Соціально-педагогічні технології формування відповідального батьківства серед молоді: гендерний підхід

ВСТУП Актуальність дослідження. Останнім часом значно зросла увага до проблем шлюбу і сім'ї. Високий рівень розлучень, особливо серед молодих сімей, підвищив інтерес до дослідження установок молоді щодо шлюбу і сім'ї, а в зв’язку з цим і до проблеми підготовки до шлюбно-сімейних відносин. Вирішення цієї проблеми залежить від багатьох факторів. Готовність до шлюбу і сімейного життя — багатоаспектна проблема, яка включає в себе питання формування психологічної статі особистості, її розвиток, відмова від стереотипної гендерної поведінки в сімейних стосунках.

Переорієнтація суспільства на сімейні цінності висвітлила актуальність відновлення і зміцнення подружнього та батьківського статусів, виховання в сучасної молоді батьківських якостей, що зумовлюють зміну поглядів на дитинство і дитину. Підготовка учнів до батьківства у системі загальноосвітньої школи відкриває нові можливості для розширення освітнього простору школи у вихованні моральної та гендерної культури. Відчуття сучасною молоддю себе як потенційних батьків є реальним шляхом гуманізації особистості та суспільства, вирішення демографічної кризи, зміни їх ціннісних вартостей шодо майбутніх батьківських обов’язків. Особистісно-орієнтований цілісний (холістичний) підхід до особистості є ключовим моментом у загальному процесі модернізації нашої освіти. Інноваційний тип школи відрізняється від традиційного тим, що нова школа повинна керувати знаннями, а не передавати їх, оскільки в час інформаційних технологій зменшується роль вчителя як джерела інформації та збільшується важливість самостійного набуття учнями умінь і навичок взагалі, і з такої важливої для майбутнього життя сфери, як батьківство, зокрема.

На сучасному етапі розвитку можемо спостерігати таку тенденцію, яка відображає деформацію соціальних і моральних цінностей у свідомості молоді щодо шлюбу і створення сім'ї. З одного боку, сучасна молодь досить рано починає статеве життя, а з іншого, виявляється психологічно не готовою до створення сім'ї та відповідального батьківства. Молоді люди, створюючи сім'ї, підготовку до батьківства найчастіше обмежують вирішенням матеріальних питань і мало приділяють уваги психолого-педагогічному аспекту батьківства.

Проблема підготовки молоді до батьківства знаходиться в полі зору науковців різних галузей: соціології (Н. Головатий, І. Демент'єва, І. Кон), психологами (Т. Андрєєва, О. Бондарчук), соціальними педагогами (Т. Голованова, А. Капська). Питанням формування відповідальної поведінки на різних вікових етапах розвитку особистості займалися І. Бех, Л. Виготський, Д. Ельконін, Ж. Піаже. Формування педагогічної культури батьків досліджували Т. Алєксєєнко, Т. Кравченко; формування культури та готовності до материнства — І. Братусь, В. Брутман, Н. Максимовська; феномен батьківства та виконання ролі батька вивчали Ю. Борисенко, Н. Гусак; формуванню усвідомленого батьківства приділялась увага у дослідженнях Л. Буніної, Т. Веретенко, Р. Овчарової та ін. Зміст, форми, методи, умови і проблеми підготовки молоді до сімейного життя розкриваються у дослідженнях А. Алєксєєнко, Т. Говорун, І. Трубавіної та ін.

Аналіз наукової літератури з формування психолого-педагогічних аспектів батьківства серед молоді показав, що існує велика кількість досліджень щодо змісту, форм, методів підготовки до батьківства, до усвідомленого виконання батьківських ролей молоддю, але залишаються недостатньо розробленими питання відповідальності, пов’язаної з батьківством, уявлення про виховання дитини в сім'ї, формування гендерної культури в контексті задач відповідального ставлення та готовності до виконання сімейних ролей.

Актуальність дослідження зумовлене також протиріччями між: соціальним запитом держави щодо відповідального виконання батьківських обов’язків громадянами і відсутністю необхідних умов для реалізації комплексної діяльності фахівців з підготовки молоді до відповідального батьківства; низьким рівнем відповідального ставлення до батьківства у молодих подружжів та відсутністю знань, зокрема гендерних, умінь та навичок у фахівців у вирішенні питань щодо підвищення цього рівня.

Мета дослідження — дослідити готовність молоді до виконання сімейних ролей, визначити шляхи їх оптимізації в умовах застосування гендерного підходу до виховання.

Ця мета передбачає розв’язання наступних завдань:

1. Розглянемо основні теоретичні підходи в дослідженні проблеми батьківства в психолого-педагогічній літературі

2. Обґрунтувати доцільність використання гендерного підходу в процесі формування відповідального батьківства серед молоді.

3. Проаналізувати установки на батьківську роль як вплив гендерної стратифікації сімейних відносин.

4. Дослідити особливості застосування методів гендерного виховання в процесі формування відповідального батьківства: зарубіжний досвід.

5. На підставі експериментального дослідження готовність молоді до виконання сімейних ролей розробити соціально-педагогічні технології формування відповідального батьківства серед молоді.

Об'єкт дослідження — процес підготовки молоді до сімейного життя.

Предмет дослідження — соціально-педагогічні технології формування відповідального батьківства серед молоді: гендерний підхід.

Методи дослідження: теоретичні - аналіз психолого-педагогічної та соціологічної літератури для зіставлення та порівняння поглядів учених на досліджувану проблему; синтез, порівняння, класифікація, систематизація й узагальнення даних для визначення суті, принципів і методів ґендерного виховання та розробки педагогічних рекомендацій з метою підвищення його ефективності; емпіричні - анкетування для дослідження готовність молоді до виконання сімейних; гендерний підхід до вивчення соціальних та соціально-педагогічних процесів, що засновані на теорії соціокультурного конструювання статі.

Наукова новизна полягає у тому, що:

- уперше обґрунтовано педагогічні умови ґендерного виховання (реалізація ґендерного підходу в організації процесу формування відповідального батьківства)

- визначено взаємозв'язок і взаємозалежність між поняттями «статеворольовий» і «ґендерний»;

- набули подальшого розвитку положення про роль ґендерного підходу в процесі формування відповідального батьківства серед молоді у контексті особистісно зорієнтованого виховання.

Теоретична та практична значимість роботи полягає в послідовній розробці і розширенні соціально-педагогічних технологій формування відповідального батьківства серед молоді, а також створенні моделі системи підготовки молоді до сімейного життя.

Результати даної роботи були апробовані на Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених і студентів «Соціалізація молодої особистості: культура, освітня політика, технології формування» та були відображені у статті «Молодий батько: вплив гендерних установок та формування батьківської поведінки».

РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ГЕНДЕРНОГО ПІДХОДУ ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОГО БАТЬКІВСТВА

1.1 Основні теоретичні підходи в дослідженні проблеми батьківства в психолого-педагогічній літературі

Батьківство як інтегративне соціально-педагогічне явище — це сукупність ціннісних орієнтацій, установок і очікувань, батьківських почуттів, позицій, відповідальності і стилів сімейного виховання, формування яких перебуває під впливом культурних моделей батьківської поведінки і зумовлено як зовнішньою необхідністю підтримки соціального статуту, так і внутрішніми потребами людини. Батьківські ролі розглядають у двох іпостасях — батьківства та материнства, які є базовим життєвим призначенням і важливою соціально-пснхологічною функцією кожної людини. За визначення професора В. Кравця, батьківство — це складний феномен, шо грунтується на фізіологічних механізмах, еволюції сім'ї, культурних та індивідуальних особливостях [39, с. 46]. Батьківство також існує як соціальний інститут, система прав, обов’язків, соціальних очікувань і вимог, які висуваються до жінки і чоловіка як до матері і батька, корені яких містяться в нормативній системі культури, а також у структурі та функціях сім'ї [22, с. 55].

Батьківська мудрість є духовним надбанням дітей, сімейні стосунки побудовані на громадянському обов’язку, відповідальность, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, стають величезною виховуючою силою.

Соціально-економічні, політичні та інформаційні зміни в Україні, що супроводжуються новою парадигмою життєвих цінностей, ламанням усталених стереотипів життя, зумовлюють актуальність питання підготовки не тільки матері, але й батька до виховної діяльності в нових педагогічних умовах. Сучасний батько стає не лише носієм суспільних норм, національної культури, традицій, моралі, що передаються з покоління в покоління і закріплюються в життєвому досвіді дітей. Сьогодні він несе відповідальність рівнозначну з матір'ю за народження, розвиток і виховання нової людини перед власною сім'єю, суспільством.

Реалізація психолого-педагогічної підготовки батьків до виховання дитини в умовах сьогодення неможлива без вивчення розвитку теорії і практики підготовки батьків до виховної діяльності в сім'ї та дослідження їх ролі у виховному процесі в контексті історико-педагогічної спадщини.

У зв’язку з цим особливого значення набувають наукові дослідження, які ставлять собі за мету розв’язання цієї важливої для суспільства проблеми. Українська педагогічна наука як минулого (К. Ушинський, Я. Чепіга, С. Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко, В. Сухомлинський, М. Стельмахович та ін.), так і сьогодення (Т. Алексєєнко, М. Боришевський, В. Костів, В. Кравець, Т. Кравченко, О. Максимович, В. Постовий, Л. Повалій, У. Трубініна, М. Фіцула та ін.) вказує на важливість та доцільність наукового розгляду проблеми батьківського виховання.

Розглянемо цю проблему докладніше. Вагомий внесок у розвиток теорії та практики сімейного виховання здійснив відомий педагог радянського періоду А. С. Макаренко, якого вважають одним із засновників сімейної педагогіки. Йому вдалося розв’язати актуальну для того часу проблему «дефіциту» підручника для батьків, яку зауважила ще Н. Крупська, за допомогою написання «Книги для батьків». На початку свої педагогічної діяльності (в середині 20-х рр. XX ст.) А. С. Макаренко був прихильником дитячих будинків, проте пізніше сім'я стала основним об'єктом вивчення і дослідження у працях педагога, зокрема у «Книзі для батьків», «Лекціях про виховання дітей», тощо. Педагог в них торкнувся цілої низки проблем сімейного виховання: роль батька і матері у вихованні, види авторитету батьків сім'я як незмінний обов’язковий фактор всебічного виховання дитини, умови виховання, структура сім'ї і її виховне значення,, взаємозв'язок школи і сім'ї. На думку А. С. Макаренка, структура сім'ї, її устрій інколи відіграють вирішальне значення у житті дитини, оскільки сім'я без батька найбільше завдає шкоди дітям. [54, с. 45]

Родина — це соціальний феномен, який виконує багато функцій. З-поміж них найбільш значущою є виховання дітей, про яке А. С. Макаренко писав: «Виховання є процес соціальний у найширшому розумінні цього слова» [54, с. 273].

Цінність думок і порад з питань сімейного виховання видатного педагога не втрачають своєї актуальності, зокрема, такі міркування Антона Семеновича: «Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це наші сльози, наша провина перед іншими людьми, перед усією країною» [54, с. 255].

Особливу увагу приділив педагог постаті батька в системі родинних відносин. За словами А. С. Макаренка, раніше постать батька була обтяжена владою і обов’язком, тому у відповідь своїй епосі педагог розглядав сім'ю як суспільно виховний колектив, в якому кожен є його рівноправним учасником та вважав батька лише старшим відповідальним членом цього колективу, де батьківська влада підпорядковується громадській, а його обов’язок — це, перш за все, зобов’язання перед суспільством. А. С. Макаренко зазначив: «Радянська сім'я не може бути батьківською монархією…», адже стосунки чоловіка й жінки вже не будуються з меркантильних міркувань, діти не очікують цілковитого матеріального благополуччя від батьків, батько перестає бути єдиною матеріальною опорою в соціалістичній сім'ї, тому відповідно і батьківський авторитарний стиль виховання молодого покоління стає пережитком минулого. У «Книзі для батьків» він неодноразово наголошує: «Обов'язок нашого батька перед дітьми — це особлива форма його обов’язку перед суспільством» [54, с. 21].

Основою доброзичливого клімату в сім'ї є, за А. С. Макаренком, ставлення батька до матері й навпаки, відношення батьків до дітей. З появою дитини у батьківському серці народжуються почуття відповідальності й усвідомленості сили свого прикладу. Діти стають для батьків своєрідним стимулом для них, щоб самовдосконалюватися, ставати чистішими, благороднішими, культурнішими та обізнанішими. Недарма педагог акцентує свою увагу на питанні самовиховання батьків, вважаючи найголовнішим методом «батьківський контроль над кожним своїм кроком» [54, с. 260]. Цій проблемі А. С. Макаренко присвятив лекцію для дорослих «Про батьківський авторитет», у якій здійснено психолого-педагогічний аналіз різних форм псевдо авторитетів, що піддаються осуду і критиці великим педагогом. Найгіршим та найпоширенішим є «авторитет любові», найаморальнішими є «авторитет підкупу», «авторитет доброти», «авторитет дружби», «авторитет придушення», «авторитет чванства», «авторитет педантизму», «авторитет резонерства» тощо.

З метою правильного батьківського виховання педагог закликає батьків дотримуватися почуття міри у всьому, а, перш за все, у проявах любові до дітей. Надмірна любов може завдати великої шкоди не лише дітям, а й батькам. Натомість А. С. Макаренко пропагує авторитет, заснований на трудовому житті батьків, їх громадській діяльності та поведінці, на громадянському почутті батька і матері, на їх обізнаності з життям дитини й допомозі їй та відповідальності за її виховання, тому він підкреслює: «Тільки такі батьки, громадяни нашої країни, які живуть повноцінним життям, матимуть у дітей справжній авторитет"[54, с. 268].

Розглянемо педагогічну спадщину В. Сухомлинського присвячену проблемі батьківства. В. Сухомлинський, вказуючи на спільну відповідальність матері і батька за виховання дитини, наголошував: «Виховання хорошої матері, хорошого батька, а отже і хороших чоловіків і дружин — це по суті одна з найважливіших цільових ліній роботи школи, адже матерями й батьками бути майже всім» [70, с. 185]. Ідеї великого українського педагога-гуманіста шодо рівності статей у відповідальності за дитину набагато випередили час і є дороговказом у підготовці молодого покоління до свідомого виконання ролі батька-матері.

Слушними видаються думки В. О. Сухомлинського: «Треба так організувати діяльність колективу, щоб не було спеціально чоловічих і спеціально жіночих видів діяльності (це, однак, не означає, що й найважчу фізичну працю мають ділити хлопці й дівчата). Не повинно бути таких трудових взаємовідносин, щоб дівчатка обслуговували хлопчиків і звикали таким чином до ролі домогосподарки. Те, що треба робити в домашньому господарстві, однаково вміло й старанно повинні робити чоловіки і жінки. Коли і є який розподіл в самообслуговуванні, то він має бути тимчасовим: сьогодні хлопці виконують одну роботу, завтра — іншу «[70, с. 68 ]. Неодноразово він повторював, що не можна допустити того, щоб «жінки наші ставали освіченими, інтелектуально багатими рабинями». І далі: «Як вогню бійтеся, щоб дівчатка відчули: ми — слабші, наша доля — підкорятися» .

В. Сухомлинський обурювався тим, що через погану постановку виховної роботи вже в роки отроцтва і ранньої юності жінка часто психологічно готується до ролі домашньої господарки: «Вже в цій орієнтації джерело духовної нерівності, з якої випливає наступний погляд на кохання: я повинна комусь належати, хтось повинен мене взяти, якщо мною ніхто не цікавиться — це моє велике нещастя» [70, с. 85 ].

Педагог зауважував, що подружнє життя вимагає відповідної господарсько-економічної підготовки. При цьому найбільшу увагу видатний педагог приділяв вихованню культури бажань, яке визначається тим, наскільки мудра гармонія встановлюється у житті людини між задоволенням матеріальних потреб і становленням, розвитком, задоволенням потреб духовних: «У свідомості юного громадянина ми розвиваємо думку і відчуття того, що ось це я маю право бажати, а цього бажати не маю права.

Для майбутнього сім'янина необхідна психологічна і певна практична підготовка. В. О. Сухомлинський, мабуть, вперше у вітчизняній педагогіці, говорить про психологічну орієнтацію домоводства, зазначаючи, що головне у господарській підготовці - формувати розуміння того, що без домашньої праці благополуччя в сім'ї досягти важко. Він вважав, що ігнорування елементарних побутових обов’язків руйнує і сім'ю, і саму особистість. Разом з тим він не допускав, щоб за критерій оцінки краси жіночої праці бралось уміння накрити стіл, приготувати обід чи прибрати в квартирі.

Батьківська сім'я є первинним соціальним середовищем індивіда, середовищем соціалізації. З точки зору А. Адлера, сімейна атмосфера, взаємини в сім'ї, ціннісні орієнтації і установки батьків є первинним чинником у розвитку особистості. Діти вчаться нормам суспільного життя і сприймають культуру через своїх батьків. Саме у сім'ї чоловік отримує перший соціальний досвід, засвоює правила і норми поведінки. Батьківська сім'я є найбільш доступним зразком спостереження, який за певних умов стає зразком для наслідування [85, с. 42].

JI.С. Виготський також вважав наслідування джерелом виникнення всіх специфічних людських властивостей свідомості і видів діяльності. Зміст наслідування, починаючи з трирічного віку, є моделюванням поведінки дорослого [16, с. 143].

Батьки, як правило, є для індивіда значущими людьми, тому здійснення ними батьківській ролі частково усвідомлено, а частково — неусвідомлено, згодом копіюється у власній сім'ї: «якими ми стали батьками, в значній мірі залежить від того, що ми бачили, пережили, відчули в поведінці власних батьків» [69, с. 127].

В.Н. Дружинін розглядаючи декілька гіпотез наслідування, зазначає, що саме на основі оцінки схожості моделей сім'ї вони вибирають партнера і відтворюють структуру ролевих відносин батьківської сім'ї в своїй новій сім'ї.

В.Н. Дружинін відзначає, що дитина навчається своїй майбутній подружній ролі, в думках ототожнюючи (ідентифікуючи) себе з батьком тієї ж статі. Для хлопчика особливе значення має досвід спілкування з батьком, і, більше того, досвід спостереження за поведінкою батька стосовно матері.

Відмінність батьківства і материнства та специфічний стиль батьківства залежать від безлічі соціокультурних умов і істотно варіюють від культури до культури. До елементів, від яких залежить зміст батьківської ролі, на думку М. Уест і М. Коннера, відносяться:

1) кількість дружин і дітей, яких має і за яких відповідальний батько;

2) ступінь його влади над ними;

3) кількість часу, який він проводить у безпосередній близькості з дружиною (дружинами) і дітьми в різному віці і якість цих контактів;

4) те, якою мірою він безпосередньо піклується за дітиною;

5) те, якою мірою він відповідальний за безпосереднє і опосередковане навчання дітей навичкам і цінностям;

6) скільки він працює для матеріального забезпечення сім'ї;

7) скільки йому потрібно прикладати зусиль для захисту або збільшення ресурсів сім'ї.

М. Уест і М. Коннер, аналізуючи співвідношення і значущість цих чинників дійшли висновків, що вони залежать від цілого ряду умов — переважаючого виду господарської діяльності, статевого розподілу праці, типу сім'ї і так далі. В процесі переходу від однієї історичної формації до іншої змінюються стереотипи батьківства і материнства, вимоги до ролей батька і матері [36, с. 40].

В педагогічній думці описані як важливість батька, так і матері у вихованні дитини. З почуттям любові, вірності, чесності та доброти, Г. А. Литвинова відобразила авторитет матері у своїй книзі, яка так і називається «Авторитет матері». Вона говорить що в усіх народів світу споконвіку шанується мати — охоронниця домашнього вогнища, уособлення самовідданої любові: Усі матері світу, незалежно від того, як влаштовано їхнє життя, бажають щастя своїм дітям, і переважна більшість з них прагне, як уміє, прищепити синам і дочкам людські чесноти [51, с. 35].

Авторитет матері таким чином виступає у Г. А. Литвинової, як чинник підвищення морально-виховного потенціалу сім'ї, де починається формування нової людини. Вона вказує на те, що саме на материнській совісті і обов’язку — виховати кожного з своїх дітей таким, щоб ніхто з них не робив нічого бездумно і невдячно. Від матерів переливається, прищеплюється синам і дочкам шанобливе ставлення до народних святинь — до народної символіки, до хліба, виплеканого людською працею, до всього, в чому живе душа і доля народу. Діти неодмінно знатимуть, як багато доброго мама зробила для них, вони будуть знати про її людяність, що виявляється у ставленні до рідних і до чужих, про доброту, яка виявляється у її вчинках. Людяність робить материнське серце таким великим, що його ніжності, турботливості і вболівань вистачає не тільки на своїх рідних, а й на інших людей [51, с. 40].

Більшість авторів (Коркіна Н.А., А. Макаренко, Т. Попова, Р. Рихтер, К. Ушинський, Е. Хоффман) вважають, що участь батька у вихованні дитини також неможливо переоцінити, вона необхідна для формування повноцінної гармонійної особистості, проте батько має виконувати свою функцію, а не виступати в ролі заступника матері.

Праці багатьох авторів доводять, що роль батька у віхованні дітей також неабияка від самого їхнього народження.

А. Порнова наводить думку Е. Хоффман, який вважає, що батько відіграє найважливішу роль в засвоєнні дітьми моральних норм. Батьки через слова і поведінку так чи інакше висловлюють своє ставлення до певних подій або вчинків людей, надаючи, таким чином, моделі поведінки та їхню моральну оцінку [64, с. 73]. Крім того, батьки, особливо батько, дисциплінують дітей, ставлячи певні рамки поведінки, схвалюючи одні вчинки і караючи за інші. Це важливо, адже саме батьки задовольняють потреби дитини, оскільки вона взаємодіє з навколишнім середовищем спочатку тільки через батьків, які в цьому випадку є провідниками суспільних цінностей.

Головними чинниками, що впливають на засвоєння моральних норм, є:

1) страх втрати любов батьків;

2) ідентифікація з батьком;

3) розвиток емпатії і почуття провини спочатку через оцінку батьків, а потім через пояснення наслідків дій дитини.

На думку Е. Хоффмана, саме ідентифікація є найбільш важливим фактором засвоєння моральних норм і соціальних ролей, і батько в цьому випадку особливо необхідний хлопчикові. Любов батька, на думку Е. Хоффмана, умовна, що є найважливішим чинником морального розвитку дитини [64, с. 70].

До схожих висновків прийшла Н. Коркіна, яка у своєму дослідженні виявила, що батько відіграє важливу роль у формуванні в дитини відповідальності. Відбувається це тому, що батьки надають більшого значення самостійності, дозволяючи дітям відповідати за свої дії, і з більшою повагою, ніж матері, відносяться до прояву дітьми незалежності [43, с. 48].

Вітчизняні дослідження А. Леонової підтверджують, що діти, які близькі з батьком, володіють значно більшою високою самооцінкою і стабільністю «образу Я» у порівнянні з тими, хто описує свої відносини з батьком як відчужені. Діти, батьки яких беруть активну участь у їхньому вихованні, виростають більш чуйними у соціальному плані [50, с. 60].

Н. А. Коркіна зауважує, що соціальна роль батька у вихованні дітей важка тим, що на перший погляд видається очевидною. Саме ця очевидність створює чимало психологічних пасток під час їхнього засвоєння. Ось деякі з них:

1) «пастка простої мети» — відмова від наявності екзистенціальної мети в ролі батька («Годую, одягаю, що ще потрібно?»);

2) «пастка нормальності», або «все, як у людей» — потенційна відмова від розуміння і прийняття унікальності свого життя і життя членів своєї сім'ї;

3) «пастка правоти сили» — відмова від усіх можливих способів вирішення конфліктів, крім силових чи пов’язаних з демонстрацією сили;

4) «пастка віку» («Я ще молодий», «Дитина ще нічого не розуміє, хай матір з нею вовтузиться») — орієнтація на вік як критерій розвинутості людини;

5) «пастка подарунка» («Я йому все купую, що захоче») — підміна екзистенціальності в стосунках речами, ігнорування цінності людського спілкування;

6) «пастка споживацтва», або «В сім'ї можна розслабитися» — почуття інших членів сім'ї не враховуються;

7) «пастка переваги статі» — відмова від вирішення життєвих завдань невідомим чином (жіночим);

8) «пастка соціальної цінності статі» («Хлопчик собі завжди дорогу проб'є», «Чоловіка скрізь на роботу візьмуть») — відмова від екзистенціальних переживань як непотрібних;

9) «пастка ревнощів до дітей» — необхідність рахуватися з тим, що увага дружини належить маленьким дітям;

10) «пастка очікуваної обов’язкової любові», наприклад, «Я тобі батько, тому ти мусиш мене любити і поважати» [43, с. 49].

Отже, у вітчизняній педагогічній думці описані важливість батька і матері у вихованні дитини. Виховання — є батьківським обов’язком, в цьому процесі повинні брати участь як батько, так і мати, і докладаючи усіх зусиль, виховувати повноцінну гармонійну особистості.

Входження дитини в соціальне середовище здійснюється шляхом засвоєння гендерних ролей та культури шлюбно-сімейних взаємин, завдяки яким інтеріоризується та відтворюється система ціннісно-нормативних орієнтацій, притаманних конкретному суспільству, його досвід. Відомий психотерапевт К. Вітакер зазначав: «Суспільство — батько сім'ї, розширена сім'я — батько подружжя, а саме подружжя — батьки своїх дітей» .

Розглянемо головні підходи до психолого-педагогічного аналізу детермінант батьківства/материнства в класичному психоаналізі. Проблемою займались А. Адлер, Н. Аккерман, Е. Берн, К. Горні, Д. Джексон, Фройд, тощо. Науковці зазначають, що на формування батьківства та материнства впливають різні фактори, які ієрархічно можна розмістити на таких рівнях: рівень суспільства, рівень батьківської сім'ї, рівень власної сім'ї та рівень конкретної особистості. Суспільство дає для особистості певний взірець батьківства, який започатковує формування батьківства в кожному конкретному випадку, переломлюючись через особливості особистостей подружжя, їх ціннісно-мотиваційну сферу та досвід, отриманий у батьківській сім'ї.

Дослідники, що вивчають роль сім'ї у формуванні установок на батьківство і навички виконання батьківських функцій визначають, що батьківська сім'я є первинним середовищем індивіда, яке соціалізує його і впливає на формування у нього еталонів чоловічих і жіночих якостей, поведінкових моделей, дає можливість безпосереднього пізнання сімейно-побутових стосунків чоловіків і жінок, їхніх ролей, функцій, прав та обов’язків як подружжя, як батьків. Отже, батьківська сім'я та сформовані в ній стосунки мають особливо помітний вплив на життєве самовизначення юнаків і дівчат у такій сфері, як родинне життя і підготовка до виконання батьківських обов’язків.

Батьківство починається із власного дитинства, із сімейної історії, яка накладає відбиток на поведінку людини.

Можна наголосити на тому, що батьківська сім'я як джерело формування готовності до виконання сімейних ролей є найбільш доступним взірцем для спостереження науковців в межах означеного напрямку. Вчені підкреслюють роль партнерсько-домінаторних взаємин між батьками та дитиною як значущого чинника в розумінні проблеми розвитку та психологічної готовності дитини до дорослого життя, тому стиль взаємии попередніх поколінь на їх думку, може стати взірцем для сімейного функціонування наступних поколінь.

Вирішальну роль у формуванні певних типів готовності до ролі сім'янина, на думку психоаналітиків, мають дитячі роки. У працях З. Фройда, А. Адлера, Е. Берна, Л. Фройд, К. Хорні наголошувалось на здатності до любові і прихильності як фундаментальній характеристиці нормального розвитку та критерію психічного здоров’я дитини. Зокрема, З. Фройд вважав, що комплекси переживань, конфліктів, пережитих у дитячому віці, в майбутньому визначають поведінку дорослої людини і можуть стати причиною сімейних дисгармонійних стосунків. Батьки дитини — найважливіші об'єкти первинної ідентифікації [80, с. 327].

С.І. Рогов з позиції визначеного підходу зауважує: дитина навчається своїй майбутній подружній ролі, уявно ототожнюючи себе з батьками тієї ж статі. Для хлопчика важливе значення має досвід спілкування з батьком і досвід спостереження за поведінкою батька щодо матері. Дівчинці дуже важливо усвідомити засоби поведінки матері стосовно батька. Роль батька у засвоєнні дитиною статевої ролі може бути, на думку науковців, особливо значущою. Тати, зазвичай, більше, ніж матері, привчають дітей до відповідних гендерних ролей, підкріплюючи розвиток жіночності у своїх доньок і мужності - у синів [67, с. 163].

Якщо дитина зростала без батьківської опіки або її виховував лише один із батьків, то пізніше їй доведеться змагатися з людьми, які мали можливість учитися в обох батьків. Н. Обозов звертається в цтому зв’яхку до праць Е. Еріксона, який зазначає, що у дітей, позбавлених батьківського піклування в ранні роки, не формується найважливіше для їхнього подальшого психічного розвитку почуття базової довіри до світу. Світ переживається ними як непередбачуваний, небезпечний та ненадійний. Неминучі втрати, що супроводжують виникнення прихильності, сприяють виробленню захисного механізму «емоційної глухоти», нечуйності, що захищає від душевного болю, а в майбутньому стає на заваді побудови гармонійних взаємин у подружньому житті та батьківстві [58, с. 142].

Димнова Т.Н. зауважує, що сформованість в особистості неусвідомлених тенденцій до відтворення моделі батьківської сім'ї може суттєво вплинути на взаємини чоловіка та жінки у подружньому житті. Індивід навчається своїй подружній ролі, ідентифікуючись із одностатевим дорослим, насамперед із матір'ю чи батьком.

Форми батьківських взаємин зокрема, у виконанні ними своїх батьківських обов’язків, стають своєрідним запрограмованим еталоном, оскільки партнери підсвідомо пристосовують власну поведінку до вже сформованих внутрішніх схем. Запрограмована система взаємин, ймовірніше, реалізується в тому разі, коли своєю внутрішньою програмою нагадує одного з батьків протилежної статі. Наслідування особистісних якостей визначає і подібність подружніх та сімейних взаємин, у яких також відтворюються помилки і проблеми батьків.

Прихильники теорії научіння вбачають психологічну спрямованість на певні моделі сім'ї та поведінки в ній у засвоєнні статевої ролі, взагалі та батьківської зокрема здійснюється через спостереження за людьми шляхом відтворення нормативів та приписів поведінки, засвоєних у процесі соціалізації.

На думку А. Бандури, діти навчаються виконувати різні сімейні ролі, спостерігаючи, як поводяться люди різної статі, як вони відрізняються манерою спілкування, професіями, виконанням побутових справ. Не випадково провідним соціально-психологічним механізмом гендерної ідентифікації прихильники теорії научіння вважають імітацію. При цьому імітація може відбуватися в часі значно пізніше, ніж саме спостереження за статеворольовою поведінкою, наприклад, у дорослі роки. Вчені пов’язували вплив сім'ї на її молодших членів із психологічними механізмами виховання дитини, а саме: підкріпленням, заохоченням, покаранням [62, с. 23].

Підтвердження своєї концепції прихильники теорії научіння вбачають у тому, так, вихідці з кризових сімей, зазвичай, відтворюють помилки батьків у створенні власної сім'ї, що вихованці закладів інтернатного типу та сиротинців, які зростали за межами родини, попри найбільшу мрію мати сім'ю, досить часто не здатні в дорослі роки створити гармонійні подружні стосунки та успішно виконувати батьківські ролі [62, с. 24].

Аналізуючи розвиток готовності до дорослого життя та її витоки в дитячому віці, представник системного підходу Н. Аккерман вказував на роль родинних зв’язків, сімейної ідентичності. Під останньою він розумів сукупність уявлень, планів, взаємообов 'язків, намірів, спогадів, які характеризують сімейне «Ми». «Я» дитини спочатку наповнюється змістом сімейного «Ми», яке відбувається у процесі становлення дитини як члена сімейної структури. «Сімейна структура» — це непомітна, на перший погляд, сітка функціональних вимог, що організують взаємодію членів сім'ї. Межі в сімейній структурі - це правила, що регулюють взаємодію між підсистемами, тобто регулюють саму змогу члена сім'ї брати участь у тій або іншій підсистемі.

Залучення дитини в реальні взаємостосунки і формування її «Я» і «Ми» ідентичності залежить від конкретних особливостей сімейної структури. Даний підхід цікавий системним аналізом впливу на образ Я дитини, на її місце в структурі сімейних зв’язків, в процесі сімейної історії, яка, як правило, відтворює сценарій батьківського життя.

Д. Джексон розглядав сім'ю як систему з єдиним цілим психологічним і біологічним організмом, у якому існують диференційовані, але взаємопов'язані підсистеми, серед яких особливе місце займає батьківська (як модель засвоєння майбутніх ролей батька й матері, які пов’язані з функціями догляду за дітьми та їхнім вихованням). Кожна з підсистем є досить важливою у формуванні майбутнього сім'янина і служить моделлю для наслідування. Негативні стосунки у системі «батьки-діти» (погані взаємини з одним чи обома батьками, відсутність батьківської підтримки, переконання у своїй меншовартості) є першопричиною агресивних реакцій у майбутньому щодо інших людей, своїх батьків та рідних, а в подальшому — і шлюбного партнера та власних дітей [9, с. 124].

Досліджуючи вплив дитинства на життя людини, у тому числі і подружнє, представник трансактного аналізу Е. Берн стверджував, що саме в ранньому дитинстві закладається своєрідний сценарій подальшої поведінки людини. Називаючи цей період «періодом сценарного програмування», вчений зазначав, що цей психологічний імпульс підштовхує людину вперед, назустріч її долі і досить часто незалежно від її власного свідомого вибору. Сценарій — це план життя, що постійно розгортається і який формується ще в ранньому дитинстві здебільшого під впливом батьків [6, с. 130].

До сукупності сценаріїв повсякденного життя належать й уявлення про особливості внутрісімейної взаємодії. Вчені акцентують увагу на значущості сімейних ролей, засвоєних подружжям. Зазначається, що їхня неузгодженість провокує у взаємодії партнерів проблеми, які проявляються у конфліктах, взаємних образах. Це пояснюється тим, що саме в сімейному сценарії закладені уявлення про те, які функції має виконувати у сім'ї він та вона, як розподіляти ролі, яким нормам поведінки надавати перевагу в тій чи іншій ситуації, як розв’язувати сімейні конфлікти.

Безумовно це стосується і виконання батьківських обов’язків в родині.

У низці психологічних досліджень підтверджено, що характер взаємин подружжя багато в чому відповідає характеру взаємин, які були у батьківській сім'ї. А. Прихожан, Н. Толстих, Г. Філіппова та ін. вважають, що для того, аби стати щасливим партнером і люблячим батьком, необхідно навчитися любити, піклуватися, опікуватись іншим, чимось жертвувати, не очікуючи термінової віддачі. А до цього здатен той, хто в дитинстві відчув таке ж ставлення до себе з боку батьків.

Так, В. Титаренко вивчаючи проблему виховання у неповній сім'ї та її вплив на формування особистості дитини, зокрема дочки, також наголошує на необхідності як жіночого, так і чоловічого прикладу. Одночасне сприйняття обох гендерних ролей передбачає їх порівняння й усвідомлення не лише протилежності кожної з них, а й необхідності поєднання, існування однієї заради іншої і завдяки іншій. Доведено, стверджує науковець, що в жінок із неповних сімей — у майбутньому сімейному житті виникає більше проблем у розумінні своїх чоловіків та синів, прогнозуванні їхніх вчинків та бажань порівняно з тими, які виховувались у повних сім'ях [75, с. 124].

Вплив батьківської сім'ї на виконання дорослими дітьми сімейних ролей та успішність їхнього шлюбу загалом глибоко розглядався також у дослідженнях Н. Пезешкіана. На його думку, від одного покоління до іншого переходять стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях, цінності та структура взаємин, що передаються від батьків до дітей та засвоюються дітьми. Інформація про сім'ї попередніх поколінь подружньої діади дає змогу орієнтовно передбачити, якою буде майбутня сім'я. Н. Пезешкіан висунув думку про те, що люди з подібним досвідом пізнають один одного за патернами поведінки, оскільки особливості поведінки визначаються початковими вміннями, набутими у батьківській сім'ї. На його думку, саме тому люди із щасливих сімей знаходять одне одного і створюють нові щасливі сім'ї [63, с. 227].

На особливу роль дитячих років у формуванні критеріїв вибору майбутнього супутника життя вказує і З. Цельмер. Автор зазначає, що дві найголовніші істоти — батько і мати — є для дитини прикладом чоловіка і жінки. Саме з ними дитина буде міцно емоційно поєднаною протягом багатьох років. Незалежно від того, приховуватимуть батьки суть своїх справжніх взаємин чи ні, останні будуть безпомилково дешифровані та засвоєні дитиною, ставши прикладом для наслідування в майбутньому.

Тому досить часто молоді люди виносять із батьківського дому почуття недостатньої любові до себе, комплекси різноманітних дефектів як у зовнішньому вигляді, так і в характері. Вони переконані, що гірші за інших, що в них немає перспектив у житті і що вони не заслуговують любові. Перебуваючи в такому психічному стані і маючи низьку самооцінку, ці люди, зустрівши іншу людину, котра виявила до них інтерес, відповідають глибокою вдячністю і помилково приймають таке почуття за кохання. Оскільки вони переживають це вперше, то впевнені, що нарешті зустріли ту людину, яка зможе роздивитися їхні приховані позитивні якості, і що саме зараз вони зможуть задовольнити свої найважливіші психологічні потреби. Автор стверджує, що, одружуючись, такі люди із самого початку перебувають у психологічній залежності від партнера, бо власне партнер є єдиним підтвердженням їх значущості.

Саме такі люди схильні до союзу з першим, хто проявив до них справжній інтерес, і надалі тримаються шлюбного партнера незалежно від того, яким він є і як до них ставиться.

У дослідженнях В. Дружиніна зазначається, що основною причиною порушення сімейних взаємин є прояв у одного або обох партнерів потреб, які в дитинстві не задовольнялися батьками. Доросла людина вибирає партнера, з яким їй легше відтворити ситуацію, нерозв’язану в дитинстві, повернутися до своїх потреб і конфліктів. Так виникає «невротична» сім'я, де чоловік і жінка відтворюють ситуації «не програні», «нерозв'язані» в дитинстві, і розв’язати їх вони неспроможні [26, с. 8].

Імовірно, що майбутнього гармонійного союзу між чоловіком і дружиною прямо визначається схожістю моделей новоствореної і батьківської сім'ї, з яких походять молодята. Як зазначають науковці, у процесі статево-рольової соціалізації дитина інтеріоризує засоби батьківських взаємин, відтворюючи їх у побудові власної лінії статеворольової поведінки.

Отже, батьківська сім'я задає ззовні певні взірці батьківства/материнства та визначає межі варіабельності його моделі. Проте кожна конкретна особистість інтеріоризує цю зовнішню модель, пропускаючи зовнішній досвід через призму власних переконань, поглядів, індивідуальних особливостей. Насамкінець відбувається узгодження та поєднання інтеріоризованих моделей батьківства подружньої пари — чоловіка та дружини, які створюють власну сім'ю та мають намір дати життя дитині.

1.2. Структура психологічної готовності до материнства батьківства Дана проблематика в контексті інших задач знайшла певне відображення у наукових працях таких учених як К.А. Абульханова-Славська, В. В. Бойко, JI.C. Виготський, В.Н. Дружинін, Л. Ф. Обухова, C.JI. Рубінштейн, A.C. Співаковська, Л. Б. Шнейдер.

Спираючись на положення Б. Ф. Ломова (1984), визначимо систему чинників, причини, рушійні сили процесу, що визначають його характер або окремі риси, що формують психологічну готовність до батьківства.

Автор зазначає, що формування батьківства включає декілька аспектів. Згідно концепції А. В. Петровського, первинний рівень формування є процесом інтеріоризації, що протікає на суб'єктивно-особистісному рівні. Цей рівень складається ще до початку сімейного життя, до моменту народження дитини. У його формуванні беруть участь чинники макросистеми (тобто рівень суспільства), чинники мезосистеми (рівень батьківської сім'ї), чинники рівня конкретної особистості.

З моменту народження дитини батьківство починає складатися на надіндивідуальному рівні, в процесі інтеграції суб'єктивно-особистісних рівнів батька і матері (чинники мікросистеми) [28, с. 75].

З метою аналізу чинників формування батьківства необхдно наступні рівні систем факторних впливів:

• макросистема, або рівень суспільних впливів;

• мезосистема, або рівень впливу батьківської сім'ї;

• індивідуальний рівень, або рівень конкретної особистості.

Різними дослідниками по-різному розглядається формування батьківства під впливом рівня суспільства. А.І. Антонов (1973) розглядає формалізовану сторону суспільної дії стосовно репродуктивної поведінки особистості не тільки як соціальне регулювання народжуваності, але і як соціальне управління — систему цілеспрямованої дії з боку державних органів на репродуктивну мотивацію сім'ї, спрямованість, матеріальне і моральне стимулювання народжуваності в рамках демографічної політики [3, с. 30].

Неформалізований вплив суспільства здійснюється через весь комплекс соціальних впливів, що відбуваються в системі ціннісних орієнтацій і установок індивіда; перш за все, це засоби масової інформації, витвори мистецтва і культури.

Материнство вивчається в руслі різних наук: історії, культурології, медицини, фізіології, біології поведінки, соціології, психології. Кожна наука вивчає і визначає материнство, виходячи зі своїх цілей і завдань. Інтерес до комплексного вивчення материнства з’явився порівняно недавно. Але на сьогоднішній день єдиного визначення поняття «материнства» немає.

У словнику російської мови С.І. Ожегова «материнство» трактується як «стан жінки в період вагітності, пологів, годування дитини; властиве матері свідомість родинного її зв’язку з дітьми» [76, с. 204].

У сексологічному словнику материнство визначається як функція жіночого організму, направлена на продовження людського роду яка включаючає біологічні (виношування, народження і вигодовування немовля) і соціальні (виховання дитини) аспекти.

Брутман В.І. визначає материнство як одну з соціальних жіночих ролей, на зміст якої детермінуючий вплив роблять суспільні норми і цінності.

Таким чином, немає єдиного, однозначного поняття «материнства». Для цілісного бачення материнства необхідно позначити функції, властивих матерям.

Материнство є важливим об'єктом пізнання сучасної психологічної науки. Вивчення психології материнства проводиться в різних напрямках: у плані досліджень пізнього материнства та материнства неповнолітніх, при з’ясуванні чинників ризику психологічної патології дитини у зв’язку із соціальними та психічними аномаліями матерів, у філогенетичному аспекті; готовності до материнства тощо. Умовно можна виділити три основних напрямки вивчення даної проблеми: психоаналітичний, гуманістичний та соціокультурний.

До психоаналітичного можна віднести праці наступних авторів: Г. Г. Філіпової, В.І Брутмана, М.С. Радіонової, А.І. Захарова та інших. Дослідники акцентують увагу на відносинах майбутньої матері зі своєю матір'ю, а також на тому, що життя людини детерміноване внутрішньоутробним розвитком. В гуманістичному напрямку розглядається вся система відносин майбутньої матері зі світом, що оточує її та значимими близькими, і акцент з біологічної та соціальної обумовленості зміщується на особистісні особливості жінки. Гуманістичний напрямок представлено дослідженнями Н.В. Боровікової, Є.А. Ряплової, В.В. Ніколаєвої, Є.В. Могилевської та іншими. Соціокультурний напрямок репрезентовано дослідженнями Є.І. Ісеніної, Д.Б. Арганчієвої. Хоча такий поділ є досить умовним.

Е. Вроно (1997) вважає, що труднощі поведінки і характеру дітей не виникають самі по собі, вони завжди породжуються власними проблемами батьків.

Стиль і методи виховання, які використовуються батьком і матір'ю, є функцією від безлічі взаємозалежних чинників. Згідно Бельській, чинники, що впливають на якість виховання, підпадають під три великі категорії:

1) дія батьків (особистісні особливості, очікування, переконання щодо цілей соціалізації, самої дитини й ефективних методів соціалізації);

2) якості дитини (особистісні характеристики і когнітивні здібності);

3) соціальний контекст (більш ширший), в якому вміщені батьківсько-дитячі відносини, у тому числі і подружні відносини батьків, сфера їх соціальних і професійних контактів.

На думку фахівців, особливості характерологічних властивостей батьків лежать в основі формування особистісних властивостей дітей, найбільш складні стилі виховання виникають у результаті прагнення батьків вирішувати особисті проблеми за рахунок дітей [56, с. 14].

Так, на думку В.М. Мініярова (2000), діти з конформним характером формуються в процесі поблажливого стилю (стилю потурання) сімейного виховання. Діти з домінуючими характерологічними рисами формуються у батьків, стиль виховання яких в основному носить характер змагання. У батьків з сензитивними характерологічними властивостями домінує розсудливий стиль виховання дітей у сім'ї, оскільки батьки, в основному, дотримуються гуманістичного розуміння побудови взаємин з дітьми. Діти з яскраво вираженими інфантильними рисами характеру могли виховуватися в стилі попереджувального виховання, коли вони позбавлені можливості ухвалювати самостійні рішення. Формування дітей з тривожними характерологічними рисами відбувається там, де здійснюється контролюючий стиль сімейного виховання або виховання підвищеної моральної відповідальності. Діти з інтровертованим характером формуються при, так званому, співчуваючому стилі сімейного виховання [56, с. 8].

Всупереч цьому вітчизняні дослідники, доводячи залежність успішності виховання від особистісного розвитку, відзначають, що зв’язок особистості батьків і особливостей поведінки дитини, які сформувались в процесі виховання, не такий безпосередній. Зокрема A.C. Співаковська підкреслює, що багато що залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя сім'ї. Одна і та ж домінуюча риса особистості або поведінки батька здатна залежно від різних умов викликати різноманітні форми реагування, а згодом і стійкої поведінки дитини. Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може викликати в своїй дитині відповідні аналогічні риси — грубість, нестриманість, так і діаметрально протилежні, а саме: пригніченість, скованість, боязкість.

A.C. Співаковська, відповідаючи на питання: який характер людини, які схильності, які особливості поведінки найбільш необхідні для правильного виховання дитини, робить висновок, що найуспішніше справляються з вихованням люди, яким властива гармонійність душевного світу, його відвертість, спроможність до змін, спроможність до аналізу. Загальна характеристика особистісної гармонії полягає в тому, що гармонійна людина прагне стати тим, ким вона здатна стати, іншими словами, це людина, яка найповніше виявляє всі властиві їй задатки і здібності. Гармонійні люди характеризуються неодмінною залученістю діяльності, мета якої поза ними самими; тим, які цінності визнаються найбільш високими; вмінні співпереживати; умінням при виборі йти шляхом особистісного зростання; спроможністю брати на себе відповідальність; постійним бажанням пізнавати і розуміти, вивчати і спостерігати самого себе.

Отже, особистісні риси батьків (батька) є важливою передумовою формування і прояву батьківського ставлення до дитини.

Стиль сімейного виховання пов’язаний більшою мірою з такими контрастними індивідуально-типологічними особистісними рисами батьків як екстраверсія — інтроверсія, сенситивність — спонтанність, а також агресивність.

Значну увагу у вітчизняній і зарубіжній психології приділено аналізу формування готовності до педагогічної, спортивної, військової та інших видів діяльності. Проте поняття «психологічна готовність до материнства» залишається мало розкритим, в ньому не виокремлені чіткі структурні компоненти, не визначено відповідного загальноприйнятого психодіагностичного інструментарію. Отже необхідно з’ясувати структуру психолого-педагогічної готовності до материнства.

Саме поняття «готовність» трактується вченими по-різному: як наявність здібностей (Б.Г. Ананьев, 1980; Г. С. Костюк, 1988; С.Л. Рубінштейн. 1954), набуття певних якостей особистості (К.К. Платонов. 1986), їх своєрідний синтез (В.А. Крутецький, 1972). Відповідно до цього виокремлюють кілька форм готовності: внутрішньопсихологічну, яку розглядають як наявність у суб'єкта образу структури конкретної дії й постійної спрямованості свідомості на її виконання: науково-теоретичну, що характеризується певним обсягом знань, достатнім для успішної діяльності; практичну, яку визначають за наявністю відповідних умінь і навичок.