Соціологія Дюркгейма /Укр./

" Соціологізм «як теоретико-методологічна концепція Еміля Дюркгейма.

Французьке сус-пільство останньої чверті минулого сторіччя переживає добу криз й потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імперії, виникнення й придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розвитку блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Кантом позитивістську традицію продовжують «психологісти «Р.Тард й Р. Лебон, історики культури І.Теп й Е. Ранан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного «неокритицизму «Ренув «є й персоналістичного Е.Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами про суспільне життя, і старими теоретичними схемами. Соціологія, як й ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тім мислителем, який виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів й певних ідей, переплавивши їхнього у нову чітку й переконливу парадигмусоціології, був Еміль Дюркгейм.

Вперше я познайомився із цим науковцем на лекціях та семінарах із соціології. У процесі вивчення його праць найбільше мою увагу привернуло пояснення вченим такого явища в житті суспільства, як суїцидальна поведінка людей. Цьому досить актуальному питанню Еміль Дюркгейм присвятив цілу наукову роботу — «Самогубство ». Алі французький соціолог відомий не лише як автор вищеназваної роботи, в його творчій спадщині нараховується багато цікавих праць, котрі мають важливе значення й місце у світовій соціології. Ця людина є фундатором соціології як науки, як предмета викладання й як професії. Тому у своєму рефераті буду намагатись дослідити соціологію Е. Дюркгейма в цілому, а також дещо детальніше хочу зупинитися на його роботи «Самогубство » .

Місце й роль Е. Дюркгейма у світовій соціології.

Еміль Дюркгейм — видатний французький соціолог й філософ XIX-XX століть, який народився 15 апреля 1858 році в містечку Епіналь у родині спадкоємного рабина. Батько готував його до релігійної кар «єри, однак все сталося по-іншому. Після закінчення місцевого ліцею він їде до Парижа для підготовки до конкурсного екзамену до Вищої Нормальної школи. У 1879 році Дюркгейм був прийнятий до цого престижного навчального заставі, де навчалась й виховувалась інтелектуальна еліта Франції.

Навчання у Вищій Нормальній школі справило великий вплив на подивися французького вченого. Серед професури йому особливо подобалися історик Ф. де Куланже та філософ Є. де Бутру. Першому Дюркгейм симпатизував за його захоплення наукою, прагнення вводити на історію строгі наукові методи. Іншому — за ідеї про творчий синтез явищ та про особливу природу шкірного із рівнів реальності. Поза увагою молодого Дюркгейма на залишилась також критика Бутру спрощеного редукціонізму, вимога пояснювати феномени, що вивчаються окремими науками, на основі їхніх власних специфічних принципів. Схвально прийняв майбутній соціолог й установку «спіритуалістичного позитивізму », в межах якого Бутру відстоював рівність науки та релігії, ствержував, що досвід винен однаково спиратися як на наукові, то й на релігійні джерела.

У студентські рокта Дюркгейма приваблюють також ідеї Ш. Ренув «є та І.Капта. Під впливом Першого у нього складаються переконання, що мораль посідає центральне місце в філософському мисленні, що існує потреба в науці про мораль й що філософія винна слугувати керівництвом до соціальної дії і може допомогти моральній єдності. Кант привертав увагу Дюркгейма передовсім своєю теорією морального обов «язку. Однак апріоризм, ігнорування соціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного імперативу спонукали вченого звернутися до соціологічного обгрунтування моралі.

Підтримку такому обгрунтуванню моральних правил він знаходить в соціології О.Конта. Тією годину, отримавши філософську освіту у Вищій Нормальній школі, Дюркгейм викладає в деяких провінційних містах (1882−1887) й виявляє значний інтерес до соціально-політичних аспектів суспільного життя.

Дебют вченого в науковій літературі відбувся 1885 році, коли він як співробітник журналу «Філософський огляд «почав систематично готувати огляд соціологічних публікацій. У цей годину Дюркгейм под впливом ідей біологізму прагне використати поняття і постулати біології для ілюстрації та обгрунтування деяких принципів.

У 1885−1886 рр. Дюркгейм бере академічну відпустку для продовження навчання спочатку в Парижі, потім — у Німеччині. У Німеччині він вивчає зміст програм із філософії у німецьких університетах, а також стан соціальних наук та етики. У Лейпцизькому університеті Дюркгейм знайомиться із роботою першої в світі експериментальної психологічної лабораторії, організованої В.Вукдом. Теорія, методи та експерименти останнього докладно висвітлені в науковому звіті Дюркгейма. Він захоплюється постановкою наукових досліджень, що проводяться Вукдом, вважає, що чіткість дослідницької роботи сприяє розвиткові наукової точності. У звіті про поїздку до Німеччини він формулює низку принципів свого розуміння соціології. Вчений вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти, котра бере свій вухо у працях економістів та юристів-представників так званої історичної школи права. У цілому до такої тенденції Дюркгейм переносити позитивно. Він схвалює трактування моральних фактів як особливих емпіричних даних, погоджується із соціальною природою морального обов «язку, вітає намагання створити етику як окрему позитивну науку.

Після публікації звітів про наукове життя в Німеччині у журналі «Філософський огляд «Дюркгейм здобуває репутацію серйозного вченого. У віці 29 років він був визнаний багатообіцяючою фігурою в галузі соціальних наук й соціальної філософії Франції. У 1887 році вченого призначають професором педагогіки й соціології на філологічному факультеті в університеті Бордо. Тут він читає - спеціально для нього організований — перший у французьких університетах курс соціології.

Роки життя в Бордо були для французького соціолога періодом найбільш інтенсивної наукової діяльності. У 1893 році він захищає докторську дисертацію на задану тему «Про розподіл суспільної роботи «разом із дисертацією латиною «Внесок Монтеск «є в становлення суспільної науки ». За дві рокта виходять його «Правила соціологічного методу «(1895). Ще після двох він публікує свою третю велику роботу «Самогубство «(1897).

У 1896 році Дюркгейм стає професором соціальних наук й протягом шести років займає цю посаду. У 1898 році він заснував й почав видавати журнал «Соціологічний щорічник », котрий про «єднав групу молодих талановитих учених. Завоювавши свого години широке визнання серед європейської громадськості, журнал великою мірою сприяв тому, щоб найрізноманітніші соціогуманітарні науки — від історії та економіки до лінгвістики — стали вивчати багато проблем у дусі концепції соціологізму.

У 1902 році Дюркгейм був запрошений позаштатним співпрацівником до Сорбонни, на кафедру педагогіки. У 1906 році він вже стає професором й керівником цієї кафедри.

Викладацьку діяльність Дюркгейм поєднує із науковим опрацюванням соціологічних проблем моралі, виховання та освіти. За життя вченого вийшла друком праця «Елементарні форми релігійного життя «(1902) — широка робота, над якою вчений працював протягом багатьох років й Яка був присвячена осмисленню релігії як соціального феномена.

Перша світова війна завдала Емілю Дюркгейму жорстокого удару. Наприкінці 1915 році Дюркгейм отримує звістку про смерть свого єдиного сина Андре, який помер від ран у військовому шпиталі на Салонінському фронті. Смерть сина тяжко вразила вченого, його працездатність різко падає, він захворює. У листопаді 1917 році Еміль Дюркгейм помер.

Вчення Еміля Дюркгейма про соціальні факти.

В історії соціологічної думи Е. Дюркгейм відомий як видатний представник так званого соціологізму — специфічної соціологічної концепції. Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засідках психологізму.

Зародки соціологізму можна простежити уже у працях О. Конта, Г. Спенсера, Л. Гумпловича та інших мислителів. Проте лише у Дюркгейма вона стає чітко вираженою. У цілому вона був продуктом поширеного наприкінці XIX століття прагнення до позначення своєрідності предмета соціології та звільнення її як науки від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався пояснити соціальні явища виключно на основі законів, відкритих природничими науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того години стала визрівати інша точка зору. Вона полягала до того, що соціологія як самостійна наука абсолютно не винна шукати пояснення соціальним явищам поза власним предметом, їхні заподій мають відшукуватися у самій соціальній реальності, серед інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без підтримки інших дисциплін й навіть у певних випадках сама сприяти їхньому розвиткові.

Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить суворих положень. Одне із них стосується прагнення чітко розмежувати явища індивідуального й колективного життя. Останнє репрезентує дійсність й як таке становить власний предмет соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.

Водночас соціологія претендує в ролі основної соціальної науки. Принайні у межах соціологізму проглядається тендеція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни, котрі займаються тими чи іншими аспектами соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тім, що соціальні явища міцно заговорили українською у «язані між собою, їхнього не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї й тієї ж дійсності - соціальної, що, хоча і вивчається всілякими науками, однак як ціле становить предмет лише соціології. Тім самим соціологія проголошувалась наукою, що має ключ до всіх соціальних явищ.

Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих й повторюваних зв «язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні соціальні типи. Коли ж взагалі становить предмет соціології?

Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, — фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї із цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі «Правила соціологічного методу ». Вихідним моментом стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна із інших наук. При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, лише їй притаманні властивості. Згідно із Дюркгеймом, такими є соціальні факти, котрі у суспільності складають соціальну реальність в цілому.

У роботі Е. Дюркгейм встановлює основні вимоги до соціальних фактів, які дозволили існувати соціології як науці. Перше правило до того, що соціальні факти треба розглядати, як речі. Це означати, що:

а) соціальні факти є зовнішніми для підвидів;

б) соціальні факти можуть бути про «єктами із тієї точки зору, що смердоті матеріальні;

в) відносини причинності, котрі встановлюються між двома чи багатьма соціальними фактами, допомагають формулювати постійні закони функціонування суспільства.

Друге правило полягає до того, щоб «систематично відмежовуватися від всіх вроджених ідей ». Це означати:

а) соціологія передусім винна відсторонитися від всякої ідеології;

б) вона також винна звільнитися від всіх забобонів, котрими володіють індивіди по відношенню до соціальних фактів.

Третє правило у визнанні переваги цілісності над складовими її частинами. Це означати, що:

а) джерело соціальних фактів знаходиться в суспільстві, а чи не в мисленні та поведінці індивидів;

б) сус-пільство є автономною системою, котра керується своїми особистими законами.

Відмітна ознака соціальних фактів — їхнє незалежне від індивидів буття й здатність справляти на останніх примусовий вплив. Кожний індивід, зазначав французький філософ, при народженні застає соціальну реальність готовою, Яка функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою розмовляє, а навчається їй у ході своєї соціалізації; не винаходить методів роботи, а набуває їхнього від соціального оточення; не вигадує власної релігії, а визнає одну із вже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії індивід винен пристосувати до способів, котрі уже існують й визнані суспільством. Істотна рису останніх у бо смердоті існують поза індивідуальною свідомістю.

Проте визнані у суспільстві способи мислення, почування та дії володіють щодо індивідів силою примусу, завдяки чому їхня поведінка контролюється й коригується. У тихий випадках, коли індивіди не адаптуються до існуючих способів мислення й дії, смердоті наштовхуються на різні негативні реакції із боці суспільства.

У цілому соціальна реальність, за Дюркгеймом, включає у склад два типи явищ. По-перше, способи мислення, почування та дії, які, котрі, вже зазначалося, є зовнішніми й примусовими щодо індивідів. Їх носієм виступають чи сус-пільство в цілому, чи його окремі групи (релігійні, політичні, професійні та ін.). По-друге, інші сталі явища, котрі для індивідів так саме про «єктивні і примусові. До них французький соціолог зараховує різноманітні «соціальні течії «, що породжуються не індивідуальною свідомістю, грунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчутті.

Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах колективності, котрі можуть матір вираження в «колективних уявленнях », «колективних віруваннях », «колективних почуттях », «колективній свідомості «. Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого предмета.

У цьому зв «язку він над усє прагне провести лінію між соціальним й психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над біологічною структурою середовища.

У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, котрі не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не можуть статі причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а чи не в стані індивідуальної свідомості.

На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином упорядковує предметну царину соціології. Він відокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію й соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає «матеріальні форми суспільства », до які належати демографічні, геологічні, економічні, соціокультурні фактори. У цьому зв «язку Дюркгейм звертає увагу на географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри територї, чисельність й густоту населення, розміри і заселення міст, сіл, провінцій, характер комунікацій тощо.

Соціальна морфологія репрезентує у соціології Дюркгейма його теорію щодо побудови і форми частин суспільства. Проте це не означає, що сорфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову цілісності суспільного життя. Вже у ранніх своїх працях він подчеркивает їхню обмежену роль у даному відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть породжувати колективні уявлення. Алі останні, виникнувши, сам, у свою чергу, стають безпосередньою причиною — незалежно від морфологічної основи — нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні породжувати й морфологічні феномени. Вирізнення соціальної фізіології французький соціолог обгрунтовує існуванням — поряд із морфологічними — функціональних, чи фізіологічних фактів. До них Дюркгейм зараховує факти колективної свідомості та способи колективних дій. Сам він передусім цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів. За словами вченого, у центрі його наукових інтересів перебуває не «тіло », а «душа «суспільного життя. Серед фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.

Разом із морфологічними фактами факти колективної свідомості утворюють так зване внутрішнє соціальне середовище. Причому морфологічні факти становлять матеріальний, кількісний бік даного середовища, а факти колективної свідомості - нематеріальний, якісний, духовний аспект. У такому широкому тлумаченні саме соціальне середовище визнавалось універсальним чинником, за допомогою якого можна пояснювати будь-які соціальні факти. Та згодом Дюркгейм ставши трактувати соціальне середовище вужче, виключно як царину колективної свідомості, що складається із ідей, вірувань, звичок тощо. Цим він намагався не лише затвердити знайдену ним специфіку соціального, а і дати суспільним явищам специфічно соціальне пояснення.

Суспільство, за Дюркгеймом, — непросто впорядкована емпірична система, котра безперервно Веде боротьбу за самозбереження із різноманітними деструктивними силами, а і осереддя «внутрішнього морального життя », «джерело й вмістилище всіх цінностей ». У цьому плані сус-пільство постає своєрідним божеством, яку «ззовні «впливає на індивідів, робить із них розумних й моральних істот. Зрештою, сус-пільство може існувати «лише в нас й завдяки нам ». З одного боці, індивід вол «язаний суспільству тім, що в ньому є, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, тобто своєю інтелектуальною і моральною культурою. Якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Алі, із іншого боці, сус-пільство не існує й не живе інакше, як лише в традиціях й завдяки їм. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть відчуватися й сповідатися окремими індивідами, то сус-пільство загине, подчеркивает французький соціолог.

Стверджуючи, що сус-пільство є «композицією будь-якого роду ідей, вірувань й почуттів, котрі реалізуються посередництвом індивидів », Дюркгейм певним чином суперечить концепції соціологізму, Яка постулює специфіку й автономію соціальної реальності, а головне — її примат над індивідом. Його висновок про ті, що сус-пільство існує й реалізується «лише в нас й завдяки нам », скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та індивідів, що його складають, ніж на примат Першого над іншим. І тоді цілком правомірно, що не лише колективні уявлення можуть бути продуктом суспільства, а і навпаки, саме сус-пільство може бути результатом колективних уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування природи суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне, й міститься «центральний пункт «дюркгеймівської соціології.

Складні і суперечливі відносини між індивідом й колективом — головна тема дюркгеймівської соціології. Ос-кільки реально існують насамперед окремі індивіди, а сус-пільство — це певні системи відносин між ними, то, здавалося б, логічно було б б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у системі які розглядатимуться тих чи інші соціальні відносини. Алі такий підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводити він, не є чимось історично первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось окреме і неповторне — це результат тривалого історичного розвитку. Ставлення людям як до індивідів й відповідне розуміння ними собі як індивідів можливе лише там, де існує досить складна структурна організація суспільства, чи, за термінологією Дюркгейма, де має місце поділ суспільної роботи. Навпаки, там, де поділ суспільної роботи не нависокому рівні й соціальна структура примітивна, — там «кожен являє собою ті ж саме, що і інші «, в якому було панують спільні для всіх колективні думи і почуття.

Питанню про тип соціальної структури Дюркгейм надає винятково великої ваги. Тому таку важливу роль у його концепції відіграє розмежування між суспільствами механічної та органічної солідарності. У першому випадку, як вже зазначалося вище, суспільні відносини примітивні, недиференційовані, колективне тут безроздільно панує над індивідуальним. Структура таких суспільств має сегментарний характер. Це означає, що смердоті складаються із однакових у принципі груп, кожна із які мало заговорили українською у «язана із іншою, однак міцно згуртована зсередини. Група тут нав «язує індивідові своєї волі. Суспільство механічної солідарності може бути численним кількісно й займати як завгодно велику територію, але й при цьому воно та буде сумою однакових, замкнених у собі структурних одиниць, які практично не взаємодіють між собою. Аж раптом, природно, зростає питома ваги колективних уявлень й різноманітних засобів механічного примусу і насилля.

У суспільствах органічної солідарності - а перед тим соціолог відносить сучасні йому західні суспільства — теж почасти зберігається сегментарна організація. Та визначальним тут є ті, що внаслідок поділу роботи структура цих суспільств характеризується різноманітністю форм й ослабленням групового тиску на індивіда. Тут, як пише Дюркгейм, має місце солідарність не було за подібністю, а й за відмінністю.

Історично суспільства механічної солідарності передають суспільствам солідарності органічної. Однак перехід від одного типу до іншого — це не свідомо керований процес. Поділ суспільної роботи постає незалежно від свідомості і волі окремих людей, а тому сам індивід, «окрема людина «- це уже його наслідок. Тому, як неодноразово зауважував навчань, індивід постає з суспільства, а чи не сус-пільство із індивідів. Органічна солідарність не означає послаблення пріоритету суспільства й його цінностей над індивідом, однак вона означає, що цей пріоритет здійснюється тепер таким чином, що кожен індивідуально усвідомлює свою відповідальність перед суспільством й може вибирати, яким саме чином він якщо виконувати свої суспільні обов «язки.

Принципи «соціологізму «як методологічне підгрунтя у дослідженні самогубств.

Проблема самогубства захоплювала увагу Дюркгейма із багатьох причин. Це був «ясно окреслена група фактів «[4, с. 3], які можна легко визначити. Дюркгейм вважав, що соціолог може й винен відкривати закони, котрі б доводили можливість існування соціології як науки. Крім того, він розглядав свою роботу «Самогубство «як застосування до емпіричного матеріалу головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту як «речі «, визнання осіб існування, зовнішньої по відношенню до індивіда суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі цого індивіда.

Спираючись на ці теоретико-методологічні передумови, Дюркгейм заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами й стверджував, що це явище відбувається под впливом зовнішніх причин, котрі управляють людьми, тобто под впливом соціальних причин.

Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання здавались йому найкращим способом зміцнення престижу соціології як науки. Соціологічне пояснення «найбільш індивідуальної дії «могло пролити світло на тих сили, які про «єднують людей, оскільки самогубства — явний приклад руйнування соціальних зв «язків.

Суттю дюркгеймівського пояснення був «соціологізм », крізь призму якого розглядались усі інші фактори, до того числі і індивідуальні мотиви самогубств, котрі часто здаються їхні причинами, представляють лише індивідуальне, причому змінене відображення загальних умів. Дюркгейм звернувся до вивчення соціального середовища як головної заподій, под впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але й підкреслював вторинне значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану суспільства.

Згідно із концепцією, якої висунув Дюркгейм, відсоток самогубств є функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних, сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи із цого, Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично розглядав й заперечував такі соціальні факти, як «психоорганічну схильність «індивідів (психопатичний стан, расовий й спадковий фактори) й риси фізичного середовища (клімат, пору році, годину доби). Услід за цим він розглядав дію соціальних причин й спосіб, яким смердоті діють, а також ставлення, в які знаходяться соціальні й несоціальні фактори.

Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою; чоловіки частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі люди частіше, ніж молоді; солдати — частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі чи розведені - частіше, ніж заміжні, й відсоток самогубств вищий у міських, ніж сільських областях тощо. «Залишивши осторонь індивіда як індивіда, його мотиви і ідеї, потрібно вивчати, — стверджував Дюркгейм, — тих різні стани соціального середовища (релігійні вірування, сім «ю, політичне життя, професійні групи й ін.), под впливом які змінюється відсоток самогубств «[4, с.178]. Досліджуючи соціальні факти, Дюркгейм намагався визначити, який елемент чи який аспект їхні, відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних змін, найбільш тісно заговорили українською у «язаний із відсотком самогубств. Яка, наприклад, рису релігії має найбільше ставлення до самогубства? Коли саме в католицизмі робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів?

Почавши із дослідження того, як ті чи інше віросповідання впливає на самогубство, Дюркгейм показавши різницю між католицизмом й протестантизмом як із точки зору віровчення, то й із точки зору обрядів. Католицизм як старіша традиційна система й обрядів має порівняно із протистантизмом більшу цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, котрі руйнують загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи католиків, а звідси — менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм заговорили українською у «язаний із падінням традицій вірувань, проникнутий «духом свободи мислення «й критицизму. Його можливість про «єднати віруючих менша, й відсоток самогубств тому вищий.

Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, котрі заговорили українською у «язані зі збільшенням числа самогубств. Про «єднує ці змінні ступінь соціальної інтеграції чи соціального зв «язку індивіда. Сім «я, діти, сільське життя — тих соціально інтегруючі фактори, які запобігають почуттю соціальної ізоляції. «Кількість самогубств обернено пропорційне ступеня інтеграції тихий соціальних груп, до які належить індивід «[4, с.266].

Фактори несоціального порядку, писавши Дюркгейм, можуть впливати на відсоток самогубств лише побічно. Він застосував процедуру, коли у відносини включається не соціальний чинник, але й відшукується тієї його аспект, котрий найбільш тісно заговорили українською у «язаний із чинником соціальним.

Влив біологічних, наприклад статевих, відмінностей стає зрозумілим, якщо проаналізувати відповідні соціальні позиції чоловіків й жінок, способи їхні участі в соціальному й економічному житті, цикли їхнього соціальної активності й т.д. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати із різних причин, котрі їхнього визначають, вказуючи на труднощі створення морфологічної класифікації самогубств й враховуючи усі характерні типові особливості їхні, Дюркгейм прийняв рішення скласти етнологічну класифікацію, котра відповідала б причин самогубств.

Він виділив чотири види самогубств: егоїстичний, альтруїстичний, аномічний й фаталістичний. перший створюється причинами, які обомовлюють відокремлення індивіда від суспільства, яку перестає впливати на нього регулюючим чином. Розрив соціальних зв «язків, відсутність колективної підтримки, стан відокремленості породжують почуття самотності, пустоти, відчуття трагізму існування. Однією із причин самогубств подібного роду може бути крайній індивідуалізм, але й грунтом, який його породжує, є «велике сус-пільство, соціальна туга «[4, с.274]. Суспільна дезорганізація, втрата суспільних цілей послаблюють соціальні зв «язки, котрі прикликають індивіда до суспільства, а означати й до життя. Цей загальний стан, у свою чергу, відображається в дезінтеграції суспільних груп — релігійних, сімейних, політичних, котрі безпосередньо впливають на індивіда.

Другий вид самогубства — альтруїстичний — зустрічається тоді, коли особисті інтереси поглинуті соціальними, коли інтеграція групи настільки велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. До цого виду Дюркгейм відносить давні звичаї: самогубство стариків й хворих, самоспалення жінок после смерти чоловіків, самогубство рабів после смерти хазяїна й ін. Такого роду самогубства існували головним чином в архаїчних суспільствах.

Третій вид самогубства — аномічний. Він зустрічається в часи великих суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість пристосуватися до соціальних перетворень, нових соціальних вимог й втрачає зв «язок із суспільством. Стан суспільної аномії, под котрою Дюркгейм розуміє відсутність чітких правил й норм поведінки, коли стара їєрархія цінностей руйнується, а нова ще не склалась, породжує моральну нестійкість окремих індивідів. Колі коливається й дезорганізується суспільна структура, самі індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві, коли порушується суспільна рівновага — число самогубств зростає. Аномічне самогубство, яку зустрічається найчастіше в торгових й ділових кілках, характеризується Дюркгеймом також із боці індивідуальних якостей представників торгового й промислового світу; їхні нестримний потяг до збагачення, котрий не зустрічає жорсткої регламентації, невгамовно зростає, порушуючи моральну й психічну рівновагу. Таким чином, послаблення чи відсутність суспільної регламентації, безладна, неврегульована суспільна діяльність лежить в основі аномічного самогубства. Якщо сус-пільство не здатне належним чином впливати на людину, то якщо сумний кінець.

Протилежністю аномічного самогубства є фаталістичне, яку виникає в результаті посиленого контролю над індивідом, «надмірна регламентація », котра для останнього стає нестерпного.

Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним й усвідомленим актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни. Мірило нормальної соціальної поведінки — «нормальний соціальний суб «єкт », дисциплінований й такий що визначає колективний моральний авторитет.

Поняття «егоізм-альтруізм «й «аномія-фаталізм «означали в концепції Дюркгейма колективні сили чи нахили, котрі штовхають людину на самогубство. Дюркгейм називав ці сили течіями. Вимір їхні інтенсивності можливий за відсотком самогубств. Колективні сили чи нахили можуть пояснити, на думку теоретика «соціологізму », індивідуальні нахили й схильність до самогубства, а чи не навпаки. Психологічні мотиви самогубства є індивідуальним, причому часто зміненим, відображенням загальних умів соціального середовища.

Найбільш цінною рисою дюркгеймівського аналізу самогубств є розкриття соціальної сутності цого явища як такого, що породжене кризовим станом суспільства. Описуючи стан морального розкладу, морально-психологічної дезорганізації й падіння буржуазного суспільства, Дюркгейм не викрив істинних причин цієї кризи, вбачаючи їхнього над сутності капіталістичних відносин, а досить швидких темпах соціальних змін, за межі не встигає моральне усвідомлення.

Потрібно вказати на абстрактний, формалістичний характер типології самогубств. Зміст цого соціального явища змінювався, бо до однієї групу потрапляли різнородні вчинки, котрі відображали соціальні норми різних суспільно-економічних формацій. Приділяючи переважну увагу соціальному чиннику, Дюркгейм обмежувався лише вказівкою на його зв «язок із чинником психологічним. Думка про ті, що рішення індивіда опосередковується культурними потребами й нормами тієї чи іншої установленої у відношенні до людського життя її ціності, також не був розроблена, а лише висловлена Дюркгеймом.

Усвідомлення послідовниками Дюркгейма цих недоліків привело до перегляду ними деяких його положень, до намагання более послідовно й повно включити в соціологічну теорію психологічні фактори, що й було б зроблено Морісом Хальбваксом в його роботі «Причини самогубств «(1930). Ряд ще более пізніх досліджень реабілітував роль психологічних факторів, показуючи вплив соціальних змінних на тих психологічні детермінанти, які безпосередньо обумовлюють індивідуальне рішення.

Незважаючи тих, що концепція Дюркгейма потребувала более детального аналізу співвідношення про «єктивних й суб «єктивних фактів, головний напрям його досліджень давав поштовх до розробки загального запитання — соціальної обумовленості індивідуальної психології.

Дюркгейм проклав дорогу кількісному аналізу в соціології й визначив шляхи розвитку його приватних методик й технік (таких, наприклад, як метод послідовного включення факторів, котрі беруть доля в взаємодії), суть котрого — в дослідженні й інтерпретації комплексу взаємовідносин між багатьма характеристиками, що систематично включаються у раніше досліджуваня ставлення, й ін. Дюркгейм не міг скористатися елементарними із сьогоднішньої точки зору інструментами наукового аналізу. Незважаючи на це, його робота відіграла значну роль утвердженні соціального підходу до самогубства на противагу психопатичному, який був популярним за його часів й який до відома наших днів змагається із соціологічним підходом.

Причину збільшення кількості самогубств у буржуазному суспільстві дійсно необхідно шукати в кризових соціальних ситуаціях. При цьому неодхідно матір на увазі не лише стан суспільної дезорганізації й ослаблення соціальних зв «язків, але й в першу чергу й такі породжені капіталізмом про «єктивні процеси, як ріст безробіття та ін.

Висновок.

Вплив Дюркгейма на західну соціологію у наше годину загальновизнаний. Учений звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки — й цим пояснюється його популярність у Франції кінця XIX — першої третини XX ст., розповсюдженість впливу його ідей в інших країнах Європи та Америки, а також цікавість до його вчення у наше годину.

Природа суспільства, його інтегративний вушко, його «здоровий «й патологічний стан, методи соціологічного дослідження й статус соціології як науки — усі ці проблеми, котрі вирішуються із позицій цілісної філософсько-соціологічної концепції, безперечно належати до числа найважливіших проблем теоретичної соціології. При наполегливих пошуках відповіді на запитання про шляхи розвитку сучасного світу все частіше співставляються теорії Маркса, Дюркгейма, Вебера, Парето.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід ще раз сказати, що його теоретична спадщина й сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій. Мабуть, одна із причин цого полягає у бо мислитель, окрім безпосередньої теоретичної роботи за різноманітніми напрямами, суб «єктивно дуже чуйно ставився до статуту соціології і активно остоював її методологічний та фаховий суверенітет. як справедливо зауважив Р. Нісбет: «Дюркгейм более ніж хтось інший в історії соціології зумів втілити у ті, що було б найтиповіше у цій дисципліні й найпродуктивніше для гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому розумінні цого слова «[5, з. 323].