Міністерство освіти та науки України

МОН України — центральний орган виконавчої влади України. Утворений 28 лютого 2013 року шляхом реорганізації міністерства освіти і науки, молоді та спорту України ^[1] в Міністерство освіти і науки України та Міністерство молоді та спорту України.

МОН було головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Болонський процес

Зміни, що відбуваються сьогодні на теренах Європи та світу, зумовлені процесами глобалізації, становленням інформаційного суспільства, посиленням міграційних процесів, мобільності ринку праці, міжкультурних обмінів, а головне об'єктивно сформованою потребою навчитися «жити разом», зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну самобутність і різноманітність, і, водночас, розуміючи і поважаючи один одного.

Для сучасної Європи характерними є потужні інтеграційні процеси, які охоплюють різні галузі суспільного життя. Поряд з принциповими змінами соціально-економічного характеру спостерігаються тенденції гармонізації системи європейської вищої освіти і формування загальноєвропейського освітнього простору.

Європейська вища освіта має багатовікову традицію, яка була започаткована ще у середньовічних університетах. Такий університет був продуктом саме західноєвропейської середньовічної цивілізації. Першим Європейським університетом традиційно вважається Болонський університет, що виник на базі Болонської юридичної школи. Роком її виникнення називають 1088 рік. Засновником вважається видатний правознавець того часу Ірнерій, який вперше почав читати римське право широкій аудиторії. Але справжнє зростання значення Болонської школи починається з середини ХІІ століття. Статус університету їй було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 році імператор Фридрих І Барбаросса. Болонський університет був дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у ХІІІ столітті кількість учнів Болонського університету сягала 10 тисяч. Інші найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209), Окфорд (2-а половина ХІІ - початок ХІІІст.), Паризький — Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабонський (1290), Празький — Карлів університет (1348), Краківський (1364), Віденський (1365), Гейдельберзький (1386). К 1500 року у Європі існувало вже 80 університетів.

Перші середньовічні університети являли собою корпорації студентів-школярів (школяр — від лат. scolarius) та викладачів-магістрів (магістр — від лат. magister — начальник, наставник), звідки пішла й назва цих закладів — Universitas magistrorum et scolarium. Студенти та викладачі (колеги) мешкали у гуртожитках — колегіумах, коледжах, де відбувалися й заняття, які мали форму лекцій та диспутів.

Типовий середньовічний університет складався з чотирьох факультетів — підготовчого (факультет мистецтв) та трьох вищих — правового, медичного та теологічного. На факультеті мистецтв, який згодом отримав назву філософського, викладали так звані сім вільних мистецтв, які поєднувалися у тривіум (trivium) — граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) — арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяреві присуджувався ступінь бакалавра мистецтв. Бакалавр в розумінні академічного звання ввійшов у практику з XIII століття в західноєвропейських університетах. Уперше це звання було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX для відзначення тих студентів, які витримали відповідний іспит та блискуче захистили диспут і, як наслідок, отримали право носити червону камилавку. З часом це звання почало застосовуватися на інших факультетах і розповсюдилося по всій Західній Європі. У XV столітті бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів — ліценціата, магістра або доктора на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів. В Україні ступінь бакалавра проіснував до 1869 року.

Після оволодіння курсом квадривіума студент отримував ступінь магістра мистецтв. Ступінь магістра присуджувалася випускникам університетів після складання усних іспитів та публічного захисту дисертації, схваленої факультетом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор» .

Доктор спочатку виступав як первосвященик, згодом як викладач, а з XII століття термін почав використовуватися як науковий ступінь для вчених. Як науковий ступінь уперше почав надаватись Болонським університетом у 1130 році. Ступінь «доктор богослов’я» почав надавати Паризький університет у 1231 році. Спочатку ступені «доктор» та «магістр» були рівнозначними. Лише з XVI століття на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню «магістр». З кінця XVIII століття філософські факультети більшості університетів також визнали докторство вищим науковим ступенем. Вимоги, які висувалися університетами різних країн були різними. Здебільшого, складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему чи співбесіди щодо написання твору й іспит з різних дисциплін. Після цього докторант мав надати дисертацію, яку треба було публічно захистити.

Таким чином, в університетах історично склалися 2 цикли підготовки — перший — початковий та другий — завершальний. Перший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, а другий — магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури здобувається ступінь доктора наук. освіта болонський євроінтеграційний документ Реформи, направлені на гармонізацію вищої освіти Європи, не мають на меті зруйнувати європейські здобутки та традиції, які складалися віками, а навпаки, переоцінити та зберегти найкращі з них, такі як, наприклад, двоступенева система освіти, автономність вищих навчальних закладів, мобільність студентів та викладачів.

Загальна мета всіх освітніх реформ — підвищення мобільності населення країн Європи для переходу від інтеграції держав до реальної інтеграції самих громадян країн Євросоюзу.

При замкнутому внутрішньодержавному розвитку європейських країн виникла ситуація, коли всі кордони між країнами відкриті, грошові одиниці однакові, а переміщення населення усередині цих кордонів із метою тривалого проживання або одержання роботи залишається як і раніше досить скрутним. В Європі існують цілі зони, де є низький рівень безробіття і спостерігається брак робочої сили з цілого комплексу професій. При цьому, зовсім поруч, у сусідній країні, існує велике безробіття, а перехід робочої сили з однієї зони в іншу не відбувається. Громадяни іншої країни не приймаються на роботу через те, що вони мають диплом про вищу освіту іншої держави. Спостерігається ситуація, коли продовжують зберігатися неформальні кордони, які не дають можливості подальшого об'єднання. Повноцінної інтеграції країн Європи поки не існує. Ось чому необхідне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, створення прозорого європейського наукового та освітнього простору.

Початком процесу гармонізації системи європейської вищої освіти вважається 19 червня 1999 року, коли у місті Болонья міністрами 29 європейських країн було підписано Болонську декларацію, але фактично формування ідей європеїзації вищої освіти почалося майже півстоліття тому, задовго до червня 1999 року.

Відзначимо, що європейський простір вищої освіти формувався впродовж останніх 40 років і мав свою передісторію. Фламандські автори Курт де Віт та Верховен виділяють три періоди у розвитку тенденцій європеїзації вищої школи у другій половині минулого століття.

Перший період, який датується 1957;1982 роками, розпочався після Римського договору 1957 року. Згідно з яким діяльність Європейського союзу у галузі освітньої політики обмежувалася заохоченням співпраці між державами-членами без втручання у зміст навчального процесу й організацію освітніх систем, поважаючи їхню культурну та мовну різноманітність. Європейська спільна конференція міністрів освіти 1971 року визначила п’ять основних моментів загальноєвропейського виміру у освітніх системах:

• — взаємне визнання дипломів;
• — обґрунтування ідей формування європейського університету;
• — кооперація вторинної і вищої освіти;
• — створення європейського центру розвитку освіти;
• — заснування необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти.

У 1976 році була презентована програма дій, яка складалася з шести пунктів і була результатом розвитку попередніх п’яти головних положень: доступ до вищої школи; визнання дипломів; загальні програми навчання; короткі освітні програми; інформаційна політика; європейський університетський інститут.

Перший період розвитку передісторії Болонського процесу визначається рядом наступних європейських конвенцій, які були розроблені та прийняті починаючи з 1950;х років. Це:

• · Європейська конвенція про еквівалентність дипломів, які забезпечують доступ до університетів (1953 р.);
• · Європейська конвенція про еквівалентність періодів університетської освіти (1956 р.);
• · Європейська конвенція про академічне визнання університетських кваліфікацій (1959 р.);
• · Міжнародна конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів в арабських та європейських держав басейну Середземного моря (1976 р.);
• · Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у країнах Європейського регіону (1979 р.)

Другий період приходиться на 1983;1992 роки, протягом якого уточнювалися мета, задачі та проблеми кооперації вищої освіти на просторах Європейського союзу. Під лозунгом «Сприяння вільній мобільності викладачів, студентів та дослідників» розгорталися відомі проекти COMET (програма, яка направлена на посилення взаємодії вищої освіти та промисловості), ERASMUS (програма з розробки узгоджених між вищими навчальними закладами різних країн учбових планів та програм), LINGUA (програма, мета якої поширення масового оволодіння однією європейською мовою), TEMPUS.

Подією планетарного масштабу наприкінці другої декади вересня 1988 року стало святкування 900-річчя Болонського університету. Заснований у 1088 році під назвою Європейський університет, він відігравав надзвичайно важливу роль у розвитку науки та культури всього світу, залишаючись вірним європейській, сутності та стимулюючи розвиток інтеграційних процесів європеїзації освіти в XXI столітті. До цієї події експертами було підготовлено й узгоджено історичний документ — Хартію Університетів, який 18 вересня в урочистій обстановці підписали присутні на святкуванні ректори європейських університетів. У Хартії було проголошено фундаментальні засади, які раз і назавжди мають бути основою призначення університетів як центрів культури, знань і досліджень.

Третій період передісторії Болонського процесу був пов’язаний з підписанням Маастріхстського договору (1992 рік). Саме у цей час підсилюється звучання ідеї про європейське громадянство, відповідно до якої кожен громадянин країни-члена Європейського союзу має громадянські права цього суспільства (вільне переміщення, висунення своєї кандидатури на виборах до комунальних органів тощо). У зв’язку з чим виразнішим стає поглиблення ідей європеїзації вищої освіти.

У подальших документах цього періоду, передусім у програмному документі ЮНЕСКО «Реформи вищої освіти» (1995 рік), було проаналізовано об'єктивні умови та суб'єктивні фактори, які спричинили поглиблення розвитку інтеграційних процесів освіти і економіки, освітніх систем Європи, висвітлені можливості та проблеми становлення єдиного європейського освітнього простору. Виділялись також правові, соціально-економічні, лінгвістичні проблемні фактори, що обмежували європейську мобільність, зростаючу роль освіти та професіональної підготовки як принципової умови економічного та соціально-економічного розвитку сучасного суспільства.

У цей самий період визначаються три головні фактори впливу на освіту — інформаційне суспільство, інтернаціоналізація, науковий та технічний світ, акцентується увага на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики, яка б сприяла створенню: системи освіти впродовж усього життя; підвищенню випереджувальної ролі освіти; стимулюванню виробництва знань; зближенню освіти й економіки, посиленню ролі освіти в розвитку особистості; оволодінню випускниками не менш ніж трьома європейськими мовами; подоланню перешкод, які гальмують європейську мобільність.

19 червня 1999 року підписанням міністрами освіти 29 країн Європи декларації, згодом названої Болонською, закінчується передісторичний період гармонізації структури європейської вищої освіти і розпочинається той процес, який ми знаємо як Болонський. Свою назву цей процес отримав на честь італійського міста Болонья. Саме в Болонському університеті була прийнята Болонська декларація, яка стала поворотним пунктом у розвитку вищої школи Європи і виражає пошук спільного європейського підходу до вирішення спільних проблем вищої освіти.

Як і передісторичний період, так і період розвитку Болонського процесу можна поділити на декілька етапів.

Перший етап визначається підписанням самої Болонської декларації. Цим актом міністри освіти узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти та домовились про створення єдиного Європейського простору вищої освіти до кінця 2010 року. Документом було задекларовано 6 загальних принципів процесу гармонізації європейської вищої освіти.

Принципово важливими на цьому етапі є висновки та рекомендації численних конференцій і семінарів експертів, зокрема Гельсінського семінару з проблем отримання ступеня бакалавра (Фінляндія, лютий 2001 рік) та конференції керівників університетів у місті Саламанка (Іспанія, березень 2001 рік). На цих форумах обговорювалися проблеми реформування освітніх систем європейських країн з метою підготовки рекомендацій до наступного саміту міністрів вищої освіти країн Болонської співдружності у Празі (травень 2001 року).

Другий етап розвитку Болонського процесу розпочинається з підписання Празького комюніке 19 травня 2001 року. На саміті міністрів були підтверджені задачі, визначені Болонською декларацією та виокремлено важливі елементи формування Європейського простору вищої освіти. Зокрема, в Празькому комюніке додатково була визначена пріоритетність такого напряму, як навчання впродовж усього життя. Міністри відзначили, що стратегія навчання впродовж усього життя повинна стати віч-на-віч із проблемами конкурентоспроможності та використанням нових технологій, поліпшенням соціальної єдності, рівних можливостей і якості життя. Університетам було запропоновано більш активно приймати участь у розробці навчальних програм, академічний зміст яких співвідносився би з вимогами надійного працевлаштування. Саме в Празі було визначене коло організацій, які повинні активно брати участь в реалізації принципів Болонського процесу (Європейська асоціація університетів, студентська асоціація тощо), а також було запропоновано в рамках підготовки наступного циклу проводити офіційні «болонські» семінари з гарантій якості освіти та акредитації.

Третій етап Болонського процесу розпочинається з Берлінського комюніке, що було підписано на відповідному саміті у Берліні 18−19 вересня 2003 року. Принципово нове рішення Берлінського саміту — поширення загальноєвропейських вимог і стандартів вже й на докторські ступені. Була запропонована формула триступеневої освіти (3−5-8), згідно з якою не менше трьох років відводиться для отримання рівня «бакалавр», не менше п’яти — для рівня «магістр» та не менше восьми для отримання вченого ступеня «доктор філософії». На саміті також приділялася особлива увага важливості контролю і дотримання європейських стандартів якості освіти на усьому просторі. Ці стандарти в Європі розробляє і підтримує відома міжнародна організація, що має назву «Європейська мережа з гарантування якості». Було розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом, відповідною орієнтацією та організацією. Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності - дві взаємопов'язані частини спільноти знань.

Наступний, четвертий, етап розвитку Болонського процесу розпочинається із саміту, який було проведено міністрами освіти країн-учасників Болонського процесу 19−20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія). Учасники зустрічі підвели підсумки роботи за останні два роки та сформулювали пріоритетні задачі до саміту 2007 року, а саме: розробка наднаціональної системи кваліфікаційних вимог; прийняття стандартів та керівних принципів забезпечення якості; визнання вищої освіти спільних наукових ступенів; впровадження навчання протягом усього життя у системи вищої освіти. Оскільки до 2005 року заявлений період Болонського процесу склав рівно половину, в комюніке знайшло відображення питання про його розвиток після 2010 року, в тому числі у контексті привабливості загальноєвропейського простору вищої освіти та спільної праці з іншими континентами, розробки стратегії «зовнішнього виміру» .

Важлива подія конференції в Бергені - це підписання Україною Болонської декларації.

17−18 травня 2007 року у Лондоні відбувся ще один саміт міністрів освіти країн, що підписали Болонську декларацію, який розпочав п’ятий етап розвитку Болонського процесу. На саміті була проведена оцінка трьох пріоритетних напрямів у європейській системі вищої освіти: багаторівневість системи навчання; впровадження стандартів і принципів забезпечення якості освіти; впровадження національних кваліфікаційних стандартів. Особливістю Лондонської зустрічі міністрів стало повернення до початкової задачі Болонського процесу — розвитку мобільності та підготовки спеціальних докладів країн по цій темі до 2009 року (заходи, які були прийнятті на національному рівні в інтересах розвитку мобільності студентів та співробітників, включаючи оцінку їх ефективності).

Конференція міністрів у Лондоні стала підготовкою до 2010 року щодо стабільного фінансування вищих навчальних закладів та забезпечення їх автономності.

На всіх етапах було проголошено, що цей процес добровільний; полісуб'єктний; такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нехтує національні особливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний; гнучкий; відкритий та поступовий.

Отже, Болонський процес — це історично зумовлений процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи. Навіть стислий історичний екскурс доводить, що Болонський процес не виник раптово. Він — результат узагальнення, цілеспрямованого колективного осмислення об'єктивних соціально-економічних і політичних процесів і їх взаємодії з освітніми системами. Це — ще один доказ того, що знання, наука і навчання є не лише загальнолюдськими потребами, а й результатом зусиль багатьох людей і країн, їхні досягнення і здобутки мають бути загальнолюдським надбанням, вони не можуть бути ізольованими, замкненими ні за своєю природою, ні сутністю. Його мета — створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи.

Європейська співдружність і європейська вища школа пройшла майже піввіковий шлях до прийняття Болонської декларації. Формування європейського простору вищої освіти, зближення його цілей, стандартів, моделей стали адекватною відповіддю вищої школи на зростаючу конкуренцію у світі, особливо з північноамериканським регіоном (США, Канада). Одночасно з політичним об'єднанням країн Європи у Євросоюз напрацьовувалася концепція створення єдиного європейського освітнього і наукового простору. Висвітлюючи проблему гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, доцільно охарактеризувати основні положення Болонської декларації.

В основі цього інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежать наступні важливі документи:

• 1. Велика Хартія Університетів (1988 рік);
• 2. Лісабонська конвенція (Лісабон, 1997 рік);
• 3. Сорбонська декларація (Париж, Сорбонна, 1998 рік);
• 4. Болонська декларація (Болонья, 1999 рік).