Образи-символи в романі Василя Барки «Жовтий князь»

Вступ

український голодомор жовтий князь

На сторiнках роману «Жовтий князь» вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi — це власнi спостереження i враження. Всi свої болi письменник передав у романi через реалiстичне зображення нещастя в сiм'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Партiєць Отроходiн — найяскравiший представник людей-варварiв. Вiн слiпо виконує партiйну волю.

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар (жовтень — худень, листопад — пухлень, сiчень — могилень, і т.д.)

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу… Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.

З метою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменник використовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць — мов карб, мiсяць — мов крейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць — як нагайка проти каїнства. Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр’ями про Каїна i Авеля, переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є той факт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи не найяскравiший приклад i доказ цього — руйнування сiльської церкви.

Хлiб — ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Органiчне єднання людини — Божого творiння i церкви — посередника мiж Богом i людьми.

I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокою лють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий — ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє.

Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, «пожирала своїх дiтей», бо сама була «жовтим князем».

Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський — родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм’я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi, пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi — буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Харитина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов’ю, теплотою, мудрими порадами — дорослих, казками — дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого…

Актуальність дослідження. Творчий доробок Василя Барки (Очерета), неординарного представника українського діаспорного письменства, усе ще недостатньо вивчений. Також довший час тема голодомору замовчувалась, і у літературній критиці також. Так як роман В. Барки «Жовтий князь» є чи не найвизначнішим і одним з найбільш правдивих творів про голодомор 1932;33 років, то актуальним на даний час є детальніше вивчення цього роману

Мета дослідження. Основною метою курсової роботи є систематизований аналіз образів-символів роману В. Барки «Жовтий князь».

Поставлена мета зумовила наступні завдання:

— з'ясувати особливості української літератури ХХ століття, присвяченої темі голодомору;

— проаналізувати специфіку жанрово-стильової та композиційної будови роману «Жовтий князь» Василя Барки;

— охарактеризувати образи персонажів твору;

— детально проаналізувати структуру та значення образів-символів роману.

Об'єкт дослідження — роман Василя Барки «Жовтий князь».

Предмет дослідження — система образів-символів у творі, символічні елементи і картини роману.

Теоретичне і практичне значення роботи. У сфері внутрішньогалузевого застосування висновки про специфіку художнього відображення тоталітарної дійсності розширюють проблемний діапазон досліджень з теорії літератури, поглиблюють розуміння основних тенденцій діаспорної прози, еволюції українського роману ХХ ст. в цілому.

Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, 2 розділів, які поділяються на підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

1. Художня реалізація проблеми голодомору в романі В. Барки «Жовтий князь»

1.1 Роман «Жовтий князь» у контексті української літератури про голодомор

Історія українського народу позначена безліччю трагедій і лихоліть. Та найстрашнішим нещастям українців став голод 1932;1933 років. Жоден народ протягом багатьох віків не зазнав лиха таких масштабів, як голодомор на Україні. За приблизними підрахунками сталінсько-більшовицьким режимом було виморено близько 10 млн. українців, переважно селян [9, с. 430].

У Радянській Україні і колишньому СРСР правда про голодомор 1932;1933 рр. довго замовчувалась, а публікації за кордоном були недоступними. І лише в незалежній Україні ця тема набула широкого розголосу. З’явилися численні публікації в пресі, історичні дослідження, збірники документів і матеріалів, спогади очевидців. Тепер кожна річниця тих скорботних подій позначена заходами державного рівня, відкриттям пам’ятників жертвам голодомору в містах і селах України. Уже близько 20 країн світу визнали голод 1932;1933 рр. актом геноциду проти українського народу [20, с. 9].

Широке коло читачів змогло познайомитися з творами художньої літератури, у яких знайшли відображення картини голоду 1933 року. Відкрилася нова тема в українській літературі, якої раніше для нашого читача не існувало.

Першим художнім твором в українській і світовій літературі про велику трагедію віку був роман «Марія» Уласа Самчука, написаний за кордоном безпосередньо по гарячих слідах страшної катастрофи. Цей видатний в українській літературі художній твір вперше оприлюднив сенсаційну для свого часу тему — сувору правду про голодомор 1932;1933 рр., що виник внаслідок примусової колективізації й знищення більшовиками справжніх господарів землі, споконвічних духовних і моральних традицій, які були каталізатором життя людини-трудівника, основою менталітету нашого народу і, врешті, самого його існування [8, с. 56].

Ґрунтовно розробляли цю тему Тодось Осьмачка в повісті «План до двору», Б. Антонечко-Давидович в оповіданні «Протеже дяді Васі», І. Рачада в драмі «Сповідь у світовому храмі», М. Руденко в поемі «Хрест».

Побіжно згадували велику трагедію віку, не вдаючись до глибокого аналізу подій, М. Стельмах («Дума про тебе», «Чотири броди»), О. Гончар («Прапороносці», «Людина і зброя»). Коли ця тема стала відкритою, з’явилися правдиві книжки про голодомор А. Дімарова («Самосуд», «Тридцяті»), А. М'ястківського («Одеса-мама»), науково — документальні дослідження Б. Хандроса «Мор», А. Маняка й Л. Коваленко «Голод-33» та інші [8, с. 57].

Та найбільш вражаючим і масштабним за охопленням життєвого матеріалу й глибиною розкриття національної трагедії українців був і до цього часу залишається роман письменника української діаспори Василя Барки «Жовтий князь», написаний ним у 1961 році. Разом із романом Уласа Самчука «Марія» він є справді видатним художнім досягненням у розкритті причин, страшних фактів і наслідків мору століття. Якщо У. Самчук аналізує насамперед витоки великої народної трагедії, то В. Барка, художньо узагальнюючи документальні матеріали страшного злочину тоталітаризму, «подає безліч жахливих картин цього Апокаліпсису, через кожну особистість, людську долю, вчинок, моральну позицію відтворює образ цілого народу в певній історичній конкретиці» [9, с. 437].

З усього творчого доробку Василя Барки (а це більше 20 поетичних збірок, статті, романи, п'єси, переклади Шекспіра, Данте) роман «Жовтий князь» вирізняється особливою композиційно-художньою побудовою та складною проблематикою, яка не втратить актуальності ніколи. Цей роман письменника-емігранта став великим твором про геноцид у світовій літературі [3, с. 4].

У романі відтворено реальні події і явища голодомору. Сьогодні, читаючи цей твір, важко відтворити в уяві ту жахливу чорну біду, що охопила Україну і викинула її за межі елементарного людського буття. Та й як це можна: забрати у людей хліб, плід їхньої кривавої праці, і звалити його в `ат ранників` або просто під відкритим небом? Як можна було спокійно спостерігати, як люди вмирали з голоду в той час, коли їхнє зерно у них на очах проростало, цвіло, пропадало? Як можна було стріляти в голодних людей, що намагалися взяти хоч жменьку того дорогоцінного зерна для своїх замучених дітей? [5, с. 6].

Василь Барка правдиво відтворив процес винищення українського народу, бо особисто бачив, як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна в той час, як божевільні від голоду люди починають їсти вже померлих, як хати перетворюються на холодні страшні домовини для цілих родин [23, с. 31].

Трагедію всього українського народу письменник показав на прикладі звичайної селянської родини `ат ранників. З жахливими подробицями автор розповідає про страждання членів родини, про те, як голова сім'ї до останнього намагався добути для своїх рідних щось їстівне. Ні, не хліб, а що завгодно, тільки щоб можна було жувати. У їжу йдуть викопані торішні овочі, листя і бруньки дерев, впольовані ховрахи, їжаки, горобці та інша живність, доведені до відчаю люди навіть радіють м’ясу дохлого коня.

Письменник відтворив усі засоби, до яких вдавалися душогубці, щоб винищити український народ. Так між Росією і Україною було встановлено кордон, якого до того часу не було, відчайдушних шукачів їжі, що вирушали в мандри, чекали обвали і масові розстріли; в крамницях за високими комерційними цінами продавали гнилий, пожований, непридатний до їжі товар; на селян, що працювали не в колгоспі, накладали подвійні та потрійні податки, штрафи за найменшу провину [26, с. 155].

Роман «Жовтий князь» — своєрідний меморіал пам’яті жертвам голодомору, мільйонам «безневинно убієнних» хліборобів, це відкриття перед нащадками моторошної безодні людського горя і відчаю, страхітливої хроніки нестерпно тяжкої долі українського народу, це гнівний осуд тоталітарного режиму, твір-реквієм, твір-застереження.

1.2 Багатоплановість змісту, проблематики і тематики твору

За жанром «Жовтий князь» — роман, про що говорить сам В. Барка у своєму вступному слові «Від автора», доданому до першого видання твору в Україні. За жанровими ознаками роман «Жовтий князь» є сімейною хронікою, яка перетворюється в мартиролог [29, с. 21].

Щодо мартирологу, то з цим визначенням важко не погодитися. Але сімейною хронікою цей твір можна назвати лише з великою мірою умовності. Такою хронікою є роман У. Самчука «Марія», у якому життя героїні і її сім'ї показано від дня народження Марії до її смерті. У романі «Жовтий князь» В. Барки події відтворені за один рік. Це правда, що життя сім'ї Катранників зображене в хронологічній послідовності майже з дня в день. Члени родини, окрім Андрійка, умирають один за одним. Але їхніми очима ми бачимо сотні інших смертей. Швидше, роман — це хроніка голокосту, від осені 1932 до жнив 1933 року, а сім'я Катранників (як і село Кленоточі) — тільки модель, сімейний осередок, через сприйняття якого автор перепустив усі події жахливого голодомору [28, с. 31].

Незвичайний цей твір і тим, що маючи ознаки реалістичного соціально-психологічного роману в класичному розумінні, він водночас є твором глибоко філософським і світоглядним, осяяним світлом глибинної української духовності.

Ключем до розуміння і глибокого осмислення роману є визначення автором трьох планів у змісті твору

— реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина; всього страдницького побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба — в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі;

— психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства, хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстивності, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутинках серця навіть зостаються більш людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в наддостат;

— метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкривається через зображення Жовтого князя на картині незнанного майстра [15, с. 27].

Проте наявність оцих трьох планів у змісті твору не роблять його композиційно складним і багатоплановим за сюжетом. Сюжет і композиція роману гармонійно відлагоджені, доцільно вибудовані, а багатоплановість змісту органічно злита в єдиному потоці життя, чуттів і помислів героїв, їх повсякденних борінь і страждань.

Тематично роман теж різноманітний. Як зазначає Р. Мовчан, «Василь Барка хотів відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932;1933 рр., але над усе прагнув показати світові болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «Жовтий князь» [19, с. 495]. Погоджуючись із цим визначенням головної теми твору, можна виділити цілу гаму підтем, яка в сукупності становить єдине тематичне ціле. Це твір не тільки про голод, але й арешти, репресії, висилки людей за межі України, масові розстріли, спустошення осель і цілих сіл. Автор показує основну причину трагедії: поневолення України російською комуно-більшовицькою імперією. Він переконливо доводить читачеві, що метою поневолювачів, які вибрали голод як засіб, є заплановане винищення українського селянства та інтелігенції («половину вчителів забрано») як джерела і оплоту української духовності й культури. Голодомор — це помста за опір під час насильницької колективізації, це реалізація плану деукраїнізації України, перетворення її в російський край. І задумала та прагнула здійснити цю божевільну ідею група злочинців у Кремлі, яка витворила культ вождя, а інструментом обрала перетворену на воєнізовану організацію більшовицьку партію, насильство, містифікацію і брехню: «Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захланному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду. Хто ж насмілився перечити або всовіщати, — вмить розриває іклами» [25, с. 16].

В. Барка показує голодомор як цинічну і прикриту брехнею війну московської влади проти українського народу. На прикладі сім'ї Катранників і багатьох інших родин він відтворює, як влада руйнує народні традиції, вириває родинні корені, вбиває і відбирає віру, змінює демографічну структуру суспільства. З розповідей очевидців, які зустрічаються на шляху пошуку хліба Катранниками, та баченого ними, постають картини спустошених сіл, що заселяються переселенцями з Росії, викорінення справжніх хліборобів, навмисного створення продовольчої проблеми, жорстокість розправ із голодуючими «тисячників» з північних міст", жахи людоїдства доведених до божевілля людей.

Об'єктом авторської уваги є вимітанням хліба «до останньої зернини», привласнення всього їстівного активістами. Він показує, як звезене зерно змішується, гниє на купах, а невивезене і майже не сховане від людських очей збройно охороняється, ніби навмисне дражнячи страждаючих.

Не відступаючи від життєвої правди, автор розкриває зрадницьку суть українців — «підпомічників», активістів, просто підлих людей, які в страшному лихолітті зводили особисті рахунки, нищили власний народ. Ми бачимо відірваність керівників усіх рівнів від народу, сліпе виконання ними наказів, ситість верхів, виродження людського в людині, байдужість зрусифікованого міста до страждань селян, масове вмирання людей на міських бруківках. Разом з тим письменник засвідчує, що і серед керівників були люди, які не втрачали совісті й гідності, зрозуміли диявольські замисли вищого керівництва. Це завідувач курортом Зінченко, безіменний секретар райкому, який застрелився, прочитавши телеграму з Москви, голова колгоспу Вартимець.

Повз чіпкий погляд автора не проходить і така важлива деталь: у час голодомору «проявилась доти непрозначима і не охоронювана границя між Україною і Росією», на якій тепер викидалися голодуючі з вагонів [14, с. 7].

Розкриваючи тему твору, В. Барка порушує й вирішує цілу низку важливих проблем, головною з яких, безперечно, є проблема хліба. Вона в романі наскрізна і всебічно розкрита всім ходом розвитку сюжету, групуванням персонажів, показом внутрішнього світу героїв.

Проблема хліба була проблемою життя і смерті людей. Вона постає уже з перших рядків твору: «А знов лихо; повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? — чіпляються і гризуть: давай! — як не гроші, так хліб» [9, с. 443]. Ще не знаючи, про що йтиметься далі, читач насторожується. Настрій тривоги створюється як словом «лихо», так і використанням дієслівних форм. Хліб розділяє персонажів на дві ворогуючі групи. Цю істину автор майстерно передає в розмові не по літах дорослих Миколи й Андрія Катранників, які влучно визначають сільських трудівників як «хліботрудів», а нелюдів, що відбирають хліб, як «хліботрусів». Хліб стає найзаповітнішою мрією голодних людей, ділячи їх, на думку хлопчиків, на «хлібодарів» і «хлібохапів», «хлібокусів» і «хліботрусів», «хлібоносів» і «хлібовозів», «хлібокупів» і «хлібокрадів» [10, с. 30]. Це вже не просто найцінніший продукт харчування, а образ-символ, найвища цінність, через яку проходять випробування на міцність людської душі всі персонажі. У безпосередньому зв’язку з першою постає друга найважливіша проблема роману — совісті й чистоти людської душі [15, с. 27]. Мирон Катранник, страждаючи намагається підтримувати й боронити інших, ніколи не стоїть осторонь людської біди. Отроходін намагається його підкупити за мішок зерна чи навіть борошна, аби лиш видав, де захована церковна чаша. Та селянин не зламався: «Щоб так, за зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям…І хто виживе в селі, прокляне Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти» [16, с. 27]. Глибока народна етика і мораль, віра в Бога дають міцну духовну силу вистояти.

Проблемі віри відведено у творі особливе місце. З перших сторінок стає зрозумілим, що члени сім'ї Катранників — глибоко віруючі люди. У вірі вони вмиратимуть, віра врятує їхні чисті душі. Це символ і філософія: глибоко віруючий український народ, не дивлячись на те, що віру вибивають з нього силою, буде спасенний у своїй вірі. Катранники вірили у вищу справедливість безмежно: «Нехай. Те саме на них повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий — всім на небесних терезах змірить, що заслужили» [20, с. 10].

Проблему родинного виховання письменник розв’язує однозначно: вона повинна базуватися на вірі, народній етиці й моралі, взаємній повазі дорослих і дітей. Саме тому родинне виховання в сім'ї Катранників вступає в протиріччя із шкільним (державним). Дарія Олександрівна переживає, що з її дітей насміхаються в школі за те, що ходять до церкви. Вона переконана, що в старих книжках «була правда і серце», а в теперішніх — «зла настирливість», «ті книжки мертві» [29, с. 24].

1.3 Мовностилістичні засоби зображення голодомору як трагедії українського народу

Роман «Жовтий князь» засвідчив модернізацію форми соціального роману, суголосну з художніми віяннями всього ХХ століття, а саме: деформалізацією, тяжінням до еклектики тощо. Ця тенденція, на перший погляд, начебто негативна, не лише розширює жанрові межі, а й відкриває якісно інші, співзвучні подіям та духові часу, можливості відображення дійсності, сприяє вільному творенню цілісної візії національної трагедії України. Сюжетна проекція цієї трагедії, авторське бачення об'єктивних закономірностей дійсності спонукають письменника відмовитися від однолінійного, послідовного нанизування подій. Масштабне, всезагальне зображення загальної катастрофічності людського життя будується на мозаїчному поєднанні опису доль окремих персонажів [4, с. 84]. І хоч вони часто виконують епізодичну функцію, кожен із них перебуває у ідейно-тематичній взаємозалежності від інших головних персонажів. Дорога їхнього життя становить головну сюжетну лінію, від якої відходять численні сюжетні відгалуження у формі різноманітних розповідей автора або з уст персонажів. Внаслідок такої «багатоокості» вимальовується рельєфна панорама історичного часу, а крізь призму «вселюдського» світосприйняття автора розкривається сума думок та вражень про оточуючий, переважно заполітизований світ усього населення України [13, с. 17].

Поліфонія голосів персонажів дозволяє письменникові максимально об'єктивізувати образ дійсності, викликати живий ефект достовірності описуваних подій навіть тоді, коли цілком епізодичні персонажі супроводжуються імперсоналізованою портретною характеристикою — синекдохою (за елементами одягу). Така форма викладу виявляється оптимальною, адже це не «ілюзія достовірності» подій, спосіб «симулювання правдоподібності» ситуацій, а правда життя, про яку багато разів чув і бачив В. Барка, правда народної неприязні, що шляхом табуювання замінює не лише імена, а й загрозливо-актуальне для співрозмовників поняття «комуністи» (письменник також дотримується встановленого правила і свідомо уникає прямого називання імені вождя та його сатрапів). Герої змушені бути напоготові, тому що спосіб їхнього мислення ніщо інше, як «тиха» (мирна) форма боротьби [4, с. 85].

Особливо небезпечним елементом у таких розмовах виявляється глузливий, гостро-болючий сміх — гумористичні репліки-паремії, «дотепи в стилі козака на палі». Така поведінка героїв ще сильніше підкреслює інвективний характер їх бачення реальності та констатує їх волю до життя і духовну нескореність. Висміюючи ідеологічні засади тоталітарної системи, автор у такий спосіб відкрито висловлює свою позицію, «знищує „авторитет“ й удавану велич осміюваних можновладців» [13, с. 17].

Таким чином, діалогізм «Жовтого князя» реалізується у двох формах:

? внутрішній (тяжіє до монологу як «мікро діалогу» та потоку свідомості) — розмови героя із самим собою, своєю свідомістю, виявлення прихованих переживань і думок (як правило, це душевний мікросвіт головного героя роману Мирона Даниловича Катранника). Способами його функціонування є монолог-сповідь, записки героїв, авторське озвучення їхніх думок;

? зовнішній — розмови між кількома співбесідниками: діалоги-довірливі бесіди, діалог-суперечка (між соціальними антагоністами), діалог-пастка (прихована або відкрито провокативна розмова між ідеологічними супротивниками з метою перетягнути «ненадійного» на свою сторону). Останні створюють конфліктні ситуації, які вирішуються шляхом певних дій героїв і стають рушієм сюжетної дії «Жовтого князя». Художнє ціле роману — «великий діалог» (М. Бахтін), енергією якого живиться динаміка оповіді, а його силове поле є глибинною основою, що утримує позірну розірваність причинно-наслідкових зв’язків сюжетно-композиційної єдності романів [16, с. 28].

Порівняно з іншими письменниками, об'єктом творчого осягнення яких також ставала тоталітарна дійсність, В. Барка, мабуть, найменше «ховається» за текст. Його авторський голос рішучим крещендо виступає у численних відступах і вкрапленнях переважно публіцистичного характеру. Публіцистична спрямованість надає роману гостроти та емоційної насиченості співпереживання. «Особисті міркування», закономірно пов’язані з політичною спрямованістю «Жовтого князя», аж ніяк не чужинний елемент у їх художній тканині. Це активне висловлення громадянської позиції, яка не дозволяла письменникові залишатися байдужим до життя мільйонів співвітчизників. Виступ за людські права, збереження людської індивідуальності, протест проти антинародного, наскрізь просякнутого злом «нового порядку» — це крик душі звільненої людини, єдиний для неї спосіб сказати правду в очі. У художньо трансформованій публіцистичності поєднуються авторська свідомість та світосприйняття героїв «Жовтого князя» [19, с. 501].

Загальнозначущу для всього світу соціальну проблему «людина і влада» поглиблюють естетизовані філософічні узагальнення, побутові відступи і авторські зауваження-коментарі до сюжетних подій та їх наслідків. Картини та описи окремих знакових моментів повсякденного життя героїв стають прямим підтвердженням поширеної думки про те, що добробут (побут) населення виявляє рівень соціально-економічного розвитку держави. Письменник лише фіксує окремі, нібито незначні факти буття, які промовисто свідчать, що добробут населення у крикливих фразах партійної пропаганди ніщо інше, як фікція. Їжа, деталі інтер'єру, реалії індивідуального предметного світу, розмір заробітної платні, іронічно-сатиричні курйози придбання необхідних особистих речей, елементи одягу — все через порівняльно-протиставні описи партійних та непартійних персонажів набуває виразних лейтмотивних рис їх об'єктивної соціальної характеристики та викінчує ідейну цілісність художньої картини дійсності. У зв’язку з зображенням санкціонованого урядом економічного терору автор зачіпає і проблему партійного шкідництва, зокрема найжорстокішу його форму — голод [8, с. 59].

Родинні сюжетні лінії - ще одна композиційна особливість художньої структури «Жовтого князя». Це ті стійкі елементи «пам'яті жанру», що у властивому епічним формам масштабному відображенні взаємовідношень «людина-світ» виступають генетичним складником романного ядра. У тоталітарному світі, де любов і сім'я дуже часто перетворювалися на об'єкт політичних маніпуляцій, тому В. Барка піднімає проблему масового винищення основ сімейного життя, а також методичного, упертого руйнування сфокусованих у подружжі й родині первнів національного виховання і культури. Таким чином, разом із підтекстовим навантаженням побутових відступів, родинні сюжетні колізії (як прояви цілковитої розбіжності етноментальних особливостей російського й українського народів) містять у собі психологічне підґрунтя конфліктного протиставлення «Жовтого князя», підсилюють емоційну напругу звучання та осудливо-викривальний пафос обох романів [11, с. 92].

Формально-змістова організація «Жовтого князя» відзначається ідейно-тематичними акцентами і художніми засобами їх актуалізації. Найбільш стійкі характеризуються ідейно-естетичною поліфункціональністю, художньою варіативністю (різні рівні зображення — умовний/реалістичний, зміна чи доповнення головного значення новим контекстуальним) та досить високими частотно-кількісними параметрами їхньої появи у тексті. Зокрема:

— прийом контрасту, який передається через протиставно-зіставне сполучення якісних прикметників «новий"/ „старий“, прислівників часу „колись"/“ тепер», місця «там"/ «тут» — концентроване нагнітання життєвих протиставлень автора і його героїв з тенденцією до постійного розширення-зростання;

— порівняння — аналітичне авторське зіставлення, компоненти якого — два основні проблемні поняття тоталітарного світу — людина і влада. Соціально-психологічне співвідношення між ними розкривається через типові для української культури світоглядно-асоціативні образи коня — погоничів-розбійників, людей-колосків (множина яких — сніп) — жнив, косарів смерті;

— засіб сну (гротескно-фантасмагорійний сон, сни наяву, галюцинаторні видіння, сни-передчуття і передбачення, «фізичні» описи процесу сну, мотиви «ворожої безвиході з безглуздого світу — мертвецького сну» та «кохання-сну»), що функціонує як багата, містка форма умовного художнього узагальнення;

— колір, слова з кольоративною семантикою окреслюють стабільну в межах обох романів авторську палітру. Її лейтмотивні фарби та образно-символічне поєднання кольорів — жовтий, червоний, сірий, чорний — виступають в означувально-номінативному та аксіологічному, емотивному значеннях. Усе це реалізується на двох рівнях: внутрішньо-текстовому — сфера психологічних реакцій на історичну й соціально визначену динаміку барв у слові автора й персонажів, та поза-текстовому — сфера рецептивного сприйняття тих «сіток асоціацій», які утворюються внаслідок накладання на конкретну соціально-історичну значущість певного кольору комплексу культурологічно-нашарованої символічної семантики — так звана «соціальна символізація» [29, с. 23].

Мовна палітра Василя Барки, як зауважує М. Жулинський, «надзвичайно широка і різнобарвна, цілеспрямовано „нарощувана“ власними словотворами, мовно експериментальна і складна. Письмо автора небагатослівне, скупе, а заодно містке. Речення — складні, багатоступеневі, часто з різноінтонативними частинами, з безліччю розділових знаків (нерідко авторських)» [9, с. 439].

Мова персонажів народна, розмовна, яскрава і експресивна, по можливості індивідуалізована. Разом з тим авторські неологізми і словотвори щедро вкладаються в уста героїв: «партконоводство в столиці», «замаскованці з інтернаціоналки», «партмішок і партзав’язка», антонімічні словоутворення зі спільним коренем «хліботруди» і «хліботруси», «хлібодари» і «хлібобери» тощо [13, с. 18].

Інколи звичайне слово поставлене автором в такий контекст, що набуває зовсім нового значення. Такого зловісного значення набуває, наприклад, слово «вони», яким Дарія Олександрівна називає подумки весь чужий їй і всім сельчанам табір насильників від влади: «вони сміються з її дитини», «вони сильніші», «вони настроюють дітей проти її думки і волі», «їхнє зло щезне, а правда — ніколи». Бабуся Харитина Григорівна, заставши розбій у дворі, «питає сина:

— Це — вони?

— Вони, мамо!" [22, с. 13].

Образи творяться за допомогою влучних, промовистих, часто метафоризованих деталей: мама заквітчує доню, ніби «коронує зірками» зверх блідого лобика", коси у Дарії Олександрівни нагадують «попіл від згорілого шовку», піджак у Катранника «неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу», «дядьки принишкли: як, часом, соняшники під грозою», Отроходін викладає вимоги селянам, «як на лезах» [19, с. 483].

Бачимо Барку як справжнього майстра рідного слова, що вміє піднести його колорит, звучання і силу до світового рівня, засвідчити таку ж його невмирущість, як і безсмертя народного духу.

2. Специфіка образів-символів в романі «Жовтий князь»

2.1 Образна система твору. Сім'я Катранників як уособлення долі українського народу

Першим й основним планом у змісті твору є реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина Мирона Катранника. Змалювання життя цієї родини в голодні 1932;1933 рр. становить сюжетну основу роману, осердя всієї образної системи й композиційної побудови. Ми відразу відчуваємо, з якою любов’ю Василь Барка описує цю сім'ю, які між її членами відверті, щирі, доброзичливі стосунки. Автор возвеличує Мирона Катранника — главу сім'ї, чесного, справедливого, доброго батька, який сам сповідує заповіді Божі і навчає цьому дітей; бабусю Харитину Григорівну — берегиню роду, сімейного затишку й тепла, вона щедро наділяла всіх любов’ю та добротою, учила людяності й справедливості; дружину Дарію Олександрівну — мудру, турботливу матір. А єдина донечка Оленка — як та зірочка; хлопці - допитливі, усе за книжками [6, с. 37].

І ось, що зробив з цією сім'єю початок голоду, забравши зі столу останні крихти хліба, а разом з тим — щастя і радість. Страшними і надто вражаючими видаються нам описи членів сім'ї: «Микола став аж землистий; запав очима й щоками і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці… Менший… зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх втратив. Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої, — стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником… Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь — тінь самої себе; рука тремтить і зір погас… Дарія Олександрівна… висохла; коли вкутається в платок, зав’язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно… Мирон Данилович незвичайну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі» [6, с. 37].

Мимоволі звертаємо увагу на те, як детально описує письменник кожен день, кожну дрібницю їхнього побуту. Це надає творові ще більшого трагізму, допомагає краще усвідомлювати вселюдське лихо.

Усе життя родини Катранників підпорядковане пошукам їжі. Автор дуже часто їх описує: «Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часів найдревніших… Виривав коріння з твані, визбирував поживні низки і - в мішок; також і листя обчухрував, де м’якше — все в мішок» [9, с. 441].

Та важко прохарчуватись такою їжею. І ось до хати завітала смерть. Вона прийшла по Харитину Григорівну. Невимовний жаль заліг у душі членів сім'ї. Зворушлива сцена прощання сина з ненькою. Та найбільше горе для батька і матері - це смерть дітей на їхніх очах, а вони не можуть нічим зарадити. Смерть прийшла вдруге — за старшим сином Миколкою. Тяжко передати страждання батьків. Автор порівнює Дарію Олександрівну з вишнею, з якої опав цвіт. Діти теж відчувають себе покинутими.

Чим ближче до смерті, тим міцніше хапаються Катранники за життя. Щоб врятувати Оленку та Андрійка, Дарія Олександрівна вирішує їхати з дітьми до міста. Та, наморившись в чергах за хлібом, так і не здобувши нічого, вони приїхали додому. Тоді Мирон Данилович вирушає на заробітки. Яке пекло він пройшов, як поневірявся, скільки пережив страждань — і все марно! Відчувши, що скоро загине, він вирушив додому, щоб перед смертю побачити своїх рідних. Чого коштувало йому це повернення… Йому допомогли добратися до своєї хати, де Катранник і вмер, так і не попрощавшись з ріднею. Цим Барка надає ще більшого трагізму його долі [6, с. 38].

Залишилась сім'я без батька. Разом з ним покинула її надія на порятунок. Дружина — у відчаї, у глибокому розпачі. Зринало в пам’яті все їхнє життя, таке дороге і навіки утрачене. Лише тепер діти відчули, що таке залишитися без батька, без його піклування та мудрої поради: «Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго» [6, с. 38]. Услід за батьком залишає цей світ і Оленка — материна втіха і радість, а відтак — і безмежне горе. Автор порівнює матір з пораненою, покаліченою птицею. Усе припадала біля донечки й промовляла. Поклала мама Оленці в голови ранець, бо любила донечка з ним ходити до школи, а собі залишила її зошит, такий дорогий материнському серцю. І ми бачимо, що до кінця своїх днів носитиме Дарія Олександрівна на грудях той зошит.

Коли вийшли всі запаси, вирушає мати з найменшим сином до міста. Там поміняла прикрасу на торбинку борошна. Та трапилося так, що на станції вони загубили одне одного. Людський натовп розлучив їх. І Дарія Олександрівна, так і не знайшовши сина, помирає на станції, серед людської метушні…

Один лише Андрійко залишився в живих, єдина гілочка цієї славної родини [19, с. 489].

Голод… Він заглядає в кожну хату, робить з неї домовину, руйнує сім'ї, калічить долі, мільйони доль українців. Він сіє в душах порожнечу й відчай. У кожному рядку цього роману звучить мотив розпаду, руйнування сімей: «Була жива бабуся — на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну… Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала» [10, с. 33].

Кожна сім'я — частинка села, України загалом. Чорною пусткою стають мальовничі села. Куди не кинь — напівзруйновані хати; де-не-де хтось пройде, помалу, переставляючи пухлі ноги. Ніби страшна пошесть прокотилася селом. Автор дуже часто підкреслює спустошеність.

Таким чином, через опис життя й загибелі однієї сім'ї автор зумів подати трагедію всього народу. Усі випробування, страждання, що випали на долю її членів набувають у творі символічного значення.

Крім родини Катранників, у романі зображено життя і страждання багатьох сімей, окремих — епізодично (Кайданців, Кріликів, Кантариків), а інших — більш детально (Бережанів, Гонтарів і Семенют, Самох, Петрунів) [13, с. 17].

З розповідей і епізодичних зустрічей Катранників з людьми в уяві читачів постають десятки інших безіменних сімей і героїв. Усі ці люди, як і Катранники, — прості трудівники, селяни й робітники, чесні, справедливі і так само беззахисні перед лицем смерті, накликаної «тисячниками» з чужої столиці.

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, епізодів, пов’язаних із похованням живих і мертвих, і навіть сцен людоїдства. Вони, хоч і вражають своїм натуралізмом, необхідні для повного відбиття життєвої правди в усій її суворості. Факти навмисного геноциду проти українського народу постають у творі з численних епізодів розправ над зголоднілими селянами, які намагаються за будь-яку ціну дістати крихту хліба, ними ж зароблену і в них же відібрану: «Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий — від більшого. Вартові, як охоронці, розстрілювали кожного, хто наближався з боків до передніх кулеметів» [10, с. 34].

Виконавцями диявольської розправи Сталіна і його групи над українським народом були чиновники і партфункціонери різних мастей, здебільшого прислані з Москви умільці викручування рук, здирства і розбою. Такими типами сталінських катів-опричників показані в романі Отроходін і Шікрятов. Про це багато разів говорить автор устами самого Отроходіна і селян.

Отже, Отроходін і Шікрятов — чужинці, «тисячники» з Москви, холодні й байдужі до голодних мук українців. Цим зайдам понад усе партійні настанови, що ретельно ними виконуються: «Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть» [9, с. 450].

Якщо образ Шікрятова не досить індивідуалізований і запам’ятовується лише за характерними деталями («скеповид», «обдутий сизістю», «охряні очі»), то Отроходін вимальований яскраво й всебічно. Виразний портрет цього ката: небагатослівний, обмежується короткими лайливими фразами, холодний жорстокий погляд, сповнений пихи й зневаги до людей. «Страшний, ох, страшний! — думає про нього Катранник. — Такий переступить» [9, с. 450].

Упродовж усього роману жорсткому кар'єристу Отроходіну протиставляється «світлий словом і серцем» Мирон Катранник. Обидва вони в постійних пошуках: Мирон шукає чогось їстивного для сім'ї, але тільки не за рахунок інших, його ж антипод шукає, щоб загарбати й відібрати.

Безкультур’ю, хамству, підлості, нахабству і грубощам активістів-напасників протиставляється висока народна культура, вихованість, стриманість, порядність і мудрість селян. Не дивлячись на атмосферу підозрілості, посіяної посіпаками, люди довіряють одне одному, ведуть потаємні розмови, підтримують словом і ділом, радять, ховають чашу, інші церковні цінності.

2.2 Символічне значення кольорів

Роман В. Барки «Жовтий князь» є одним із найяскравіших описів українського голодомору 1932;1933 років. Ключем до розуміння авторської концепцii твору й одним із його провідних символів стає жовтий колір, що зустрічається уже в назві роману. Він входить в оповідь твору в характеристиці одного із фанатичних i бездушних служників нового режиму, Григорія Отроходiна, який називається рудим. Згадка, що він носить зелений френч, «як у вождя», відсилає читача до голови пануючої владної вертикалі. Жовтий стає символом антигуманної влади, що знищує людей, яка через бiблiйнi згадки асоціюється із абсолютним злом, диявольською силою. Тому усе, з нею пов’язане, набуває жовтого кольору. Це i стiни державних установ, i сiрчасто-жовтi двері райкомiвськоi будiвлi. Притаманно, що Отроходiн згодом, як i йому подiбнi iншi прибiчники влади, «чортова сила», «татарва», втрачає iм’я i називається просто «рудець», «рудий», «золотозубий» [8, с. 64].

Таким чином, із втратою людської сутності, на перший план у зображенні знiвельованоi особистості висувається кольорова характеристика як ознака причетності до новоi, «чортової» влади. Назву «Жовтий князь» можна трактувати неоднозначно: це i уособлення бездушної нової влади на чолі зі Й. Сталiним, «Антихристом», i символ голоду, що панує на вулицях агонізуючого села. Панування «жовтого князя» призводить до суцільного змертвіння, «руїни». У романi жовтий — це символ смерті, нищення як навколишнього світу, так i людини: жовтими є й сухі бур’яни та трава на тихих вулицях напівмертвого села, i мертві тiла людей, що загинули вiд голоду.

Отже, жовтий колір у романi використовується переважно на позначення нелюдської сили, що призводить до змертвіння та занепаду. Усе, до чого вона доторкається, теж жовтіє, мов від подиху пекельного вогню. Але водночас жовтий постає i як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя i оновлення, надія на яке не вмирає. Адже лишається жити найменший з родини Катранників — Андрiйко, який несе з собою таємницю золотої чаші, найбiльшоi коштовності селян [19, с. 478].

Треба зазначити, що негативне навантаження золотого, або жовтого, кольору у випадку з чашею знімається. Вона стає символом світла, що всупереч усім утискам, переборює темряву й морок. У протистоянні двох вічних цінностей, добра i зла, неможливий абсолютний переможець, i хоча царство жовтого князя все поширюється, світло не зникає остаточно.

2.3 Символічні елементи і картини у романі

український голодомор жовтий князь Особливе місце в романі відводиться образам-символам. Вони надають йому стислості, алегоричності й багатоплановості, широти підтексту. Такими символами є образ Жовтого князя, церковна чаша, крейдяна печатка місяця з зображенням братовбивства, голодний кінь на прив’язі біля сільради. Віщим є сон, який оповідає Дарії Олександрівні сусідка, тітка Ганна: «…Кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить… З ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці… Недобрий сон!». Так уже в кінці першого розділу з’являється колір Жовтого князя (рудий). «В ящурину кожушанку, або ж нещастя, одягнуть», — каже Дарія Олександрівна (і вгадує) [9, с. 438].

Символічною деталлю постає дзеркальце, яке вронила Дарія Олександрівна, підносячи до уст уже померлого Мирона Даниловича. Воно «розбилося на два більші куски і багато дрібних скалок…» [15, с. 27]. Ця народна прикмета віщує недобре. Два великі куски — це батьки, а дрібні - діти. Це смерть! Символічний образ смерті не тільки Катранників, а й інших родин.

Символічною є фінальна сцена роману: осиротілий Андрійко, постоявши над таємничим і святим місцем схову церковної чаші, «про огненну силу якої страшно помислити», пішов степовою дорогою від села у пошуки рідної матері. А коли оглянувся — «там, над скарбним місцем, підводилося полум’я… Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов громовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі». То сходило сонце. Сонце віри і правди для Андрійка, народу і всієї землі [22, с. 11].

Роман Василя Барки «Жовтий князь» — це твір про страшні сторінки історії України, про голодомор 1932;33 років, але це й роман про добро і зло, про моральність, душевну чистоту й бездушність, ницість. Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню картини взаємозалежного існування в світі двох сил, на яких віддавна тримається цей світ. Тому твір пронизаний міфологічними та символічними струменями, які поглиблюють його зміст, навіть сакралізують його. Так, наприклад, Андрійко з Миколкою обговорюють біблійну притчу про ворона і змія, тобто про доцільність урівноваженого існування добра і зла. Добро в романі втілюється перш за все в образі сонця, тобто позитивного жовтого кольору, кольору стиглого колосся, вогню, тепла. А зло — це темний, негативний жовтий колір, колір хвороби, мертвого тіла. Така гра з кольором невипадкова: добро, як і зло, може перемагати, воно так само вічне й усе проникне [24, с. 23].

Ми спостерігаємо, як поступово обезлюднює село Кленоточі, як умирають люди, зменшується родина Катранників, руйнується, здається, весь людський світ. Але одночасно ми бачимо, що сонце з’являється на сторінках роману все частіше, і є воно образом добра, рятівного тепла, урожаю, вічним символом життя взагалі. Ось, Наприклад, Мирон озирається навкруги себе і бачить, що сонце світить над навколишньою пусткою, як завжди. Це означає, що світло життя залишається незмінним, незважаючи ні на що. Отже, ми бачимо, наскільки різна семантика жовтого кольору в романі, наскільки протилежним може бути його значення. Письменник немовби розпочинає і веде одну лінію, чи, скоріше, дві паралельні протилежні лінії через одне поле — поле життя людини. Жовтий колір може в романі розкриватися і через «золотий». Так, у романі одним з найважливіших символів є символ церковної чаші, навколо якої закручується цілий конфлікт. Чаша (золота чаша) є для селян символом неба, чистоти, святості, їхньої культури, віри, символом життя. Це була для них «найдорожча коштовність у світі». І ось партійці - вірні слуги жовтого князя — наважуються зазіхнути на цю святиню й пограбувати церковний олтар саме в розпал операції з викачування хліба. Отже, злочинці, винищувачі народу не просто намагаються знищити його фізично, для них цього замало. Оці всі сліпі виконавці чужої волі, представники так званої «народної влади», намагаються позбавити народ найбільших його святинь, знекровити й обездушити його. Та люди захищають свою святиню, стають на оборону свого світу добра і вночі ховають чашу в надійному місці - на подвір'ї пічників. І знає про це наймолодший син з родини Катранників, який залишається врешті-решт живим. Таким чином, письменник дає своїм героям, своєму народові надію на відродження, на життя. Жовтий князь намагається перемогти добро й опанувати світом. Це засвідчують у романі реалістичні описи, які перемежовуються з містичними натяками на кінець світу, містичними сценами. Але злу невідступно протистоїть добро, носіями якого є незіпсовані народні душі, а символічним уособленням — вічне світило. Сонце, яке з’являється серед зимових сніговіїв і весняних туманів, освітлює все навколо, зігріває. І смерть не може назавжди запанувати в Кленоточах, як і в душах людей. Письменник стійко переконаний в цьому. Таким же оптимістичним є те, що найменша дитина Катранників залишається живою, і те, що Оленка, дочка Мирона Катранника, проголошує: жити треба на цій землі, як сонце, несучи людям світло і любов. Ця думка — найважливіша істина, самий стрижень людського життя, його сенс, який можна було б загубити у настільки страшних обставинах. Своєрідною межею, що проходить між жовтим князем і його жертвами, є хліб, золотаво-жовтий, запашний, прекрасний, життєдайний. Хліб завжди буває неначе святковий, тому що вирощувати його і споживати в родинному колі - це свято людського існування, яке ніхто не може знищити [24, с. 24−25].

Остання сцена роману теж є глибоко символічною. Андрійко, збираючись у дорогу на світанку, коли тільки встає сонце, перевіряє схованку церковної чаші, яку вберегли його батьки та односельці, «страшно помираючи одні за одним в приреченому колі» [25, с. 19]. Малому хлопцеві здається, що над цими людьми, над їхніми могилами, над селом стає не сонце, а золота чаша як символ всеперемагаючого життя, добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб «навіки принести порятунок» [28, с. 32].

Таким чином, два найважливіші у творі символи — сонце і церковна чаша — зливаються в один, підкреслюючи незнищенність життя. Так, наш народ не можна знищити ні фізично, ні духовно, тому що він міцний своїм корінням, своєю любов’ю до життя, гармонією існування людини у світі.

Висновки

Роман Василя Барки «Жовтий князь» займає особливе місце в контексті українського художнього слова про голодомор. Автор не тільки подав світові вражаючу картину трагедії українського народу в 30-х роках ХХ століття, а й відтворив мужній і страдницький образ цього народу, розкрив його моральну і духовну силу. Письменник переконливо довів: життя людини без віри, без Христа осліплює і руйнує душу. Ідейний пафос цього без перебільшення етапного в українській літературі твору сформульований автором у слові до першого видання роману в Україні: «народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй — в нім подолав супротивника моральними силами і - висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем — у муках, подібних хресним, через відданість своїй життєвій правді-вірі. Від неї не відступив, воліючи гинути. Тепер правда народна, як білий привид — в крові постає на весь зріст перед людством, правда переможна: через страждання і саму смерть».