Політичні погляди Ніколо Макіавеллі

План Вступ Біографія Політична кар'єра

«Макківеалізм»

Світогляд та ідеї

Літературна діяльність Висновок Додатки Література Вступ Ніколо Макіавеллі (1469−1527) є одним з перших теоретиків нової епохи. Макіавеллі - суспільний діяч, історик, видатний політичний мислитель. Він народився у Флоренції в епоху складання національно-згуртованих і політично незалежних держав. Його творами встановлений початок політико-правової ідеології Нового часу.

Свої погляди про державу і політику Макіавеллі висловив в таких своїх працях, як «Государ», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія», «Про військове мистецтво».

Головний об'єкт вивчення Макіавеллі - держава. Це він вперше ввів термін «держава». До нього мислителі спиралися на такі терміни, як: місто, імперія, королівство, республіка, князівство і т.д.

Актуальність роботи :

Мета: в ході підготування реферату вивчити біографію Ніколо Макіавеллі, як засновника світської політичної науки, а також ознайомитися з твором «Золотий Осел».

Завдання:

1. Дослідити біографію Ніколо Макіавеллі;

2. Виявити сутність та основні прояви політичної думки Макіавеллі;

3. Простежити загадку Макіавеллі.

Біографія Ніколо народився в селі Сан-Кашано, поруч з містом-державою Флоренція, Італія, в 1469 році, і був другим сином Бернардо ді Ніколо Макіавеллі (1426−1500), адвоката, і Бартоломмеі ді Стефано Нелі (1441 — 1496). Його освіта дала йому повне знання латинської та італійської класики.

Ніколо Макіавеллі народився 3 травня 1469 року в сім'ї юриста. Його батько, Бернардо Макіавеллі, отримував також невеликий прибуток від своїх земельних ділянок. Мати Ніколо — донна Бартоломеа, була жінкою релігійною, вона складала гімни і канони на честь Діви Марії і співала в хорі в церкві Санта Трініта.

Вл. Топор — Рабчинский в своїй книзі «Макіавелллі та епоха Відродження» зазначає, що в сім років Ніколо поступив в школу магістра Маттео, потім його віддали у міську школу. До кінця навчання він дуже добре знав латинь і пройшов курс латинської стилістики.

Середній достаток сім'ї Макіавеллі не дозволив Ніколо вступити до університету. Його вчителями стали древні автори Тіт Лівій, Тацит, Цицерон, Цезар, Вергілій, Светоній, Овідій, а також Тібулл і Катулл. Мабуть, Бернардо Макіавеллі ознайомив сина з основами юридичної науки і практики.

18 лютого 1498 Макіавеллі балотувався на пост секретаря другої канцелярії республіки і був переможений кандидатом партії монаха-домініканця Савонароли. Але вже в квітні партія Савонароли зазнала краху, а сам домініканець 23 травня був страчений на площі Синьйорії …

Через п’ять днів після цієї події Макіавеллі, перемігши кандидата від партії Медичі, був намічений, а 18 червня затверджений секретарем другої канцелярії; 14 липня йому була також довірена канцелярія комісії Десяти, що відала закордонними і військовими справами. Дуже скоро флорентійська Синьйорія пересвідчилася в тому, що не помилилася у своєму виборі. 29-річний Ніколо Макіавеллі успішно справлявся зі своїми обов’язками. За чотирнадцять років він склав тисячі дипломатичних листів, донесень, урядових розпоряджень, військових наказів, проектів державних законів; здійснив тринадцять дипломатичних і військово-дипломатичних поїздок з вельми складними дорученнями до різних італійських государів і урядів республік, до папи, імператора і чотири рази до французького короля; як секретар комісії Десяти він був організатором і учасником військових кампаній та ініціатором створення республіканського ополчення.

У березні 1499 року Макіавеллі відправився в Понтедера до володаря Пьомбіно, розташованого за сто кілометрів на південний захід від Флоренції. 30-річний секретар комісії Десяти зумів переконати д’Аппіано, цього коронованого воєначальника, не вимагати збільшення плати за військову службу Флорентійській республіці, яка і без того витрачала колосальні кошти на найманців-кондотьєрів.

У липні того ж року Макіавеллі був посланий до правительки важливого для республіки стратегічного пункту — Форлі, дочки Галеаццо Сфорца, Катаріне з офіційним листом першого канцлера Флоренції Марчелло Вірджіліо Адріані, учня Поліціано, університетського професора літератури. Незважаючи на все хитрування підступної і досвідченої правительки, перший дипломатичний екзамен флорентійський посланець здав на відмінно: дружбу з правителькою Форлі вдалося зберегти, що було вкрай важливо в умовах напруженої боротьби за найважливіший торговий центр Пізу.

У жовтні 1499 року французькі війська увійшли в Мілан, а на початку наступного року його правитель Лодовіко Моро був ув’язнений і відвезений у Францію. Доля італійських держав тепер залежала від Людовіка XII, до якому Флорентійська республіка в липні 1500 року і направила дипломатичну делегацію в складі Ніколо Макіавеллі і Франческо Каза. Раніше питання про Пізу вирішувала Флоренція, відтепер його вирішував французький двір, що вимагав величезних грошей за військову допомогу. Макіавеллі не належав до числа парадних послів, яких посилали в урочистих випадках, а був оратором-дипломатом, який, за його власним висловом, «готує шляхи Господу» і, не маючи «коштів і ваги», домагається всього своїми талантами і розумом.

Великий флорентієць не тільки виконував офіційні інструкції, але уважно спостерігав і оцінював обстановку, людей, звичаї. Макіавеллі відвідав Ліон, Невер, Мелєя, Париж. Його повідомлення флорентійській Синьйорії були не менш важливі, ніж ведення переговорів. «Французи засліплені своєю могутністю, — писали Макіавеллі і Каза, — і зважають лише на тих, хто володіє зброєю або готовий давати гроші». Незабаром Каза захворів, і Макіавеллі залишився єдиним представником республіки при дворі. Він не тільки вивчав французьку політику, але також намагався впливати на неї вплив. Коли одного разу кардинал Руанський заявив, що італійці нічого не розуміють у військовій справі, Макіавеллі відповів йому, що «французи нічого не розуміють у політиці, тому що якщо б розуміли, то не дозволили б папству досягти такої могутності». Порада флорентійця примусила французький двір серйозніше ставитися до політики папства.

Під час цієї ж місії у Франції він виявив себе як тонкий психолог. Про знаходився при французькому дворі з табору арагонців Джуліо де Скручіатіо, майбутнього папського інквізитора, він повідомляв Синьйорії: «при першому ж вашому листі сюди він зіграє роль блискавки … він красномовний, надзвичайно сміливий, настирливий, жахливий, не знає міри в своїх пристрастях і тому здатний у всіх своїх починах досягти певного результату «.Після повернення з Франції, в 1501 році, секретар комісії Десяти займався справами, пов’язаними з підлеглою, але вічно непокірною Пістойєю: вів листування, писав накази, тричі їздив в бунтівний район для улагодження конфлікту. У цьому ж році він виконав ряд доручень в Сієні і Кашіні.

У 1502 року Макіавеллі зустрівся з Цезарем Борджа — герцогом Валентіно, який справив на нього сильне враження — жорстокий, хитрий, не зважає на будь-які норми моралі, але сміливий, рішучий і проникливий правитель. Він не ідеалізував Цезаря Борджа, а вивчав його дії, коли той намагався підпорядкувати й об'єднати цілі області Італії. Макіавеллі ще кілька разів зустрічався з цим героєм шпаги і отруєного вина, і в своїх донесеннях відмічав якості цього державного діяча, гідні послужити матеріалом для теоретичних узагальнень.

Разом з єпископом Вольтерри Франчесько Содеріні Макіавеллі прибув у захоплений Цезарем Борджа Урбіно. Содеріні і Макіавеллі були прийняті о другій години ночі 24 червня 1502 року. Їхнє загальне враження було викладене в донесенні: «Герцог настільки сміливий, що найбільша справа здається йому легкою. Прагнучи до слави і нових володінь, він не дає собі відпочинку, не знає втоми, не визнає небезпек. Він приїжджає в одне місце раніше, ніж встигнеш почути про його від'їзд з іншого. Він користується прихильністю своїх солдатів і зумів зібрати навколо себе кращих людей Італії. Крім того, йому постійно таланить. Все це разом узяте робить герцога переможним і страшним «. Цей портрет воєначальника і політика можна вважати першим нарисом знаменитого трактату «Государ», закінченого Макіавеллі 1513 року.

У вересні 1502 року у Флорентійській республіці була уведена посада довічного гонфалоньєра, яким став П'єро Содеріні, брат єпископа Вольтерри, який їздив в Урбіно разом з Макіавеллі. Він був главою Синьйорії, мав право законодавчої ініціативи і втручання в судові справи. Содеріні був хорошим оратором, але не володів будь-якими значними обдаруваннями. Від імені комісії Десяти Макіавеллі поспішив повідомити нового гонфалоньєра про обрання і висловив надію на успішну його діяльність. Незабаром Макіавеллі придбав необмежену довіру Содеріні, став його постійним радником.

Хоча другий канцлер республіки і був першою людиною при главі уряду, він продовжував виконувати складні дипломатичні доручення, адже ніхто не міг точніше і вірніше оцінити політичну атмосферу в чужій країні і дати характеристику її діячам. Коли Синьйорія квапила його з присиланням донесень, він відповідав: «…серйозні речі не відгадуються … якщо не хочеш викладати вигадок і сновидінь, необхідне все перевірити». І Синьйорія переконувалася, що Макіавеллі правий: «Воістину, в останніх двох ваших листах стільки сили, в них настільки яскраво позначається Ваш розум, що їх навіть не можна похвалити так, як вони того заслуговують. Зокрема, я говорив про це з П'єро Содеріні. Він вважає абсолютно неможливим відкликати Вас звідти … Ваші міркування і описи викликають найутішнішу похвалу. Тепер всі визнають те, що я особисто помітив у Вас: ясність, точність, достовірність ваших вістей, на яку можна цілком покластися «.

У 1503 році він знаходився у війську Цезаря Борджа, який зайняв Перуджу, Ассізі, сієнські замки. Потім його терміново направили в Рим у зв’язку зі смертю Олександра VI і виборами нового папи Юлія II.

У 1504 році він повторно прибув у Францію, в Ліон, з новими інструкціями флорентійському послу при Людовіку XII Ніколо Валорі, який у листах до Десяти утішно відгукувався про Макіавеллі, який допомагав йому порадами.

У наступному році він був посланий з дипломатичними дорученнями до синьйора Перуджі Бальоні, до маркіза Мантуї і синьйора Сієни Пандольфо Петруччі, а ще за рік представляє республіку при Юлію II, який на чолі своїх військ виступив проти Перуджі і Болоньї. Флорентійський посол повинен був в дипломатичній формі повідомити войовничому папі, що Флоренція, хоча і є його союзником, поки не може надати допомоги в його «святій справі» .

У грудні 1507 року Макіавеллі направлений у Тіроль до імператора Максиміліана з новими інструкціями для флорентійського посла. Результатом його ознайомлення з обстановкою в німецьких землях була доповідь «Опис подій, що відбуваються у Німеччині» .

У 1509 році він був посланий до Мантуї для сплати грошового внеску республіки королю Максиміліану, а потім у Верону, звідки спостерігав за ходом військових дій між Венецією і союзниками Флоренції.

Наступного року Макіавеллі втретє відправився з дипломатичною місією у Францію для переговорів про спільну боротьбу проти Венеціанської республіки. Після цієї поїздки з’явилися його «Описи подій у Франції». Через кілька місяців його знов послали у Францію через Мілан для обговорення питання щодо Пізанського церковного собору, організованого Людовіком XII проти папи Юлія II. Цей собор відкрився в листопаді 1511 року, і Макіавеллі був посланий туди республікою, щоб спостерігати за розвитком подій.

Виконуючи численні і складні обов’язки, Макіавеллі не перетворився на занудного чиновника. Він мав живий, товариський характер, любив добре одягатися і не шкодував на це грошей, навіть коли їх було не дуже багато. Особливо піклувався він про свій одяг, коли представляв республіку перед чужоземними государями. Він був дотепним і любив повеселитися, і на вечірках, які іноді влаштовували члени комісії Десяти, завжди ставав душею компанії.

Макіавеллі одружився у тридцять три роки на Марієтті Корсіні, у тридцять чотири — став батьком першої дитини. Він дуже піклувався про сім'ю, жартома називаючи її своєю «командою» .

Багато зробив Макіавеллі як секретар військової комісії Десяти, виявивши себе на цьому терні не тільки виконавцем, скільки організатором. У 1512 році відбулися драматичні події, які призвели до загибелі Флорентійської республіки і поклали край бурхливій політичній діяльності Ніколо Макіавеллі. 11 квітня іспанське військо захопило Прато, учинивши там безпощадну різанину і грабежі. П'єро Содеріні утік з Флоренції, де була відновлена синьйорія Медічі; в результаті перевороту Макіавеллі був позбавлений посади і висланий на рік з міста.

У наступному році був розкритий Медичі змову на чолі з Боско. Запідозрений у співучасті Макіавеллі у березні 1513 року був кинутий до в’язниці, підданий тортурам — йому нанесли шість ударів батогами. Він вийшов з в’язниці лише завдяки амністії, оголошеній у зв’язку з обранням на папський престол Джованні Медічі, який прийняв ім'я Льва Х. Як неблагонадійному засланого Макіавеллі дозволили проживати у власному невеликому маєтку Сант-Андреа в Перкуссіно, розташованому недалеко від Флоренції.

Макіавеллі був приречений на вимушену бездіяльність. Він листувався зі своїми друзями — Содеріні і Ветторі. «Так довго продовжуватися не може, — писав Макіавеллі, — таке бездіяльне життя підточує моє існування». Однак він готовий був служити тільки своїй державі, а не кому завгодно і де завгодно. Про це свідчить його відмова від запрошення стати секретарем кардинала Просперо Колони 1521 року, що пояснювалося його неприйняттям папства і церковників. Відмовився він також від служби французькій монархії, заявивши в кінці свого життя: «Вважаю за краще померти з голоду у Флоренції, аніж від нетравлення шлунку в Фонтенбло» .

Проте Медичі не довіряли Макіавеллі і протягом п’ятнадцяти років не допускали його до політичної діяльності.

Макіавеллі зайнявся творчістю. У період заслання (1513−1520) він написав «Государя», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Міркування про способи упорядкування справ у Флоренції після смерті герцога Лоренцо», «Опис подій в місті Лукка», була почата «Історія Флоренції «…

Він не відмовлявся від незначних ділових доручень, на зразок поїздок у Карпі у францисканський монастир, який у листі до Гвіччардіні назвав «республікою дерев’яних сандаль», або у Венецію для захисту інтересів флорентійських купців.

4 травня 1527 Рим був захоплений німецьким ландскнехтами. Флоренція відповіла на це повстанням проти Медичі і відновленням республіки. 58-річний Макіавеллі висунув свою кандидатуру на пост канцлера Флорентійської республіки. Питання вирішилося на Великій Раді республіки 10 травня 1527 року. Однак роки правління Медичі зробили свою справу: за Макіавеллі було подано лише 12 голосів, проти — 555.

21 червня 1527 Ніколо Макіавеллі помер, а ще через день його поховали в церкві Санта-Кроче, що стала флорентійським пантеоном. Поруч з Макіавеллі покояться Мікеланджело, Галілей та інші великі італійці.

Політична кар'єра Незалежний в своїх цивільних симпатіях і політичних поглядах, Макіавеллі не був прихильником Медічі, вигнаних з Флоренції в 1494, не став він і прихильником Савонароли. Лише після його падіння в 1498 Макіавеллі почав активну політичну діяльність: був обраний секретарем Другої канцелярії, а пізніше — Ради Десяти, що відав дипломатією і військовими справами. Протягом 14 років він виконував безліч доручень флорентійського уряду, їздив з посольствами в різні італійські держави, Францію і Німеччину, вів листування, становив звіти та доповіді з питань поточної політики, про положення справ в Італії та Європі. Досвід державного людини і спостереження дипломата, а також вивчення античних письменників дали Макіавеллі багатий матеріал при розробці його політичних і соціальних концепцій.

У 1512 Медичі повернулися до влади у Флоренції. Макіавеллі як прихильник республіки був усунений від справ і засуджений до річної висилку з міста. На початку 1513 він за підозрою у змові був арештований і підданий катуванню. Проте невдовзі, у зв’язку зі вступом Джованні Медічі на папський престол під ім'ям Лева X, Макіавеллі був помилуваний і відправлений у своє маленьке маєток у Сант’Андреа.

В книзі «Організоване суспільство» Андрущенко В. відзначає, що підкреслюючи роль Н. Макіавеллі як великого реформатора соціально-філософської теорії, хотілося б звернути увагу ще на одне його відкриття, яке чомусь у літературі не популяризують, йдеться про розуміння філософом співвідношення двох реальностей: «суспільства» (соціуму) та «держави». Філософська традиція від античності до Відродження ці реальності ототожнювала. Н. Макіавеллі першим показав, що це — різні речі, що суспільне життя є реальністю більш широкого масштабу, ніж держава, що держава є однією із складових суспільства, його організаційним стрижнем, що вона виконує інші (притаманні лише їй) функції.

Зазначене відкриття дало поштовх для розвитку нової теоретичної дисципліни — політології, виходу останньої з предметного кола соціальної філософії. Н. Макіавеллі часто характеризують як політолога. Й це правильно, хоча, звичайно, він — постать більш широкого філософського пошуку.

Ми називаємо Н. Макіавеллі соціальним філософом, залишаючи за ним право бути батьком-фундатором політології. Як соціальний філософ він здійснив революцію в суспільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, повернув пізнання до реальності. Як політолог Н. Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьому контексті підлягають теоретичному розглядові.

Як відомо, Італія доби Н. Макіавеллі переживала період роздробленості, суперництва окремих держав та провінцій, вторгнення французьких, іспанських, німецьких завойовників, низки народних повстань, безсилля і злодіянь духівництва, розбещеності дворянства. Для виходу з соціальних катаклізмів, а головне — для збереження свого статусу як самостійної держави вона потребувала інтеграції, об'єднання земель, мобілізації зусиль, нової внутрішньої та зовнішньої політики. Н. Макіавеллі добре розумів, що в цій ситуації є лише один засіб: зміцнення державності.

Понад те, опанувавши політичний досвід Франції та Іспанії, Н. Макіавеллі дійшов висновку, що ключовою проблемою застосування цього засобу є проблема сильного володаря. Зміцненню державності та посиленню ролі володаря Н. Макіавеллі й підпорядковує свою політичну концепцію. Його політична наука, як зазначав Н. Грамші, є своєрідною філософією часу, який прагне до створення абсолютних національних монархій — політичної форми, що допускає й полегшує подальший розвиток буржуазних продуктивних сил.

Суспільно-громадське життя, стверджував Н. Макіавеллі, визначає «фортуна» — тобто об'єктивна закономірність. Людина (як розумна істота) може пізнавати її, використовувати (закон) з метою осягнення «блага». Історія рухається «від несвободи до свободи», до більш глибокого блага людей. Водночас розвиток історії, на думку Н. Макіавеллі, йде суперечливо. Адже його «дійові особи» — люди — переслідують не тільки загальноісторичні, але й власні цілі. Для впорядкування різноспрямованих прагнень потрібна сильна держава, а для керівництва — досвідчений і твердий у своїх рішеннях політик.

За переконанням філософа, духівництво (папство) нездатне до керівництва державою. Воно розбещене багатством, брехливістю, хабарництвом. Християнська ідея не чинення опору злу насильством також не може відігравати роль інтегративної духовної настанови. Зі злом треба боротися іншими засобами, особливо тоді, коли йдеться про інтереси держави та народу."Досвід нашого часу показує, — писав філософ, — що великі справи творили саме ті володарі, котрі мало зважали на обіцянки, вміли хитрістю крутити людям голови і врешті-решт перемагали тих, хто покладався на чесність… Володарю необхідно володіти духом настільки гнучким, щоб обирати напрямок, указаний віяннями та мінливістю фортуни, і, як я зазначив вище, не ухилятися від шляху добра, якщо це можливо, але вміти стати й на шлях зла, коли це необхідно" (Макіавелли Н. «Государь». — М., 1990. — С.52). Володар повинен уособлювати якості людини та звіра, писав Н. Макіавеллі, а серед звірів слід уподібнитися до лева і лисиці. Це допоможе володареві «розігнати вовків», перемогти ворогів і убезпечитися від поразки.

Звичайно, такі настанови Н. Макіавеллі, як «людей потрібно або пестити, або знищувати», «горе тому, хто зміцнює чужу величність», «той, хто володіє державою, повинен передбачати всі образи, щоб розквитатися за них одразу», «якщо вже потрібно вибирати, то треба вибирати страх», не можуть не викликати в сучасника негативної моральної оцінки. Проте, справа полягає саме в тому, що Н. Макіавеллі «виводить» політику із сфери морального підпорядкування та оцінки. Він узагальнив політичну практику свого часу, сконструював своєрідну абетку політичної поведінки володаря в обставинах цієї історичної реальності, й не більше.

Маккіавеалізм макіавеллі державна політика Макіавеллізм — термін у політології, що позначає державну політику, засновану на культі грубої сили, нехтування нормами моралі і тому подібне. «Для зміцнення держави допустимі будь-які засоби — насильство, вбивство, обман, зрада». Термін проведений від імені італійського мислителя Ніколо Макіавеллі, і зв’язується з ідеями, викладеними ним у його книзі «Государ». У побутовому вживанні відповідає поняттям підступність, віроломство [1], набуваючи (якщо характеризується суб'єкт і цілі впливу поза сферою державної політики) переносне значення. Надалі цей стереотип поведінки був досліджений у психології як феномен, і термін був використаний як сукупне позначення відповідних особистісних характеристик, вже поза зв’язку з політикою.

Державець не може робити все те, що люди вважають хороших, так як заради збереження держави він часто вимушений йти всупереч добра і справедливості. Він не має права дати зайвої обіцянки, в очах оточуючих повинен виглядати милосердним, вірним, простодушним, людяним і благочестивим, оскільки люди оцінюють завжди ззовні, не знаючи істини, яка схована всередині. Насправді ж, правитель має бути зрадливим, корисливим, скупим, безсердечним і егоїстичним. Якщо треба піти на злочин, не можна оголошувати про це завчасно, оскільки вороги можуть знищити тебе до того, як ти знищиш їх. Не можна оточувати себе надто могутніми помічниками, а від переможних воєначальників краще позбуватися, адже з часом вони становитимуть серйозну загрозу [2; 164]. Не зважаючи на це, які б засоби государ не використовував для збереження влади і здобуття перемоги, народ завжди їх схвалить, якщо це не зачіпає їх особисті інтереси і приватну власність. Саме тому, непопулярні в народі справи державець має доручити своєму оточенню, а справи, які народу до вподоби — робити самому.

В порадах Ніколо Макіавеллі немає нічого аморального і несправедливого, адже його погляди реально ілюструють політичну культуру суспільства як минулого, так і сьогодення. Проблема негативного відношення до цього філософа деяких критиків базується лише на уявній вуалі, якою бажане хочуть видати за дійсне. Як не прикро, але наше суспільство має лише абстрактну мораль, яка існує в уяві, а не в житті. На мій погляд ідеї Макіавеллі слід виправдати, адже поміркована жорстокість, винахідливість, хитрість і егоїзм — єдині чинники, які зможуть привести до влади і утримати її. В філософії Макіавеллі такі засоби повністю виправдовують мету — досягнення суспільного блага і побудова ідеальної держави. Проблема лише в утвореній дихотомії, коли поряд з політичним макіавеллізмом виник індивідуальний: люди почали використовувати поради для державця у власних цілях, перетворили загальне благо на особисте. Засуджувати таку реальність безглуздо, тому що кожну людину хвилює тільки особисте благополуччя, а не інтереси третіх осіб, які хоча і відносяться до одного соціуму, але гіпотетично є ворогами і зрадниками.

Світогляд та ідеї

Історично Макіавеллі прийнято зображати тонким циніком, який вважає, що в основі політичної поведінки лежать вигода і сила, і що у політиці слід спиратися на силу, а не на мораль, якою можна і знехтувати при наявності благої мети.

У роботах «Енеїда» («Князь») і «Міркування на першу декаду Тита Лівія» Макіавеллі розглядає державу як політичний стан суспільства: ставлення пануючих і підвладних, наявність відповідним чином влаштованої, організованої політичної влади, установ, законів.Макіавеллі називає політику «досвідченої наукою», яка роз’яснює минуле, керує сьогоденням і здатна прогнозувати майбутнє.

Макіавеллі один з небагатьох діячів епохи Відродження, хто у своїх роботах порушив питання про роль особистості правителя. Він вважав, виходячи з реалій сучасної йому Італії, яка страждала від феодальної роздробленості, що краще сильний, нехай і позбавлений докори совісті, государ на чолі єдиної країни, ніж конкуруючі питомі правителі. Таким чином, Макіавеллі поставив у філософії та історії питання про співвідношення моральних норм та політичної доцільності.

Автор ідеї про загальний військовий обов’язок — у трактаті «Про військове мистецтво» закликав до переходу від найманої до набираемой за призовом з громадян держави армії.

Макіавеллі протиставляв античну доблесть християнському смирення. В останньому він бачив зло, що робить світ слабким і віддає його у владу не зустрічаючим опору негідникам Літературна діяльність О. Ф. Кудрявцев у статті про літературну діяльність Макіавеллі простежив, що у селі Макіавеллі багато і напружено трудився у 1513 він почав роботу над «Міркуваннями про першу декаду Тита Лівія» (1531), в кінці того ж, 1513, року був створений трактат «Государь» (1532), обезсмертив ім'я письменника. У ньому проголошувалося як норма політичної дії положення про те, що мета виправдовує засоби, вжиті для її досягнення, а проте справжньою метою «нового государя» має стати, за Макіавеллі, не приватний, суто особистий інтерес, але «загальне благо», що припускає об'єднання Італії в сильну національну державу. У «Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія», завершених, мабуть, в 1516, Макіавеллі доводив переваги республіканського способу правління.

У наступні кілька років він написав поему «Золотий осел» (1549), «Казку про архідьяволе Бельфагоре» (1549), комедію «Мандрагора» (третє її видання з’явилося в 1524), трактат «Про військове мистецтво» (1521), «Життя Каструччо Кастракані з Лукки «(1532). У 1520 Макіавеллі почав писати «Історію Флоренції» (1532), в 1525 перші вісім книг цього твору були піднесені його замовнику, татові Клименту VII.

Висновок У ході дослідження свого реферату Макіфвеллі це був виходець із збіднілого дворянського роду, був секретарем флорентійської республіки, дипломатичним діячем. Багато уваги Макіавеллі приділяв літературній творчості. Характеризуючи добу Відродження, зокрема, відзначаючи всебічність розвитку діячів цього часу, Ф. Енгельс згадував і про нього: «Макіавеллі був державним діячем, істориком, поетом і, крім того, першим вартим згадування воєнним письменником нового часу».

Макіавеллі висунув політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду. Вона і надихає його на створення трактату «Князь». Написаний у 1513 — 1515 pp., а надрукований уже після смерті автора, у 1532 p., трактат невдовзі набув величезного резонансу в європейській літературі.

У творі аналізуються ті реальні засоби, які, на думку Макіавеллі, можуть забезпечити здійснення величної ідеї національного об'єднання. Такою силою, за Макіавеллі, є влада особистості, наділеної волею, силою духу, енергією. Всі засоби, які служать меті державця, — допустимі, і ніяким моральним нормам він не підвладний, йому дозволені жорстокість, насильство, віроломство, обман і навіть убивство. Макіавеллі створює сугубо індивідуалістичну політичну доктрину, пройняту нездоланною для письменника суперечністю між аморальністю засобів і величністю мети. Письменник хотів благополуччя батьківщині і людині, але пропонував для досягнення цього благополуччя антигуманістичні засоби, протилежні високій меті. На основі створеного Макіавеллі індивідуалістичного ідеалу державця, для якого не існує жодної заборони, пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці.

Додатки Цитати

· Цель оправдывает средства — часто приписываемая к авторству Макиавелли, но, согласно другим источникам, эта цитата могла принадлежать и Томасу Гоббсу (1588—1679) и Игнатию де Лойоле (но официально принято считать, что эта цитата была принята иезуитами уже после высказывания Макиавелли).

· Войны нельзя избежать, её можно лишь отсрочить к выгоде вашего противника. (1502 год.)

· В наши времена уже очевидно, что те государи, которые мало заботились о благочестии и умели хитростью заморочить людям мозги, победили в конце концов тех, кто полагался на свою честность.

· Добрыми делами можно навлечь на себя ненависть точно так же, как и дурными.

· Кто хочет жить в мире, тот должен готовиться к войне.

· Лучше проиграть со своими, чем выиграть с чужими, ибо не истинна та победа, которая добыта чужим оружием.

· Люди всегда дурны, пока их не принудит к добру необходимость.

· Люди по натуре своей таковы, что не меньше привязываются к тем, кому сделали добро сами, чем к тем, кто сделал добро им.

· Государь должен также выказывать себя покровителем дарований, привечать одаренных людей, оказывать почет тем, кто отличился в каком-либо ремесле или искусстве. Он должен побуждать граждан спокойно предаваться торговле, земледелию и ремеслам, чтобы одни благоустраивали свои владения, не боясь, что эти владения у них отнимут, другие — открывали торговлю, не опасаясь, что их разорят налогами; более того, он должен располагать наградами для тех, кто заботится об украшении города или государства.

· Не отклоняться от добра, если это возможно, но всегда вставать на путь зла, когда это необходимо

· Войны начинают, когда хотят, но заканчивают, когда могут

· Наименьшее зло следует почитать благом Література

1. Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. — К., 2006

2. Никколо Макьявелли. История Флоренции. М. Наука. 1973

3. Юсим М. А. Этика Макиавелли. — М., 1990

4. М. С. Шаповалова «Література доби Відродження: Італія (1982)»

5. Стаття О. Ф. Кудрявцева в «Большой энциклопедии Кирилла и Мефодия»