Спорт і туризм

Спорт і туризм

1. Безпека в активному туризмі

У спортивно-туристській діяльності проблеми забезпечення життєдіяльності і безпеки учасників спортивно-туристських походів у досить екстремальних умовах є проблемами послідовної та системної адаптації туристів. В активному туризмі проблеми забезпечення життєдіяльності та безпеки учасників туристських походів і сходжень у досить екстремальних умовах (клімат, висота місцевості над рівнем моря, об'єктивні небезпеки (селі, лавина, каменепади, переміщення льодовиків), вкрай складні метеоумови (низькі температури, шквальні вітри тощо), не кажучи вже про обов’язкове подолання крутих скельних, сніжних і льодових схилів, крутість і складність яких повинна відповідати категорії складності походу і категорії трудності класифікованої ділянки маршруту в туризмі або категорії трудності вершини в альпінізмі) є проблемами послідовної та системної адаптації організму до таких умов, а також завданнями досягнення високого рівня технічної підготовки.

Слід зазначити, що нормативно-правові документи зі спортивного туризму (Правила проведення спортивних туристських походів, розрядні вимоги щодо спортивного туризму, Методика класифікації спортивних туристських маршрутів), а також безліч цілком доступної інформації про маршрути і перевали в горах впродовж півстолітньої історії цього виду діяльності мали своїм основним завданням безумовне забезпечення безпеки спортсменів-туристів. Проте цього зазвичай виявляється замало, оскільки надзвичайні події відбуваються насамперед за умовами погоди (отже, і стану маршруту) і завдяки грубим помилкам, яких припускаються керівники походів та їх учасники. Однак матеріальною основою є насамперед погода і спричинені нею стихійні явища: лавина, обвали льодових мас, селі, різке похолодання або, навпаки, потепління тощо.

Розроблено методику аналізу теплового стану учасників походів у «холодних районах». При цьому було виведено формулу «коефіцієнта охолоджування» :

де: К₀ — величина «коефіцієнта охолоджування» ;

V — швидкість вітру (м/с);

t°-температура повітря (у градусах Цельсія);

25 — «комфортна температура» .

Існують загальновідомі моделі, відомі під назвою «холодового чинника» і «теплового індексу» .

Холодовий чинник (wind chill) є мірою дискомфорту, що зазнають люди, схильні до дії холоду й вітру. Нову формулу для холодового чинника було розроблено Національною службою погоди США в 2001 р. і вона замінила раніше використовувану формулу, яка була у вжитку з 1945р.

Порівняно зі старою формулою, нова формула дає менше значення холодового чинника, а тих самих значень температури і швидкості вітру. Нова формула ґрунтується на сучасній теорії теплопередачі. Вона була побудована емпірично за результатами експериментальної роботи, проведеної з випробовуваними у вітровій камері в Торонто (Канада):

(1)

де Т_w — холодовий чинник, °С;

Т — температура повітря, °С;

Vшвидкість вітру, м/с;

Істотно спрощений варіант моделі має такий вигляд:

(2)

де К₀ — коефіцієнт охолоджування;

Т-температура повітря, °С;

25 — комфортна температура повітря, °С;

V — швидкість вітру, м/с.

Розроблена також модель, що враховує величину вологості повітря:

К_w=V ^0,1(0,01 TW),

де К_w -" тепловий індекс" ;

V — швидкість вітру;

Т — температура повітря, °С;

W — вологість повітря (% відн.).

У XX столітті відбулася справжня туристська революція, яка, на думку генерального секретаря Всесвітньої Туристської Організації Ф. Франжіаллі, «настільки ж творча і важлива, як індустріальна революція, що почалася двома століттями раніше». Справжній вибух туризму у світі спричинили три глобальні чинники: зростання купівельної спроможності, і зокрема дискреційного доходу у сім'ях численного середнього класу; зростання кількості вільного часу завдяки регулюванню з боку соціального законодавства на користь робітників; широке розповсюдження приватного автотранспорту та поява дешевих авіаперевезень. Туризм поширився па нові, раніше не досяжні регіони. Його вплив на житія окремих територій, а іноді й цілих країн став надзвичайно великим. В сучасному світі він став потужною індустрією, величезним комплексом, в якому пов’язані економічна та соціальна сфери. І навіть в економіці найбільш індустріально розвинених країн Західної Європи та Америки ця галузь посідає чільні місця за обсягами загальних доходів, кількістю створених робочих місць, надходженнями до бюджету. Завдяки стрімким темпам зростання наприкінці XX століття туристична галузь стала якщо не найбільшою галуззю світової економіки, то, безсумнівно, однією з найбільших. Про це свідчить те, що на частку туризму припадає валового продукту, понад. ЗО відсотків обсягів послуг світової торгівлі та 11 відсотків світових споживчих витрат, 7 відсотків загального обсягу інвестицій та 5 відсотків усіх податкових надходжень. Сьогодні безпосередньо в сфері надання туристичних послуг зайнятий кожен десятий працівник (понад 260 мли працюючих).

Якщо у 1950 році у світі міжнародні подорожі здійснювали 25 мли. осіб, то у 1970 році їх кількість зросла до 165 млн, у 1990;му — до 450 млн, а у 2000 р. ця цифра досягла майже 700 млн подорожуючих. І хоча трагічні події 2001;2004 років, що сталися в різних куточках світу, трохи уповільнили темни зростання кількісних показників, туризм продовжує розвиватися дуже динамічно. Так за прогнозом Всесвітньої Туристської Організації (ВТО), очікується, що у 2010 році понад 1 млрд осіб здійснюватимуть подорожі. І це лише міжнародні подорожі, а якщо додати до цього внутрішні туристські поїздки та екскурсії, то виявляється, що більше третини населення планети щорічно перебувають у статусі туристів. За даними ВТО, прибутки від туризму у 2003 році досягли рекордних показників — 523 млрд доларів США.

Саме туризм часто є тим каталізатором, що спричиняє активний розвиток як окремих галузей економіки, так і соціально-економічного розвитку цілих країн.

Все це свідчить, що туристська галузь завдяки її великому впливу на економічний та соціальний розвиток країни має регулюватися державою і бути під пильним контролем громадськості.

В Україні за часи незалежності спостерігаються постійні реорганізації відомства, що забезпечує державне регулювання туристською діяльністю. Ще за часів СРСР (у грудні 1988 р.) було ліквідовано Голов інтурист України і протягом 1989 —1993 років органу управління галуззю взагалі не було, бо Асоціація по іноземному туризму (1989—1991) та акціонерна компанія «Укрінтур» (1991 — 1993), що діяли в цей період, були суто комерційними структурам! і не мали важелів державного регулювання.

Тільки 3.1993 повноцінно працювати орган центральної виконавчої влади в галузі туризму — Державний комітет України по туризму, вищий інституційний орган системи управління вітчизняною туристською сферою, безпосередньо підпорядкований туризму. Зокрема, значною мірою виведено з «тіні» діяльність туристських фірм, посилено боротьбу з шахрайством при організації подорожей за кордон, розширено асортимент та якість послуг. Водночас мали місце справедливі нарікання на неналежне виконання чи невиконання взагалі завдань, що були поставлені перед Держкомтуризмом. У втім, його ліквідацію у 1999 р. та утворення єдиного Державного комітету молодіжної політики, спорту та туризму на базі трьох державних комітетів не можна було розцінювати однозначно схвально. Подальша практика довела хибність такої політики: повністю дотаційні молодіжна та фізкультурно-спортивна сфери відсунули туристичну галузь на третій план. Це відбувалося як на центральному, так і на регіональному рівні. Сумарні показники туристської галузі у 1999;2000 рр. були найгіршими за всі роки незалежності (навіть порівняно з 1998 р., в якому туристська галузь зазнала значних втрат від фінансової кризи). І це зайвий раз свідчить про те, що істотне зростання матеріальної та соціокультурної віддачі від туризму можливе лише у тому разі, коли існує уповноважений урядовий орган, який займається виключно спеціалізованими питаннями розвитку туристської сфери.

Наслідком усвідомлення проблем, що реорганізація у листопаді 2001 року цього комітету і створення Державного департаменту туризму. 1 нарешті, у квітні 2002 року Указом Президента України була створена Державна туристична адміністрація України. За короткий час її існування було чимало зроблено.

Ця подія засвідчила активізацію політики держави щодо підтримки розвитку туризму, створення нових механізмів просування якісного національного туристського продукту. У 2002 році прийнято Державну програму розвитку туризму на 2002;2010 роки, основною метою якої є посилення позицій України на міжнародному туристської ринку, привернення уваги світової спільноти до більшої кількості як іноземних, так і внутрішніх туристів до подорожей нашою країною, збільшення надходжень до державного бюджету. На основі цього програмного документа прийнято і ряд регіональних програм та програм розвитку окремих туристичних центрів.

За останні два з половиною роки прийняті зміни у національному законодавстві щодо регулювання діяльності туристських підприємств та організацій, готельного бізнесу, інвестиційної діяльності. Зокрема, у жовтні 2004 року за рекомендацією Європейської туристської комісії, яку очолює президент Австрійського національного туристського офісу Артур Оберашер, прийнято рішення щодо залучення іноземних інвестицій у розвиток готельної індустрії України, зокрема, на встановлення гірськолижного витягу у Карпатському регіоні. Скасовано дискримінаційний готельний збір, надано можливість для інвестування шляхом концесійної діяльності при будівництві та експлуатації туристських об'єктів, встановлення рівних цін і тарифів на послуги, що надаються як українцям, так і іноземцям.

Міністерством освіти і науки України разом з Держтурадміністрацією України та Асоціацією навчальних закладів України туристичного і готельного профілю вперше в Україні було ініційовано і введено окремий напрям підготовки фахівців — «Туризм» та розроблений і зареєстрований у Мін'юсті галузевий стандарт вищої освіти за цим напрямом. Відтепер запроваджено підготовку за трьома спеціальностями, до Класифікатора професій введена 31 професійна група для галузі туризму і готельного господарства, цього раніше не було.

Сьогодні підготовкою кадрів для туризму і готельного господарства в Україні займається близько 130 навчальних закладів.

Багато це чи мато? До речі, у Китаї їх налічується 845. Справа не у кількості закладів, а в якості навчання, у тому, що пропонують ці навчальні заклади. Поки що певна кількість навчальних закладів, що готують фахівців туризму, не мають необхідної для цього матеріально-технічної бази, навчально-виробничих лабораторій, підручників і посібників, а головне — викладачів-професіоналів.

Дуже повільно розвивається галузева наука. І це в той час, коли за кордоном регулярно проходять наукові конференції з питань туризмології.

Проблем, які ще потребують вирішення, чимало.

І от новий черговий поворот реорганізації: у квітні цього року утворено Міністерство культури і туризму, на яке покладено завдання з реалізації державної політики і", сфері туризму. В цілому це є позитивним явищем.

Але ні в кого не викликає сумніву твердження, що для сталого розвитку туристської галузі потрібна стабільність, наукова прогнозованість, передбачуваність. А коли за останні 15 років орган державного управління держави і уряду стосовно туризму: чи приділятиметься туризму належна увага та підтримка?

З огляду на вищезазначене, потрібно, щоб новий орган виконавчої влади в галузі туризму був сильною внутрішньою структурою в системі міністерства, який би з боку держави справляв вагомий вплив на регулювання цієї індустрії. Для цього він повинен мати окремий бюджет у структурі Міністерства культури і туризму, відповідні повноваження, власну колегію, до складу якої ввійдуть справжні професіонали.

Слід зазначити, що саме туризм в Україні відіграв свою роль, хоча і не повною мірою, у стабілізації української економіки. Починаючи з 2001 року основні показники галузі стрімко зростають. Так, протягом останніх років щорічний приріст кількості туристів, які відвідали Україну, становив 15—20 відсотків. У цей же період обсяг споживання туристських послуг з року в рік збільшувався і у 2004 році досяг майже 35 млрд грн.

Сьогодні на постійній основі в Україні у галузі туризму працюють понад 200 тис. осіб і близько 1 млн осіб сезонно, що свідчить про нагальну необхідність-збільшення кількості робочих місць у цій сфері.

Для порівняння: в індустрії туризму у Німеччині зайнято 2,3 мли осіб (10 відсотків загальної зайнятості), що еквівалентно кількості робочих місць у машинобудуванні, металургійній галузі та торгівлі; в Іспанії — 1,4 млн осіб (9,1 відсотка загальної зайнятості).

Керуючись програмними завданнями, визначеними Президентом України В. Ющенком щодо боротьби з бідністю, зокрема проектом створення 5 млн додаткових робочих місць, треба підкреслити, що саме туризм має великі можливості стосовно збільшення зайнятості населення, активізації підприємництва, зростання обсягу виробництва товарів та послуг Ллє для цього потрібна державна підтримка, визнання пріоритетності галузі не на словах, а на ділі, в тому числі її у питаннях щодо побудови її управлінської вертикалі.

Розбудова туризму в Україні — це копітка робота, яку можна успішно здійснювати тільки спільними зусиллями міністерств і відомств, що причетні до цієї індустрії. Як підкреслюється у Гаазькій декларації по туризму (1989 р.), потрібно, щоб «туризм складав частину комплексного плану розвитку країни поряд з іншими пріоритетними секторами: сільським господарством, промисловістю, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням, освітою і т. д.»

Тому вважаємо за доцільне, щоб Кабінет Міністрів України консолідував зусилля міністерств і відомств, їхні фінансові та матеріально-технічні можливості зі створення інфраструктури туризму, а Верховна Рада України забезпечила законодавчу базу.

На нашу думку, перед новим органом виконавчої влади в галузі туризму стоять гострі проблемні питання, які спільно з іншими відомствами треба наполегливо й професійно вирішувати в уряді.

Серед них: невизначеність з перспективами розбудови курортної сфери на державному рівні. Відсутність генеральних планів забудови у більшості курортних та рекреаційних територій значно ускладнює роботу з потенційними інвесторами. Вочевидь, потрібно розробити Державну програму розвитку курортів; відпрацювати механізм створення сприятливих умов для залучення інвестицій, спрямованих насамперед на будівництво нових та реконструкцію діючих об'єктів туристської та курортно-рекреаційної сфер, сприяти спрощенню процедури узгодження інвестиційних проектів; прийняти комплексне рішення відносно виділення земельних ділянок під будівництва інфраструктури;

реалізувати комплекс для розвитку масового внутрішнього туризму, насамперед^; соціального туризму, як чинника підвищення якості життя громадян України;

розбудувати туристську інфраструктуру за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та систему безпеки туристів;

розширювати діяльність в Україні міжнародних готельних мереж, підтримувати ділові ініціативи, спрямовані на створення у країні готельних мереж економ-класу;

активізувати процедуру подальшого спрощення візового режиму для туристів з країн Європейського Союзу та інших економічно розвинутих країн;

сприяти розвиткові дитячого, молодіжного, сільського туризму в Україні;

задіяти та ефективно й раціонально використовувати пам’ятки культурної спадщини для розвитку туризму.

На XV Генеральній асамблеї ВТО, що відбулася у жовтні 2003 року в Пекіні, було прийняте рішення про проведення у листопаді 2004 року в м. Києві п’ятого Міжнародного форуму ВТО для парламентарів і представників місцевих органів влади на тему «Ефективне законодавство, державна політика і самоврядування: ключові інструменти забезпечення глобального успіху туризму». На жаль, цей форум не відбувся у визначені строки. На пашу думку, сьогодні потрібно повернутися до цього питання на рівні Верховної Ради України, узгодити з ВТО дату проведення цього заходу.

Необхідно не втратити професійні кадри, які працювали в Державній туристичній адміністрації України і мають великий досвід управлінської роботи. Окрім цього, важливо зберегти структурні підрозділи по туризму на місцях — в АР Крим, областях, містах, районах, тобто там, де вони були вже створені за часів існування Держтурадміністрації. Новому органу влади в галузі туризму треба закріпити й продовжити роботу з метою створення місцевих підрозділів по туризму в перспективних районах України, що володіють значним туристсько-рекреаційним потенціалом.

2. Тепловий баланс тіла людини і його здоров’я Між людиною і навколишнім середовищем відбувається постійний теплообмін. Організм людини, як відомо, являє собою складну термодинамічну систему, що відрізняється високою стабільністю температури внутрішніх частин тіла при можливих значних коливаннях інтенсивності теплообміну між тілом і зовнішнім середовищем. У переважної більшості людей температура тіла становить 36,6…36,8°С. При цьому температура периферичних тканин у залежності від метеорологічних умов може змінюватися в значних межах. Для збереження ізотермічного стану необхідно, щоб надходження і витрати тепла з поверхні тіла були рівні між собою.

Основним джерелом тепла для організму людини є енергія, що утворюється в ньому в процесі хімічних реакцій біологічного окислювання. Окислюванню в клітинах організму піддаються поживні речовини — жири, білки і вуглеводи. Ці перетворення закінчуються утворенням Н2О, СО2 і звільненням теплової енергії. Виділення тепла в організмі, що зумовлено окисними процесами, які відбуваються в організмі, називають теплопродукцією. Інтенсивність теплопродукції постійно змінюється. Для людини, яка стоїть, і знаходиться в стані спокою, виділення тепла вважається таким, що дорівнює 93 Вт. Під час ходьби теплопродукція збільшується в 2−4 рази, а при дуже напруженій роботі - у 7−10 разів. Якщо прийняти теплопродукцію людини в спокої за одиницю, то зміни її при різному фізичному навантаженні такі:

У горах вище 3000−4000м теплопродукція збільшується на 8−13% внаслідок посилення активності дихальних м’язів. У природних умовах іншим джерелом тепла для організму людини є енергія сонячної радіації. Тепло, що утворюється в організмі, переноситься кров’ю по кровоносних судинах до шкіри і слизистих оболонок, а також витрачається з видихуваним повітрям. Теплообміні функції організму забезпечують динамічне співвідношення процесів теплоутворення і тепловіддачі в залежності від конкретних метеорологічних умов середовища.

Передача тепла в зовнішнє середовище з поверхні тла відбувається шляхом турбулентної дифузії теплового випромінювання і випаровування вологи. При температурі повітря, що дорівнює температурі поверхні тіла, тепловіддача турбулентним шляхом і випромінюванням відсутня, а тепловіддача здійснюється лише шляхом випаровування поту. Коли температура навколишнього середовища нижча, ніж температура поверхні тіла, швидкість вітру збільшує тепловитрати турбулентним шляхом і випаровуванням. При високих температурах повітря великі швидкості вітру не завжди сприяють посиленню тепловтрат організму, іноді це призводить до збільшення теплового навантаження. З підвищенням температури помітно зростає вплив вологості повітря. Збільшення вологості повітря зменшує фізіологічний дефіцит насичення і тим самим обмежує тепловтрати випаровуванням. Аналогічна роль вологості при знижених температурах повітря значно менша. У той же час при низьких температурах повітря підвищена вологість збільшує тепловтрати організму в результаті інтенсивного поглинання водяною парою енергії довгохвильового випромінювання з поверхні тіла людини. Однак більше зростання тепловтрат відбувається при безпосередньому зволоженні тіла й одягу.

При теплообміні організму, як вже згадувалося, мають місце і тепловтрати через органи дихання, що відбуваються за рахунок нагрівання вдихуваного повітря і випаровування з поверхні дихальних шляхів. Зростання тепловтрат тим більше, чим нижче температура вдихуваного повітря і чим більше фізіологічний дефіцит насичення водяною парою навколишнього повітря і повітря, що міститься в легенях і дихальних шляхах, а також чим більше обсяг легеневої вентиляції. Ступінь спроможності кондиціювання органів дихання визначають по температурі і вологості видихуваного повітря і життєвої ємності легенів.

При різних метеорологічних умовах в організмі людини виникають зміни функцій ряду систем і органів, що приймають участь у терморегуляції - у системі кровообігу, нервової і потовидільної. Інтегральним показником теплового стану організму людини в тих чи інших метеорологічних умовах може бути температура тіла. Про ступінь напруження терморегуляторних функцій і його тепловий стан можна судити також по зміні температури шкіри і тепловому балансу. Тепловий баланс тіла людини визначається впливом комплексу метеорологічних і фізіологічних факторів, а також теплозахисних властивостей одягу і фізичного навантаження. До фізіологічних факторів теплового балансу людини відносять теплопродукцію, температуру шкіри і характеристику умов зволоження поверхні шкіри. Тепловий стан людини характеризується середнім зваженим значенням температури шкіри, визначеним для основних частин тіла з урахуванням їх площі. Співвідношення між суб'єктивними оцінками тепло відчуття людини і середньою температурою шкіри такі:

Умови випаровування характеризуються ступенем зволоження шкіри. У звичайних умовах приблизно 10% поверхні шкіри вологі. У жарких умовах уся поверхня шкіри волога. Умови зволоження шкіри функціонально пов’язані з температурою шкіри. Роль одягу полягає в зниженні втрати тепла з поверхні тіла і захисту її від надмірного впливу сонячної радіації. Теплозахисні властивості одягу не залежать від природи волокна тканин. Вони визначаються кількістю інертного повітря, що міститься між волокнами тканин. Оцінка теплопровідних властивостей одягу може бути виконана за допомогою вимірів або розрахунку коефіцієнта, що характеризує дифузію тепла в одязі.

У біокліматичних дослідженнях теплоізоляційних властивостей одягу прийнята одиниця КЛО. Термін КЛО відповідає трьом початковим буквам англійського слова clothingодяг. Величина КЛО відповідає теплоізоляції, що створюється звичайним одягом, який носять працівники розумової праці у приміщені в умовах теплого комфорту при температурі повітря 18 °C, а також при середній зваженій температурі шкіри 33 °C, і теплопродукції 93 Вт. Таку теплоізоляцію має комплект одягу, що складається з вовняного костюма і білизни. Фізична величина одиниці КЛО дорівнює 0,18 ккал/м²· град. Оцінка теплозахисних властивостей деяких типів одягу в числах КЛО надана в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Значення чисел КЛО для різних типів одягу За допомогою одягу, теплоізоляція якої компенсує велику частину тепловтрат, дія низьких температур навколишнього середовища значно знижується.

3. Рівняння теплового балансу тіла людини Відомі різноманітні методи розрахунку теплового балансу тіла людини, однак найбільш обґрунтованими є два методи. Перший з них розроблений М. І. Будико і Г. В. Циценко, другий — Б. А. Айзенштатом. В основі їх лежить рівняння теплового балансу, складовими якого є метеорологічні, радіаційні і фізіологічні параметри.

В умовах стаціонарного режиму, коли температура тіла незначно змінюється за часом, витрата тепла з поверхні тіла дорівнює приходу у виді власної теплопродукції і сонячної радіації. Рівняння теплового балансу з закону збереження енергії, можна представити в наступному вигляді:

R+q=LЕ_a+P+P_a

R — радіаційний баланс поверхні тіла, Вт;

q — теплопродукція, Вт;

LE_a — витрати тепла на випаровування води з поверхні дихальних шляхів при диханні (L — теплота випаровування, при температурі шкіри 33 °C L = 2,4 Дж/кг; E_a — швидкість випаровування в г / год); Вт;

P — турбулентний теплообмін між поверхнею тіла й атмосферним повітрям або конвекція, Вт;

P_a — теплообмін між поверхнею дихальних шляхів і повітрям при диханні, Вт.

Рівність тепловтрат і тепло надходжень, яка забезпечує баланс, може бути досягнута шляхом підбора відповідного одягу. Тому М. І. Будико і Г. В. Циценко ввели в дане рівняння для окремих складових коефіцієнти, що враховують вплив теплозахисних властивостей одягу на тепловий баланс людини. Рівняння теплового балансу може бути розв’язане відносно середньої зваженої температури шкіри, яка є гарним показником теплового стану людини, особливо в інтервалі температур 27−37°, або теплозахисних властивостей одягу, що забезпечує тепловий комфорт (збереження середньої зваженої температури шкіри в межах 31−33°С) за конкретних метеорологічних умов і при заданому рівні фізичного навантаження.