іменникових основ, але дуже рідко.

На окрему увагу заслуговує питання про розвиток конфіксації на базі прийменниково-відмінкових форм. У іменників типу подорожник, пригірок, нашийник, запічок, піддашок перший елемент походить від прийменника, який входить у генетично базові для конфіксів прийменниково-іменникові сполучення: по дорозі, при горі, на шиї, за піччю, під дахом. Власне майже всі перші елементи іменникових конфіксів походять від прийменників. «Прийменник, який за своїм значенням і без того близький до афіксів, а значить і до перших елементів конфікса, абсолютно наближується до них, що передбачає подальше його перетворення у перший елемент конфікса. Так відбувається перебудова моделей конфіксального творення: елементи твірних баз стають елементами твірних засобів. Тут спостерігається саме перехід прийменників у перші елементи конфіксів, а не вираження значення прийменника відповідним префіксом, так як у цьому немає необхідності, прийменники дуже близькі до префіксів за характером свого значення, і всі префікси генетично виходять з прийменників, безпосередньо чи опосередковано» [13, 34]. На сучасному етапі розвитку мови деякі прийменниково-іменникові сполучення перестають сприйматися як базові для конфіксальних утворень, і конфіксальні деривати починають словотвірно співвідноситись з іменниками без прийменників (передгроззя — перед грозою — гроза, дообідок — до обіду — обід, надомник — на дому — дім, навірник — на віру — віра) [13, 38]. Ставши першими компонентами конфіксів, прийменники часто зміюють своє первинне значення і набувають нового, наприклад прийменник на має значення «зверху на чомусь», а як препозитивний конфіксальний елемент він може означати «призначення для чогось»: наголів'я «місце куди лягають головою»; намисник «місце, де кладуть миски».