Прийоми комічного в комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої»

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Чернігівський національний педагогічний університет

імені Т. Г. Шевченка Кафедра германської філології

Напрям 6.20 303 «Філологія. Мова і література (англійська)»

Курсова робота з історії зарубіжної літератури

Прийоми комічного в комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої»

Студентки 21 групи філологічного факультету Тріфонової Євгенії Володимирівни Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Чередник Т.П.

Чернігів 2011

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КОМІЧНОГО В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

1.1 Прийоми творення комічного РОЗДІЛ 2. ПРИЙОМИ КОМІЧНОГО В КОМЕДІЇ В. ШЕКСПІРА «ПРИБОРКАННЯ НОРОВЛИВОЇ»

2.1 Сюжет, композиція в творі «Приборкання норовливої» як прийоми творення комічного

2.2 Засоби творення комічного в комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої «

ВИСНОВКИ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

На початку ХХІ століття літературознавство надає велике значення у вивченні, як драматичних так і комедійних творів Вільяма Шекспіра. На сьогоднішній день студенти визначають актуальність звернення до драматургії В. Шекспіра і, перш за все, до його комедій. Курсова робота присвячена прийомам комічного в ранній комедії англійського драматурга Вільяма Шекспіра «Приборкання норовливої» .

Формами прояву комічного в мистецтві є гумор, сатира, фарс, сарказм, іронія, гротеск, карикатура тощо. В комічному більше, ніж в інших категоріях естетики, виражається історична та національна специфіка Наукова класифікація видів гумору повинна ґрунтуватися не на перерахуванні смішного чи прийомів комічного, але на групуванні цих прийомів або видів за загальними для них істотними ознаками.

Так, Ю.Б.Борєв визначає комічне як смішне, що має певну і соціальну значимість, і естетичну природу. 4] Комічне викликає соціально забарвлений, спрямований на певний об'єкт сміх. Сприйняття комічного обумовлене історично й національно. Це, на думку автора, ще дуже загальні характеристики комічного, що охоплюють його об'єктивну і суб'єктивну сторони в найбільш загальній формі.

Актуальність обраної теми зумовлена відсутністю єдиного погляду щодо категорії комічного й важливістю подальшого вивчення теоретичних прийомів, зростанням інтересу до категорії комічного як загальнолюдського феномена, властивого всім народам і всім літературам; потребою в подальшому системному, комплексному вивченні, реалізації категорії комічного з’ясувати прийоми комічного в комедіях В. Шекспіра.

Метою роботи є висвітлення суті комічного в комедіях, засобів творення комічного ефекту в комедіях В. Шекспіра.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

· з’ясувати, що таке комічне в літературознавстві;

· визначити прийоми творення комічного;

· відзначити найбільш характерні прийоми і способи комічного образу в комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої»

Об'єктом дослідження є комедія В. Шекспіра «Приборкання норовливої» .

Предметом дослідження є прийоми творення комічного в даному творі.

Методи дослідження. У роботі використана комплексна методика дослідження, зокрема, стилістичний, текстуальний, структурно-стильові методи аналізу.

Теоретичне значення роботи визначається подальшою розробкою таких загальнотеоретичних проблем, як структура комічного, самі прийоми творення комічного в даному творі, проблема визначення комічного в драматичних творах В. Шекспіра.

Практична цінність дослідження визначається можливістю використання його результатів під час підготовки практичних занять з історії зарубіжної літератури, а також у подальших студентських наукових дослідженнях.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КОМІЧНОГО В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

Комічне — від грецького слова «комікос» означає смішне. У сучасному вжитку цей термін є родовим поняттям для означення різноманітних відтінків смішного, все, що може викликати сміх, стає об'єктом комічного. Комічне — це немовби формула смішного, а смішне — конкретний випадок комічного. На відміну від трагічного, що пов’язане з важкими і гострими конфліктами, стражданнями і смертю, сфера комічного переважно весела і радісна, тут, як правило, царюють посмішка, сміх, а то й регіт, що породжує в більшості випадків піднесений настрій і оптимістичне самопочуття: комічне нерідко супроводжує відпочинок, святкові дні, ігрову діяльність, дозвілля загалом.

Суб'єктивні переживання комічного також різноманітні, вони залежать від загального культурного рівня, належності до певного соціального угрупування, від виховання, освіти, темпераменту, віку, статі тощо. Є люди «сміхуни», в яких легко викликати сміх, і є «несміянні» люди, яких важко, а подекуди й неможливо розсмішити; для емоційно нерозвинутих людей взагалі не існує комічного. Дитячий комізм, як і сприймання трагічного, неглибокий, а то і «нейтральний», поза яку дітей ще не склалася система цінностей, норм, стереотипів, і вони схильні до буквалізації: для них доступніша «комедія ситуацій», ніж наповнена соціальним змістом комедія. Не підлягає зображення з позиції комічного і те, що пов’язане з надзвичайною жорстокістю, ницістю і страхіттями. Всесвітньовідомий кінорежисер Ч. Чаплін після того, як зняв фільм-сатиру на Гітлера «Диктатор», сказав: «Звичайно, якби я знав тоді про справжні жахи німецьких концтаборів, я не зміг би зробити „Диктатора“, не зміг би сміятися над нацистами, над їх страхітливою манією знищення» [14, 495].

Ще філософ стародавньої Греції Платон попереджував проти необмеженого і безконтрольного використання комічного і навіть схильний був його заборонити. Зокрема, у «Законах», визнаючи, що «без смішного не можна пізнати серйозне», тим не менше вважав, що вільні громадяни мають вдосконалюватись за допомогою філософії, а комічне «слід надавати рабам або іноземним найманцям. Ніколи і ні в якому разі не слід займатися цим серйозно; вільні люди — чи чоловіки чи жінки — не мають виявляти подібних знань» [13].

У Платона, як аристократа, були підстави так говорити, адже комічне, сміх є однією з впливових форм соціальної критики, часом дуже дошкульної і ефектної, доступної і зрозумілої кожному: сміх є соціальною санкцією на оцінку цієї чи іншої людини, її дій і поведінки. Сміх — грізна зброя: він може «вилікувати», а може «вбити», може «приголубити», а може «побити», може бути стверджуючим, а може бути заперечуючим, може розважити, а може засмутити. М. Г. Чернишевський, розглядаючи комічне в його протиставленні з прекрасним, вважав, що в результаті одержується суміш приємного і неприємного з перевагою приємного, що виражається в сміхові: нам приємно, що ми розуміємо потворне як потворне і стаємо вище його. В одному випадку причиною сміху може бути контраст, суперечність, неподобство, відхилення від норми, в іншому — виявлення за нібито великим — нікчемного, за прекрасним — потворного, за очевидним — абсурдного, що викликає в уяві людини несподівані образи і несподівані реакції. Кант взагалі виводить комічне із гри уявлень, зокрема він пише: «Сміх є афект від раптового перетворення напруженого очікування в ніщо» [18, 191]. Ця особливість комічного, сміху, крім соціального значення, має велике психотерапевтичне і навіть лікувальне значення, що доведено сучасною психологією і медициною, адже базується він, крім соціального, на природному, біологічному, фізіологічному і психологічному.

1.1 Прийоми творення комічного

Починаючи аналіз категорії «комічне», відзначимо, що наукова література не дає конкретного визначення. Як правило, комічне ототожнюють із смішним в мистецтві. Але це не зовсім правильно. Сміх — явище багатозначне, і комічне несумісне із осміюванням, глузуванням над людськими стражданнями, смертю, фізичними вадами за положенням естетики. Комічне може бути засобом осміювання поганого заради прекрасного, тобто воно опосередковано утверджує позитивно естетичне.

Поняття «сміх» і «комічне» споріднює їх те, що історично вони ведуть своє походження від двох стародавніх жанрів драматичного мистецтва — трагедії і комедії. Історія комічного, як і трагічного, пов’язана із святами на честь бога Діонісія в Давній Греції. З моменту свого виникнення несерйозний жанр ставив вічні питання про щастя, гідність людини, подолання зла у світі. Комічне збуджує сміх, але не чисто фізіологічну реакцію на роздратування спеціальних нервових центрів, а сміх, викликаний інтелектуально-смисловою грою. Жарти, висміювання людських недоліків, безглуздих ситуацій, нешкідливі омани здавна супроводжували життя людини, полегшуючи її біди і негаразди, допомагаючи знімати психічні стреси. У тому випадку, коли смішне доставляє задоволення, радість, ми можемо говорити про естетичний феномен комічного. Вже гомерівський епос пронизаний проявами комічного. З гумором описується життя богів. Ці описи пронизані жартами, лукавством, нешкідливими хитрощами, «гомеричним» реготом. Цьому ідеальному життю протистоїть життя людей (героїв епічних поем), пов’язане з труднощами, небезпеками, загибеллю, і тут, як правило, не до жартів та гумору.

Комічне, смішне — це не соціальне явище, воно несе в собі естетично-національний зміст і особливості. Український, російський, вірменський, англійський, французький, фінський гумор неповторний, як неповторний менталітет тих країн, що їх породив. Має місце і те, що можна назвати місцевим гумором, зокрема, габровський гумор (від болгарського міста Габров), або одеський, відомий, мабуть, у всьому світі. У зображенні комічного виявляється не тільки епоха і менталітет народу, але й характер і світогляд автора. Наприклад, у Свіфта літературознавці відмічають сарказм, злу безпощадну іронію; у Рабле — соковитий, здоровий, інколи грубуватий сміх; у Вольтера — мудру, хитру і безпощадну іронію; в Чехова — тонку, з легеньким сумом посмішку; в Остапа Вишні - добродушну дотепність і м’який гумор. Форми комічного різноманітні, несуть у собі різний зміст і по-різному відображуються — втілюються в мистецтві. Якщо характери і ситуації смішні, безглузді, неоковирні, то вони належать до гумору або м’якої іронії: це, так би мовити, доброзичлива критика загалом симпатичного об'єкта. Інше завдання має сатира, котра проявляється в формі злої іронії, сарказму. Сатира обминає нейтральне і навіть позитивне в явищах і характерах як несуттєве в даному випадку і зосереджується на випуклому зображенні пороків і неподобства в реальному світі і в людині. Нарешті, найбільш різкою критикою всього, що суперечить ідеалу, прекрасному, уявленню про всебічно розвинену гармонійну людину, є гротеск, який має на меті створити збірний, часто перебільшений образ соціального зла і паскудності, знелюдненої особистості, для цього особливо перебільшуються і загостюються всі прояви порочності і неподобства, аж до карикатурного їх зображення. Позаяк у сатирі і гротеску висміюванню підлягають особливо небезпечні вади і неподобства, то комічне нерідко змикається з трагічним, породжуючи трагікомедію. Такий поділ на форми комічного в мистецтві умовний, бо в дійсності вони перехрещуються навіть в одному творі, вже не кажучи про художню діяльність автора загалом. Так, наприклад, світ творів Гоголя дуже багатий різноманітними комічними формами і ефектами: в ньому є народний («Вечори на хуторі поблизу Диканьки») добродушний гумор і гостра сатира. («Ревізор»), комічні характери і гротескні типи (Плюшкін, Собакевич, Коробочка в «Мертвих душах»), перебільшення, дивовижне, чаклунське, нісенітниці (текст листа-скарги Івана Івановича на Івана Никифоровича в Миргородський повітовий суд).

І. Кант хоч і не відносив сферу сміху і веселості до витончених мистецтв, проте їх значення не заперечував: «Сміх є афект від раптового перетворення напруги очікування у ніщо шляхом особливого ігрового прийому» [18, 192]. Він наводить приклад жарту: один купець, повертаючись з Індії, потрапив в бурю і вимушений був викинути весь свій товар за борт, щоб врятуватися. Він до того горював про це, що у нього… (тут ми напружено чекаємо якогось дуже серйозного наслідку горя купця і несподівано чуємо) в одну ніч посивіла перука. «Комічному, — читаємо у Гегеля, — властива нескінченна доброзичливість і упевненість в своєму безумовному підвищенні над власною суперечністю, а не сумне його переживання: блаженство суб'єктивності, яка, будучи упевнена в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень» [19, 432]. Очевидно, що тут йдеться про цілі, які тільки видаються на якомусь конкретному етапі істотними. Сміхом, на думку Гегеля, в комедії руйнується недійсні цінності, але тільки їх спотворення, наслідування. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами. За характером змісту, який може стати предметом комічної дії, Гегель виділяє три основні випадки:

· дрібні і нікчемні цілі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями;

· люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні;

· зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішнього прояву. У всіх цих випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного [19, 432].

Отже, категорія комічного — специфічна сфера естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій основі здійснюються доброзичливе заперечення, викриття, засудження якогось фрагменту буденної дійсності (характеру, поведінки, претензії тощо). Цей процес звичайно реалізується шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб'єкта сприйняття реакцію сміху. Очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень в естетичному катарсисі - суттєва функція комічного.

Існує низка об'єктивних передумов і суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення ставлення комічного в літературі:

— комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.

— суб'єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об'єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

— несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв’язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

— будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.

— все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності.

Отже, живильним середовищем комічного як в житті, так і в мистецтві, є буденне життя людини, де незліченні дрібниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій. Тому комічне реалізується в тих видах і жанрах мистецтва, де є можливим образотворчо-описове представлення буденного життя, — в літературі, драматургії, театрі, образотворчому мистецтві (особливо в графіці), в кіно.

У Шекспіра було вміння розкривати комічне в високому, створювати комедійні характери, комічні не за своєю природою, а за створеною ситуацією. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці», «Марні зусилля кохання») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних творах драматурга («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо). Наведемо приклад аналізу ранньої комедії драматурга «Марні зусилля кохання» зроблений Оленою Олексієнко, з метою визначення на які саме комічні засоби він опирався в комедії.

На відміну від більшості шекспірових п'єс, комедія «Марні зусилля кохання» не є обробкою готової фабули. Серед усіх ранніх творів драматурга, вона ближча до типу проблемної комедії, в основу дії якої покладено не конфлікт характерів, а конфлікт ідей. Фізичне й духовне нероздільні; однобічність спростовується самою життєвою практикою. І тому спроба короля Наваррського та молодих придворних досягти абсолютного знання відмовою від земних насолод, наперед приречена. Природа, що бунтує протії штучних норм, — у самій людській натурі, в примхливих метаморфозах людського почуття. Комедія пронизана духом святкової свободи. Це один з найбільш карнавальних творів Шекспіра. Ігрові сцени визначають ставлення автора до героїв, персонажів — до засвоюваної ними дійсності. Гра, кількість учасників якої все зростає, передає особливий настрій Ренесансу, що випробовує нові людські взаємини, відкриваючи невідомі досі можливості людської природи. У комедії сміються всі над усім:

1) висміюється неприродний аскетизм наваррців;

2) галантно-претензійні вияви їх кохання;

3) модні захоплення;

4) педантизм учених та інше.

Виникає атмосфера загального жарту. Цікава в цьому відношенні інтермедія «Дев'ять героїв», що дає приклад подвійного пародіювання. Саме по собі внесення «театру в театр» опозиційне щодо основної дії. Кумедні виконавці ролей «героїв старовини». Комізм ситуації випливає з невідповідності реальних можливостей і прагнень героїв. Та не менш смішні глядачі цього спектаклю — наваррські вельможі, їхні спроби убити в собі людську природу, сприяють успіхові не більше, ніж спроба сільського блазня Довбешки зіграти роль Помпея. Визначає й надмірність жартівливих дебатів у художній канві твору. Дотепні відповіді й запитання, що змінюють одне одного у прискореному темпі, створюють атмосферу святкової невимушеності, нагадують традиційні карнавальні дискусії Води й Вина, Весни та Зими тощо.

Фамільярно-еротичний гумор, переповнюючи галантну гру персонажів, ще більше підсилює почуття карнавальної свободи. Однак другий план, сповнений балаганно-фарсовими сценами, функціонує лише в тісному зв’язку з основною лінією дії. Пародіюючи часом романтичну лінію сюжету, власне комедійний план, проте, не існує поза нею. Зіткнення реального й ідеального нерідко породжує певну внутрішню напруженість, що призводить до ослаблення комедійної основи й посилення драматичного звучання. Весна змінюється Зимою, традиційна весільна плутанина витісняється темою смерті. Шекспір створив безсмертні твори, в яких людство ось вже протягом чотирьох століть знаходить найяскравіше втілення самих себе. У комедіях В. Шекспіра, це навіть помітно, оскільки він хотів передати читачеві, що сутність комічного — в протиріччі, а комізм — результат контрасту, розладу, протистояння: гидкого — гарному, низького — високому, безглуздого — поміркованому, безкінечної зумовленості - безкінечній вседозволеності, автоматичного — живому, неправдивого — істинному. Для сприйняття комічності, виявлення всіх його джерел і форм читача / глядача має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Шекспір відбив усі сторони цього складного процесу.

У творах драматурга з’являються люди, ще схильні жити по-старому, і ті, хто скинув окови віджилої моральності, і ті, хто розуміє, що людська свобода аж ніяк не дає права будувати своє благополуччя на нещастях інших. Герої п'єс Шекспіра саме такого складу. Їм властиві великі пристрасті, могутня воля, безмірні бажання, посмішки, жартівливі сцени, тощо. Усі вони — видатні натури. Характер кожного виявляється з незвичайною ясністю і повнотою. Кожен сам визначає свою долю, вибираючи в житті той чи інший шлях. Читаючи п'єси Шекспіра, щоправда, нерідко зустрічаємося з тим, як персонажі міркують на теми моралі, дають оцінку різним явищам, у першу чергу поведінці один одного.

Думка Шекспіра розчинена в образах і ситуаціях п'єс. Драматург зумів так повно, усебічно розкрити характери й обставини, що картини, створені їм, багаті і складні, як сама дійсність. Ось чому, коли пропонуються тлумачення п'єс Шекспіра, то вони так само різноманітні, а часом і суперечливі, як думки різних людей про дійсність.

Отже, твори англійського драматурга В. Шекспіра, надали великого значення для літературознавства, його перевагою було гарно розкрити характери персонажів, використати жартівливі сцени. Драматург дотримувався своєї думки, що комізм — протистояння гидкого — гарному, тобто виражав сміхом те, що йому не подобалось і люди його гарно розуміли.

РОЗДІЛ 2. ПРИЙОМИ КОМІЧНОГО В КОМЕДІЇ В. ШЕКСПІРА «ПРИБОРКАННЯ НОРОВЛИВОЇ»

2.1 Сюжет, композиція в творі «Приборкання норовливої» як прийоми творення комічного

" Приборкання норовливої" - одна з найпопулярніших комедій Шекспіра — за життя автора не була опублікована й до того ж відсутня в переліку шекспірових п'єс в огляді Ф. Мереса «Скарбниця Пал лади» (1598). Вперше комедію надруковано in folio 1623 року. У той же час авторство Шекспіра в цій п'єсі викликало сумніви тільки в найскептичніших його критиків. Спроби датувати «Приборкання норовливої» приводили дослідників до зіставлення її з п'єсою анонімного автора «Приборкання однієї норовливої», що вийшла друком 1594 році й двічі перевидавалася (1596, 1597). Основний зміст і структура конфлікту обох п'єс майже тотожні, хоч дія в п'єсі аноніма відбувається в Афінах, а не в Падуї, персонажі носять інші імена (Петруччо — Ферандо, Катаріна — Кет, Баптіста — Альфонсо і т. д.) і лише шість рядків цієї п'єси, художній рівень якої загалом дуже низький, повністю збігаються з текстом Шекспіра. На думку одних критиків, шекспірівська комедія написана раніше, близько 1592 p., а анонімний твір — піратське Quarto. Інші шекспірознавці дотримуються думки, що Шекспір написав «Приборкання норовливої» після постановки анонімної п'єси, в 1594—1595 pp. Драматург кардинально переробив відомий глядачам сюжет і створив яскравий, самобутній зразок ренесансної комедії. Як у «Комедії помилок» і «Двох воронцях», в основі композиції «Приборкання норовливої» лежить принцип паралелізму дії. В п'єсі три плани: інтродукція Крістофера Пройда, лінія Петруччо і Катаріни, лінія Люченцо і Б’янки. Кожний із сюжетних планів має власне джерело, але всі вони зв’язані між собою й підпорядковані центральній думці твору — ствердженню гуманістичної моралі. Контраст між колізіями урізноманітнює дію, створює різні емоційні стихії розвитку.

Вступ до «Приборкання норовливої» готує глядачів до правильного розуміння конфлікту. Сюжетна основа історії Крістофера Пройда має давнє походження: ситуація, в якій людина, прокинувшись, не впізнає свого оточення, зустрічається у фольклорі багатьох народів. Та найістотніше джерело вступу — це популярна в єлизаветинській Англії «Іспанська трагедія» (1587) Томаса Кіда, представника так званих «університетських умів». У творі Кіда дух убитого героя в супроводі алегоричної фігури Помсти повертається на землю спостерігати за вчинками живих. Шекспір пародіює високу патетику Кіда: в нього п’яний лудильник Пройд, заснувши на землі біля шинку, прокидається в розкішних покоях аристократичного маєтку, де стає «лордом» і глядачем спектаклю. Місце дії вступу — Англія, унаочнена деталями побуту, географічними назвами, навіть іменами реальних осіб, — але перипетії англійського й падуанського конфліктів внутрішньо зв’язані між собою. Пройдові показують комедію, щоб розважити й «зцілити» його, а в самій комедії «зціляють» Катаріну, повертають їй жіночність, гармонійне ставлення до життя. Як Катаріна, так і Пройд, опираються вимушеній тиранії. «Вистава знаменита, — бурчить Пройд. — Хоч би вже скоріше кінчалася!» .

Існують різні припущення, чому історія Пройда обривається ще в кінці першої сцени: недбале скорочення тексту, загублені сторінки тощо, але так само очевидно, що вступ свою функцію вичерпав — створено атмосферу, придатну для сприйняття фарсу, визначено філософську домінанту — ідею зміни, яка ляже в основу головних характерів. Аналітичне розкриття її відбуватиметься вже в лініях Петруччо — Катаріна та Люченцо — Б’янка. Норовлива жінка як об'єкт комічного з’являлася ще в середньовічних міраклях і численних фабльо. Відтворюючи цю тему в «Приборканні норовливої», Шекспір зазнав також впливу італійської комедії. Це посилило фарсові компоненти в композиції та стилі п'єси: в ній чимало несподіваних сюжетних поворотів, буфонади, комічних образів-масок. Баптіста — це обманутий батько, Гремйо — закоханий старий Панталоне, Траньйо — меткий слуга Брігелла або ж Арлекін з комедії del arte. Втім, образи Петруччо й Катаріни ламають канони традиції. За умовами давніх фарсів, наприклад, у популярній на єлизаветинській сцені п'єсі «Том Тайлер і його дружина» (1560) єдиним засобом впливу на примхливу героїню й головним комічним прийомом було застосування грубої фізичної сили. Петруччо, хоч і вдається до суворих форм приборкання, прагне переваги в психологічному двобої. Центральні образи комедії - сильні в своїх пристрастях і уподобаннях, багаті внутрішнім змістом, розумні й життєрадісні, — тому неабиякий азарт, з яким вони віддаються своєму турнірові, охоплює й глядачів. Наприкінці XVI ст. становище жінки в сім'ї істотно змінювались. Автори любовних пасторалей оспівували істинне кохання як єдину запоруку подружнього щастя. Моралісти все частіше висловлювались проти примусових шлюбів. Конфлікт між старими й новими моральними принципами став фактом самого життя, і Шекспір ще в «Комедії помилок» показав два погляди на становище жінки: традиційній покірливості Люціани протиставлена думка її сестри Адріани, яка вимагає для жінок більшої рівності в шлюбі.

У «Приборканні норовливої» втілено широкий спектр моральних ідей. Для Баптісти й Гремйо шлюб — це діловий контракт, у якому слід враховувати тільки соціальний стан та матеріальний достаток сторін. Петруччо висловлює бажання «одружитись і на тім розжитись», і навіть Катаріна, ображена на батька за те, що той досі не спромігся знайти їй чоловіка, тим самим теж погоджується з існуючими нормами. В лінії Люченцо й Б’янки думками й вчинками персонажів керує тільки любов. Заради цього почуття вдаються до інтриг, утечі, таємного вінчання. Щоправда і Б’янка, намагаючись «відкупитися» від сестри прикрасами, сукнями чи женихами, виявляє цим своє повне розуміння життєвих принципів купця Міноли. Але Люченцо виступає справжнім лицарем любовної романтики, він служить створеному ним культові прекрасної дами з безпосередністю, що доходить до наївності. В лінії Б’янки Шекспір використав матеріал комедії визначного італійського поета Лудовіко Аріосто «Підставні особи» (1509), яка в перекладі Дж. Гаскойна стала 1566 року першою прозовою драмою на англійській сцені. В творі Аріосто відчутний вплив старої римської комедії: юнак прагне одружитися з дівчиною своєї мрії всупереч перешкодам, які чинять їм батьки. Шекспір вільно інтерпретує цю тему. Навіть комічні маски, подібні до Гремйо, не завжди зберігають у його п'єсі одноплановість. Траньйо ж із звичайного комедійного спритника у Шекспіра перетворився на одного з центральних героїв. Здібний, розумний, веселий і добрий Траньйо порядкує домом свого господаря та його життям так вправно, ніби для цього народився. В ньому втілені кращі риси народного характеру. Образи Б’янки та Люченцо драматург також розвинув і психологічно збагатив у порівнянні з сюжетною першоосновою.

Конфлікт «Приборкання норовливої» обумовлений зіткненням двох контрастних поглядів на роль жінки в коханні та шлюбі. Шлях Люченцо та Б’янки до подружнього щастя більш хвилюючий та романтичний, але в результаті сама Б’янка виявиться «підставною особою» для чоловіка: Люченцо не розпізнав її істинної натури. Те, що союз Катаріни й Петруччо обіцяє бути щасливішим, віддає першість прихильникам консервативного підходу до шлюбу. Полеміка з такою розв’язкою почалася ще в часи Шекспіра (їй завдячуємо, наприклад, появою комедії Джона Флетчера «Приборканий приборкувач») і триває й донині: адже Шекспіра — співця кохання в 116-му сонеті, творця сміливих та ініціативних героїнь, які, подібно до Джулії, Порції, Віоли, Беатріче, Гелени, відстоюють свої духовні права, самовіддано борються за свої почуття, нелегко ототожнювати з автором ідей фінального монологу Катаріни. А втім, моральний зміст фіналу «Приборкання норовливої» далекий від інерції середньовічної догми. В ренесансній філософії для картини світу характерний не тільки взаємозв'язок явищ — великих і малих, а й сувора ієрархія атрибутів. Шекспір і в «Приборканні норовливої» доводить, що суспільна гармонія залежить також від того, чи збережено її на найнижчому рівні - в мікросвіті сім'ї. Авторська позиція драматурга історично відповідає засадам народної тогочасної моралі, яка обстоювала внутрішню, практичну рівність чоловіка й жінки у шлюбі, але першість віддавала чоловікові. Порушення сімейної ієрархії рівнозначне порушенню світової гармонії, а як апокаліпсично уявляв собі Шекспір наслідки останнього, видно з відповідних сцен «Троїла і Крессіди», «Макбета» та інших великих трагедій. У «Приборканні норовливої» ця філософська тема знаходить своєрідне вирішення. Петруччо безпідставними примхами провокує безладдя й хаос, чим наочно демонструє Катаріні згубність звичного для неї поводження. Ідеал подружнього життя для Петруччо — «мир, любов і спокій, шаноба, в домі лад, розумний послух» — відповідає принципам світової гармонії, заперечувати переваги яких було б просто нерозумно.

" Приборкання норовливої" - п'єса з виразними філософськими мотивами. Численні алюзії із поемою Овідія «Метаморфози» не випадковість: жоден з героїв не лишився наприкінці п'єси таким, яким був на початку. Чистому джерелу античної культури й гуманістичній філософії Ренесансу завдячує комедія філософською темою — розвиток є природним законом буття. Саме цей мотив допомагає зрозуміти внутрішній світ героїв і їхній психологічний досвід, надає єдності всім лініям твору.

В Україні ранньою спробою розробки мотивів цієї п'єси була переробка її Ю. Федьковичем у одноактний фарс із життя буковинських селян «Як козам роги виправляли» (1872). Такий підхід до драми викликав справедливі нарікання Івана Франка. Перший переклад на українську мову зроблений Пантелеймоном Кулішем у 1881 p.; під назвою «Приборкання гострухи» він ввійшов до першого тому творів Шекспіра. Окремим виданням переклад Пантелеймона Куліша вийшов за редакцією та з передмовою Івана Франка. В кінці XIX — на початку XX ст. комедія була в репертуарі найбільших в Україні антреприз М. Соловцова в Києві та М. Синельникова в Харкові. Одну з ранніх постановок комедії на українській радянській сцені здійснено 1922 р. в Київському драматичному театрі.

Яскрава театральність, гострий сюжет, розмаїття характерів привернули до «Приборкання норовливої» і кінематографістів. Сцену сватання Петруччо було екранізовано ще в 1915 р. Кінокомедія, випущена 1928 р. — перша повнометражна звукова картина за п'єсами Шекспіра (США, режисер С. Тейлор, в головних ролях Мері Пікфорд та Дуглас Фербенкс).

Таким чином, основними прийомами творення комічного в п'єсі «Приборкання норовливої» є неочікувані сюжетні повороти, інтриги, всілякі витівки героїв.

2.2 Засоби творення комічного в комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої «

комічний шекспір інтрига каламбур

У «Приборканні норовливої» Шекспір проявив тонке розуміння людської природи. Серед коментаторів цієї п'єси існують протиріччя з приводу її моралі. Одні намагалися бачити в п'єсі захист середньовічного принципу безумовного підпорядкування жінки чоловікові, інші розглядали її просто як жарт, позбавлений ідейного вмісту. Зі всіх персонажів п'єси лише троє є яскравими, добре розробленими характерами: це Катаріна, Петруччо, і Б’янка. Герой комедії Петруччо — типова людина нового часу, смілива, вільна від забобонів, повна сил. Він жадає боротьби, успіху, багатства, і зустрічає гідного противника в особі Катаріни. Героїня, приборкана своїм розумним нареченим Петруччо, перетворилася на ідеальну дружину.

Лукавство манірної Б’янки протиставило щирості норовливої Катаріни. У фіналі п'єси, коли відбувається своєрідне випробування дружин, виявляється, що Б’янка, раніше покірлива за вдачею, перетворилася на сварливу капризуху, тоді як сама Катаріна стала втіленням лагідності і привітності. П'єса закінчується її знаменитим монологом, в якому вона затверджує природну слабкість жінок і закликає їх до покірливості чоловіків.

Всі останні герої п'єси — умовні фігури, шаблонні гротески. Цьому відповідає фарсовий характер дії: всілякі витівки, колотнечі, суцільний регіт, без ліризму, ніжних, ідеальних відчуттів, які є в майже одночасній, фарсовій «Комедії помилок» .

Шекспір розділяє загальноприйняту в його епоху думку, що чоловікові повинне належати верховенство в сім'ї. Але в той же час показом багатства натури Катаріни драматург підкреслює гуманістичну думку про внутрішню рівноцінність жінки і чоловіка. Сучасному читачеві не зовсім зрозумілий композиційний зв’язок початку і головної теми п'єси. Проте Шекспір хотів показати, чим відрізнялися аристократи в сучасному йому суспільстві. Він показує це на досить яскравому прикладі з мідником. Мідник Крістофер Слай засинає п’яним сном в порозі корчми. З полювання повертається лорд з єгерями і слугами і, виявивши сплячого, вирішує зіграти з ним жарт. Його слуги відносять Слая в розкішне ліжко, миють в запашній воді, переодягають в дороге плаття. Коли Слай пробуджується, йому говорять, що він благородний лорд, який був охоплений безумством і проспав п’ятнадцять років, причому йому снилося, що він мідник. Спочатку Слай наполягає, що він рознощик за походженням, чесальник за освітою, ведмежатник по мінливості долі, а по теперішньому ремеслу мідник, але поступово дозволяє переконати себе, що він дійсно важлива персона і одружений на чарівній леді (насправді це перевдягнутий паж лорда). Лорд сердечно запрошує в свій замок бродячу акторську трупу, посвячує її членів в план розіграшу, а потім просить їх зіграти веселу комедію, нібито для того, щоб допомогти уявному аристократові позбавитися від хвороби.

Отже, необхідно відзначити, що таки вступ і показ необхідного аспекту життю аристократів є дуже важливим елементом в даному творі. Таким чином, Шекспір розкриває не лише головну ідею, але і показує, як розважається суспільство. Проте головною в п'єсі можна назвати одну умову, на якій основується вся комедія. Це умова Баптисти. Він оголошує нареченим Б’янки, що не видасть Б’янку заміж, поки не знайде чоловіка для старшої доньки. Він просить допомогти знайти для Б’янки вчителів музики і поезії, щоб бідолаха не нудьгувала у вимушеному самітництві. Гортензіо і Греміо вирішують тимчасово забути про своє суперництво, щоб знайти чоловіка для Катерини. Це завдання не з легких, оскільки сам біс не злагодить з нею, така шкідлива і при всьому уперта головна героїня. Проте, як вже було відмічено вищим, фінал виявляється непередбачуваним. Катаріна займає місце Б’янки, дивуючи всіх своєю лагідністю і привітністю.

Таким чином, можна відмітити, що творчість Шекспіра багатообразна, кожна його драма, комедія, трагедія унікальна, оскільки охоплює окрім проблем сучасності, психологічний аспект особи. На світобачення драматурга впливали події і політичні зміни. Для творчості Шекспіра всіх періодів характерне гуманістичне світобачення: глибокий інтерес до людини, до його відчуттів, прагнень і пристрастей, скорбота про страждання і непоправні помилки людей, мрія про щастя для людини і всього людства в цілому. Основною ідеєю епохи Відродження була думка про гідну особу. Час піддав цю ідею трагічному випробуванню, свідоцтвом якого і з’явилася творчість Шекспіра. Створюючи свої твори, Шекспір частенько знаходився у владі літературної спадщини своїх попередників, проте звернення до нього послужило лише формою для творів, які він наділив абсолютно новим, глибоким вмістом. Правда відчуттів — ось головний естетичний принцип Шекспіра. Жодної помилкової фальші, жодної помилкової патетики, тому так вражає все те, що вийшло з-під його пера. Творенню комічних ефектів у літературному творі сприяють різні засоби.

Одним із засобів творення комічного в п'єсі «Приборкання норовливої» є традиційне для «комедій характерів» використання імені, що розкриває сутність героя. Пройд (мовою оригіналу Sly — пройда) — хитра, спритна у своїх вчинках людина, пройдисвіт. Тому комічно й парадоксально звучить заява героя шинкарці: «Пройди не шахраї». Комічна домінанта цього образу — невідповідність його характеру ситуації, в якій він опинився: він став об'єктом розіграшу.

Слід звернути увагу на комічне в мові героїв, оскільки в п'єсі практично немає слів автора. Репліки багатьох героїв містять жарти:

" Бйонделло Де я був? Ні, ви скажіть, де це ви були! Хазяїне, чи мій товариш Траньйо вкрав ваше убрання, чи ви вкрали його вбрання, а чи ви один одного обікрали?" [5, 70].

Такі заплутані репліки є комічними елементами, які приводять читача в нерозуміння того, що відбувається на справді.

" Пройд Я Крістофер Пройд, не називайте мене паном. Я зроду не пив вина, і не варення мені дайте, а вареного м’яса. Не питайте, котрий убір я хочу надягти сьогодні, бо в мене стільки сорочок, скільки й спин, стільки панчіх, скільки й ніг, та й черевиків не більше — ба ні, часом у мене більше ніг, ніж черевиків. А то ще, бува, з моїх черевиків пальці надвір визирають" [5, 83].

Використання сутності комічного в протиріччі гидкого — гарному, низького — високому.

" Грумйо… як я бачу, в нього в голові перебір — не двадцять одно очко, а двадцять два" .

Мова також є основним засобом характеристики персонажів. Багата на комічні елементи мова головної героїні Катаріни, що дозволяє відчути її запальний характер, норовливість: «Чуприну б вашу дрюком розчесала й під блазня пику вам розмалювала» [21], «Ах, рушив! Ну, як ви такий рухливий, То можете рушати й звідси. Видно, що ви — майно рухоме». Соціальний статус і манера поведінки визначають мову Пройда: «Штукенція на славу, мадамо жінко, тільки вже скоріше б кінчалась!»

Комічні картини створюються за допомогою діалогів Петруччо й Катаріни — «словесних війн» :

Петруччо Ох ти ж оса, ти справді дуже зла.

Катаріна Як я оса, то бійсь мого жала.

Петруччо На це є рада — вирвати його.

Катаріна Як стане розуму його знайти.

Петруччо Та хто ж не знає, де в оси жало?

В задку!

Катаріна Ні, в язиці!

Петруччо В чиєму цебто?

Катаріна В твоєму, якщо будеш про задки Базікати. А поки що — прощай.

(Відвертається) Петруччо Що? Мій язик у тебе у задку?.

Особливу роль відіграє комічне використання різних за значенням, але подібних за звучанням слів, так звана гра слів. Наприклад, власного імені Кет і слова «кіт» (англійською cat): «Бо ти була неначе дикий кіт, чи дика Кет, а я зроблю із тебе ручну ласкаву кицьку — свійську Кет» .

Каламбур зустрічається й у такому комічному діалозі:

Кертіс Агей, ви там, чуєте? Ідіть стрічати пана та лицезріти пані.

Грумйо Та вона вже й так лицем дозріла.

Кертіс, А я хіба що кажу?

Грумйо, А ти кажеш, що в неї має «лице зріти» .

Кертіс Та я ж про те, щоб прийшли поглядіти на неї.

Грумйо Хіба вона дитина, щоб її глядіти?.

Негативна оцінка характеру Катаріни відчутна в іронічних висловлюваннях Петруччо та інших героїв, де комічний ефект досягається тим, що істинний смисл замасковано. Збираючись одружитись на Катаріні, Петруччо говорить її батькові:

Прочувши про красу велику, розум, Доброзвичайність і дівочу скромність, Ласкаву вдачу вашої дочки, Наважився оце до вас приїхать…

А згадуючи про розбиту на голові Гортензіо лютню, коли Катаріна проявила «музичний» хист, Люченцо застерігає:

Стривай, музико, наперед не пхайся.

Чи вже забув, як мило привітала Тебе її сестриця Катерина?.

З гумором описує драматург вигляд Петруччо-нареченого, його коня й лакея: «Петруччо їде … в старих штанях, тричі лицьованих; у стоптаних чоботях, куди вже недогарки від свічок складали: один чобіт із пряжкою, другий шнурований… Коняка кривоклуба, сапата, коростява, і паршива, і лишаювата, і чирякувата, і каправа, і на ящур хвора, і на жовтяницю, і на залози, і глистами вся проїдена, і клишава, і обдута, і лопатка в неї звихнута, і спина провисла, а сідло старе, міллю побите, і стремена розпаровані, і вудила погнуті, і гнуздечка з овечої шкіри порвана та позв’язувана вузлами, бо за неї доводиться раз у раз смикати, щоб шкапа не спотикалась, і попруга шість разів сточена, а підхвістя від дамського сідла, оксамитом укрите, і дві перші літери даминого імені гарно вицяцькувані на ньому мідними цвяшками… лакей, вичепурений так самісінько, як і шкапа: на одній нозі лляна панчоха, на другій — сукняна камаша, підв'язана одна червоною крайкою, друга синьою, а на голові старий капелюх, і на ньому замість пір'їни щось накручене з сорока стрічок — одне слово, опудало, городнє опудало…» .

Як елемент комічного, Шекспір використав у п'єсі оказіоналізми, утворені на основі імені героїні: «Та ви, о Кет, найкраща в світі Кет, Всім Кетам Кет, моя солодка Кетя! Цукерко-кетю…», «Еге ж, Петруччо, обкатеринився» .

Конфлікт постає в комічній формі завдяки введенню драматургом своєрідного двійника Катерини — Петруччо, який вирішує поводитися подібно до головної героїні:

Гукнув вина. «Ну, будьмо!» — заволав, Мов у гурті матросів після бурі

На палубі пиячив, а тоді

Лигнув мускат і печиво на денці

Причетникові кинув у лице ;

За те, мовляв, що в нього борода Ріденька, а голодний погляд ніби Просив те печиво йому зоставить.

Тоді обняв за шию молоду

І в губи цмокнув смачно так та гучно, Що аж луна по церкві розляглася.

Словами Траньйо автор зазначає: «Таких шалених пар ще не бувало» .

Комічний ефект виникає і завдяки буквальному сприйняттю героями твору синекдохи в момент демонстрації кравцем фасону сукні для Катаріни: «Із пишним рукавом… Правда — навіть із двома рукавами» .

Отже, в ранній комедії В. Шекспіра «Приборкання норовливої» для творення комічного ефекту зображуваних явищ, подій, образів використані різноманітні засоби комічного, а саме гумор, іронія, каламбур.

Висновки

У курсовій роботі було розглянуто проблему комічного та прийоми реалізації комічного в п'єсі В. Шекспіра «Приборкання норовливої». «Комічне» розуміється як естетична категорія, що передбачає відображення в художній творчості явищ, які містять невідповідності, алогічні протиріччя та їхню оцінку за допомогою сміху. Комічне є однією з форм соціальної критики. Багато письменників у комічних творах висміювали поведінку людей, зовнішній вигляд, риси характеру, закономірності дійсності, в цілому, різними способами, а саме: оригінальною композицією, особливостями сюжету, своєрідним використанням мовленнєвих засобів.

Результати аналізу однієї з найвідоміших ранніх комедій Вільяма Шекспіра «Приборкання норовливої», дозволили дійти висновку, що драматург у п'єсі використав різні прийоми творення комічного. Комічне в «Приборканні норовливої» основане, в першу чергу, на неочікуваних сюжетних поворотах, інтризі. Проявився комізм і в діалогах: репліки героїв містять комічну реакцію на слова співрозмовника. Комічний ефект створювався також застосуванням окремих жартів, іронічних висловлювань, каламбурів у мові персонажів. Усі зазначені вище засоби комічного в п'єсі Шекспіра «Приборкання норовливої» не лише створили сміхову атмосферу твору, а й допомогли зрозуміти його художню ідею та позицію автора.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Аникст А. А., Первые издания Шекспира. М.: Книга, 1994, — 160 с.

2. Аникст А. А., Шекспир. Ремесло драматурга. М.: Советский писатель, 1994, — 608 с.

3. Борев Ю. Б. О комическом. — М.: Искусство, 1957. — 232 с

4. Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстетика. — М.: Высшая школа, 1985. — 399 с.

5. Вільям Шекспір. Зібрання творів у 6-ти томах. Том 2. К.: Дніпро, 1986. — 624 с. — С. 67−148.

6. Дубашинский И. А. Вильям Шекспир. М.: Очерк творчества, 1995. — 311 с.

7. Макалін Г. В., Михальска Н. П., Історія англійської літератури. Підр. посібник для студентів педагог. ин-тів і фак. іноз. мов. — К.: Вища школа, 1997. — 528 с.

8. Мальцев В. Г., Художня література. — К.: Освіта, 1996. — 319 с.

9. Пінський Л.Е. Шекспір. Основні початки драматургії. — К.: Художня література, 1991. — 353 с.

10. Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. — К.: Освіта, 1989. — 419 с.

11. Урнов М. В., Урнов Д. М. Шекспир. Герой и его время. — М.: Наука 1994. — 364 с.

12. Шрейдер В. А. Хрестоматія по закордонній літературі. — К.: Освіта, 1992. — 616 с.

13. Фрагменты ранних греческих философов. — М.: Наука, 1989. — С. 5−17.

14. Давній гумор і сатира ХІХ ст. — К.:Держлітвидав, 1959 / Упор. і вступ. ст. Л.Є.Махновця. — 495 с.

15. Словник античної міфології. — К.: Либідь, 1985.

16. Краткая Литературная Энциклопедия в 8-ми томах, Т. 7 — М.: Советская энциклопедия, 1979. — 348 с.

17. Вольтер. Эстетика — М.: Искусство, 1974, с. 242

18. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения. // Сочинения в 6-ти томах, Т. 5. М.: Мысль, 1966. С.191−192.

19. Гегель. Эстетика, т. 3 — М.: Искусство, 1971, с. 432

20. Вікіпедія. Комічне. — [електронне джерело]. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5

21. Вільям Шекспір., Приборкання норовливої. Переклад Юрія Лісняка — [електроннє джерело]. Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/shakespeare__the_taming_ of_the_shrew__ua.htm

22. Vseslova. Комічне. — [електронне джерело]. Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B5−49457u