Виклад основного матеріалу дослідження

Складовою частиною процесу соціалізації особистості є соціальне виховання, яке забезпечує соціально-організаційну діяльність всіх інституцій виховання, спрямоване на формування позитивного досвіду поведінки особистості в суспільстві. Поняття «соціалізація» розглядається як процес засвоєння людиною систем знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних якостей і рис, соціальних ролей, зразків поведінки. Завдяки соціальному вихованню людина оволодіває необхідними для життя в суспільстві соціальними, духовними та емоційними цінностями (знаннями, переконаннями, вміннями, нормами, відносинами, зразками поведінки).

У науковій літературі сутність поняття «соціалізація» трактується в такій послідовності: як процес освоєння та засвоєння особистістю суспільних відносин, норм поведінки та системи цінностей, які існують в певному суспільстві (Є.М. Борискін); як процес поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особистісні установки і цінності (Н.О. Ярмоленко); як процес засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства в цілому та мікросередовища, до якого вона належить (Г.П. Медвєдєв, Б.Г. Рубін).

Педагогічні науки соціалізацію розглядають як двосторонній процес, який передбачає: а) засвоєння індивідом соціальних норм, культурних цінностей і досвіду через входження в соціальне середовище, виконання соціальних ролей та входження в систему соціальних зв’язків; б) активне відтворення індивідом системи його соціальних зв’язків та відносин за допомогою самостійної діяльності, творчості, розвитку, самовдосконалення, набуття нових рис і якостей. Завданням соціального виховання є перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як активної і дієвої особистості. Основне призначення соціального виховання — гармонізація взаємовідносин особистості й суспільства.

На думку науковця О. Середюка, процес соціалізації особистості передбачає засвоєння нею соціокультурного досвіду і, як стверджує дослідник, «…означає успадкування, підключення до групової пам’яті, укорінення у минулому, що дає можливість індивіду орієнтуватися у світі, забезпечує стабільність особистості і суспільства» [3, 107−108]. Отже, соціокультурний досвід індивіда — це його реальне соціальне життя, система його життєвих цінностей, поглядів, переконань, смаків. Саме через засвоєння певних соціальних цінностей і відбувається соціалізація особистості, що є одним з завдань соціального виховання.

Одним із важливих напрямків соціалізації особистості, що набирає особливої значущості в наш час, є етнічна соціалізація, без чого не можна вважати процес входження індивіда в с суспільство повноцінним. Під поняттям «етнічна соціалізація» (етнізація) розуміють процес становлення людини як представника певного етносу через засвоєння ним тих культурних та соціальних цінностей і відносин, які складають основу суспільного буття етносу. Найбільш дієвим засобом етнічної соціалізації особистості є народні традиції, звичаї та обряди, які об'єднують минуле й майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Дослідники усіх часів стверджують, що саме народні традиції є найефективнішим засобом соціального виховання, бо вони здійснюють функцію передачі суспільних норм поведінки, культурних та духовних цінностей попередніх поколінь, прилучаючись до яких, індивід формує національну свідомість і приналежність до певного етносу.

У «Педагогічному словнику» (за ред. М.Д. Ярмаченка) наведено таке визначення терміну: «Традиція (від лат. — передача, оповідання, переказ) — це елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу у суспільстві в цілому чи в окремих соціальних групах. Традиція проявляється у вигляді уставлених, стереотипних норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят тощо» [2, 418].

Отже традиція — це форма передачі соціального досвіду через звичай, свято, обряд. Мета традиції полягає у тому, щоб закріпити й відтворити в нових поколіннях усталені способи життєдіяльності, типи мислення й поведінки. В. О. Сухомлинський порівнював традиції зі скарбничкою, «куди кожне покоління кладе свій маленький коштовний внесок», називав їх «живим, вічним джерелом педагогічної мудрості, зосередженням духовного життя народу». Варто зазначити, що В. Сухомлинський розумів виховання як самостійну бажану соціальну дію. Йому був притаманний соціально-педагогічний підхід до виховання в широкому розумінні слова.

У роботі «Методика виховання колективу» педагог пише: «Суспільна сутність людини виявляється у її відносинах, стосунках, у взаєминах з іншими людьми. Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи в стосунки з людьми, які задовольняють її матеріальні й духовні потреби, дитина входить в суспільство, стає його членом. Цей процес прилучення особистості до суспільства всі називають соціалізацією» [5, 124].

Серед усієї різноманітності народних традицій, що знайшли широке відображення у педагогічному досвіді Сухомлинського, можна виокремити три їх основні групи: трудові, родинно-сімейні, морально-етичні.

Трудові традиції народу педагог називає одвічними традиціями народної педагогіки, бо споконвіку праця в середовищі людей розглядалася як визначальний засіб виховання. У Павлиській середній школі учні з перших років навчання залучалися до спільної праці разом зі своїми батьками: допомагали у веденні домашнього господарства, працювали на колгоспному полі, баштані, тваринницькій фермі, брали участь у проведенні жнив, працювали в численних гуртках поруч з батьками. Праця у Павлиші була мірилом порядності, люди праці користувалися загальною повагою, часто предмети природи одержували назву за результатами праці: Степанів сад, Василева криниця, Маріїн квітник, Солдатський міст та ін.

В системі роботи колективу вчителів Павлиської школи з’явилися традиції, які внесли нове й оригінальне в практику трудового виховання. Ось деякі з них: виготовлення учнями під я час канікул наочних посібників для кабінетів; праця під час весняного та осіннього тижня саду, День першого снопа, свято першого хліба, літній сінокіс, благоустрій села, трудова допомога класних колективів батькам своїх однокласників. У наукових працях В. Сухомлинського знаходимо детальний опис цих традицій і свят.

У книзі «Серце віддаю дітям» знаходимо детальний опис такої традиції як догляд дітей семирічного віку за маленькими ягнятами на тваринницькій фермі, де працювали їх батьки. На цій фермі за дітьми був закріплений теплий куточок, куди помістили чотирьох найслабкіших ягнят. Діти варили дома на борошні їм «бульйони», поїли молоком, а потім носили з теплиць паростки ячменю і вівса, згодом оберемки соковитого зеленого корму. А коли ягнята підросли, їм зробили на вулиці загін, куди випускали на цілий день. Це і була дитяча вівцеферма. Використання такої форми трудового виховання є продовженням давньої народної традиції залучення дітей до праці. Педагог був впевнений, що лише тоді, коли дитина переживе в роки раннього дитинства радість від праці, вона набуває безцінного життєво необхідного їй досвіду і ніколи не буде рости дармоїдом. Як відомо, первинним осередком, де відбувається соціалізація дитини, є сім'я (родина).

Підтримуючи такі традиції української родини як: повага дітей до батьків та інших старших членів родини; піклування батьків про виховання дітей; повага до жінки як берегині роду, В. Сухомлинський по-науковому підійшов до розв’язання проблеми щільно-сімейного виховання. Він створив своєрідну систему «сім'я — школа», яка успішно функціонувала через діяльність «Батьківської школи». У цій школі навчалися батьки теперішніх і майбутніх учнів, отримуючи знання про справжній батьківський авторитет, різновиди батьківської любові (любов — замилування, любов деспотичну, любов-відкуп); про значення особистого прикладу батьків у вихованні дітей.

Отже, у зміст поняття «батьківська педагогіка» В. О. Сухомлинський вкладає широке коло знань батька та матері про те, як істота, що народилася від людини, стає людиною. Опираючись на віковий народний досвід, він розвинув родинно-сімейну педагогіку, розглядаючи її як працю, майстерність і творчість. Педагог сформулював умови успішного виховання дитини в сім' ї, до яких відносить: сприятливий сімейний мікроклімат; спільна трудова діяльність батьків та дітей; розумна організація життя сім' ї, всього побутового устрою; узгодженість дій зі школою. Безцінними у цьому досвіді є організація і проведення у Павлиській школі таких свят як весняне свято матері, створення саду матері, свято дівчаток.

Методичну роботу Павлиської середньої школи урізноманітнили й традиції морально-етичного, естетичного та краєзнавчого спрямування. Серед них можна виокремити: повага й шанобливе ставлення до старших, бережливе й чуйне ставлення до всього живого в природі, шанування пам' яті полеглих героїв, виховання любові до мови, книги, народного мистецтва. Ці традиції реалізовувалися через проведення різноманітних світ та обрядів, а саме: день Невідомого героя, закладання «Саду вдячності», «Саду дружби», Свято птахів, Свято жайворонка, створення «Пташиної лікарні», Свято квітів, пісні, мови, книги. Варто зазначити, що, організовуючи цю багатопланову роботу з використання народних традицій, педагог не замикався у стінах школи, а намагався шукати зв’язків з громадськістю, сім'єю та іншими виховними інституціями тогочасного суспільства. А це означає, що його педагогічну теорію і практику слід розглядами як цілісне соціально-педагогічне та культурно-психологічне явище.

В. Сухомлинський, як ніхто інший у вітчизняній педагогіці, сміливо поставив і розв’язував проблему етнічної соціалізації молоді, підтвердженням чого є його слова: «У душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії» [6, 125]. В його працях часто знаходимо вислови: «мудрість життя», «мудра людська любов», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог намагався сформувати у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ в дусі української етнософії.

народний традиція педагогічний сухомлиньский.