Образ месника й бунтаря в драмах Ф. Шиллера «Розбійники» та «Вільгельм Телль»

Зміст

Вступ

1. Особливості змалювання особистості у представників «Бурі і натиску»

2. Образ месника в драмі Шиллера «Розбійники»

2.1 Трагедія Карла Моора

2.2 Бунтарський пафос Карла Моора

3. Тема моральних зобов’язань та трагедії Вільгельма Телля

3.1 Образ Вільгельма Телля Висновки Список літератури

Вступ

Курсова робота присвячена такій темі з області зарубіжної літератури як «Образ месника й бунтаря в драмах Ф. Шиллера «Розбійники» та «Вільгельм Телль». Робота висвітлює епоху 1770−1780-х років, відому під назвою «Буря і натиск» та творчість одного з найвідоміших її представників.

Герой «Бурі і натиску» був закоханим у свободу мрійником, який не боявся йти на ризик. Саме таким у житті і в творчості був Фрідріх Шиллер. Його життя припадає на час, коли роздрібнена внаслідок тридцятирічної війни на 365 князівств Німеччина стогнала під тягарем деспотизму, а знесилений народ ще не був здатним ні на яку політичну активність. Проте саме в цей період в Німеччині виникає широкий літературний рух, відомий під назвою «Буря і натиск», — рух, сутністю якого був пристрасний протест передової німецької молоді проти мерзенності та застою в політичному житті країни, проти князівської тиранії, феодальної моралі й приниження людської особистості. Це справедливе обурення, цей гнів знайшли найкращий вияв саме у таких творах Шиллера як «Розбійники» та «Вільгельм Телль». Велику увагу автор присвятив тематиці визвольних змагань. Творчість Фрідріха Шиллера було направлено на служіння свободі та справедливості, суворо засуджувала вік нерозсудливості, жорстокості та підступності. Безперечно, завдяки своїм прогресивним ідеям, постійному руху вперед письменник здобув слави та любов читачів у багатьох країнах світу.

Актуальність теми курсової роботи обумовлена суттєвою необхідністю ретельного аналізу образів головних героїв драм відомого німецького драматурга Фрідріха Шиллера «Розбійники» та «Вільгельм Телль», що має важливе значення для перспектив розвитку літератури.

Сьогодні все більша кількість вчених звертаються до вивчення творчості Шиллера. Дослідженнями його творів глибоко займались такі літературознавці як А. Абуш, Н. Я. Берковський, В. М. Жирмунский, З.Е. Лібінзон, Ф. П. Шиллер, Р. Бухвальд, Л. Лозинська, А. В. Карельський та інші.

Об'єкт дослідження — драми Шиллера «Розбійники» (1781) та «Вільгельм Телль» (1804).

Предметом дослідження є образи головних героїв Карла Моора та Вільгельма Телля.

Мета роботи — дослідження спільностей в образах двох головних героїв драм, що дозволить загально розглянути з одного боку німецьку літературу епохи «Бурі і натиску», а з іншого виявити саме своєрідність творів Шиллера як окремого представника цього напрямку.

Завдання курсової роботи:

· розглянути підґрунтя й історичну зумовленість написання досліджуваних творів;

· проаналізувати тематику та проблематику системи образів, структурних особливостей;

· виявити спільні риси двох героїв — Карла Моора та Вільгельма Телля;

· визначення ролі драматургічних творів Шиллера та їх вплив на літературу всього світу.

Основними методами, що використовуються в роботі, є поєднання історико-літературного та контекстуального методів з елементами компаративного.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використання її результатів у подальших дослідженнях творчості Шиллера як драматурга.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.

1. Особливості змалювання особистості у представників «Бурі і натиску»

Німецька література епохи Просвітництва розвивалася у виключно складних і важких умовах. Німеччина в XVIII столітті продовжувала залишатися країною феодальною, економічно і політично відсталою, роз'єднаною. Лише з середини століття, а більш інтенсивно з 1770-х років, у зв’язку з економічним і суспільним підйомом і активними політичними і культурними подіями ззовні, що відбувалися, зокрема, у Франції й Англії, виникають умови для «прискореного» розвитку літератури. У творчості видатних письменників і мислителів — Вінкельмана і Лесінга, Гердера, Гете і Шиллера, а також їх соратників — мистецтво і естетична теорія Просвітництва досягають розквіту.

Великі діячі німецького Просвітництва були провісниками прогресивних ідей. Вони ставили в своїх творах нагальні питання свого часу, обстоювали національне об'єднання країни і соціальне оновлення.

«Посилення буржуазних стосунків викликає кризу просвітницької ідеології, відчутні ознаки якої позначаються вже з початку 1770-х років. На літературній арені затверджується сентименталізм як реакція на абстрактність і розсудливість класицизму та як вираження живого інтересу до потреб і сподівань „третього стану“, співчуття до простих людей — не лише до „слуг“, але і до пригноблених взагалі» [3, 96].

У 70−80-ті рр. XVIII століття в культурному житті Німеччини сталася значна подія. На літературну арену вийшла група молодих поетів, що отримала назву «Буря і натиск» («Sturm und Drang»). Тенденціями сентименталізму була пронизана література цього руху, розквіт якої падає на 1770-х — початок 1780-х років.

Під впливом європейського сентименталізму, успадкувавши кращі традиції Лесінга і сентиментальної поезії Клопштока письменники руху «Бурі і натиску» були найбільш характерними виразниками тієї опозиційності, яка відповідала як становищу, так і певним формам розвитку німецької ідеології своєї епохи. Основні особливості світогляду й естетики «Бурі і натиску»:

1. Загальні принципи сентименталізму — руссоїзм, культ природи і відчуття, зіставлення пристрасті розуму.

2. Критичний дух, заперечення деспотизму. Протест проти будь-якого насильства над людиною.

3. В інших країнах — окремі письменники, в Германії - цілий рух (більше 30 чоловік).

4. Історизм, культ німецької давнини. Інтерес до фольклору.

5. Тип героя: яскрава, сильна особистість, індивідуаліст, який вступає в конфлікт із відсталим середовищем.

6. Багатожанровість: поезія, проза, драматургія, теоретичні роботи [17, 18].

Заперечуючи раціоналістичну естетику класицизму, культивуючи почуття («сентименти»), штюрмери створили образи сильних, не зламаних тиранією особистостей, зображували буремні пристрасті, їхній стиль вирізнявся емоційною напруженістю.

«Німецька класична філософія цих років мала величезний вплив на розвиток літератури. Ідеалістична в своїй основі, філософія розвивалася виключно складними шляхами. Та все ж штюрмерство, подібно до європейського сентименталізму, не було єдиною течією за соціально-політичними й теоретичними принципами. Гердер, Гете, Шиллер та їх соратники дійсно виражали „дух протесту“. Їх критика пов’язана з подальшим розвитком реалізму в німецькій літературі, а ідеал сильної людини, цілісної натури, багатство її духовного світу визначені прагненням виразити принципи свободи» [10, 75].

Процес розвитку ідеології й мистецтва «Бурі і натиску» був інтенсивним і складним. У штюрмерському русі явно позначаються два етапи, пов’язані з початком суспільно-літературної діяльності більш старшого покоління поетів на чолі з Гердером і Гете (перша половина 1770-х років) і молодшим поколінням, де провідна роль належала Шиллеру (кінець 70-х — початок 80-х років).

Небачена до того часу в Німеччині творча активність молодих поетів вилилася в створення творів, повних ще не остаточно оформленого політичного бунтарства, в якому, проте, явно намітилася незадоволеність соціальним становищем тодішньої Німеччини, гнітом влади, княжим деспотизмом, тяжким положенням селянства.

Штюрмери виступали як новатори — і за змістом і формою — у всіх видах літератури. Провідним жанром їх творчості була драма, а завдяки Гете і особливо Шиллеру штюрмеровськая драматургія дістала широкий суспільний резонанс [17, 20].

У драматургії Фрідріха Максиміліана Клінгера (1752−1831) найбільш загострено представлені характерні межі «Бурі і натиску»: і бунтарський темперамент, і вибір вольового енергійного героя, і емоційна напруженість стилю.

В драмі «Близнюки» (1776) енергійний, виконаний неприборкного жадання дії Гвельфо сперечається за першість зі своїм братом Фердінандом. Хоча сам по собі конфлікт був позбавлений соціальної гостроти, але увагу сучасників привернув головний герой, «бурхливий геній», прообраз багатьох інших героїв, що кидають виклик обставинам, вимагають оцінювати їх за здібностями, а не за положенням, яке вони були вимушені займати в сім'ї або в суспільстві.

Тема ворогуючих братів прозвучить ще в декількох штюрмерівських драмах: у «Юліусе Тарентськом» (1776) І.А. Лейзевіца (1752−1806), в «Розбійниках» Ф. Шиллера.

Герой драми Клінгера «Буря і натиск» (1776) Вільд (що означає «несамовитий, дикий» — він сам вибрав для себе це ім'я), вирушає до Північної Америки. Борючись за своє особисте щастя, він стає учасником визвольної війни. У такій формі Клінгер відобразив інтерес, який проявляли в передових кругах німецького суспільства до подій в Північній Америці, до першої революційної війни XVIII ст. У драмі «Стільпо та його діти» (1777), головний герой Рінальдо піднімає народ на повстання проти княжого деспотизму.

Поява на літературній арені Німеччини поетів-штюрмерів була блискавичною і сліпучою, подібно до метеора на темному небі. Не всі імена учасників руху залишилися в пам’яті німців, не все написане ними переступило за національні кордони Німеччини, багато що забулося.

Таким чином, «Буря і натиск» є видатним ідейно-естетичним явищем загальноєвропейського масштабу. І якщо культ почуттів, замилування природою, патріархальними стосунками й чеснотами єднали штюрмерство із сентименталізмом в інших літературах, робили його фактично одним із національних варіантів загальноєвропейського сентименталізму, то поява в ролі головного героя сильної, нескореної, «буремної» особистості, індивідуалістичне бунтарство надають «Бурі й натиску» неповторності, немов би прокладаючи місток до наступної літературної доби — романтизму з його культом виняткового, незвичайного головного героя.

2. Образ месника в драмі Шиллера «Розбійники»

2.1 Трагедія Карла Моора

Шиллер виступив зі своїми першими творами в той момент, коли рух «бурі і натиску» закінчувався. В. Бєлінський писав, що «не із книг черпав Шиллер свою ненависть до приниженої людської гідності в тогдашньому суспільстві: він сам, ще дитиною та юнаком, перестраждав хворобами суспільства…». Вже в перших своїх творах письменник та поет ставить питання стосовно буржуазно-демократичної революції, політичного перевлаштування суспільства, знищення абсолютистського режиму. Саме тому вже перша драма письменника «Розбійники» вразила читачів «глибиною почуттів, енергією та силою, незламним прагненням правди та справедливості» [23, 174]. За змістом «Розбійники» становлять обробку оповідання епічного характеру. Прочитавши новелу Шубарта «До історії людського серця», Шиллер вирішив написати драму. Надихнув його не стільки сюжет про ворожнечу двох братів, скільки пролог, в якому Шубарт із болем в душі звинувачував сучасну німецьку літературу в пасивності, він дозволив «будь-якому генієві зробити з цієї повісти комедію або роман, якщо лише він через нерішучість не перенесе місце дії до Іспанії або Греції замість рідного німецького ґрунту».

Задум трагедії пов’язаний не лише з шубартовською новелою, де й мови не йдеться про розбійників. У ній проглядаються інші джерела. На вразливого Шиллера впливали образ благородного розбійника Долі з роману Сервантеса «Дон Кихот», розповідь Абеля про знаменитого розбійника зоні-гвинті Шване, англійські балади про Робіна Гуда (якого згадує сам герой — Карл Моор). «Розбійники», по суті, юнацька п'єса. Вона остаточно вийшла в 1781 році. Проте тема розбійництва підказана Шиллеру не тільки літературою, але й конкретним становищем в Німеччині середини XVIII ст., коли «загальне невдоволення» народу часто приймало форму анархічних, бунтарських виступів. «Розбійницькі зграї з’являлися то в одному, то в іншому місці, деякі з них переслідували соціальні цілі. Розбійницька банда, представлена Шиллером, слугує наочною ілюстрацією трагічності передових верств тогочасного німецького суспільства» [2, 33].

«Життя уявлялося Шиллеру-драматургу як боротьба непересічної особистості з ворожими життєвими обставинами» [22, 75]. Саме тому головний конфлікт «Розбійників» насправді дуже трагічний. Це не окремий сімейний конфлікт між братами. Розбрати в сім'ї Моорів слугували основою для конфлікту між свободомислячої людини та навколишнім суспільством.

Карл — типовий «штюрмерський» герой. В основі всіх пристрасних вчинків цього юнака, вихованого на героїчних біографіях Плутарха, — ідеальні мотиви: захист власної ображеної честі і взагалі справедливості у світі. Який для нього теж «втратив свій суглоб». Той же Шекспір підказує і розв’язку: помста і кровопролиття навіть заради високої мети суперечать шляхетній людській природі; людина втрачає себе як особистість, зазнає страшних внутрішніх страждань і духовно деградує. У розмові з членом ватаги Косинським Карл Моор розкриває свій внутрішній розлад: «Хочеш мати гучне ім'я і почесті? Хочеш підпалами і вбивствами купити безсмертя? Запам’ятай, честолюбний юначе! Не для убивць і паліїв зеленіють лаври! Не тріумфи переможців чекають на бандитів, а прокльони, небезпека, смерть, ганьба» [24, 89]. Карл Моор поступово втрачає внутрішню опору в собі («звідки тобі відомо, що я не бачу жахливих снів або не зблідну на смертному ложі?») й у світі як такому.

Карл Моор приходить до думки про самогубство, він згадує не про пекельні муки, які чекають грішну душу, а про темряву і самотність. Для Шиллера потойбічний світ — це тільки інша іпостась цього світу: нема сенсу переходити із одного похмурого світу в інший темний, із чужого в непізнаваний. «Так що, померти від страху перед нестерпним життям? Дозволити собі бути переможеним нещастям? Ні! Я все стерплю» [24, 107]. І Карл Моор відкидає пістоль.

Коли Карл крок за кроком дізнається про зрадництво молодшого брата Франца, він дістає можливість покарати конкретного злочинця за конкретну провину, тобто не просто вгамувати почуття образи, а й внести у світ справедливість і перетворитися із пересічного розбійника на благородного месника.

«Карл Моор (розбійникам): Вам, певно, і не снилося, що ви будете караючою рукою всевишнього? Сьогодні незрима сила облагородила ваше ремесло! Моліться тому, хто присудив вам високу долю, хто привів вас сюди, щоб ви стали грізними ангелами його страшного суду!» [24, 117].

Так Шиллер остаточно позбавляє Карла Моора можливості виправдати будь-який бунт і здобути право на помсту. І це робить його абсолютно трагічним героєм.

«Карл Моор. Я стою над жахливою прірвою і дізнаюся зі стогоном і скреготом зубів, що двоє таких людей, як я, могли б ущент зруйнувати усю моральну будову світу. Змилуйся над хлопчиськом, який надумав випередити твій суд. Тобі помста, ти воздаєш! Ти не потребуєш руки людської» [24, 122].

Свій шлях Карл вважає загубленим, він не зміг стати «істотою найвищого порядку», «він виявився по суті єдиним серед розбійників, хто переслідував якісь суспільні ідеали, тому трагічний кінець цього героя, власне був визначений» [2, 30].

Шиллер ретельно підгодовує зустріч Карла з батьком, сцену, в якій трагічний пафос п'єси відчувається найбільше. «О вічний хаос! — вигукує Карл. — Закони всесвіту перетворені на гральні кістки! Зв’язок природи розпався, давній розбрат вирвався на волю! Син убив свого батька!» [24,98].

З гіркотою та соромом Карл Моор визнав, що пішов не тим шляхом, але іншого шляху йому не судилося знайти. Треба шукати інших шляхів — об'єктивний висновок із трагедії головного героя, висловлений в епіграфі, який взяв Шиллер у давньогрецького лікаря та філософа Гіппократа: «Чого не зцілюють ліки, то зцілює залізо; чого не зцілює залізо, зцілює вогонь» [24, 57]. Цей воєнний заклик не знайшов послідовного вирішення в фіналі, де Карл Моор відмовився від піднятого їм бунту. Вся трагедія поєднується з трагічними роздумами та сумнівами.

Певною мірою як новий Дон Кіхот намагався Карл відродити добу героїв і, так само як герой Сервантеса, опинився трагічно самотнім, нездатним відродити втрачену свободу.

Найтрагічніший епізод драми «Розбійники» — фінальний, коли Карл за все скоєне мусить заплатити своїм коханням. Цей заключний епізод — блискучий зразок Шиллерового трагізму. Карл мусить власноруч вбити кохану. В сцені з Амалією відбувається прозріння. Найдорожча людина мусить стати його останньою жертвою вже проти його волі, та за логікою всіх його вчинків. Він цим самим довів вірність присязі, що дав колись розбійникам, і повністю виконав кривавий кодекс розбійничої честі.

Отже, робимо висновок про те, що Шиллер чудово змалював образ головного героя драми Карла Моора, який вийшов насправді надзвичайно трагічним. Цей характер цілком відчутий автором, життєвий, правдивий, сильний, благородний. Головна риса Карла Моора — прагнення свободи, ненависть до брехні та лицемірства. Через його пристрасний темперамент, через натуру, яка постійно прагне до чогось великого, недосяжного, стає зрозумілим те, чому він ступив на шлях злочинства. Саме тут Карл і стає справжнім трагічним героєм, тому що він конфліктує не тільки з суспільством, але ще й із самим собою. Тобто, у своєму творі Шиллер показав суперечливість між правом людини на протест — з одного боку, та злочинністю будь-якого насильницького протесту — з другого. Саме це протиріччя трагічне, бо на думку автора, в реальному житті воно не вирішене.

2.2 Бунтарський пафос Карла Моора

«Штюрмерство» Шиллера завжди носило соціально-бунтарський характер. Життя бачилося Шиллеру-драматургу як боротьба непересічної особистості з ворожими обставинами. У «Розбійниках» помітні сліди напружених роздумів Шиллера над долею шекспірівського Гамлета. Критики, як відомо, закидали Гамлету нерішучість, пасивність і вагання перед помстою. Шиллер у своїй драмі досліджує аналогічну ситуацію, але, так би мовити, «від протилежного»: що станеться, якщо герой, одержимий справедливістю, знайде в собі сили пролити неправедну кров? Так Гамлет перетворився на Карла Моора. Так, Карл Моор, наділений майже гамлетівською рефлексією, «мріявший виправити світ злодіяннями», стихійний месник за горе світу, шукає «ідеал недосяжної довершеності», істину: «Хто просвітить мене?.. Все так похмуро! Заплутані лабіринти… Немає виходу, немає провідної зірки» [24, 35].

За словами його нареченої Амалії, Карл — диявол та янгол в одній особі. Але він ще й убивця, «великий грішник» який відмовляє самому собі в праві на земне щастя, на любов до нього Амалії. Лише непохитна любов дівчини на коротку мить повертає мир його душі - він знову «чистий як небеса».

Карл Моор постає справжнім бунтарем у драмі. Від його пильного зору не вкрилась страшенна несправедливість, яка наступила в оточуючим його світі. «Не могло не виникнути питання: чому в людському суспільстві стільки зла, чому зло править» [6, 89]. «Божественна природа панує в бездушній природі - так звідки ж цей розлад у розумній істоті?» [24, 45].

Месник Карл — стихійний бунтар, який мріяв про таке встановлення в Німеччині республіки, перед якою Рим та Спарта здалися би жіночими монастирями. Але до цього його призвела не тільки суспільно-політична проблема на Батьківщині, але, в першу чергу, його особистісна сімейна трагедія. Карл так пояснює, чому він був змушений стати отаманом розбійників: «Люди заслонили від мене людство». Ні, не люди, а тільки одна людина — його брат, Франц Моор — набагато страшніший ніж просто розбійник. Остаточним поштовхом обрання розбійницького способу життя був саме лист брата, в якому він повідомляє про батьківське прокляття, отримане шляхом обману, з однією лише ціллю — отримання спадку.

До того моменту, коли він став на чолі зграї розбійників Карл виражав відразу до оточуючої несправедливості, а потім він виступає як діючий бунтівник-месник. Він сміливо разить тих, хто знущається над пригнобленим народом. Ще з дитинства Карл приховував в собі такі сміливі поривання — жити та вмерти героїчно. А стає він все ж розбійником. І це означає, що він повністю не розчарувався в необхідності боротьби — навіть розбоями можна переслідувати великі цілі. Прибулому новому бажаючому залучитися до зграї Косинському Карл говорить: «Тут ти виходиш із кола людського і повинен стати або істотою вищого роду, або дияволом. Ще раз, сину мій: якщо де-небудь теплиться для тебе іскра надії, залиш це страшне братство. До нього залучаються тільки від розпачу, якщо не бачать у цьому вищої премудрості» [24, 86].

Карл Моор став нещадним до тих, хто здаються йому джерелами свавілля та пригноблення: до князівського фаворита, який досягнув привілеїв завдяки лестощам та інтригам; до попа, який публічно сумував за інквізицією.

Головною метою життя Карла Моора стає помста. Він сам про це говорить попу, який був засланий до розбійників у ліс вести перемовини: «Йди і скажи своєму вельмишановному судилищу, владному над життям та смертю: я не крадій…Скажи їм, що моє ремесло — відплата, мій промисел — помста» [24, 76].

Отже, Карл стає месником з почуття глибокого розчарування в житті й образи на людей. Він стає месником, щоб забути минуле: «Хай кров і смерть навчать мене забути все, що було колись мені дорогим» [21, 14].

Але в душі Карла нема жорстокості до людей; чужа йому і думка про наживу. Один з розбійників, Рацман, говорить:

«Він не вбиває, як ми, задля грабунку… І навіть ту третину здобичі, яка по праву належить йому, роздає сиротам або платить за навчання бідних, але талановитих юнаків. Зате коли треба пустити кров поміщикові, який дере шкуру зі своїх селян, або провчити негідника в золотих галунах, який перекручує закони і сріблом замилює очі правосуддю, або якогось іншого панка тієї ж масті - отут, хлопче, він у своїй стихії і шаленіє, як чорт, немов кожна жилка в нього фурією стає» [24, 64].

Отже, Карл намагається силою відновити справедливість у світі. Він керується не тільки образою і почуттям зневіри, а й благородними, ідеальними мотивами. «Шиллер хоче підвести читача до думки, що справедливість, в якій розчарувався Карл, все ж існує. Вона — у моральному смислі людських вчинків: аморальна людина своїми власними вчинками приводить себе до суворої відплати за скоєне зло» [21,15].

У фінальній сцені вирішується доля головного героя. Після вбивства коханої, яким він довів вірність розбійницькій присязі, він не може більше залишатися з ними. Тепер він думає про те, що мусить сам себе покарати за все — і за злочини в Богемському лісі, і за смерть батька, і за загибель Амалії.

«Я стою над жахливою прірвою і дізнаюсь зі стогоном і скреготом зубів, що двоє таких людей, як я, могли б ущент зруйнувати всю будову морального світу… Але в мене ще є чим примирити зневажені закони і відновити порушений лад. Ти вимагаєш жертви — жертви, яка всьому людству показала б твою непохитну велич, і ця жертва — я сам. Я сам повинен умерти за неї» [24, 126]. Карл сам визначає свою долю і сам обирає смерть.

Таким чином, драма «Розбійники» — твір, проникнутий пафосом боротьби проти тиранії. Однак анархічний бунт проти ворожого світу не тільки не приносить головному герою душевного спокою, а й поглиблює внутрішній розлад. Хоча Карл і виносить собі смертний вирок з власної волі, він вмирає «заради правди» — такий безперечний висновок, який можна зробити з твору великого письменника.

3. Тема моральних зобов’язань та трагедії Вільгельма Телля

3.1 Образ Вільгельма Телля

драма шиллер розбійник телль

«Вільгельм Телль» — останній твір Шиллера. Девіз «Проти тиранів», який стоїть на титульному листі «Розбійників», міг би бути епіграфом і до останнього його твору. У драмі «Вільгельм Телль» автор знаходить відповідь на питання, поставленні ним у «Розбійниках»: шлях боротьби за свободу [20, 22].

З самого початку своєї творчості Шиллер прагнув гармонічного ідеалу — створити такий образ, який би був позбавлений зовнішнього ефекту, штучної гідності. Нарешті він знайшов такого ідеального героя в народі.

Вільгельм Телль — герой легендарний. Спроби швейцарських і німецьких істориків знайти переконливі підтвердження його дійсного життя поки що не є успішними. В Швейцарії здавна існувала легенда про влучного мисливця, який стрілою збив яблуко з голови власного сина. Ім'я лучника з часом в народі пов’язувалось з визвольною боротьбою швейцарських кантонів проти австрійського навалу [2, 152].

Нечасто народ називає своїм національним письменником іноземця. Але цього разу трапилося саме так: швейцарці вважають німця Шиллера першим швейцарським національним драматургом. Ситуація тим незвичайніша, що цього почесного титулу Шиллер був удостоєний лише за один твір — народну драму (це його власне жанрове визначення) «Вільгельм Телль». А якщо взяти до уваги ту обставину, що сам драматург ніколи в житті навіть не перетинав кордону Швейцарії, то факт уявляється майже унікальним [5, 85].

Сюжет Шиллерові подарував Ґете. У драмі розглянуто чи не найдраматичніший період із життя Швейцарії - її боротьбу в XIV столітті за незалежність від австрійських поневолювачів, зокрема — повстання кількох швейцарських кантонів під проводом Вільгельма Телля. На початку 1800-х років Шиллер глибоко вивчав історію цієї боротьби. Ґете сприяв створенню драми, підказуючи Шиллерові деякі сюжетні ходи, особливості вирішення конфлікту і образної системи тощо.

Шиллер писав «Вільгельма Телля» в обстановці зростання національно-визвольного руху. Саме в боротьбі середньовічних швейцарських пастухів з австрійською монархією письменник бачив ідеал боротьби за свободу. Новаторським завданням було зробити народ основною дієвою особою п'єси [15, 43].

Драма переносить читача до тих буремних часів, коли роз'єднані швейцарські кантони Урі, Швіц і Унтервальден стогнали під ярмом австрійців. Створюючи драматичний конфлікт, Шиллер майстерно нагнітав напругу зображенням нестерпного життя швейцарців. Шиллер — майстер масових сцен. Він змальовує духовну єдність народу, «одну мету, що всіх отут зібрала».

Отже, одна з головних ідей драми — необхідність єднання швейцарців задля визволення з-під ярма австрійців [23, 194]. Вона вирішується на всіх рівнях тексту і передусім — у структурі образної системи. Фактично всі образи можна розділити на два табори: тих, хто поневолює швейцарців (щоправда, тут один Геслер вартий багатьох) і тих, хто хоче їхнього визволення (їх значно більше). Є й такі, які переходять з першого табору в другий. Так, Руденц, який із національно-індиферентного перетворюється на патріота [5, 86].

При всій схожості устремлінь образи представників народу в драмі індивідуалізовані. Письменник зображує різні характери. Так, Штауффахер — розважливий і поміркований, Мельхталь — поривчастий і емоційний. Серед представників народу вирізняється образ Вільгельма Телля [22, 88; 2, 157]. Уже в першій сцені п'єси підкреслюється сміливість Телля, який, не вагаючись, рятує від австрійців Баумгартена:

«Про себе смілий думає востаннє, ;

На Бога здайся й гнаного рятуй" [24, 648].

В образі Вільгельма Телля втілено авторську думку про свободу духу та винятковість кожної особистості. Телль, гордий і незалежний, виявляє повну самостійність у своїх поглядах і діях, не квапиться з висновками і покладається передовсім на самого себе. Саме тому, він відсутній у сцені в Рютлі, що передувала повстанню. Вільгельм Телль уособлює стихійне, емоційне начало на відміну від Штауффахера, який обстоює раціональну думку [5, 173]. Телль каже про себе: «Будь розумніший я, не звався б — Телль» (тут автор натякає на співзвучність слів Tell і toll — безрозсудний, шалений. Проте це аж ніяк не означає, що Вільгельм Телль відірваний від свого народу. Дійсно, якщо Штауффахер — це розум, здоровий глузд народу, то Телль — його душа, серце.

Найвищої точки абсурдності, протиприродності ситуація досягає, коли швейцарців змушують кланятися капелюхові, повішеному на жердині. Тут навіть солдати Геслера, що охороняли цей капелюх, обурилися. Але кульмінацією драми, безумовно, є сцена, коли Вільгельма Телля примусили стріляти з лука в яблуко, що лежало на голові його сина Вальтера. З великою майстерністю драматург зобразив нелюдське напруження душевних сил батька, який змушений стріляти в своє дитя (інакше б вони разом із сином загинули — такою була умова Геслера: «Стріляй, а ні - то вдвох з дитям загинеш!»).

Саме цей випадок і спричинив метаморфозу Телля [2, 156; 5, 87]. На початку твору це дуже мужня, смілива і водночас миролюбна, поміркована, розважлива людина:

«У себе тихо кожен хай живе, Людина мирна — зо всіма у мирі» [34, 639].

Після цього нелюдського випробування він перетворився на месника.

Це означає, що в Швейцарії життя стало таким нестерпним, що не витримували навіть від природи помірковані й миролюбні люди (а про шалених і нестриманих годі й казати), і підсилює одну з головних думок твору — знущання народу над народом (як і Геслера над батьківськими почуттями Телля) є протиприроднім, і проти цього треба боротися.

Шиллер робить Телля основним героєм своєї драми. Вільгельм — представник свого народу, його особиста доля з драматичною загостреністю відбиває долю всіх швейцарців [15, 44]. Телль — відважний і надзвичайно сильний, він — роботящий господар і дбайливий сім'янин. Селяни поважають його, радяться з ним, рахуються з його думкою:

«Є й кращі в нас, що з ним би не зрівнялись, ;

У горах Телля другого нема" [24, 625].

Він — людина діла, завжди готовий прийти на допомогу, якщо це буде потрібно його народові, але

«…порад од мене ви не ждіть, Допомагать не вмію я словами» [24, 697].

Народ гаряче співчуває Вільгельму Теллю. У розповіді селян про нього звучить щире побоювання за того, без кого «Швейцарії немає». Геслер, не дотримавшись слова, наказав зв’язати і кинути на свій корабель сміливця, що наважився чинити йому опір. Проте доля допомагає герою врятуватись. Під час бурі йому розв’язали руки, щоб він допоміг керувати кораблем Геслера, і Телль, скориставшись нагодою, вистрибнув на скелю, віддавши поплічників ландфогта «на волю хвиль». Героїзм Телля романтичний. Він поетизує свободу і вбачає свій «обов'язок священний» у помсті Геслерові:

«Раніш я жив спокійно й безтурботно…

В одних лиш звірів стріли я пускав.

Далекий був від думки я про вбивство…

Це ти життя мені збентежив мирне.

Ти сам мене й жорстокості навчив…" [24, 642].

В цьому епізоді він переживає страшну внутрішню боротьбу [2, 157; 8, 24].

Телль випускає свою завітну та невидиму стрілу, поціливши в серце ландфогта, котрий встиг збагнути: «Це постріл Телля», а сам Телль підсумовує:

«Пізнав стрільця, тут інших не шукати!

Свобода — вбогим хатам, мир — безвинним!

Тепер вже не шкідливий ти вітчизні!" [24, 676].

Його особиста помста була й виявом народної волі, тому що саме його постріл став сигналом для початку народного повстання.

Шиллер визнає лише справедливу помсту і лише визвольну війну. Помста Вільгельма Телля виправдана його високою метою, бо він помстився за всі страждання народу, а не лише за себе.

В образі Телля є певні риси фольклорного героя, він розкривається через виняткові вчинки, які потребують від нього непересічних особистих якостей [22, 88].

Телль має добре й чуйне серце. Саме тому він допомагає всім, кому може. Гуманність Телля та його побожність виявляються й у передостанній сцені, де, зустрівши в своїй хаті вбивцю імператора, він відсилає з неї свою сім'ю, щоб не спілкувалася із злочинцем Парріцідом, але дає йому поїсти на дорогу, порадивши, як пробратися до Італії, щоб вимолити прощення у папи Римського [14, 76; 8, 24].

Отже, образ Вільгельма Телля втілює найкращі якості народу — сміливість, мужність, гуманізм, справедливість, волелюбність. Він став уособленням народного духу, зв’язку між минулим і майбутнім своєї вітчизни. Цим твором поет висловив мрію про майбутнє звільнення батьківщини, досяг апофеозу сили народної єдності і народного гніву. Драма, також, виходить за межі часу, коли жив і творив Шиллер, і набуває узагальненого звучання. Змальовуючи боротьбу швейцарців, письменник як «громадянин світу» мріяв про звільнення усього людства.

Висновки

Виповнилося двісті п’ятдесят років із дня народження великого німецького поета та драматурга Фрідріха Шиллера. В історію світової культури він увійшов як поет юності, письменник, чиї найкращі образи наділені пафосом волелюбності, стверджують ідеали братства між народами та дружби між людьми. В усіх його драмах, у його баладах т, а інших творах живе надія на морально-творчі сили людини. Серце Шиллера зупинилося на сорок шостому році життя, але створені ним художні твори продовжують жити, продовжують надихати читачів усього світу в їх намаганні досягнути людську гідність та краще, вільне життя.

Драма «Розбійники» — це перший драматичний твір Шиллера. Юному генію вдалося створити дуже цікаву тему, яка і сьогодні актуальна. У драмі показано протистояння синів графа Моора — Франца і Карла, які є носіями двох діаметрально протилежних світоглядів.

Образ головного героя драми Карла Моора вийшов насправді надзвичайно трагічним. Цей характер цілком відчутий автором, життєвий, правдивий, сильний, благородний. Карл — втілення романтичного погляду на життя. Він ненавидить убозтво навколишнього життя і з огидою і презирством відноситься до лицемірів, які лестять могутнім володарям, одночасно гноблячи бідних людей. Карл не бажає жити за законами, які використовують в своїх інтересах обманщики і лиходії. Але в глибині душі хлопець залишається доброю і чистою людиною. Через його пристрасний темперамент, через натуру, яка постійно прагне до чогось великого, недосяжного, стає зрозумілим те, чому він ступив на шлях злочинства. Саме тут Карл і стає справжнім трагічним героєм, тому що він конфліктує не тільки з суспільством, але ще й із самим собою.

У цій драмі Шиллер сподівається не на силу, а на моральне виправлення суспільства. Шалена пристрасність персонажів, поетичність, їхньої мови, що місцями переходить у брутальність, напруженість сюжету зробили «Розбійників» зразковим надбанням «бурі й натиску» — провідного літературного напрямку Німеччини 70−80-х, років. У драмі «Розбійники» Шиллер продемонстрував різку суперечність між невід'ємним правом кожної людини на протест і злочинним змістом всякого насильства. Ця суперечність є справжньою трагедією багатьох мислячих людей. На думку Фрідріха Шиллера, в реальному житті ця суперечність нерозв’язана.

«Вільгельм Телль» — останній твір Шиллера. У драмі «Вільгельм Телль» автор знаходить відповідь на питання, поставленні ним у «Розбійниках»: шлях боротьби за свободу. У п'єсі зображено національно-визвольну боротьбу швейцарців, об'єднання їх навколо спільної мети, народний рух за свободу та справедливість. Історичні події минулого автор спроектував на сучасну йому дійсність, закликаючи німецький народ до боротьби за незалежність і національну самостійність. Образ Вільгельма Телля втілює найкращі якості народу — сміливість, мужність, гуманізм, справедливість, волелюбність. Він став уособленням народного духу, зв’язку між минулим і майбутнім своєї вітчизни. Цим твором поет висловив мрію про майбутнє звільнення батьківщини, досяг апофеозу сили народної єдності і народного гніву.

Список літератури

1. Андроник А. Брат мой — враг мой // Вікно в світ. — 1999. — № 3. — С. 137−147.

2. Болдырева И. Ф. Лессинг. Шиллер. Берне. Гейне. Мицкевич: Биографические повествования / Сост. общ. ред. Болдырева И. Ф. — Челябинск: «Урал LTD», 1999. — 488 с.

3. Жучков В. А. Немецкая философия эпохи раннего Просвещения. М.: 1989. — 468 с.

4. Карельский А. В. Драма немецкого романтизма. — М.: Медиум, 1992. — 336 с.

5. Крістоф Й. Ф. Шиллер «Вільгельм Телль» // На допомогу вчителю зарубіжної літ-ри. — 2001. — № 3. — С. 85−88.

6. Ланштейн П. Жизнь Шиллера. — М.: Радуга, 1984. — 406 с.

7. Либинзон З. Е. Фридрих Шиллер. — М.: «Просвещение», 1990. — 176 с.

8. Логвин Г. Б. «Майстерно ти стріляєш з лука, Телль» // Зар. літ — 1999. -№ 9. — С. 21−25.

9. Лозинская Л. Фридрих Шиллер. — М.: ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия», 1960. — 335 с.

10. Мартынова О. С. История немецкой литературы. Средние века — эпоха Просвещения: конспект-хрестоматия: Учебное пособие для студ. линг. фак. высш. учеб. завед. — М.: «Академия», 2004. — 176 с.

11. Немиришин П. В поисках путей к свободе // Вікно в світ. — 1993. — № 3. — С. 127−136.

12. Ніколенко О.М. Фрідріх Шиллер (1759 — 1805): Бароко, Класицизм, Просвітництво [Нім. письм.]. — Х., 2003. — С. 156−175.

13. Практические занятия по зарубежной литературе / Под ред. проф. А.H. Михальской. — М.: Просвещение, 1981. — 386 с.

14. Ратгауз М. Г. Некоторые вопросы поэтики драмы Шиллера «Вильгельм Телль» // Вестник Московского Университета. — Серия а, Филология. — 1987. — № 2. — С. 74−78.

15. Руда Т. Шиллер: романтизм. «Вільгельм Телль» як «народна п'єса» // Всесвітня літ-ра та культура в навч. закл. — Укр. — 2002 р. — № 2 — С. 42−44.

16. Сидорченко Л. История зарубежной литературы XVIII века // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/Sidor/20.php.

17. Тихонова О. В. История зарубежной литературы XVII — XVIII вв. Учебное пособие для вузов. — Воронеж: Федеральное агентство по образованию, 2007. — 31 с.

18. Тураев С. В. Гердер и движение «Бури и натиска» // http: // feb-web.ru/feb/ivl/vl5/vl5−2132.htm.

19. Хаге Ф. Мыслитель, поэт, драматург // Зар. літ — 2005. — № 39. — С.15−17.

20. Шайкевич Б. О. Щоб не «плазувати слимаком» // Матеріали до «Розбійників» // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1997.-№ 11. — С.21−22.

21. Шалагінов Б. Б. Про зцілення залізом і вогнем: Вивчення драми Ф. Шиллера «Розбійники» // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1996. — № 12. — С. 12−17.

22. Шалагінов Б. Ф. Шиллер // Вікно в світ. — 1999. — № 2. — С. 74−89.

23. Шиллер Ф. История западноевропейской литературы нового времени. Т.1. — М.: государственное издательство «Художественная литература», 1937. — 436 с.

24. Шиллер Фридрих. Драмы. Стихотворения. — М.: «Художественная литература», 1975. — 862 с.

25. Энциклопедия литературных героев / Под. ред. С. В. Стахорского. — М.: Агаф, 1997. — 496 с.