Державний кредит

" Державний кредит"

ПЛАН

1. Особливості державного кредиту. Його відмінність від інших видів кредиту

2. Форма внутрішнього державного кредиту

3. Державне гарантування кредитів наданих резидентам Використана література

1. Особливості державного кредиту. Його відмінність від інших видів кредиту Чільне місце серед форм кредиту належить державному кредиту, який, опосередковуючи відносини між державою і всіма сферами економіки, безпосередньо обслуговує економічні інтереси країни. Державний кредит є одним з важливих атрибутів державних фінансів і відіграє значну роль у фінансуванні державних витрат в усіх країнах з ринковою економікою.

Без сумніву, у сучасних умовах державний кредит є такою ж важливою економічною категорією як податки, бюджет, грошовий обіг, і відіграє значну роль у створенні збалансованих державних фінансів і стабільного грошового обігу. Саме тому постає необхідність дослідження сутності та природи державного кредиту, його форм і методів мобілізації, а також значення для економічного розвитку країни.

Необхідність державного кредиту для фінансування потреб держави випливає з існування суперечностей між величиною цих потреб і можливістю держави задовольнити їх за рахунок державного бюджету.

Державний кредит, як економічна категорія, має свою специфіку. Він знаходиться на зламі двох видів грошових розподільних відносин: фінансів та кредиту і, саме тому, для нього характерними є риси даних категорій. У якості ланки фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави, тобто бюджету і позабюджетних фондів. Як один із видів кредиту державний кредит повинен володіти головними атрибутами кредиту: строковістю, поверненням і платністю.

Отже, при використанні державного кредиту повинні діяти класичні принципи кредитування, однак держава-позичальник, як правило, не надає детальної інформації про природу інвестиційних проектів, під які залучаються кредити (тобто відсутній принцип «цільовий характер використання»).

Державний кредит є тим потужним джерелом фінансування, яке може забезпечити постійний інноваційний розвиток України, хоча слід відзначити, що зарубіжні країни використовують і інші методи підтримки інноваційного підприємництва.

Державний кредит в умовах повноцінної ринкової економіки і демократичних форм державності — досить розвинена ланка державних фінансів, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Ця роль доволі багатогранна і вже давно не зводиться лише до проблеми пошуку і залучення коштів, яких бракує, а пов’язується з регулюванням соціально-економічних процесів.

Як економічна категорія державний кредит — сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади і управління, з одного боку, і резидентами (фізичними та юридичними особами) та нерезидентами (у тому числі іноземними державами й міжнародними фінансовими інституціями), з іншого, при яких держава традиційно виступає у ролі позичальника (рідше кредитора і гаранта).

У класичному розумінні державний кредит безпосередньо обслуговує економічні інтереси держави, опосередковує зв’язки між державним бюджетом і всіма сферами економіки і при цьому держава, зазвичай, відіграє роль позичальника, а юридичні і фізичні особи — роль кредиторів. Споконвічно за допомогою державного кредиту залучаються тимчасово вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення постійно зростаючих державних потреб. Проте у сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати одночасно і кредитором, і позичальником. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик чи виконання інших зобов’язань, взятих фізичними і юридичними особами, вона є гарантом. У кількісному співвідношенні переважає діяльність держави як позичальника коштів, натомість, обсяги операцій, у яких вона виступає у ролі кредитора і гаранта, значно менші.

Матеріально-речовим втіленням державного кредиту є рух позичкового капіталу у результаті вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Особливістю такого руху є те, що кошти, які мобілізуються за допомогою державного кредиту, не формують окремого фонду, а перерозподіляються, як правило, через бюджет. Тобто державний кредит забезпечує формування і використання централізованих грошових фондів держави. З одного боку, держава мобілізує вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб у тимчасове користування; а з іншого — ціною позикового капіталу для держави є відсоток за позикою, джерелом сплати якого виступають кошти бюджету.

Конкретними формами прояву державного кредиту є державні позики (забезпечені випуском цінних паперів чи залучені на підставі угод) та гарантії. На відміну від державних позик, які відразу впливають на величину централізованого грошового фонду — бюджету, гарантування погашення зобов’язань не обов’язково призводить до зміни останнього.

За юридично-правовим статусом державний кредит можна трактувати як врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів державою або сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених нормативно-правовими актами, що обумовлюються політико-економічними прерогативами держави у процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, платності і строковості. Юридичною основою державних позик є договір/угода. Навіть у випадку залучення державних позик шляхом випуску цінних паперів, кредитори (замість надання у розпорядження держави на певний строк коштів) отримують документи — державні цінні папери, які надають їм певні фінансово-правові переваги. Зазвичай угодами оформляються кредити від урядів інших країн та міжнародних організацій, тоді як за допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

В Україні на сьогодні однією із форм використання державного кредиту є надання підприємствам кредитів з Державного бюджету на таких умовах:

* обсяги кредитів на відповідний рік доводяться до міністерств, відомств, інших центральних органів державної влади, які фінансуються Міністерством економіки, після затвердження Державної програми економічного й соціального розвитку України;

* перелік виробничих об'єктів, які будуть фінансуватися за рахунок коштів державного бюджету, визначає Міністерство економіки за погодженням з Міністерством фінансів і подає його на затвердження Кабінету Міністрів України у складі Державної програми економічного й соціального розвитку України на рік, що планується;

* терміни погашення кредитів не перевищують трьох років, а в окремих випадках — п’яти років;

* погашення кредитів починається через рік після закінчення будівництва, реконструкції або технічного переозброєння об'єкта кредитування і здійснюється щоквартально;

* за користування кредитом встановлюється відсоткова ставка, яка визначається Міністерством фінансів України щорічно під час формування державного бюджету.

Державний кредит — специфічна інтегрована категорія, яка за внутрішньою сутністю та економічною природою поєднує характерні особливості двох видів грошових відносин — фінансів і кредиту. Усе це зумовлює багатоплановий характер взаємодії державного кредиту із державним бюджетом, безпосередній зв’язок із системою оподаткування та рухом позикового капіталу.

Як економічна категорія державний кредит поєднує особливості кредитних відносин і, зокрема, здійснюється на принципах зворотності, терміновості і платності. Проте між державним і банківським кредитом, як класичною формою кредитних відносин, є суттєві відмінності.

По-перше, банківський позиковий фонд використовується для кредитування підприємств (з метою забезпечення безперебійності процесу розширеного відтворення і підвищення його ефективності) чи приватних осіб (для вирішення тимчасових індивідуальних фінансових проблем). Коли мова йде про державний кредит, то отримані через державну позику кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючись у додаткові фінансові ресурси держави.

По-друге, характерною ознакою банківського кредитування суб'єктів господарювання є продуктивне використання позикового фонду з метою збільшення вартості додаткового продукту, що є джерелом погашення кредиту і виплати відсотків за ним. У випадку державного кредиту кошти використовуються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Згодом джерелом погашення державних позик і виплати відсотків за ними є кошти бюджету.

По-третє, у випадку банківського кредиту у ролі позичальника і платника виступає одна і та сама юридична чи фізична особа. Особливістю державного кредиту є те, що безпосереднім позичальником є держава в особі органів державної влади, а виплати кредиторам (власникам державних цінних паперів) забезпечуються переважно за рахунок бюджетних надходжень, зокрема податкових. При цьому коло платників податків (які опосередковано є платниками за державним кредитом) не збігається з колом власників державних цінних паперів.

Призначення державного кредиту полягає насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. За дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси спрямовуються на покриття різниці між бюджетними доходами і видатками. При позитивному бюджетному сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту засоби прямо використовуються для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що такий кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може бути важливим чинником щодо прискорення соціально-економічного розвитку країни.

2. Форма внутрішнього державного кредиту До основних форм державного кредиту відносяться:

1. Державні позики, які одержують на підставі кредитних угод.

2. Позики, які залучаються державними органами управління шляхом емісії і розміщення державних боргових цінних паперів.

3. Держані гарантії, що надаються урядом підприємствам та установам з метою залучення останніми кредитних ресурсів.

4. Вклади громадян в ощадні банки країни.

5. Інші форми.

Проте, основною формою державного кредиту є державні позики, які забезпечуються випуском цінних паперів у двох видах — облігацій та казначейських зобов’язань.

Цінні папери уряду України почали випускатись відповідно до постанови Кабінету Міністрів № 586 від 23 серпня 1994 року. А починаючи з 10 березня 1995 року вперше в історії України відбулись торги з розміщення облігацій державної внутрішньої позики (ОВДП).

Первинне розміщення ОВДП провадиться в Україні з терміном обігу 3, 6 та 9 місяців, хоча за світовими стандартами державними облігаціями вважаються цінні папери зі строком обігу понад 5 років.

Надмірне збільшення обсягів використання державних облігацій неоднозначно впливає на економічні процеси. По-перше, призводить до вилучення з ринку валових заощаджень фізичних осіб та прибутків юридичних осіб і, як наслідок, — до скорочення джерел фінансування потреб інвестиційного циклу. Проблема ж відновлення інвестиційного процесу в Україні для подолання економічної кризи й подальшого економічного зростання залишається найактуальнішою.

По-друге, посилюється нестійкість фінансової системи, яка і без цього розбалансована. Державні цінні папери стають основним сегментом грошового ринку, який формує кругообіг значного обсягу високодоходного і частково спекулятивного капіталу, не залишаючи можливостей для спрямування його в менш прибуткові, але вкрай необхідні для функціонування економіки України сфери.

Крім того, використання державних цінних паперів як інструменту грошового ринку за умов кризи економіки та фінансової системи має суперечливий вплив на бюджет. Адже вивільнення грошової маси юридичних і фізичних осіб вимагає зростання доходності зобов’язань держави, що в свою чергу підвищує витрати бюджету і збільшує суму дефіциту.

Державні позики прийнято класифікувати за певними ознаками За правовим оформленням розрізняють:

— державні позики, що надаються на підставі угод (безоблігаційні). Як правило, угодами оформляються кредити від урядів інших країн (міжурядові позики на двосторонній основі), а також кредити від міжнародних організацій (зовнішні позики на багатосторонній основі);

— державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

За місцем розміщення позики поділяються на:

— внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання), що розміщуються в певній країні на внутрішньому фінансовому ринку і зазвичай у національній валюті. У процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь і нерезиденти. У такому випадку допуск нерезидентів до ринку державних цінних паперів розширює фінансові можливості останнього;

— зовнішні (облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнародному фінансовому ринку переважно в іноземній валюті чи безоблігаційні позики, що надаються на підставі угод і надходять ззовні від урядів інших країн, міжнародних організацій та нерезидентів.

Залежно від статусу позичальника (точніше емітента) позики поділяються на:

— державні, що випускаються центральними органами управління (в Україні Міністерством фінансів за рішенням Кабінету Міністрів України). Кошти, акумульовані від їх розміщення, спрямовуються у державний бюджет;

— місцеві, що випускаються місцевими органами управління, а кошти від них спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах ринок муніципальних цінних паперів є одним із динамічних і значних за обсягом елементів національного фондового ринку, а місцеві позики є важливою складовою фінансів місцевого самоврядування. Місцеві позики дають змогу мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів і є однією з форм залучення інвестицій. Разом з тим, вони мають дивовижну властивість задовольняти фінансові інтереси усіх учасників: емітенти отримують позикові кошти для втілення своїх програм і проектів, у результаті чого у них немає потреби збільшувати місцеві податки для фінансування локальних суспільних потреб; інвестори не мають збитків, бо стають власниками цінних паперів, які приносять хоч і невеликий, але стабільний дохід; населення регіону одержує важливі для нього об'єкти у сферах виробництва, торгівлі й обслуговування, не відчуваючи підвищення податкового тягаря.

В Україні місцеві позики ще не набули поширення, однак у перспективі можуть стати важливим фінансовим інструментом економічного розвитку.

Залежно від строків погашення державою своїх боргових зобов’язань розрізняють: короткострокові (поточні, як правило, до одного року), середньострокові (від одного до п’яти років) і довгострокові позики (понад п’ять років).

За видами дохідності державні позики поділяються на:

— відсоткові, коли виплата доходу за державними позиками здійснюється у вигляді позикового відсотка. При цьому власники державних цінних паперів можуть отримувати дохід як за фіксованою на весь період позики ставкою, так і плаваючою, яка регулярно переглядається і може змінюватися відповідно до певних чинників.

— безвідсоткові (дисконтні), які характерні тим, що державні цінні папери реалізуються зі знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Відсотки за такою облігацією не нараховують, а дохід (інтерес) кредитора виникає внаслідок її погашення за ціною, вищою від ціни придбання;

— виграшні, які реалізуються без встановлення фіксованих відсотків, а виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Власники отримають дохід за умови включення номера їхньої облігації у виграшний тираж погашення, причому дохід отримають лише ті кредитори, чиї облігації виграли.

За характером обігу цінних паперів державні позики поділяють на:

— ринкові, які вільно купуються і продаються на ринку цінних паперів;

— неринкові, які мають обмеження щодо купівлі і продажу, або не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

За формою випуску державних позик розрізняють готівкові (супроводжуються емісією державних цінних паперів) і безготівкові позики (шляхом записів на відповідних рахунках в електронному депозитарії).

За способом погашення позики поділяються на: ординарні (погашення може проходити одночасно для всіх випущених позик); серійні (погашення здійснюється деякими частинами через певні проміжки часу); з достроковим погашенням (до дострокового погашення державних позик держава може вдатися лише за наявності коштів).

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на: заставні (забезпечуються державним майном чи конкретними доходами) і беззаставні (не мають конкретного матеріального забезпечення, а їх надійність визначається авторитетом держави).

У практиці країн з ринковою економікою оформлення внутрішніх державних позик здійснюється двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов’язаннями. Ці боргові цінні папери, символізують боргове зобов’язання держави, з одного боку, а з іншого — засвідчують внесення їхніми власниками коштів до бюджету, гарантують повернення основної суми боргу після визначеного строку, а також дають право власникам на отримання доходу.

Фідуціарні позики — позики, що випускаються одними суб'єктами (переважно іноземними комерційними банками), а відповідальність за них несе інший суб'єкт (Україна в особі Міністерства фінансів).

3. Державне гарантування кредитів наданих резидентам В умовах переходу до ринкової економіки особлива роль в процесі кредитування підприємств і установ належить державним гарантіям. Гарантія надається з метою забезпечення кредиторів надійністю повернення кредитів. В ситуації, коли позичальник неспроможний виконати передбачені платежі, гарант зобов’язаний провести необхідні розрахунки за власні кошти. У разі, коли гарантом виступає держава, кредитування підприємств і установ значно розширюється.

Державні гарантії за кредити підприємств і установ також включаються до державного кредиту. Вони не передбачають залучення коштів до державного бюджету. Проте їх раціональне використання сприяє стабілізації розвитку підприємницької діяльності і, тим самим, збільшення надходжень до державного бюджету. Державні гарантії можуть бути внутрішніми (вони надаються резидентам України) і зовнішніми — нерезидентам України. Неповернення гарантованих позик у строки, передбачені кредитними угодами передбачає їх погашення за рахунок коштів державного бюджету.

Державна гарантія — це зобов’язання держави (в особі уряду) повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником зобов’язань за одержаними позиками. Надання державних гарантій за кредитами суттєво зменшує кредитний ризик, що супроводжується зниженням процентних ставок за кредитами. Та з іншого боку, механізм надання державних гарантій повинен бути зваженим, оскільки неповернення позичальником позик приводе до використання коштів державного бюджету. Формою надання державних гарантій є поручительство — це зобов’язання виконати передбачені платежі в разі невиконання їх позичальником (частково або в повному обсязі).

Надані державою гарантії можуть бути внутрішніми та зовнішніми. Внутрішні гарантії - це гарантії уряду перед резидентами країни. Зовнішні - перед нерезидентами, У разі невиконання боржниками своїх кредитних зобов’язань гарантія уряду, по суті перетворюється в дотацію підприємству. А в умовах наявності гарантій нерезидентам — такі дотації надаються в ВКВ, що є фактором зростання державного зовнішнього боргу. До того ж, внаслідок наявності бюрократичного механізму надання державних гарантій, далеко не завжди вони використовуються з метою фінансування найбільш ефективних проектів.

Прийняття рішення про наданій державних гарантій в Україні передбачає проведення експертизи проектів. Вона здійснюється Кабінетом Міністрів України, зокрема, для експертної оцінки залучається Національне агентство реконструкції і розвитку; Валютно-кредитна рада, Міністерство економіки, Фонд державного майна України, Міністерство фінансів, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків. Остаточне рішення про надання державних гарантій затверджується постановою Кабінету Міністрів України. З метою забезпечення виконання державних гарантій уряд визначає банка-агента.

За розрахунками експертів з 1995 до 2003 pp. Уряд України сплатив іноземним кредиторам за боргами підприємств, біля 1 млрд. дол. Мається також заборгованість і резидентів перед державним бюджетом з гарантій за кредитами в сумі до 1 млрд. грн. Ці кошти повинні бути повернуті державі. При цьому враховуються такі зобов’язати позичальників: погашення суми заборгованості; виплата пені; оплата комісійних платежів уряду (для іноземних кредитів); сплата процентів Мінфіну за одержані позики; повернення відсотків за користування кредитами МБРР.

Урядом прийнято декілька конкретних способів повернення коштів державного бюджету, виплачених внаслідок надання державних гарантій за кредитами. До них, зокрема, відносяться:

1. Реструктуризація заборгованості.

2. Примусове відшкодування витрат держави за гарантійними зобов’язаннями:

а) стягнення заборгованості за рахунок продажу майна боржника (через арбітражний суд);

б) порушення справи про банкрутство позичальника.

3. Оформлення заборгованості перед державним бюджетом векселями і продаж їх на біржовому фондовому ринку.

Починаючи з 1999 р. з метою зменшення навантаження на Державний бюджет в Україні впроваджено нові умови надання державних гарантій. Згідно з прийнятими правилами державні гарантії можуть бути одержаними тільки за умов наявності зустрічних безумовних гарантій банків. Для цього комерційні банки-агенти уряду повинні надавати зустрічні гарантії за кредитами, гарантованими державою. За таких умовах договір застави позичальник укладає не з урядом, а з комерційним банком. Тоді банк несе відповідальність за кредитами, гарантованими урядом.

Схемою передбачено, що у разі настання гарантійного випадку податкова адміністрація уповноважена покривати збитки бюджету за рахунок активів банку-агенту, В такому разі більша частина роботи з проведення експертної оцінки проектів перекладається на банк. Разом з цим, з метою вдосконалення механізму надання державних гарантій також передбачено встановлення граничного розміру гарантій протягом бюджетного року; проведення оцінки кредитоспроможності позичальників; визначення аудиторських фірм, що залучаються до проведення експертизи та ін.

кредит позика вклад бюджет

Використана література

1. Клець Л.Є. Бюджетний менеджмент. Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 640 с.

2. Кудряшов В. П. Фінанси. Навчальний посібник. — Херсон: Олді-плюс, 2002. — 352 с.

3. Лютий І.О., Зражевська Н. В., Рожко О. Д. Державний кредит та боргова політика України: Монографія. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 352 с.

4. Фінанси: Підручник / За ред. С.І. Юрія, В. М. Федосова. — К.: Знання, 2008. — 611 с.

5. Юрій С. І., Бескид Й. М. Бюджетна система України: Навчальний посібник. — К; НІОС. 2000 — с 400.