Створення та розвиток грошової системи України. 
Гроші як економічна категорія. 
Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики

КОНТРОЛЬНА РОБОТА на тему:

Створення та розвиток грошової системи України. Гроші як економічна категорія. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики.

1. Створення та розвиток грошової системи України Становлення України як незалежної держави обу­мовило необхідність створення власної грошової системи, яка за­безпечувала б можливість управляти грошовим оборотом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Організаційно-право­ві засади створення грошової системи України були закладені в Законі України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р.

Перший етап щодо створення власної грошової системи розпочався після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового використання як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно опинилися два види валюти — попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот обслуговувався виключно рублями (тепер уже російською валютою).

Паралельне використання в 1992 р. двох валют (рублів та купоно-карбованців) було зумовлювалене рядом обставин:

1. Центральний банк РФ з вересня 1991 р. перестав надсилати в Україну рублеву готівку;

2. на межі 1991;1992 рр. Україна стала на шлях лібералізації цін, унаслідок чого значно зріс їх середній рівень, що відповідно збільшило попит на готівку, якої Україна не могла отримати від Росії;

3. Україна не мала в той час власної бази для виготовлення грошових знаків.

Поступове запровадження нових грошей поряд зі старими мало свої переваги: відкривало можливість уникнути обвального переповнення ними каналів обороту, не допустити швидкого знецінення, забезпечити їм певні конкурентні переваги порівняно з рублем.

Однак, досить швидко виявилися суттєві недоліки двовалютної системи грошового обороту: істотно ускладнювалось управління внутрішнім готівковим обігом, організацією внутрішніх безготівкових розрахунків та зовнішніх розрахунків, незабаром купоно-карбованець став швидко знецінюватися.

Стан грошового обороту на початку запровадження купоно-карбованця ускладнювався чинниками, серед яких були:

1. Обвальний спад виробництва під впливом лібералізації цін та розриву попередніх господарських зв’язків, скорочення державного замовлення. Тільки за січень 1992 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 19,8, а роздрібний товарообіг знизився на 61%. це скорочувало попит на гроші, і частина наявних в обороті грошей виявилася зайвою.

2. Використання російського рубля на внутрішньому ринку України сприяло відпливу товарів за межі України, підриву товарної основи внутрішнього грошового обігу. Тому уряд України змушений був перевести весь готівковий обіг на карбованцеву валюту, що забезпечило контроль НБУ за сферою готівкового обороту. Однак, він відкривав широкі можливості для використання емісії грошей для покриття фінансових потреб уряду, що стало одним із головних чинників розкручування в Україні гіперінфляції.

3. З ініціативи РФ у середині 1992 р. у рублевій зоні була запроваджена система взаємозаліків через кореспондентські рахунки, відкриті в розрахунковому центрі при Центральному банку РФ. Унаслідок цього платежі між країнами рублевої зони були взяті під контроль Центральним банком РФ. Курс українського рубля щодо російського став швидко падати. Україна втратила будь-які переваги від використання в безготівковому обороті іншої валюти — рубля.

Запровадження карбованця в готівкову сферу при обслуговуванні безготівкового обороту виключно рублем призвело до механічного розриву єдиного грошового обороту на дві окремі частини. Перехід грошей із однієї частини в іншу вимагав обміну їх за валютним курсом. Виникла спотворена ситуація, за якої валютний курс грошей при використанні їх у готівковому та безготівковому оборотах роздвоївся. Це сприяло розвитку масових фінансових спекуляцій, пов’язаних з переведенням грошей з однієї форми обороту в іншу, відпливу грошових капіталів з України за кордон.

Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, указом Президента України «Про реформу грошової системи України» від 12 листопада 1992 р. було запроваджено купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучено з нього рублеві гроші. Нові гроші були названі «український карбованець», дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу.

Уведенням у загальний оборот українського карбованця завершився перший етап формування національної грошової системи України.

На другому етапі Національний банк України, спираючись на норми Закону України «Про банки і банківську діяльність» (1991 р.), відпрацьовував окремі елементи та організацію функціонування грошової системи. До основних напрямів та результатів розвитку грошової системи на цьому етапі можна віднести:

1. Розбудову власного емісійного механізму, що включає:

— створення Банкнотно-монетного двору НБУ, що має повний цикл високоякісного виробництва паперових грошей та монети;

— розроблення дизайну, установлення номіналу, платіжних ознак, забезпечення системи захисту грошових знаків та монет;

— розроблення правил випуску в обіг, зберігання, інкасації, вилучення з обігу готівки, ведення касових операцій тощо.

2. Формування механізму регулювання НБУ пропозиції грошей, завданням якого є:

— відпрацювання механізму централізованого регулювання банківськими резервами;

— запровадження механізму рефінансування комерційних банків;

— розвиток операцій на відкритому ринку.

3. Розроблення методики та методології грошово-кредитної політики НБУ, накопичення досвіду практичного застосування інструментів грошово-кредитної політики, розмежування сфер застосування фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики.

4. Розбудова національної платіжної системи, що охоплює:

— створення системи електронних платежів на міжбанківському рівні;

— розроблення методичних та інструктивних документів щодо організації безготівкових розрахунків на міжгосподарському рівні;

— розроблення методичних та організаційних засад створення електронної систем й масових платежів.

5. Формування механізму валютного регулювання, який включає:

— розвиток інфраструктури валютного ринку та формування методичних та організаційних засад здійснення операцій на ньому;

— порядок регулювання валютного курсу;

— створення механізму формування та використання золотовалютних резервів;

— формування звітності щодо платіжного балансу країни, здійснення його аналізу та прогнозування.

6. Розроблення та випробування на практиці спеціальних заходів з подолання гіперінфляції та регулювання інфляції.

Перелічені заходи дали можливість сформувати протягом 1993;1996 рр. правові та організаційні основи національної грошової системи ринкового типу.

Проте, тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій — функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів. У зв’язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в оборот постійної грошової одиниці - гривні. Згідно з Указом Президента України «Про грошову реформу в Україні» від 25 серпня 1996 р., з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця — гривня та її сота частина — копійка.Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України і розпочався третій.

На третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливою віхою тут стало прийняття Верховною Радою України в травні 1999 р. Закону «Про Національний банк України», а у грудні 2000 р. — Закону «Про банки і банківську діяльність» .

2. Гроші як економічна категорія Гроші - це форма прояву суспільних відносин. Суспільне призначення грошей полягає в тому, що вони є простим засобом обігу (гроші як гроші) та носієм самозростаючої вартості (гроші як ка­пітал).

За своїм місцем у товарному виробництві й обміні гроші е специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.

Сутність грошей як економічної категорії проявляється в їх функціях.

Міра вартості - служить еквівалентом вартості всіх товарів.

Засіб обігу — служить посередником при обміні, стимулюють обмін товарів.

Засіб утворення скарбів (нагромадження) — виступають як резерв багатства, регулюють грошовий обіг.

Засіб платежу — забезпечують погашення боргових зобовзань.

Світові гроші - виступають як: міжнародний засіб платежузагальний купівельний засібсприяють матеріалізації багатства.

Єдність усіх функцій дає загальне уявлення про гроші, їх роль у суспільному відтворенні. Важливою умовою теоретичного пізнання функцій грошей є послідовне забезпечення діалектичного підходу до їх аналізу. В процесі розвитку товарно-грошових відносин не лише ускладнюються дії функцій грошей, а й звляються нові і відмирають старі форми та ознаки грошей. У цьому і проявляється діалектика розвитку грошей як процесу, що динамічно розвивається, вдосконалюється.

Міра вартості е функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

Якщо виходити з того, що гроші за своїм функціональним призначенням виступають у товарному обігу як засіб реалізації вартості. І це природньо, оскільки саме ця функція забезпечує товарну масу необхідним носієм (матеріалом) для вираження їхньої вартості.

Зміси цієї функції полягає в тому, що гроші висткупають в якості самостійної форми мінової вартості, призначеної вимірювати вартість товарів. На основі цієї функції вартість виявляє себе в ціні товару: поза зазначеною функцієї вартість існує абстрактно. Отже, функціональне призначення грошей як міри вартості нероздільно повзано з категорією ціна", що є грошовим вираженням вартості товару.

Функція міри вартості виражає відношення товару до грошей як до загального еквіваленту. Виходячи з цього, гроші реалізують функцію міри вартості ідеально, тобто на основі мисленого прирівнювання товару, що продається до уявно представленої кількості грошей. Однак для визначення ціни товарів цього недостатньо. Потрібний масштаб (стандарт вартості) для їх порівняння, одиниця виміру матеріальної субстанції загального еквівалента. Практично, виміряти величину вартості товарів в грошах тобто кількісна оцінка можлива з допомогою масштабу цін, який забезпечує якісну єдність обкту (товари) і засобу виміру (гроші). Це зумовлює ще одну принципову особливість функції міри вартості: вона реалізується лише в органічному поєднанні з масштабом цін.

Масштаб цін як величина грошової одиниці, є складовою частиною функції міри вартості, доповнює її призначення оцінювати вартість товарів. Якщо міра вартості кономічна функція грошей, що не залежить від волі держави, то масштаб цін уто технічна функція грошей. Він носить юридичний (декретний) характер, залежить від волі держави і слугує для вираження не вартості, а ціни товару. Через масштаб цін ідеальна, уявлено представлена ціна товару, як показник величини вартості перетворюється у прейскурантну або ринкову ціну, виражену в національних грошових одиницях.

Грошова одиниця становлений в законодавчому порядку грошовий знак, який служить для вимірювання та відбиття цін всіх товарів. Уряд кожної країни встановлює свою власну міру вартості. Наприклад, в США мірою вартості є грошова одиниця олар, в Німеччині арка, в Мексиці есо, в Україні ривна.

Гроші як міра вартості, однорідні і використовуються в якості масштабу для виміру відносних вартостей товарів. Подібно до того, як ми вимірюємо відстань у милях або кілометрах, аналогічно ми вимірюємо вартість товарів у грошовому виразі, надаючи їм форму ціни. Виражаючи ціни в грошових одиницях (доларах, марках, гривнах) можна визначати та порівнювати вартості різноманітних товарів.

Отже, гроші виступають в якості масштабу вартості та рахункової одиниці, що дає можливість здійснювати економічний облік та аналіз.

В процесі розвитку товарно-грошових відносин механізм міри вартості періодично змінюється. В умовах золотого стандарту всі товари прирівнювались до золотого еквівалента і одержували ціну як певну вагову кількість цього металу, тобто ціни визначались за ваговим масштабом і були відносно стійкими.

Купівельна спроможність або реальна вартість грошей е кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.

В умовах обігу нерозмінних на золото грошей (кредитних грошей) механізм функції міри вартості істотно змінився. Ціна знаходить підтвердження (вираз) безпосередньо в товарах і виступає як форма прояву мінового відношення даного товару до інших товарів, а не специфічно до одного «жовтого» металу (золота). Ціни на товари фіксують тільки відповідні пропорції між ними. А гроші виступають як показники мінових пропорцій, або як форма мінової вартості, оскільки вони не мають власної вартості. Еквівалентна товару вартість зараз виражається в кількості грошових одиниць, а не у ваговій кількості золота. Рівень цін на товари, що склався на ринку, зумовлює і масштаб цін (стандарт вартості), а не навпаки, як це було в умовах золотого стандарта. Отже, сучасні гроші теж є носіями мінової вартості, оскільки через обмін їх на звичайні товари можна виміряти вартість.

Економічний зміст вираження вартості за допомогою сучасних грошей зводиться: всі звичайні товари, надходячи на ринок, «шукають» собі грошовий еквівалент, який представлений там готовністю субктів ринку купити відповідні товари. У зіткненні сторін ажання продати і готовність купити изначається в кінцевому підсумку мінова вартість товару чи та сума грошей, якою товар оцінюється та яка задовільняє обох субктів операції. При цьому вони повинні мати чітке уявлення про мінову вартість грошей, яка фактично склалася і діє на ринку, щоб установити ціну, адекватну вартості товару.

Стабільність вартості грошей у будь-якій економіці залежить, крім усього іншого, і від наявної кількості (маси) грошей в обігу, тобто змінної величини, на яку справляє важливий вплив центральний банк. Чим більше держава випускає грошей, тим вартість грошової одиниці стає меншою. В умовах загальної інфляції держава штучно оподатковує купівельну спроможність грошей. Різке знецінення грошей може призвести до того, що гроші перестають виконувати функцію міри вартості.

Отже, сучасні грошові знаки є грошима для «рахунку», які представляють вартість сукупної товарної маси, що обертається в даний момент на ринку. За їх допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним процесам і явищам на мікроі макрорівнях, на всіх стадіях процесу суспільного відтворення, без чого неможлива їх організація й управління. Тому суспільна роль грошей як міри вартості виходить далеко за межі надання всім товарам однакової форми ціни. Так, за допомогою рахункових грошей підприємство може заздалегідь визначити свої витрати на виробництво і доходи від реалізації продукції, рівень прибутковості виробництва, без чого неможливо виробити правильну підприємницьку тактику і стратегію.

На макроекономічному рівні за допомогою рахункових грошей визначаються такі важливі показники розвитку економіки, як обсяг валового національного продукту, національного доходу, інвестицій, фінансових і кредитних ресурсів тощо, без яких неможливе свідоме регулювання економічного життя суспільства.

Засіб обігу е функція, в якій гроші виступають як посередник в обміні товарів і заабезпечеють їх обіг.

Функція грошей як засіб обігу завжди поєднується із попередньою функцією як міра вартості. Тільки в єдності вони дають абстрактну визначеність категорії грошей. Це обумовлено тим, що мінова вартість товару отримує загальне визнання (товарні ціни реалізуються) тільки в результаті обміну товару на гроші. Передумовою товарного обміну є ціна. Але якщо цінова оцінка вартості товару визначається на основі функції міри вартості ще до обміну товарів, то ціна товару безпосередньо реалізується у сфері обміну.

Суть грошей у функціії засобу обігу полягає у тому, що гроші виступають посередником при обміні товарів.

Процес товарного обміну виражається формулою:

Т .

Товаровиробник обмінює свій товар спочатку на гроші, а потім гроші а інший необхідний йому товар. Отже, у кругообігу (Т функціонування грошей як засіб обіігу представляє ланцюг безперервних актів: Ті Гтобто продажа здійснюється заради купівлі. Тут відбувається одночасне переміщення грошей іі товарів у протележних напрямках: гроші передаються продавцю, товари окупцю. Товарний і грошовий обіг виступають тут як похідні від товарного обміну. Участь грошей в товарному обміні надає йому нову якість порівняно з бартером. Завдяки функції грошей як засіб обігу товарообмін став набагато зручнішим і більш ефективним.

Гроші є ідеальним засобом товарного обміну. Це означає, що за гроші можна будь-коли придбати любий із усього набору товарів, що поступають на ринок. Наприклад, якщо ви працюєте, ви обмінюєте результати вашої праці на гроші. Якщо ви купуєте товари, ви обмінюєте ваші гроші на товари. Безпосереднє споживання грошей немає сенсу. Особливість споживної вартості грошей е їх здатність обмінюватись на будь-який товар. Якщо ми бажаємо мати гроші, то тільки для того, щоб задовільнити свої потреби тобто придбати певні товари або послуги.

Для того, щоб бути засобом обігу, гроші повинні користуватися загальним визнанням з боку субктів ринку. Йдеться про суспільне визнання здатності грошей виконувати функцію посередника обміну товарів. Слід урахувати, що суспільне визнання можливе лише за умови, коли гроші здатні представляти вартість, а точніше иступати у функції збереження вартості. Гроші успішно виконують цю функцію до тих пір, поки їх вартість (купівельна спроможність) залишається відносно стабільною. Субкти ринку приймають гроші в обмін на товари чи послуги оскільки переконані, що вони в будь-який момент зиожуть обміняти гроші на еквівалентні матеріальні блага. Навпаки, знецінення грошей викликає у субктів ринку недовіру до їх купівельної спроможності та бажання швидше їх обміняти на товари, що стимулює ажіотажний попит. Водночас учасники бізнесу вважають доцільним перехід до бартерного обміну, ніж продати свої товари за гроші, які мають тенденцію до різкого знецінення.

Функція грошей як засіб платежу за змістом є продовженням функції грошей засобу обігу і появилась вона пізніше на вищій стадії розвитку товарного виробництва і кредитних відносин. Ця функція грошей формально не є обовзковою. Якщо гроші не можна уявити без двох попередніх функцій, то логічно вони можуть існувати без функцій засобу платежу. Остання виникає там, де має місце регулярна купівля-продаж товарів у кредит, тобто з відстрочкою платежу. Це значить, що товари безпосередньо продаються не за гроші, а під боргові зобовзання покупця. Товар поступає у розпорядження покупця раніше, ніж гроші до продавця. Продавець стає кредитором, а покупець оржником.

Функція грошей як засобу платежу забезпечує широкі можливості для підприємницької діяльності оскільки кредитні відносини дають можливість здійснити платежі з відстрочкою або шляхом заліку зустрічних зобовзань, при цьому гроші не виступають посередником в обігущо сприяє економії грошових коштів та прискоренню обігу товарних фондів. Разом з тим, у цій функції потенційно міститься загроза неплатежу, яка при широких масштабах може призвести до грошово-кредитної кризи і банкрутства багатьох підприємців. Причиною такого явища може бути фінансова нестабільність та недисциплінованість субктів ринку.

У функції засобу платежу ринок предвляє вимоги щодо сталості грошей, оскільки тут діє фактор часу, який відділяє реалізацію товару (в борг) від платежу в рахунок погашення заборгованості. За цей час можуть змінитися вартість і форми грошей. Якщо за час користування кредитом гроші знеціняться, то кредитор не поверне позиченої вартості і понесе збитки, оскільки він не зможе купити за повернуту суму грошей попередню кількість товарів у звзку з їх подорожчанням. Боржник відповідно матиме на цьому виграш. Щоб уникнути цього доводиться коригувати процентну ставку відповідно до знецінення грошей, що негативно впливає на стан кредитних відносин в економіці, крім того, саме по собі підвищення позичкового процента є інфляційним фактором і призводить до подальшого знецінення грошей та зростання цін.

Засіб нагромадження е функція, що повзана із здатністю грошей бити засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Можливість і необхідність цієї функції витікає із функції грошей як засіб обігу, завдяки розподілу товарного обміну (Т-Г-Т) на два самостійно відокремлених акти: (Т-Г і Г-Т) продаж і купівлю. У даному випадку продаж (Т-Г) здійснюється не заради купівлі, а заради самих грошей. У цій функції гроші не є посередником в обміні, а стають метою продажі. У даній якості гроші виходять з обігу, отримують самостійне існування (буття). Це і визначає особливості функціональної ролі грошей порівняно з функцією засобу обігу, де гроші виконують миттєву роль, що обумовлює можливість заміни повноцінних грошей паперовими грошима. Інша справа в функції грошей як засіб нагромадження. Тут гроші виступають як представник абстрактної форми багатства, як засіб нагромадження і збереження вартості. Тому функцію нагромадження у формі скарбу ідеально виконують повноцінні гроші (золото і срібло), які мають власну вартість.

Нагромадження грошей має таке призначення: збереження вартостістворення резерву платіжних засобіврозширення виробництва і одержання додаткового прибутку. Спочатку нагромадження грошей має лише одну визначену ціль береження вартості. Для цього достатньо було вречевити вартість в звичайних кусках, чи зливках дорогоцінного металу і добре зберігати їх на випадок різних соціально-економічних потрясінь. У такій формі нагромаджувалося абстрактне, загальне багатство, що називалося скарбом.

Світові гроші е функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Функція світових грошей зумовлена інтернаціоналізацією економічних звзків, поглибленням міжнародного поділу праці, зовнішньої торгівлі та появою світового ринку.

Світові гроші є синтезом попердніх функцій і мають трояке призначення: міжнародного платіжного засобумміжнародного купівельного засобу і формою матеріалізації суспільного багатства. Це значить, що світові гроші омплексна функція, що повторює по суті всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку.

3. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики Для реалізації свого впливу на еко­номіку держава повинна розробляти відповідну економічну полі­тику. Зблизились позиції і щодо цілей цієї політики. Ними ви­знаються:

— забезпечення певного рівня економічного зростання;

— забезпечення максимальної зайнятості;

— контроль над інфляцією з метою її мінімізації та стабіліза­ції цін;

— урівноваження активів і пасивів платіжного балансу.

Для досягнення вказаних цілей економічна політика передба­чає широкий спектр заходів, у тому числі і законодавчний, які впливатимуть на економічне життя суспільства. Умовно їх можна розділити на чотири групи:

— структурна політика;

— політика конкуренції;

— соціальна політика;

— кон'юнктурна політика.

Особливе місце в економічній політиці займають заходи, що належать до кон’юнктурної політики, яка реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон’юнктуру, на спів­відношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалі­зується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і ви­користання національного доходу, кон’юнктурна політика за­безпечується насамперед державним регулюванням грошового обороту.

Через регулювання окремих грошових потоків, маси грошей, рівня процента, швидкості обігу грошей держава має можливість впливати не тільки на зміну попиту, а й на зміну пропозиції на товарних ринках. Наприклад, при збільшенні пропозиції грошей знижується рівень процента, що стимулює зростання інвестицій і розширення виробництва. А переорієнтація коштів завдяки зни­женню рівня оподаткування з потоків чистих податків і державних закупівель у потоки інвестицій скорочує шлях надходження їх у сферу реальної економіки і теж сприяє розширенню виробництва. Подібними регулятивними заходами в грошовому обороті держава має можливість активно впливати на всі процеси в економіці - на виробництво, розподіл, обмін і споживання, що робить кон’юнк­турну політику універсальним, глобальним способом досягнення цілей загальноекономічної політики.

За способом та характером впливу на поведінку економічних суб'єктів усі заходи кон’юнктурної політики, що спирається на регулювання грошового обороту, можна розділити натри групи:

— заходи фіскальної політики;

— заходи грошово-кредитної (монетарної) політики;

— заходи прямого впливу.

Фіскальна політика зводиться до економічного регулювання через механізми оподаткування, інших вилучень до централізо­ваних фондів фінансових ресурсів, фінансування витрат держави, пов’язаних з виконанням нею своїх суспільних функцій. Ця полі­тика забезпечує можливість безпосередньо впливати як на сукуп­ний попит, так і на сукупну пропозицію. Якщо рівень фіскальних вилучень доходів економічних суб'єктів зростає, це зменшує їхні можливості і послаблює стимули до нарощування інвестицій, розширення виробництва, що пригнічує сукупну пропозицію та економічну активність. Якщо ж зростають витрати на фінансу­вання державного споживання, то це веде до збільшення номі­нального національного доходу та сукупного платоспроможного попиту на ринках, що активізує їх кон’юнктуру і певною мірою сприяє розвитку виробництва. Проте якщо державне споживання зростає високими темпами і тривалий час, то виробники не всти­гають відреагувати збільшенням товарної пропозиції, що прово­кує зростання цін та інфляцію.

Заходи фіскальної політики базуються на прямих, безеквіва-лентних вилученнях фінансових коштів у економічних суб'єктів чи таких же безеквівалентних вливаннях їм фінансових коштів. Тому стимулюючий вплив цих заходів на поведінку економічних суб'єктів низький, що вимагає досить обережного, добре виваже­ного їх застосування.

Пряме втручання держави в економічне життя допускається тоді, коли заходи еккономічної та грошової політики не діють.

Грошово-кредитна (монетарна) політика — це сукупність взаємопов" язаних, зорієнтованих на досягнення суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Грошово-кредитна політика зводиться до економічного ре­гулювання через механізм зміни пропозиції (маси) грошей та їх ціни (проценти) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції гро­шей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон'­юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва.

Залежно від напряму та темпів зміни пропозиції грошей та рі­вня процента розрізняють такі види грошово-кредитної політики:

— експансійна;

— рестрикційна.

При експапсійпій політиці допускається неконтрольоване, довільне зростання пропозиції грошей, через що гроші стрімко «дешевіють». Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв’язку з чим її ще називають політикою інфляції. Такий результат експансійної політики має негативний вплив на економіку. Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільно­го, контрольованого зростання грошової маси і м’якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на заданому рів­ні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику, на відміну від політики інфляції, називають політикою дезінфляції.

При політиці грошово-кредитної рестрикції допускається різке скорочення пропозиції гро­шей, внаслідок чого гроші стрімко «дорожчають», сукупний по­пит скорочується, провокуючи зниження рівня цін і різке падіння економічної активності. Цю політику називають політикою де­фляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди стараються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повіль­не і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м’яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції.

Інструменти грошово-кредитного регулювання економічних процесів можна поділити на дві групи:

— інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

— інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норм обов’язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносять: встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операційвведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банківвстановлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджетупрямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Регулювання за допомогою опосередкованих інструментів належить до економічних методів державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер.

Операції на відкритому ринку-найбільш застосовується в країнах з високорозвинутими ринковими відносинами.

Сутність операцій полягає у тому, що центральний банк, купуючи цінні папери на ринку, додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в обороті. У результаті цих операцій відповідно збільшується чи зменшується пропозиція грошей на ринку, що впливає в кінцевому підсумку на кон’юнктуру товарних ринків.

Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Динамічні операції використовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників, проведення захисних операцій на відкритому ринку.

Регулювання норми обов’язкових резервів. Механізм цього інструменту полягає в тому, що «центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов’язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов’язкового резервування, центральний банк скорочує обсяг надлишкових резервів банків зменшує їх кредитну спроможність. Відповідно зменшується обсяг пропозиції грошей. Якщо потрібно збільшити пропозицію грошей, то необхідно знизити норму обов’язкового резервуванням/відповідно зросте обсяг вільних резервів, підвищується кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів.

Процентна політика. Механізм його полягає в тому, що центральний банк встановлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування. Для України — це облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ стримує попит комерційних банків на свої позички, стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей.

Зниження облікової ставки збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, як наслідок — пропозиція грошей зростає.

Рефінансування комерційних банків. — Центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок — зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позичок тощо.

Регулювання курсу національної валюти. Якщо центральний банк планує зменшити масу грошей в обороті, то він продає на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшити масу грошей в обороті центральний банк купує відповідну масу іноземної валюти. Ці операції називають валютною інтервенцією.

Основними індикаторами ефективності функціонування грошової системи та правильності монетарної політики є стабільність вартості грошей та забезпеченість економічних суб'єктів достатньою масою платіжних засобів. Стабільність вартості грошей — це відносна стабільність купівельної спроможності і валютного курсу національних грошей.

Забезпеченість економічних суб'єктів достатньою масою платіжних засобів виражають через коефіцієнти монетизації, зокрема через показники монетизації бюджтеного дефіциту та монетизації вавлового внутрішнього продукту.

ЛІТЕРАТУРА.

1. 1.Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

2. 2.Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ, 2001.-602с.

3. 3.Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш, 2000.-510.

4. 4.Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Українітенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000. № 9.

5. 5.Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№ 7.