Особливості організації та проведення параолімпійських ігор

Національний університет фізичного виховання і спорту України РЕФЕРАТ з дисципліни «Адаптивний спорт»

на тему «Особливості організації та проведення параолімпійських ігор»

Виконав студент Лопатенко Андрій Київ 2013

План Вступ

1. Історія виникнення терміну «Параолімпіада»

2. Параолімпійські ігри

3. Особливості підготовки та організації Параолімпійських ігор

4. Особливості проведення масових змагань спортсменів Параолімпійських нозологій Висновки Література

Вступ Світова статистика сумно свідчить, що кожний десятий мешканець Землі є інвалідом, інвалід є в кожній четвертій родині світу. Війни, інфекційні і спадкові захворювання, екологічні катастрофи, злочинність, алкоголізм і наркоманія, нещасні випадки, вроджені дефекти, травми — все це спричинятиме збільшення числа інвалідів до 23 тис. на день, що становить понад 8 млн. на рік. Нині у світі понад (100 млн. інвалідів, в Україні ж сьогодні нараховується їх понад 2 млн. (близько 6%). Половина з них — інваліди І і II груп, які формально не здатні самостійно забезпечити власного існування, оскільки не можуть працювати. В останні десятиріччя особливу увагу фахівці приділяють проблемі соціальної і фізичної реабілітації інвалідів засобами фізичного виховання з метою відновлення здоров’я, залучення їх до суспільно корисної праці. Повне відновлення працездатності інвалідів і повернення їх до попередньої професійної діяльності спостерігається вкрай рідко. У зв’язку з цим проблема реабілітації інвалідів набуває особливої гостроти.

Одним із найкращих засобів зміцнення здоров’я і виховання характеру в усі часи і в усіх народів були і є заняття фізичною культурою. Складно переоцінити її значення і в соціальній адаптації неповносправних. Фізичні вправи допомагають навчанню необхідних у житті вмінь і навичок, сприяють відновленню і розширенню діапазону рухової активності і формуванню багатьох позитивних рис характеру. Найчастіше інвалідами стають люди, робота яких пов’язана і максимальними фізичними навантаженнями і екстремальними ситуаціями. За вимушеного обмеження фізичних спроможностей пріоритет цінностей цих людей, як і раніше, спрямовано на активну рухову діяльність, і спорт допомагає їм у самореалізації.

Спорт як вид діяльності привертає увагу величезної кількості людей, робить його одним із найпопулярніших видовищ. Розуміння спорту було б неповним, якби спорт розглядався тільки спеціалізовано — як вид і результат діяльності. В сучасному розумінні спорт — це соціальне явище, явище культури людства, котре має свої духовні та матеріальні цінності.

Усе більшого значення у сучасному суспільстві набуває спорт інвалідів. Інваліди беруть участь у різноманітних змаганнях і світ переконується в тому, що спорт не є прерогативою тільки здорових людей, і що інваліди, навіть з такими тяжкими вадами, як сліпота, порушення хребта і спинного мозку, церебральний параліч тощо, можуть стати спортсменами і брати участь у змаганнях.

1. Історія виникнення терміну «Параолімпіада»

За свідченням Джоан Скратон, колишньої асистентки Людвіга Гуттманна, в подальшому — Генерального секретаря Міжнародного координаційного комітету, вперше слово «Paralympiad» з’явилося у 1951 р. у журналі «Paraplegics» Сток-Мандевільського госпіталю для паралізованих у статті «Аліса на Паралімпіаді», за аналогією із казкою Люїса Керолла «Аліса у країні чудес». У той час префікс «para» вказував на параплегію (параліч). Разом із тим термін «Паралімпіада» не вживався стосовно Сток-Мандевільських ігор.

Не виключено, що Людвіг Гуттманн уникав цього терміна з причини, котра найімовірніше пов’язана з його зацікавленістю у збереженні тотожності ігор із Сток-Мандевілем. З іншого боку, Людвіг Гуттманн оцінював атлета, який брав участь у змаганнях, а також самі ігри як такі, що заслуговують на назву Олімпіади паралізованих. У 1975 р. у листі до МОК він доповнив цю думку словами: «…ми створили наші власні Олімпіади інвалідів» .

Аналіз розвитку міжнародного спортивного руху інвалідів показав, що ідеї паралімпізму майже збігаються з ідеями олімпізму. Однак тривалий час ігри інвалідів проводилися не в столицях Олімпійських ігор, а іноді в інших країнах.

У 1960—1972 pp. змагання інвалідів називалися Міжнародні Сток-Мандевільські ігри. Назву змагань, що виникли в Англії, було перенесено на міжнародні змагання, що проводилися в інших країнах. Це можна пояснити тим, що саме керівники Міжнародної федерації Сток-Мандевільських ігор та Міжнародної спортивної організації інвалідів тривалий час були фактичними організаторами цих змагань.

У 1976 р. ігри відбулися у Торонто під назвою «Торонтолімпіада» .

У 1980 р. під час ігор XXII Олімпіади у Москві міжнародні і змагання інвалідів проходили у Нідерландах і називалися «Олімпіада для інвалідів. Арнем». Це був єдиний випадок, коли у назві ігор використано слово «Олімпіада», що не знайшло схвалення МОК.

Президент ISMGF доктор Б. Джексон запропонував президентові МОК Х. А. Самаранчу дати нову назву наступним іграм, що мали відбутися у 1984 р. у США, і провести їх під назвою «Параолімпійські ігри» .

У лютому 1983 р. в Луїзіані відбулася перша зустріч представників міжнародних спортивних організацій інваліди із президентом МОК Х. А. Самаранчем. На цій зустрічі відбулася дискусія щодо можливості приєднання спортивного руху інвалідів до олімпійського руху.

Слід відмітити, що Х. А. Самаранч є одним із фундаторів спортивного руху інвалідів Іспанії. Так, саме він у серпні 1968 р. започаткував Іспанську спортивну федерацію інвалідів і добре знав спорт інвалідів і ті проблеми, що пов’язані з організацією змагань інвалідів.

Пізніше відбулася ще одна зустріч між представниками Міжнародного координаційного комітету та МОК, у результаті якої Міжнародний координаційний комітет прийняв пропозицію МОК утриматися від вживання терміна «Олімпійські ігри для інвалідів» і користуватися іншим терміном — «Парилімпійські ігри». Для цього були обрані латинське та грецьке значення префікса «para» — «паралельний», «такий, що приєднався, та водночас незалежний» та «подібний». Цей термін став означати, що ігри інвалідів проводяться паралельно з Олімпійськими іграми. Проте відлік Параолімпійських ігор ведуть від з 1960 p., тобто з IX Сток-Мандевільських ігор, що відбулися у Римі. Спочатку Сток-Мандевільські ігри проводилися як ігри паралізованих, з часом, коли з’явилися нові міжнародні спортивні організації інвалідів, у змаганнях беруть участь спортсмени інших нозологічних груп.

З 1989 р. після створення Міжнародного паралімпійського комітету назва «паралімпійський» поступово почала помилково вживатись як синонім усього спортивного руху інвалідів, який містить не лише Паралімпійські ігри.

Слід зазначити, що термін «паралімпійський» неточно вживався у деяких офіційних документах. Параолімпійські ігри називали «Параолімпійськими іграми». Навіть у спеціальній літературі (Бріскін, 2000; Бріскін та ін., 2001; Римар, 2001—2006; Симаков, 1991) всі складові олімпійського руху, пов’язані з комплексними спортивними змаганнями під патронатом МОК, визначали як «параолімпійський рух» .

2. Параолімпійські ігри Сучасні Параолімпійські ігри, де змагаються і спортсмени з порушеннями опорно-рухового апарату, і спортсмени з вадами зору, і навіть спортсмени з відхиленнями розумового розвитку (1996—2000 рр.), виникли завдяки діяльності Людвіга Гуттманна та Міжнародної федерації Сток-Мандевільських ігор, що провела в Англії перші змагання для спортсменів-спінальників. Одночасне проведення Ігор XIV Олімпіади у Лондоні у 1948 р. і перших змагань зі стрільби з лука для інвалідів з параплегією у Сток-Мандевілі наштовхнуло на ідею проведення масштабних комплексних змагань для інвалідів з різними вадами. Нині проводяться літні (з 1960 р.) та зимові (з 1976 р.) Параолімпійські ігри.

За аналогією із періодизацією Ігор Олімпіад, визначаючи періоди розвитку такого суспільного явища, як параолімпійський спорт, слід орієнтуватися на сукупність чинників суспільного, організаційного та власне спортивного характеру.

Постійне зростання значення та авторитету Параолімпійських ігор ілюструє динаміка кількості їх учасників — країн та спортсменів, а також кількості нозологічних груп спортсменів-параолімпійців. Так, якщо у І Параолімпійських іграх взяли участь 400 спортсменів з 23 країн, то у X Параолімпійських іграх кількість країн — учасниць становила 127 офіційних та 1 незалежну команду, а спортсменів збільшилася майже удесятеро — 3843. Подібна, хоча й менш вражаюча тенденція спостерігається й у зимових Параолімпійських іграх — від 250 учасників з 14 у 1976 р. країн до 600 учасників з 36 країн у 2006 р.

Нозологічний склад учасників Параолімпійських ігор змінювався. Так, якщо у Параолімпійських іграх 1960—1968 рр. брали участь лише спортсмени з порушеннями хребта та спинного мозку, то вже з Параолімпійських ігор 1972 р. починається як демонстраційна, так і офіційна участь спортсменів інших нозологій — з вадами зору (у 1972 р. — показова, а з 1976 р. — офіційна участь), з іншими порушеннями опорно-рухового апарату (з 1976 р., окрім Параолімпійських ігор 1980 р.), ампутаціями та церебральним паралічем (з 1980 р.).

У VII Параолімпійських іграх брали участь спортсмени усіх зазначених нозологій, хоча й у різних містах — Нью-Йорку та Сток-Мандевілі (спортсмени з порушеннями хребта спинного мозку), а з наступних ігор у Сеулі (1988 р.) — в єдиних комплексних змаганнях. Демонстраційна участь спортсменів з порушеннями інтелекту відбулася у 1992 р. Офіційно спортсмени цієї нозології змагалися у Параолімпійських іграх 1996—2000 рр.

Спортсмени різних нозологій розподіляються на змагальні групи відповідно до загальних та функціональних класифікацій.

Загальна класифікація дозволяє визначити діагноз і ступінь ураження організму. Функціональна — ступінь рухових спроможностей для участі у змаганнях з відповідного виду спорту, причому рухові спроможності параолімпійців ураховуються незалежно від їх тренованості, а клас спортсмена підлягає постійному перегляду з урахуванням можливих функціональних змін організму.

До загальних класифікаційних груп належать спортсмени з вадами зору (3 класи); порушеннями спинного мозку (8 класів); ампутаціями (9 класів); церебральним паралічем (8 класів); з іншими порушеннями опорно-рухового апарату (6 класів). Спортсмени, які не мають можливості ходити, об'єднуються в стартові групи на візках відповідно до рівня рухових спроможностей.

Функціональні класифікації спрямовані на забезпечення рівних спроможностей для досягнення спортивних результатів.

Наприклад, у змаганнях з легкої атлетики зі спортсменів схожих функціональних спроможностей формуються стартові групи з трекових (біг, гонка на візках і т.д.) та польових дисциплін (метання), позначені «Т» і «F» відповідно (від англ. «track&field» — легка атлетика).

У плаванні формуються групи «S1-S10» для вільного стилю і батерфляю, «SB1-SB9» для брасу (від англ. «swimming» плавання, «breast stroke» — брас).

У баскетболі на візках рухові спроможності спортсмена оцінюються в 1—4,5 бала, а сума балів команди з 5 спортсмени не може перевищувати 14. Подібні класифікаційні норми застосовуються в усіх видах спорту програми літніх Параолімпійських ігор.

Одним із найважливіших компонентів параолімпійського спорту є програма Параолімпійських ігор, що не була сталою, и змінювалася протягом існування ігор.

Види спорту та дисципліни, що входили і входять до програм літніх і зимових Параолімпійських ігор, як і види і порту, що складають зміст програм Олімпійських ігор, поділяються на такі групи:

циклічні — бігові дисципліни легкої атлетики, у тому числі гонки на візках, плавання, велосипедний спорт, ковтіанярський спорт, лижні гонки;

швидкісно-силові — легкоатлетичні стрибки, метання, пауерліфтинг;

складнокоординаційні — метання дротиків, стрільба гульова, стрільба з лука, вітрильний спорт, кінний спорт, гірськолижний спорт;

єдиноборства — армреслінг (боротьба), фехтування, дзюдо;

спортивні ігри — баскетбол, більярд, бочі, волейбол, голбол, керлінг, лаунбол, теніс настільний, теніс;

багатоборства і комбіновані види — легкоатлетичні багатоборства, біатлон.

Види спорту та спортивні дисципліни включалися до програми Параолімпійських ігор та вилучалися з неї під впливом багатьох чинників. Змінювалася кількість та співвідношення видів спорту та спортивних дисциплін, комплектів нагород тощо.

Аналіз зазначених чинників дає підстави виділити періодизацію Параолімпійських ігор. Періоди відрізняються кількістю країн та спортсменів, що брали участь у Параолімпіських іграх, кількістю видів спорту та спортивних дисциплін, розіграних комплектів нагород, класифікаційних груп за нозологічним складом учасників, функціонуванням організаційних структур спорту інвалідів тощо.

Отже, основними періодами розвитку Паралімпійських ігор є:

· Сток-Мандевільський — 1952—1959 рр. (І—VIII СтокМандевільські ігри);

· перший параолімпійський — 1960—1972 рр. (І—IV Параолімпійські ігри);

· другий параолімпійський — 1976—1988 рр. (V—VIII Параолімпійські ігри);

· третій параолімпійський — з 1992 р. (від IX Параолімпійських ігор).

Слід зауважити, що межі періодів розвитку Параолімпійських ігор є досить умовними. Наприклад, незважаючи на то що нам видається більш доцільним відраховувати початок третього параолімпійського періоду з 1992 р. — IX Параолімпійських ігор, тобто перших, що проведені під егідою Міжнародного параолімпійського комітету, є певні підстави взяти за точку відліку 1989 р. — момент його створення.

Також необхідно відмітити, що у різних інформаційних джерелах відомості про кількісний склад учасників Параолімпійських ігор, кількість видів спорту, спортивних дисциплін та інші відомості дещо відрізняються. Це зумовлено, насамперед, відсутністю, особливо в перших періодах розвитку Параолімпійських ігор, уніфікованої системи обліку зазначених показників.

3. Особливості підготовки та організації Параолімпійських ігор Однією з основних складових підготовки до Параолімпійських ігор є процес класифікації та кваліфікації спортсменів. У Параолімпійських іграх можуть брати участь спортсмени, які відповідають умовам допуску, встановленим положенням та правилами Міжнародного параолімпійського комітету. Класифікація та кваліфікація — це тривалий процес, що відбувається протягом чотирьох років між Параолімпійськими іграми і складається з трьох етапів. Згідно зі встановленою системою параолімпійських заявок і кваліфікації національні параолімпійські комітети подають попередні заявки. На першому етапі національні параолімпійські комітети подають основні дані на всіх спортсменів, які є кандидатами на участь у Параолімпійських іграх. На другому етапі проводяться кваліфікаційні змагання, організаторам Ігор надається інформація про кваліфікацію та класифікацію кандидатів на участь у Параолімпійських іграх. Усі міжнародні спортивні федерації інвалідів, як правило, інформовані за 2—3 роки про необхідність проведення, під егідою Міжнародного параолімпійського комітету кваліфікаційних змагань. На третьому етапі національні параолімпійські комітети подають фінальні заявки на всіх спортсменів, які братимуть участь у Параолімпійських іграх. Ці фінальні заявки є остаточними. Після подання фінальних заявок вносити поправки чи робити заміни спортсменів заборонено. Замінити спортсмена можна тільки з поважних причин (травма, хвороба тощо) і лише у тому класі та виді програми, на які було заявлено попереднього спортсмена. Спортивний комітет Міжнародного параолімпійського комітету розробляє систему збору даних про заявки та класифікацію з метою забезпечення можливості перевірки кваліфікаційного та класифікаційного статусу кожного кандидата на участь у Параолімпійських іграх.

Організаційний комітет Параолімпійських ігор спільно з Міжнародним параолімпійським комітетом розробляють класифікаційну стратегію, згідно з якою певний відсоток спортсменів (наприклад, 12 або 21%) можуть пройти класифікацію безпосередньо у місці проведення Параолімпійських ігор. Згідно з класифікаційною стратегією усі спортсмени, які братимуть участь у Параолімпійських іграх, одержують один із трьох параолімпійських статусів: «постійний статус» (PPS), статус «під наглядом» (PRS) або «новий статус» (PNS). Кожен вид спорту параолімпійської програми перебуває під контролем підрозділів Міжнародного параолімпійського комітету, Міжнародної організації спорту інвалідів та інших організацій.

" Постійний статус" отримують спортсмени, які мають визнану та ухвалену класифікаційну оцінку. Спортсмен із таким статусом не повинен проходити класифікацію під час Параолімпійських ігор.

Статус «під наглядом» отримують спортсмени з нестабільним станом здоров’я та функціональних можливостей. Спортсмен із таким статусом повинен пройти класифікацію після прибуття на Параолімпійські ігри.

" Новий статус" отримують спортсмени, які ніколи не мали міжнародної визнаної класифікаційної оцінки і про яких немає відомостей у відповідних міжнародних організаціях.

Міжнародні спортивні федерації ведуть рейтинговий облік результатів спортсмена на кваліфікаційних та офіційних змаганнях і враховують їх при встановленні критеріїв відбору до Параолімпійських ігор та визначенні статусу спортсмена.

Спортсменів і команди, котрі виявили бажання змагатися на Іграх, протягом 3—4 років відбирають згідно із системою кваліфікаційних змагань з кожного виду спорту. Всіх спортсменів розподіляють на класи згідно з висновками медичних обстежень, вони змагаються між собою, як правило, тільки в одному класі.

Існують точні критерії підрахунку рейтингу спортсменів, а також їх селекції перед Параолімпійськими іграми та чемпіонатами світу. У різних видах спорту існуючі, свої системи визначення рейтингу спортсменів для відбору до Параолімпійських ігор. Так, для участі у Параолімпійських іграх у змаганнях з настільного тенісу було розроблено рейтингову систему нарахування очок. За цією системою бали для рейтингу нараховуються за участь та результати особистих виступів спортсменів на змаганнях певного рангу: за участь у Параолімпійських іграх нараховується 100 балів, чемпіонаті світу — 80, регіональних чемпіонатах 50; за участь в інших змаганнях 30—10. Очки, одержані за досягнення результату на змаганнях певного рангу, множать на коефіцієнт рангу змагань і спортсменові нараховують рейтингові бали.

У разі об'єднання стартових груп і змагання спортсменів різних класів між собою запроваджено ряд правил, за якими нараховують додаткові очки (бонус). Наприклад, якщо спортсмен нижчого класу виграє у спортсмена вищого класу, то він отримує додаткові очки за різницю у класі. Якщо у змаганнях беруть участь 64 і більше спортсменів, то спортсменові нижчого рейтингового класу за програш за бронзову нагороду нараховують 10 балів. Спортсменові, який програв у чвертьфіналі, нараховують бонус у 5 балів. Бонус нараховується, якщо спортсмен мав мінімум одну перемогу, і не нараховується, якщо у змаганнях брали участь менше 4 спортсменів.

У відкритих змаганнях спортсменів на візках за кожну перемогу нараховують 3 очки, бонус за перше місце — 30, за друге — 20, за третє — 10 очок. Так, спортсмен, який виступав на чемпіонаті світу під егідою Міжнародного параолімпійського комітету і посів перше місце, може заробити до 180 очок.

Спеціальними правилами передбачено не лише підвищення рейтингу, але і його зниження. Наприклад, рейтинг спортсмена не змінюється протягом 2 років після Параолімпійських ігор або чемпіонатів світу. Якщо у наступні роки спортсмен не брав участі у змаганнях, то його рейтингові бали знижуються на 25%, а потім анулюються до наступних Параолімпійських ігор або чемпіонатів світу. Така сама система зниження рейтингу існує під час проведення регіональних змагань. Якщо спортсмен не набрав нових рейтингових балів протягом ЗО місяців, то його виключають з рейтингового списку і він втрачає всі набрані бали. У різних регіонах світу діє диференційована система нарахування балів.

Таким чином, на основі рейтингу спортсменів розробляються критерії їх відбору до участі у Параолімпійських іграх. Наприклад, до XI Параолімпійських ігор (Сідней, 2000 р.) 30% спортсменів були відібрані за результатами чотирьох регіональних чемпіонатів; 60—65% (залежно від класу) згідно зі світовим рейтингом; 5—10% були спеціально запрошені («білі картки») за умови наявності світового рейтингу і міжнародних класифікаційних карток.

На Параолімпійських іграх працює Класифікаційний координаційний центр, який відповідає за нагляд за процесом класифікації, а також керує розкладом розгляду протестів. Протести або апеляції до Арбітражної комісії з класифікації подаються до служби протестів або до рефері. Протести подаються згідно з положеннями про правила та класифікацію, розробленими різними міжнародними федераціями. Протести у письмовій формі можуть подавати шеф місії або його повноважний представник чи представники від різних видів спорту (керівник команди або тренер). Терміни подачі протестів у різних видах спорту суттєво відрізняються. Наприклад, згідно з правилами з пауерліфтингу протест потрібно заявити відразу після підходу. Згідно з правилами та положеннями про настільний теніс для інвалідів з порушеннями опорно-рухового апарату всі протести та апеляції приймаються протягом 30 хв. Якщо порушення було виявлено до початку змагань, то його і слід подавати до початку змагань, а не чекати результатів змагань. Згідно з положеннями Всесвітньої організації волейболу інвалідів протести та апеляції слід заявити протягом 60 хв. після закінчення матчу. Згідно з правилами з футболу серед спортсменів з церебральним паралічем протест приймається протягом двох годин після закінчення гри. Якщо рефері відхиляє протест, керівник команди може звернутися до Апеляційного журі. До його складу, як правило, входять технічний делегат, директор змагань, обраний представник команди, а також може увійти представник відповідної федерації. Рішення журі є остаточним. Разом із протестом подається грошовий внесок, який повертається лише за умови задоволення протесту.

Програма видів спорту для наступних Параолімпійських ігор визначається Міжнародним параолімпійським комітетом під час останніх Параолімпійських ігор, на них можуть демонструватися нові види спорту, проводитися показові виступи тощо. Міжнародні спортивні федерації разом з асоціаціями розробляють нові спортивні правила за видами спорту для інвалідів різних нозологічних груп. Змагання з параолімпійських видів спорту проводять згідно з положеннями або правилами для цих видів спорту та умов Договору про співпрацю між Організаційним комітетом Параолімпійських ігор та комітетами, підкомітетами чи секціями з кожного виду спорту. Згідно з договором сторони несуть відповідальність за технічне оснащення та проведення змагань. Організаційний комітет Параолімпійських ігор заздалегідь інформує всі національні параолімпійські комітети про програми, регламент та місця змагань, порядок класифікаційного спостереження, допінгового контролю, жеребкування, квоти та правила змагань з окремих видів спорту, форму та інвентар, функціональні класи та кваліфікаційні стандарти. Так, національні параолімпійські комітети до Параолімпійських ігор у Сіднеї заздалегідь знали, яким буде розподіл спортсменів-інвалідів за видами спорту з урахуванням класифікації. Наприклад, футбол — 8 команд, по 4 команди у двох групах, класи СР5 — СР8; стрільба з лука — максимальна кількість чоловіків-учасників (у класі ARW1—12, ARW2—22, ARST—24), максимальна кількість жінок-учасниць кожного класу (ARW1/ARW2 — 12, ARST—12, білі картки — до 8); волейбол (сидячи) — 12 команд, по 6 команд у двох групах; дзюдо — 84 спортсмени тощо.

Відповідно до Медичного та Антидопінгового кодексу Міжнародного параолімпійського комітету на Параолімпійських іграх здійснюється допінговий контроль, який проводить Організаційний комітет Параолімпійських ігор та Медична комісія Міжнародного параолімпійського комітету спільно із комітетом з відповідного виду спорту. Допінговий контроль можуть проводити з дня офіційного відкриття Параолімпійського селища.

На всіх етапах підготовки підрозділи Міжнародного параолімпійського комітету, Організаційний комітет Параолімпійських Ігор ведуть підготовчу роботу з національними параолімпійськими комітетами, а також з усіма міжнародними спортивними федераціями інвалідів, що входять до Міжнародного параолімпійського комітету. Під час підготовки до Параолімпійських ігор Міжнародний параолімпійський комітет у своїй роботі тісно співпрацює з Міжнародним олімпійським комітетом та Організаційним комітетом Олімпійських ігор.

4. Особливості проведення масових змагань спортсменів Параолімпійських нозологій Вимоги до організації спортивних заходів. Заклади, що проводять спортивні заходи з участю інвалідів, мають забезпечити для них максимум зручностей.

Для зустрічі та відправки спортсменів-інвалідів слід виділяти транспорт з урахуванням особливостей нозології та індивідуальних особливостей стану спортсменів. Усі перепони та сходи мають бути обладнані пандусами з обмежниками доріжок. Роздягальні та душові мають бути обладнані додатковими перилами.

Місця проживання спортсменів доцільно організовувати недалеко від спортивних споруд. Для готелів, де мають бути розташовані спортсмени-інваліди, обов’язковою є наявність ліфтів із широкими дверима або помешкання на першому поверсі з проживанням по 2—3 особи, у т.ч. супровід.

Харчування спортсменів має організовуватись у комфортних приміщеннях з обов’язковою роботою обслуговуючого персоналу. Добровільними помічниками-волонтерами можуть стати студенти медичних, спортивних та педагогічних інститутів, курсанти військових училищ, слухачі семінарій тощо.

Для створення оптимального психологічного клімату змагань дуже важливо, щоб медична класифікація спортсменів відбувалася з максимально об'єктивною оцінкою. До складу медичної комісії входять, як правило, фахівці спортивної медицини, хірург, невропатолог та ін.

До роботи у суддівських бригадах залучаються досвідчені кваліфіковані судді, оскільки дуже високою є вартість суддівської помилки.

Необхідно забезпечити спілкування спортсменів з максимальною кількістю здорових людей, проводити різноманітні додаткові заходи (Григоренко, Глоба, 1991).

Нетрадиційні змагання спортсменів параолімпійських нозологій. Для розв’язання завдань спортивної підготовки, зокрема завдань корекційно-реабілітаційної програми, можуть бути проведені нетрадиційні змагання з незвичних «видів спорту». Для цього розроблено декілька специфічних тренажерних пристроїв, що дозволяють проводити змагання невеликих груп інвалідів (Верхало, 1990).

Комбінований пристрій для силових вправ складається з металевого каркаса, що насувається на ліжко. Інша конструкція передбачає використання інвалідного візка та в'їзд на робочий майданчик тренажера. Використовується для змагальних вправ зі штангою (максимальна вага, кількість повторень), з тягами (вага, темп), з коромислом (темп) тощо.

Марафон. Екранний пристрій, що має групу світлових об'єктів (за кількістю спортсменів), котрі приводяться збирачем імпульсів від тренажерних пристроїв з «педальним», «важільним» чи іншим навантаженням, на яких власне і змагаються інваліди.

Крокоходи, що мають опорні бічні стійки з колесами для запобігання падіння, важіль гальмування та маневрування, одну чи дві педалі (залежно від характеру інвалідності).

Метання дротиків у мішень сприяє розвитку координації рухів на основі тонких диференціювань кінестезичних відчуттів у сліпих. Для проведення тренувань та змагань у цій спортивній дисципліні потрібне таке обладнання: озвучена мішень, набір дротиків, стілець. Пінопластову мішень зроблено за принципом стрілецької мішені діаметром 1 м з радіусом кожного кільця зони поразки 5 см. Влучення у центр мішені приносить гравцю максимальні 50 очок. При кожному віддаленні від центру зони влучення кількість отриманих гравцем очок зменшується на 5, у результаті чого попадання в крайню від центру зону влучання приносить гравцеві найменші 5 очок. Центр мішені озвучено дзвінком, сигнал від котрого подається суддею тільки перед першим кидком як додатковий орієнтир для визначення місцеположення мішені відносно гравця. З цією самою метою спинка стільця, якої гравець в положенні «сидячи» торкається спиною під час кидка, встановлені паралельно площині мішені. На стадії навчання після серії кидків рекомендується підводити гравця до мішені для тактильного уточнення координат попадання дротиків. На основі тактильного сприйняття положення дротика відносно центру мішені гравець отримує можливість зіставлення своїх кінестезичних відчуттів у момент кидка з реально отриманими результатами, що сприяє більш швидкому і повноцінному накопиченню рухового фонду гравця (Булкил, Мишарина, 1997).

спорт інвалід параолімпійський фізичний

Висновки Параолімпійський рух сьогодні - одне із помітних явищ не тільки у міжнародному спортивному співтоваристві, але й важливий чинник гуманізації суспільства, адаптації до повноцінного життя великої кількості неповноцінних осіб та інвалідів, важливий засіб використання спорту в реабілітаційних цілях тощо. Останніми роками потужного звучання набули змагання найвищого рангу параолімпійського руху — Параолімпійські Ігри. Традиція їх проведення має давнє історичне походження. З часу проведення перших Параолімпійських ігор минуло чотири десятиліття. За цей період змагання зазнали чималих змін, розширилась їх географія, коло учасників, окреслились певні тенденції та характерні особливості. Параолімпійські ігри проводяться відразу після закінчення Олімпійських ігор у тому самому місті і на тій же спортивній базі. Програма Параолімпійських ігор передбачає не лише спортивні змагання, а й різноманітні суспільно-культурні заходи, під час яких неповноцінні активно спілкуються зі здоровими, що дозволяє їм відчувати себе повноцінними людьми, вартими уваги суспільства. Саме в цьому полягає і важлива роль Параолімпійських ігор. Від проведення одних Параолімпійських ігор до наступних спостерігається тенденція до збільшення кількості країн учасниць і кількості спортсменів кожної з них. Крім того, до участі у Параолімпійських іграх постійно приєднуються представники нових нозологій. Так, з 1960 року в цих міжнародних змаганнях брали участь лише спортсмени з порушеннями опорно-рухового апарату, з 1976 року до них приєдналися спортсмени-ампутанти та інваліди з вадами зору, з 1980 року — інваліди з наслідками дитячого церебрального паралічу, сліпі і слабкозорі спортсмени, а з 1996 року — ще й інваліди з вадами розумового розвитку. Параолімпійський рух нині - це важливий чинник міжнародного олімпійського руху та громадського суспільно-політичного життя, що активно утверджується і в нашій державі.

Література

1. Спорт інвалідів: навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів фіз. виховання і спорту [Бріскін Ю.А.] - Видавництво НУФВСУ «Олімпійська література», 2006. — 262с.

2. Історичні, організаційні та соціальні аспекти розвитку спорту інвалідів: навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів фіз. виховання і спорту [С.Ф. Матвєєв, Ю.А. Бріскін, І.О. Когут та ін.] - К.: Асконіт, 2011. — 250 с.

3. Григоренко В. Г., Глоба А. П. Организация спортивно-массовой работы с лицами, имеющими нарушения функций спинного мозга: Метод, реком. — М.: Советский спорт, 1991. — 46 с.

4. Верхало Ю. Н. Усовершенствование технических средств для реабилитационного спорта инвалидов // Проблемы соревновательной деятельности. Тез. докл. межобластной науч.-практ. конф. — Харьков, 1990. — С. 95—96.

5. Булкин В. А. Мишарина С.Н. Новый метод развития координации движений у инвалидов по зрению // Теория и практика физ. культуры. — 1997. — № 9. — С. 24.

6. Платонов В. Н., Гуськов С. И. Олимпийский спорт: Учебник (в 2 кн.). — К.: Олимпийская литература, 1994. — Кн. 1. — 496 с