Язичництво як давня система вірувань східних слов’ян

Зміст

Вступ

1. Формування давньої системи вірувань східних слов’ян від І тис. до н.е. до запровадження християнства на Русі

1.1 Система поглядів, обрядів та вірувань східних слов’ян

1.2 Етапи розвитку язичництва

2. Язичницький пантеон богів і богинь

2.1 Іранські божества київського пантеону

2.2 Генотеїзм

3. Демонологія та жертвопринесення у язичницьких культах

3.1 Уявлення давніх слов’ян про демонів

3.2 Жерці, капища, жертвопринесення

Висновки

Вступ

язичництво вірування слов’яни

Давні слов’яни не мали пояснення явищ навколишнього світу, а, водночас, від стихій, що вирували довкола, залежало їхнє життя. Прагнучи знайти пояснення незрозумілого, а потім — аби прилучити невідомі сили на свій бік, східні слов’яни виробили цілу систему вірувань, поглядів та обрядів, що розвивалась не одне століття. Цією системою для них стало язичництво. Воно розвивалося та існувало також і як певна ідеологія, релігійна система східних слов’ян дохристиянської пори. Київські князі вбачали в цій системі інструмент боротьби з сепаратизмом та засіб зміцнення своєї влади, і тому проводили відносно неї певного роду політику. Виразно про це свідчить релігійна реформа князя Володимира Святославича 980 р., під час якої київський князь запровадив єдиний для всього східнослов`янського суспільства культ головних язичницьких богів і цим самим надав язичницькій релігії функції державної.

У даній роботі поставлено за мету навести різні погляди на явище язичництва давніх слов’ян, проаналізувати формування давньої системи вірувань слов’ян, її основних періодів, спростувати однобічні погляди на язичництво як «поганство».

Видається доцільним також проаналізувати різні теорії походження того чи іншого теоніма з пантеону язичницьких богів. Адже серед дослідників немає одностайної думки щодо етимології теонімів, а новаторські підходи до цього питання часом видаються науково не обґрунтованими.

1. Формування давньої системи вірувань східних слов’ян від І тис. до н.е. до запровадження християнства на Русі

1.1 Система поглядів, обрядів та вірувань східних слов’ян

Хто ж впливав на формування давньої системи вірувань східних слов’ян? Приблизно з другої чверті І тисячоліття до нашої ери одночасно і паралельно відбувався розвиток трьох умовних зон — лісостепової, степової та узбережжя — на території сучасної України, кожна з яких піддавалась різним впливам в умовах формування світогляду населення. Саме міфологія цих земель, певні прадавні вірування стали основою язичництва.

Вплив на формування системи вірувань слов’ян здійснювався на названі три зони. Лісостепова зона вбирала в свій міфологічний світ богів та демонів іранського походження. Сармато-аланські групи осідали на цій території й асимілювались. Існували також міцні торгівельні зв’язки між жителями Середнього Подніпров'я і аланами-ясами. Разом з тим вони не переставали вірити в своїх богів, що не могло не позначитися на духовному світі давніх слов’ян. Так у слов’янському пантеоні богів з’являються Хорс, Симаргл, Див та інші.

На степову зону могли вплинути готи. Зважаючи на мовний слід цих племен у топонімії України, їх вплив був чи не найсильнішим. Проте як такого свого пантеону божеств та вірувань готи не мали, вони самі переймали чужі вірування. Крім того, про вплив готів на формування давньої системи вірувань східних слов’ян говорити важко, зважаючи на те, що вони першими з варварів прийняли християнство. Існують припущення, що вже в III — IV ст., тобто, за 600 років до державного прийняття християнства у Києві, слов’яни через посередництво готів були знайомі з ученням Христа [12;406]. Згодом вторгнення гунів привело в степи Східної Європи тюркомовні племена. Вплив останніх на формування системи вірувань слов’ян звичайно ж був, але рівень цього впливу залишається не досить дослідженим. У культурі ж Причорномор’я змішалися релігійно-міфологічні уявлення греків та тих, хто жив у цих краях споконвіку.

Деякі дослідники вважають, що вплив на формування давньої системи вірувань слов’ян відбувався і на території Полісся. Наддніпрянські слов’яни зазнали впиву кельтів. Про це свідчать дослідження милоградської та зарубинецької культур, в рамках яких дослідники (Л. Крушельницька, О. Мельниківська, В. Сєдов, О. Стрижак) знаходять кельтські сліди у господарській і духовній царинах Наддніпрянщини [12; 137]. Зокрема, К. Тищенко вважає, що страта деревлянами князя Ігоря нагадує давні жертви в кельтських священних гаях [12; 228]. Цікаво, що в давніх ірландських міфах існує легенда про Балора Зле Око, який є прототипом язичницького демона Вія (про це згодом). Страта Балора відбулася за аналогічним ритуалом до страти Ігоря — Балора повісили на горісі, після чого його тіло було розірвано надвоє.

Також серед дослідників немає одностайної думки щодо існування єдиного пантеону богів на всій території проживання східних слов’ян. Зокрема Е. Аничков стверджуває, що Перун був лише богом Київських князів, в той час як Іван Огієнко вважає, що з цим важко погодитися. Проте вірування, що існували у вище названих зонах, і складають, на думку більшості дослідників, основу язичництва, релігії, що була єдиним духовним світом для всіх давніх слов’ян.

1.2 Етапи розвитку язичництва Залежно від об'єкта обожнювання зазвичай виокремлюють три періоди язичництва. Хоча і тут кожен з дослідників дає різні назви та оцінки будь-якому з цих етапів. За Я.Є.Боровським перший період — вогнепоклонство; другий — водопоклонство; третій — землеробський [1;56]. Крім названих етапів виділяють ще скотарський (тваринницький) період та останній період язичництва — ідолопоклонство [7; 183]. Скотарський період характеризувався поклонінням диким і свійським тваринам. У період ідолопоклонства боги вже набувають аморфного характеру, а згодом поганські божества сформувалися в уявлені язичників в образі людей, які набули культового зображення, — ідолів [7;185].

Ще найраніші письмові пам’ятки VI ст. свідчать про неабияку повагу слов’ян до явищ природи. До обожнювання сил природи, рослин, тварин належить поклоніння священним деревам, озерам, гаям, криницям. Особливе місце відводилось культові тура. У ранньому язичництві це були переважно самці як символ родючості, запліднення [7;185]. Про священних турів, що є турами самого бога Велеса (Влеса), згадується в казках. А. Рибаков пропонує свій погляд на етапи розвитку язичництва, який в принципі не заперечує наведених вище. Зокрема дослідник зазначає, що обожнювання природи у давніх слов’ян відбувається за двома лініями: по-перше, культ небесних сил (А. Рибаков зараховує сюди й культ вогню); по-друге, культ рослинного начала, котрий нерозривно пов’язаний з водою. Через всі джерела XI-XIIIст. проходить опис основних слов’янських молінь, як таких, що звернені до природної води (річки, озера, джерела-студенці та т.п.) заради вчасного дарування води небесної - дощу [11; 175].

Свідченням деревопоклонства є дуб на о. Хортиця, а також священна сосна біля села Кисельне, Ленінградської області, котра вказана на фотографії в праці Івана Огієнка. Там же йдеться про те, що «Древопоклонство, цебто поклонення „ращеніям“ було в нас загальне; гаї та дерева вважалися священними, але про наш культ деревопоклонства знаємо мало» [9;86]. В Погодинському списку літопису під 1169 роком також згадується «Добрий дуб», його ж ім'ям називається урочище. Існують також цікаві припущення про зв’язок між священними гаями русичів та гаями Артеміди.

Звичайно, як і будь-яке явище, язичництво має на щось опиратись. Це своєрідний характер еволюції коли нове не витісняє старе, а нашаровується, додається. Не є таємницею, що вірування та повір'я — це основа світоглядних уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя. У сутності язичництва І. Огієнко вбачає поєднання трьох елементів: аніматизму — оживлення, анімізму — одухотворення й антропоморфізму — очоловічення, ці елементи становлять основу давнього дохристиянського вірування слов’ян. Тому язичництво не можна зводити лише до певних фантастичних відображень в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому повсякденному житті. Адже язичництво тією чи іншою мірою мало у своїй основі витоки традиційної культури, етнічної історії. Звичайно, про сталість світоглядних уявлень давніх слов’ян говорити важко, адже з одного боку на систему вірувань давніх слов’ян вплинули тісні культурні взаємини з сусідніми народами (росіянами, білорусами, болгарами, греками), з іншого — боротьба з численними державами, котрі зазіхали на українські землі. Кожна з цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи релігійний фонд.

2. Язичницький пантеон богів і богинь В давній слов’ян існував власний пантеон богів. Такі пантеони були у більшості античних народів до утвердження віри в єдиного Бога. Наявні вони і в тих сучасних народів та племен, які продовжують залишатися язичниками [7;189]. Головні божества у давніх слов’ян пов’язувалися родинними та шлюбними зв’язками. Скажімо, Сварог — батько Даждьбога, а Стрибог — батько Перуна та Вія.

Цікаво, що пантеон богів давніх слов’ян побудований за певним принципом протиставлення. Так, Сварог і Стрибог протиставляються: обоє є господарями неба, але Стрибог — темного, похмурого, грізного, а Сварог — лагідного, погожого. Сварог вважався родоначальником богів, богом над богами. В науковій літературі зазначається, що він є богом вогню, а тому — опікуном ковальства, ковалів. Так само протиставляються Перун і Велес. Святилища Велеса облаштовувались в річкових заплавах, в той час як Перунові знаходились на високих місцях. Наприклад, на одній київській горі, існувала традиція — Перунові споруджували капища, де відбувалися ритуали.

2.1 Іранські божества київського пантеону Дехто із мовознавців зазначає, що з шести божеств київського пантеону двоє мають іранські імена — Хорс, Симаргл. Ще двоє - індоіранські - Стрибог, Макоша [12;98]. Перші два були богами сонця. Взагалі у слов’ян існувало кілька богів сонця. Зокрема уже згадуваного Перуна так чи інакше пов’язували з сонцем, адже він на своїй колісниці об'їжджав небо. Сонячні божества у слов’ян виступають і під іншими іменами, як-от Хорс та Даждьбог. Щодо останніх двох серед дослідників виникла суперечка. У перечисленому пантеону богів 980 року немає жодного відмінного знаку між Даждьбогом і Хорсом. І. Огієнко зазначає і такий факт: «Богом сонця в нас був Даждьбог, син Сварогів, син Неба.», а в наступному пункті розповіді про богів додає: «Друга назва для бога сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити». Про етимологію теоніма «Даждьбог» автор лише зазначає, що народна форма назви — Дайбог [9;167].

Існує досить багато версій походження цього теоніма. Зокрема Вовк Х. та інші дослідники наполягають на його іранському походженні від слів із значенням «пекти», «палити». Мовознавець К. Тищенко схильний вважати, що ім'я Даждьбога не іранського походження, а слов’янського і має значення «добрий бог» [12;98] .

Щодо Хорса, то тут К. Тищенко навпаки переконаний саме в іранській етимології цього теоніма, що в перекладі означає «сонце ясне» [12;98]. Проте існують й інші позиції. Зокрема Васильєв М.А. у своїх дослідженнях робить висновок, що «Хорс» — це передана слов’янською мовою сармато-аланська назва Сонця [2;46]. Цікавим є уривок з ПВЛ, який подає дослідник. У ньому йдеться про те як князь Всеслав обернувся вовком і Хорсу шлях перебігав. Цікавий цей уривок насамперед тим, що з нього народились версії про Хорса як місячного божества. Це насамперед підтверджується фактом перетворенням Всеслава на вовка. Крім того на Русі існували талісмани, що формою нагадували півмісяць. Проте видається імовірнішою теорія, що насправді основним наміром літописця було показати швидкість вовка-Всеслава, тому наведений уривок можна трактувати і наступним чином: Всеслав перебіг дорогу Хорсу-Сонцю. Сонце має ще три іпостасі в язичницькій міфології: Коляда — зимове сонце, Ярило (за І. Огієнком, «бог любові й пристрасті, сили та хоробрості») — весняне сонце, в день весняного рівнодення, та Купайло — (за І.Огієнком «бог плодючості, земних плодів, радості, згоди та любові») — літнє сонце.

Серед божеств, назви яких вважаються утвореними від іранських коренів, дослідники називають також Симаргла. Павленко знаходив йому таких відповідників у чужоземних міфологіях, як священний крилатий собака Сенмурв та міфічний птах Сенмурв [10;56]. Симаргл також іноді постає як молодший помічник Даждьбога-Хорса. К. Тищенко виводить етимологію імені Симаргла від перського Simurg «ім'я демона» [12;98].

Жіночих божеств, котрі до сьогоднішнього дня є добре відомими, два — Лада та Мокоша. Іноді називають ще і Марену, відокремлюючи від Мокоші і називаючи жінкою Купайла, хоча стародавні пам’ятки, часто згадуючи Купайла, ніколи не згадують Марени. Дехто вважає їх одним божеством, тобто Марену сприймають як святковий прояв Мокоші. Мокош, Мокоша — вважалась покровителькою гадань, пологів, породіль. Існує твердження Б. А. Рибакова, що була вона і богинею пряжі, тобто пряла тим людям, до котрих була прихильна [11;229]. Мокош вгадується на Збручському ідолі, тому дослідники називають її одною з головних богів. Слово-назва за деякими версіями мордовське, можливо — слов’янське. Проте на думку К. Тищенка це слово індоіранське, що означає «велика богиня» [12;98]. Ця версія видається досить сумнівною, оскільки Мокоша була останньою в пантеоні 980 р., а давні словяни не могли надавати їй значення «великої богині». Більшість дослідників схиляються до думки, що імя Макоша має основу, споріднену з д.-інд. мakhah «багатий, шляхетний; демон» [6;54].

2.2 Генотеїзм Функції язичницьких богів не були однозначними. Дуже часто боги мали таких прихильників, котрі, вважаючи це божество близьким до своїх інтересів, наділяли його ще й іншими функціями. Це явище — генотеїзм — Ю. Павленко простежує стосовно трьох «сильних» богів: Перуна, Велеса та Рода.

Тому Перун вважався і богом грому та блискавок, і - спершу — богом хліборобства, що насилає дощ, і - пізніше — покровителем воїнів, і асоціювався з долею людей у потойбічному світі, але не всіх, а лише князів та дружинників. Також Перун вважався тим богом, котрий відкриває ворота Неба, щоб пустити на землю тепло, і закриває на зиму. В X столітті він заступає місце Сварога, стає головним богом. Згадується цей факт у «Бесіді трьох святителів» і в договорі князя Олега з греками 907 року, і під 980 роком при розповіді про першу реформу Володимира в Початковому Літописі. Походження бога — невизначене, адже існує досить багато теорій, зокрема теорії про литовське, албанське, германське коріння назви «Перун». Наприклад, І. Огієнко ім'я Перуна тлумачить неоднозначно. Він виводить етимологію слова із польського piorun і зазначає, що це слово в 70-і роки XX століття позначало грім, блискавку, удар грому. Разом з тим більшість дослідників погоджуються, що первісно воно означало «той, хто б'є, руйнує, разючий; грім» (< псл.*perti). Крім того, можливо, цей теонім позначав спільного для праслов’ян і прабалтів (чи окремих їхніх племен) бога, про що свідчить наявність балтійського Perkunas, яке разом із слов’янською назвою має споріднену основу в деяких інших індоєвропейських мовах: наприклад, хетт. рerunas «скеля» [7;190] К. Тищенко схильний вважати ім'я Перуна слов’янським. Адже у «Повісті временних літ» згадується, що це було божество дружинників. 844 року «поганыя руси», тобто язичники германці клялися саме Перуном [12;98]. Проте, на мою думку, серед цих теорій немає жодної досить переконливої.

Ім'я Велес, або Волос пов’язується і з скотарством та ремісництвом, і з торгівлею та власністю, багатством взагалі, і з душами померлих, але лише мирних жителів. Він також вважається тим, хто володіє людом та їх населеною територією. Велес — назва, що найчастіше зустрічається у східних словя’н. Назва Волос — характерна для північних слов’ян. І. Огієнко згадує, що з огляду на те, що у чехів — veles («нечиста сила»), латишів — vels («біс»), а литовські відповідники означають небіжчик, душі померлих, то припускають, що він був духом предків, котрий дбав про хатню худобу. Проте на думку Ю. Карпенка саме божество було загально слов’янським і за межами слов’янського світу виразних слідів Велеса немає. Отже, назва бога домашньої худоби є виключно слов’янською, на відміну від більшості попередніх [7;193]. Крім цих теорії називають походження «Велес» від «волъ», бо самого бога уявляли у вигляді великого бика, що свідчить про поклоніння слов’ян насамперед цій тварині і про сакральну та економічну роль худоби в житті людей [7;192].

Серед вищезгаданих богів, що мають риси генотеїзму, був Род. Він втілював в собі божественну силу, яка відтворювала природне та людське життя на землі, а сам бог відповів за долю душі після смерті [10;87]. Це і була його сутність.

Отже, за різними версіями деякі божества київського пантеону мають іранське походження. Українські мовознавці на підтвердження цього факту виводять переконливі індоіранські етимології цих теонімів. Зважаючи на це, дехто з мовознавців говорить про певну систему готових, сформованих релігійних понять, яка була запозичена слов’янами від іранців. Хоча на такий погляд існує безліч традиційних думок мовознавців щодо слов’янського походження язичницьких богів та богинь.

Крім того у пантеоні існували боги, котрі мали риси генотеїзму — Перун, Велес, Род. Такий факт також варто в’язати до уваги.

3. Демонологія та жертвопринесення у язичницьких культах

3.1 Слов’янська демонологія Система язичницьких демонів чітко протиставляється пантеону язичницьких богів, це певне протиставлення добра і зла. Водяники, лісовики, рожаниці, мавки, берегині, болотяники, літавиці, перелесники, мавки — це божества природи, і водночас — наслідок втілення природи в уявленнях східних слов’ян у конкретних образах. Лісовик, гайовик, водяник, болотяник, польовик, очеретяник, криничник — істоти, що названі за своїм місцем проживання, зазвичай люблять шкодити людям, господарюють в своїх володіннях. Русалки живуть у воді, мавки — на деревах, літавиця — та ж мавка, ці істоти, за віруваннями давніх слов’ян, заманювали людей до себе й лоскотали їх до смерті. Перелесник же — гарний хлопець, теж заманював дівчат і нищив їх.

Є істоти, не схожі на людей — Злидні, Мара, Трясця, Грець, Завійна. Відгуки їхніх значень зустрічаються в сучасній українській мові.

Серед язичницьких демонів варто також згадати Вія, образ якого більш відомий із однойменного твору М. Гоголя. В уявленнях давніх слов’ян Вій поставав у подобі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які він нічого не бачить. Його погляд є смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії існує припущення про те, що саме з цим образом пов’язані повір'я «про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується».

Цікаво те, що аналог Вія існує в ірландській міфології і має ім'я Балор Зле Око. Це такий собі велетень з одним оком, який наводив страх на всіх людей. Його око мало нищівну силу і приносило смерть всьому живому. Повіки Балора самостійно не піднімалися, а тому слуги повсякчас користувалися металічними підпирачами, аби велетень мав змогу хоч що-небудь побачити [8;]. Отже, Вій у творі Гоголя говорить словами Балора: «Підніміть мені повіки». Така подібність образів двох міфічних істот у різних культурах дає можливість говорити про вплив кельтської міфології на формування язичницьких уявлень про злих демонів. Така думка може бути підтверджена фактами перебування на території України (зокрема на території сучасного Полісся) у I тис. до н.е. кельтських племен. Отже, можна зробити висновки про вплив певних прадавніх етнічних груп не лише на формування пантеону язичницьких богів, але і системи язичницької демонології.

3.2 Жерці, капища, жертвопринесення З поклонінням язичницьким богам були пов’язані певні обряди. Зрозуміло, що хтось мав їх здійснювати. Я.Є. Боровський називає серед жерців волхвів, кудесників, в той час як І. Огієнко вважає навпаки — давні слов’яни приносили жертву самі, іноді це робив старший у родині - батько. Волхвів же він вважає спеціалістами в «зносинах людей з богами"[9;86]. В одному думки обидвох дослідників збігаються: за уявленнями давніх язичників ніхто не здатен суперечити пророцтву волхвів, їхня воля завжди здійсниться. Як приклад зазвичай наводиться легенда про князя Олега з Початкового Літопису під 912 роком, Всеслава Полоцького під 1044, котрий міг перекидатися в вовкулаку. Існує думка, що інша назва волхвів — кудесники. Вони ж гадали по сонцю й зорях, по місяцю, по звірині, по птахах, по нутру жертовних тварин. Ворожбитство було їхньою беззаперечною «професією». Цікава та неоднозначна теорія К. Тищенка. Мовознавець вважає, що волхви — це насправді завуальована назва «парфянці». Свої думки він аргументує даними із Авести — українські слова (зокрема топоніми) мають відбитки іранської історичної фонетики. За складною формулою заміни іранських звуків п, о, л, ф на українські відповідники в, а, р, хв «волхви» перетворюються на «парфянців» [12;49].

Функцію жерця при публічних жертвах виконував князь, також могли принести жертву і бояри князя. Спершу святилищами були гарні природні місцевості, де ставили ідол та жертовник. Лише коли навколо них стали зводитися стіни, з’явились храми, кумирні. Капищем називалися жертовники, а іноді й сам ідол. Ще одна назва жертовника — требник.

За словами Лозко Г. С., язичницькі храми були досить просторими і таким чином вони могли вмістити велику кількість богомольців [6;43]. Доказами цього факту є залишки стін на місцях розкопок.

Про дохристиянські храми існують дві згадки: написаний в XI столітті твір ченця Якова «Пам'ять і похвала князю русскому Володимиру», де йдеться про те, що князь Володимир знищив ідольські храми, та Сага XIII століття про Олафа норвезького, важливою інформацією в ній є відвідини Олафом «конунга Валдамара» (це і є князь Володимир), і поїздка з ним до храму, де Володимир приносив ідолові жертву.

Жертвопринесення язичників досі не зрозумілі повністю. Існують два погляди на це явище. Перший погляд — суть жертвопринесення полягала в тому, що у жертву приносили зазвичай тварин. Інший погляд — культові обряди язичників були повязані з принесенняму жертву людей. То чи справді язичники приносили у жертву людей? Напариклад, Боровський Я.Є. наводить такі приклади треб: водяні культи — півнів топили у воді, культ людського жертвоприсення — Перуну в дар іноді приносили людей. Проти людських жертвопринесень є аргумент із тексту грецького письменника X ст. Костянтина Порфірородженого, де говориться, що русичі складали жертву зазвичай живими пташками під дуже високим дубом, а жеребкуванням вирішували чи відпустити їх, чи навпаки — колоти та їсти. Зазначається, що це відбувалося на о. Св. Георгія (на о. Хортиця) [1;63].

Жертви в основному були платою за виконані прохання. На доказ можна навести текст Прокопія, історика VІ ст.:

«як хто має перед собою видиму смерть чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що коли не згине, то принесе жертву богові, і як спасеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що то тією жертвою спас собі життя.».

Видається, що такі свідчення про людські жертви мали на меті висвітлити язичництво в найгірших його проявах, іноді давні автори занадто перебільшували. Хоча тому тепер неможливо достовірно сказати, яка ж насправді була ситуація із жертвопринесенням.

Впровадження християнства багато в чому викривило історичну сутність самого явища язичництва. Нові християнські догми суперечили догмам язичництва і тим самим викликали відразу до «поганської» віри. Можливо це впроваджувалося з метою максимального наближення язичницьких божеств та звичаїв до тих, що були основою християнської релігії. Але з впровадженням християнства сліди язичництва не зникли. Зокрема, про це можна говорити щодо поховальних обрядів. Видається досить промовистим той факт, що язичники хоч і спалювали небіжчиків, але попід і рештки обгорілого тіла згодом закопували в землю, таким чином формуючи певний курган. Сукупність курганів формувала свого роду язичницькі кладовища. Поховальні обряди у сучасному розумінні цього слова згодом поширилися з прийняттям християнства. Проте існують і поодинокі згадки про поховальні обряди і у язичників. На території України — як свідчать стенди в Природничому музеї в Києві - були знайдені поховання трьох типів: ямні, курганні та колодні. Вже в період язичництва згадуються ритуали закопування небіжчика в землю та окремо згадується ритуал спалення.

Деякі дослідники зазначають, що язичники боялися своїх померлих, тому і закопували їх в землю. А коли виносили його, то не через двері, а через зроблену спеціально дірку в стіні - аби не знав дороги додому. В VII ст. Теофілакт вперше згадує про тризну, тобто справляння похоронних поминок. За його словами, візантійське військо знайшло п’яним ватажка слов’ян, бо той справляв похоронний обряд по своєму братові. За уявленнями язичників душа померлого ще там, над могилою його витає.

Зазвичай дату Хрещення Русі (988 р.) вважають останніми днями існування язичництва. Але будь-яке явище не може раптово виникнути і раптово зникнути. Тому з дня прийняття християнства на Русі почалося двовір'я. Лозко Г. С. визначає двовір'я як «паралельне виконання як язичницького, так і християнського обрядів, дотримання звичаєвості обох вір, а також світоглядні уявлення обох релігій, які ніяк не поєднуються і не творять нової цілісності».

Звичайно, такий етап за логікою мав існувати аж до остаточного синтезу християнства із звичаями язичників. Після хрещення Володимиром Русі в 988 році язичництво перейшло в «підпілля». Не можна було змінити все й одразу. Священики намагалися пояснити народу, що їхня віра минула, вона — поганська, що божества — жорстокі. Але язичницькі боги не зникли безслідно. Існують припущення, що Мокоша перетворилася в Параскеву П’ятницю, Перун — в Св. Іллю, Велес — в Св. Юрія. Окрім того, сліди язичництва мають свої відголоски і нині, зокрема у побуті та звичаях слов’янських народів. Язичницькі обряди перейшли на родинний рівень, а тому можна сказати, що роль жерця у родині тепер виконує батько.

Висновки Отже, для дохристиян-язичників не було нічого надприродного, не було нічого, що було б поза природою. Язичники-слов'яни перебували у повній гармонії з природою, а тому і їх божества існували навколо і серед них. Суттю язичництва не було особисте спасіння, як у світових релігіях, — а було збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Пантеон язичницьких богів був досить різноманітним. Дослідники намагаються дати пояснення функцій, які виконувало те чи інше божество, а також навести теорії про достовірне походження цих теонімів. Проте думки мовознавців, істориків різняться між собою. Дехто вдається до крайнощів та виводить пантеон язичницьких богів аж з давніх іранських вірувань і т.д. Дехто із мовознавців зазначає, що з шести божеств київського пантеону двоє мають іранські імена — Хорс, Симаргл. Ще двоє - індоіранські - Стрибог, Макоша. Проте до кожної з теорій потрібно у наш час ставитися критично, що не заперечує права на існування кожної із них. Звичайно, східнослов'янське язичництво, безумовно не було замкнутою системою і значною мірою відчуло на собі ідеологічний вплив сусідніх етнічних груп. Про вплив кельтських племен і зокрема кельтської міфілогії можемо говорити з оголяду на подібність образу Вія у язичницькій міфілогії та Балора у кельтській міфології. Але не можливо не погодитися з тим, що язичництво виникло й розвивалося на своїй власній, самобутній основі. А тому досить багато теонімів є за своїм походженням суто слов’янськими. Про іранське походження деяких теонімів можна говорити лише за наявності доброго наукового обґрунтування.

Народні дохристиянські вірування — це свого роду величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть. А їх відголоски ми знаходимо у своїй культурі, мові і сьогодні. Поява дохристиянських вірувань мала велике значення для слов’янського народу, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога. Особливо відчутно вплинуло язичництво на поминальний ритуальний комплекс, на уявлення про структуру світу мертвих. А тому не варто говорити про язичництво лише однобічно, називаючи його «поганством».

Список використаної літератури:

Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. — К.: Просвіта, 1992. — 176 с.

Васильев М. А. Язычество восточных славян накануне крещения Руси: Религиозно-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Языческая реформа князя Владимира. — М.: Индрик, 1999. — 158 с.

Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995. — 335 с.

Котляр М. Русь язичницька. — К., Заповіт, 1995. — 227 с.

Лобовик Б.О. Вірування давніх українців та їхніх пращурів. — К, 1996. — 46 с.

Лозко Г. Українське язичництво. — К., 1994 — 97 с.

Лучик В. В. Вступ до слов’янської філології. — К.:ВЦ «Академія», 2008 — 344 с.

Мердок Айріс Огієнко І. Дохристиянські вірування українського народу. — К.: Обереги, 1992. — 424 с.

Павленко Ю.В. Дохристиянські вірування давнього населення України. — К., Либідь, 2000. — 328 с.

Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М., Наука, 1988. — 782 с.

Тищенко К. Етномовна історія прадавньої України. — К. 2008 — 480 с.