Перекладацькі надбання в творчості І. Франка

ПЕРЕКЛАДАЦЬКІ НАДБАННЯ В ТВОРЧОСТІ І. ФРАНКА

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. Досягнення І. Франка як корифея українського перекладацтва

1.1 Роль І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 — початку 20 ст

1.2 Здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури РОЗДІЛ 2. Специфіка перекладацького методу І. Франка

2.1 Художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості І. Франка

2.2 Специфіка Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

І. Франко сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманів, П. Куліш, П. Грабовський, а згодом М. Зеров, Г. Кочур і М. Лукаш та інші сподвижники, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив повністю і подарував українській перекладній літературі, за власним висловом, «пожаданий та здоровий корм духовий» [56, т. 13, с. 121]. І. Франко цілеспрямовано вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури — і не як побічний струмінь, а як один з її стрижнів. Усвідомити подвиг Франка-перекладача стало можливим лише завдяки Франковому п’ятдесятитомному виданню (1976;1986) з трьома додатковими томами (2008 р.) — наймісткішому щодо охоплення спадщини, найавторитетнішому в плані текстологічному.

«І. Франко як перекладач не має в нашому письменстві рівних ані за потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, ані за глибиною мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне розширення духовних обріїв світової культури», — справедливо писав М. Москаленко [39, с. 181].

Творчість І. Франка-перекладача та перекладознавця вже була предметом дослідження (О. Домбровський [17; 18], Р. Зорівчак [25−29], Є. Новосядла [42], В. Рагойша [47], Т. Шмігер та ін.), однак систематичної роботи, яка зводила б воєдино, під одним кутом зору, всю перекладацьку спадщину І. Франка та його перекладознавчі погляди і форми засвоєння чужоземного тексту в контексті усієї діяльності письменника, громадського, політичного і культурного діяча, в українській науці ще немає. На жаль, і зараз можна повторити слова О. Мороза: «Мало сказано про Франка як перекладача. Не можна нарікати, що цій проблемі не приділяється увага. Перші розвідки з’явилися ще в 30-х роках минулого століття, а потім довготривалу мовчанку порушив Ю. Кобилецький у 1941 р. У повоєнний період до цього питання зверталися Ю. Ступак, М. Шаповалова, М. Білик, А. Кулінич, О. Фінкель, Я. Ярема, Ф. Неборячок, О. Домбровський, Т. Пачовський та інші, але жаль, що й досі немає праці, в якій би всебічно і глибоко була досліджена ця важлива проблема» [38, с. 14].

Саме недостатня кількість наукових досліджень стосовно перекладацьких досягнень І. Франка зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета роботи — розглянути здобутки І. Франка як перекладача і перекладознавця.

Відповідно до мети визначаємо такі завдання:

· З’ясувати значення діяльності І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 — початку 20 ст.

· Окреслити здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури.

· Дослідити художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості великого «Каменяра».

· Проаналізувати специфіку Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра.

Об'єктом дослідження є творчість І. Франка.

Предмет дослідження — досягнення І. Франка як перекладача і засновника сучасного українського перекладознавства.

Матеріалом дослідження слугували перекладацькі розвідки І. Франка, а також виконані ним переклади сонетів В. Шекспіра і творів німецьких поетів, а саме Й.-В. Гете, Ф. Шиллера тощо.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історичних (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний), емпірико-теоретичних (аналіз, синтез), загальнонаукових (логічний, абстрагування, узагальнення, індукція та дедукція).

Теоретичне значення дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно перекладацької діяльності І. Франка.

Практичне значення роботи — результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення даної теми, розробки навчальних курсів з історії українського перекладознавства, а також посібників для перекладачів, які працюють з поетичними текстами.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ДОСЯГНЕННЯ І. ФРАНКА ЯК КОРИФЕЯ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДАЦТВА

1.1 Роль І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 — початку 20 ст

Аналіз наукової літератури з теми засвідчив, що до 1880-х pp. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому, на думку Т. Шмігера, зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках Франкової творчості [61, с. 23]. Перекладознавча спадщина І. Франка цікавила багатьох науковців, та все ж існує ще чимало прогалин у її вивченні. Різні обставини й епохи по-різному стимулювали франкознавчі дослідження, але найбільше для вивчення перекладознавчої концепції І. Я. Франка в теоретичному аспекті зробили О. Домбровський, Ф. Арват та Р. Зорівчак.

О. Домбровський досліджував дантологічні зацікавлення І. Франка й захистив дисертацію на тему «Іван Франко — перекладач і популяризатор творчості Данте». Спираючись на постулати І. Франка про старанний вибір творів для перекладу, про орієнтацію перекладу на читачів-інтелігентів і читачів-селян, про максимальну точність відтворення, про ґрунтовне наукове вивчення тексту та про відтворення національної специфіки першотвору, О. Домбровський найбільше уваги приділяє стильовим та інтерпретаційним особливостям самих Франкових перекладів, чим продовжує франківську перекладознавчу традицію. Цікаво, що, посилаючись на Франкові принципи, він їх реконструює на основі кількох висловлювань. Так, невизначеним дотепер залишається питання орієнтації перекладу на читача, як його розумів І. Франко (враховуючи його прагнення до загальнонаціональної нормативної мови). Згодом О. Домбровський написав оглядову статтю «Іван Франко — теоретик перекладу». Дослідник виділяє десять тверджень, на яких базувалася перекладознавча концепція І. Франка — це й розгляд перекладів у системі національної літератури, й вимоги до перекладача (знання мов, володіння текстом), і аналіз перекладацької техніки. Перекладацька позиція І. Франка частково ілюструється прикладами з його перекладацької діяльності, але головний критерій суджень завжди був ідейно-тематичним, що є свідченням тогочасного політичного дискурсу. Важливу рису виокремив О. Домбровський: «Та в тодішніх умовах Франко вище ставив виховне завдання перекладу, ніж пізнавальне…» [17, с. 323].

Найзначнішою публікацією про І. Франка-перекладознавця стала праця Ф. Арвата «Іван Франко — теоретик перекладу (лекції із спецкурсу „З історії українського перекладу“)». Досліджуючи Франкові розвідки, передмови й рецензії, дослідник реконструює 17 теоретичних принципів, які стосуються теорії, історії та критики перекладу. Звісно, авторство не всіх вимог варто однозначно приписувати І. Франкові, як наприклад, що перекладати треба тільки з оригіналу, а перекладач повинен досконало володіти й вихідною, й цільовою мовами. Хоч у Франковій інтерпретації ці одвічні істини мають додаткове звучання: переклад народною, загальнонаціональною мовою позначав прагнення розділених кордоном українців до об'єднання й часто був вагомішим у нашій історії за політичні декларації. Ф. Арват розглядав Франкову творчість у ширшому контексті тогочасного поетичного перекладу й спостеріг, що саме І. Франко вперше провів межу між власне перекладом і переспівом [3, с. 9]. Отже, укладаючи схему українського віршового перекладу за ознаками розвиненості мови й високого стилю в 1920;х pp., М. Зеров міг частково спиратись і на спостереження І. Франка, але ніде на це не вказував, навіть у своїх працях про І. Франка [22; 23]. Окремим питанням належить виокремити вплив інших дослідників на перекладознавчу позицію І. Франка. Ф. Арват наголошує виключно на літературознавчій спадщині російських революціонерів-демократів [3, с. 7]_, що вмотивовано тенденціями радянської критики. Праці Р. Зорівчак [25−29] відкривають ще один надзвичайно важливий аспект Франкової наукової спадщини — це перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях, наприклад, у рецензії на німецькомовні переклади творів Т. Шевченка чи студії «Каменярі…», І. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу, а вперше в українському мовознавстві засади лінгвостилістики обґрунтував О. Фінкель наприкінці 1920;х pp. Р. Зорівчак також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І. Франко щодо перетворення української етнографічної людності в політичну націю [21, с 497−517]. І, звісно, ці думки були не єдиними, що випереджали свій час.

Р. Зорівчак уперше показує, у якому середовищі формувався перекладознавчий талант І. Франка, тобто фактично визначає час зародження українського перекладознавства — 70-ті pp. XIX ст. [26, с. 6]. Очевидно, можна дещо дискутувати щодо самої дати. 1880 р. І. Франко опублікував частину перекладу «Фауста» Й.-В. Ґете в місячнику словесності, науки й політики «Правда», де вмістив «Уваги до перекладу «Фавста» і подав власні судження про свою методику перекладу. Цю розвідку можна вважати першою працею І. Франка з теорії перекладу. Перевидаючи першу частину «Фауста» окремим виданням 1882 p., І. Франко переніс судження з приміток до передмови, яка датується 21 листопада 1881 р. [56, т. Якщо взяти за основу цілість перекладознавчої концепції І. Франка, то початок її закладено у 1880-х pp. І тому зародження сучасного українського перекладознавства можна датувати саме цим часом, оскільки в ньому концепція І. Франка відіграла установчу роль.

Р. Зорівчак також розглядає Франкові перекладацькі принципи в часовій перспективі й робить важливий висновок, що «Франкові погляди на майстерність перекладу, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися» [26, с. 8]. Це утверджує думку, що сучасна українська школа перекладознавства бере початок ще від перших досліджень І. Франка. У своїй дисертації О. Тетеріна розглядає роль перекладу в концепції національного розвитку літератури І. Франка [54, с. 11−14]. Дослідниця підкреслює високий теоретичний рівень перекладознавчих поглядів науковця, які стосувались і конкретних проблем процесу перекладу, і місця перекладу в загальнолітературному контексті, а отже, науково обґрунтовували критерії вибору творів для перекладу. На матеріалі розвитку перекладознавчої думки в Україні впродовж XIX ст. О. Тетеріна довела, що цілісна концепція дослідження перекладу, яку розробив І. Франко, забезпечила науковий статус українського перекладознавства та значно розширила теоретичне сприйняття перекладу як складного й багатоаспектного явища словесного мистецтва в літературознавстві другої половини XIX ст. [54, с. 14].

На думку Т. Шмігера, вивчення Франкових поглядів на переклад у XX — на початку XXI ст. відбувалось у трьох напрямах: а) перекладна література як націєтворчий чинник; б) проблеми техніки перекладу (переклад чи переспів; одомашнення; еквілінеарність тощо); в) перекладознавчий аналіз [61, с. 25].

Дослідник стверджує, що загадкою перекладознавчої концепції І. Франка завжди залишатимуться її джерела. Ані тогочасна загальна наукова практика, ані жанр рецензії не сприяв точній нотації використаних чужих праць, які тепер встановити дуже важко. Та все ж, уважає науковець, можна визначити дві основи Франкових перекладознавчих суджень — найбільшу роль тут відіграла сама його критика й спроби її узагальнення, й менше вплинули філософські передумови літературознавства, визначені класичними авторами й тогочасними дослідниками (зокрема, представниками німецької школи філософії мови) [61, с. 27].

Критичні праці І. Франка містять окремі літературознавчі судження, які допомагають усвідомити, як І. Франко розглядав літературний твір і які, відповідно, можна використати в теорії, критиці й історії перекладу й перекладознавства. Вони також мотивують розвиток його поглядів і те, як він прийшов до розуміння перекладу, викладеного в його основній перекладознавчій праці «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1911). У розвідці «Слово про критику» (1896) І. Франко з’ясовує сутність критика як суб'єктивного реципієнта, рівнозначного будь-якому іншому читачеві: «Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець. Він розглядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача» [56, т.

І. Франко висловлюється за право індивідуального трактування в літературній критиці, але на певних, окреслених критеріях.

Певний антропоцентризм простежується у ще одному висловлюванні І. Франка — в рецензії на статтю німецького дослідника Г. Мюллера «Про вплив реалізму на стильові особливості мови»: «Ми хочемо тепер не лише відчитати зі слів думки людини, а й відчути за тими словами саму людину» [56, т. 28, с. 51]. Тут відчувається прямий зв’язок із загальними здобутками німецьких мовознавців, але важливим є те, що І. Франко виділяє найголовніше завдання критика — заглибитись у текст так, щоб побачити «позатекст».

На думку І. Франка, «критика ніколи не була керманичем для літературної творчості» [56, т. 30, с. 214]. Т. Шмігер зазначає, що це твердження можна вважати правильним у літературі, а в перекладознавчій критиці - правильним наполовину: критику створює аналіз уже наявного твору, але сама вона водночас є настановою для інших перекладів, для загальної перекладацької практики, й теж сприяє перевірці теоретичних суджень [61, с. 29].

В основі критики завжди є аналіз. Такий аналіз залежить насамперед від розвитку літературознавства, в якому І. Франко виділяє три періоди — бібліографічний, біографічний та культурно-історичний [56, т. У рамках останнього — культурно-історичного — періоду (а ще в умовах розвитку української літератури) І. Франко обґрунтовує історично-психологічний метод аналізу: «Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, с. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас, т. є. попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним займались, над ним думали і про нього писали» [56, т. 27, с. 311].

Наведену цитату взято з Франкової статті «Відповідь критикові Перебенді» (1889), яка підтверджує, що аналіз відтворення «психічних явищ та естетичних фактів» оригіналу в перекладі, обґрунтований теоретично в праці «Каменярі…» [56, т. 39, с. 11], бере початок ще з 1880-х pp. Але не треба думати, що переклад важливий лише вірним відтворенням, що деякою мірою є відходом від історично-психологічного методу критики. Насправді, «літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія» [56, т. 31, с 53], а отже, естетика й психологія настільки взаємопов'язані, що становлять один бік перекладознавчого розгляду. Цілісний перекладознавчий аналіз, який пропонує І. Франко, таким чином, містить два складники — орієнтацію на текст та орієнтацію на суспільство.

Перекладознавчому аналізу найбільше приділяє уваги І. Франко у своїх рецензіях на твори Т. Шевченка в німецькому перекладі С. Шпойнаровського 1904 й 1906 pp. [56, т. та на власний вірш «Каменярі» в польському перекладі С. Твердохліба 1911 р. [56, т. 39, с. 7−20]. У них І. Франко вперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз. У працях І. Франка знаходимо не просте зіставлення текстів зі зверненнями до мовного чуття читачів та без висновків про відтворення художньої будови першотвору, а цілісне бачення відтворення семантичних і стилістичних деталей у рамках всієї системи оригіналу щодо авторового задуму. Мету аналізу І. Франко сформулював ще 1883 p.: «Конечно, се [досягнення перекладачевої цілі] нас не звільняє від обов’язку порівнювати переклад з оригіналом і виказувати, де і в чім перекладчик йому не дорівняв; се тільки і повинно бути і для нього, і для других перекладників заохотою, поступаючи тою самою дорогою і методою, по якій зладжений сей переклад, поправляти його на будуче, доводячи якомога ближче до оригіналу, не споневіряючись ні в чім духові нашої бесіди» [56, т. 26, с. 309].

Паралельно критик зі стилістичного боку розглядав мовний вираз авторської настанови, доповнюючи, таким чином, розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Аналіз зводився до начебто простих логічних операцій — інтерпретації ключових слів чи яскравих образів оригіналу та визначення ролі стилістичних засобів в оригіналі та в перекладі. Однак, якщо врахувати, що семантика як галузь філології сформувалася лише наприкінці XIX ст., то для літературознавства такий текстуальний аналіз на тлі поширеної критики був великим кроком уперед. У мовознавстві такі досліди над значенням робив, імовірно, тільки О. Потебня, намагаючись вивчити семантичну структуру слова та вислову [46, с. 20−22]. Цікаво, що майже одночасно стилістичні дослідження активно провадила французька школа лінгвістики, яка трохи згодом почала розрізняти «індивідуальну», «суспільну» та «загальну стилістику» згідно з поняттями «мовлення», «мова» та «мовна діяльність», які запровадив Ф. де Сосюр [50, с. 76−77].

Авторська поетика — велике випробування для всіх перекладачів поезії Т. Шевченка. У рецензії «Шевченко в німецькім одязі» І. Франко так описав Шевченків стиль: «Незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїм перекладом передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал» [56, т. 35, с. 189]. Науковець визначає головні труднощі в передаванні поетичного стилю Т. Шевченка й обґрунтовує вимоги до його відтворення іншими мовами, але цей перелік можна вважати важливою віхою для перекладознавчого шевченкознавства. Джерелом цього відкриття є насамперед глибока студія над творами Т. Шевченка, а впливи інших наукових європейських парадигм можна вважати додатковими чинниками або не враховувати взагалі.

Як стверджує Т. Шмігер, основою перекладознавчої критики І. Франка є вірність, але не як простий одиничний критерій, а як складне поняття [61, с. 35] зі змістовим і формальним складниками: «вповні вірно передати і зміст, і форму Шевченкових віршів буде їм неможливо, і для того [перекладачі] зрікалися або одного, або другого: або перекладали свобідна, пильнуючи поперед усього, щоб переклад робив хоч трохи те саме враження, як оригінал, або посвячуючи риму або навіть віршову форму, щоб передати якомога докладніше сам текст» [56, т. 35, с. 189].

Попри те, що єдність змісту та форми не є новим поняттям, і в середині XIX ст. німецький учений Т. Момзен виводив класифікацію перекладів за відтворенням одного чи двох цих компонентів [66, с. 8], перекладознавча критика перших років XX ст. не дуже ними послуговувалася.

У рецензії 1906 р. найчіткіше проступає Аристотелів слід у Франковій перекладознавчій концепції. Як відмічає Т. Міллер, новизною самого Аристотеля в давньогрецькій критиці було те, що він оцінював окремі місця художнього твору за роллю, яку вони відігравали в структурі цілого, й аналізував застосований художній засіб, який мав відповідати цій ролі [4, с. 140]. Аналогічно І. Франко в аналізі перекладу Шевченкового «Кавказу» тлумачить значення окремих висловів у ширших контекстах, намагаючись вивести цілісну систему. Відтворення співвідношення частини до всього художнього твору — новизна перекладознавчих рецензій І. Франка.

Зачин методу кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу також знаходимо в «Каменярах…». Зрозуміло, що статичний аналіз є вагомішим для критика перекладу й не впливає безпосередньо на діяльність перекладача. І. Франко використовував статистичний аналіз для оцінки еквіритмічності, що найкраще для цього придатний. Також він продовжив ще одну цікаву ідею Аристотеля про використання окремих категорій слів для різних жанрів: складні слова найкраще відповідають дифірамбам, рідкісні— героїчним віршам, переносні - ямбічним. І. Франко використав системний підхід для поділу частин мови за пізнавально-чуттєвими ознаками: «Коли слова перших трьох категорій [іменники, прикметники, дієслова] творять головну основу словесного твору, надаючи йому зміст і акцію, то слова другої категорії [займенники, прислівники місця та часу, сполучники] - се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює картину» [56, т. 39, с. 20].

Такий поділ, звісно, вимагає ще чималого доопрацювання, але за допомогою простого підрахування відповідних категорій в оригіналі та перекладі можна скласти досить об'єктивне враження про відхилення від першотвору.

У контексті української перекладознавчої критики початку XX ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І. Франка були чистота української мови та вірність оригіналові. Характеризуючи працю П. Житецького про Євангелія українською мовою, дослідник зазначає: «Свою порівняльну працю Д. Житецький веде в двох напрямах: слідить, наскільки даний переклад вірно передає грецький оригінал і наскільки він передає той оригінал чистою літературною українською мовою» [56, т. 37, с. 65]. Цих двох критеріїв достатньо, щоб визначити приблизне місце перекладного твору в системі національної літератури. Але для оцінки естетичних якостей художнього твору І. Франко застосовує категорії розміру [56, т. 39, с. 12; 56, т. 38, с. 528], рими [56, т. 35, с. 407; 56, т. 39, с. 12], мелодійності (пропорційність голосних та приголосних фонем) [56, т. 38, с. 529]. Отже, літературознавчий аналіз на цьому етапі філологічного розвитку міг дати значно більше, ніж мовознавчий.

Поняття текстової вірності важливе тим, що певний його ступінь може бути межею між перекладом та переспівом. І. Франко намагався наповнити це поняття глибшим змістом — тобто обґрунтувати об'єктивні складники, які були б очевидними й чіткими. Частково такими складниками стали віршознавчі поняття — наочні й незаперечні: метр, рима, строфа, що представили формальну сторону художнього опису. З іншого — смислового — боку, вірність спирається на ясність, зрозумілість і межує з дослівністю [56, т. 13, с. 446; 56, т. 13, с. 179−180; 56, т. 11, с. 308]. Послуговуючись такими критеріями, справді можна ставити питання про розмежування двох дуже схожих художніх явищ — перекладу й переспіву. І. Франко вказав на можливу основу для такого розрізнення та суть відхилень, однак сам він нечасто уживав термін переспів: «Щоправда, головне діло його [С В. Руданського] життя, переспів „Іліади“ Гомера, при всій натуральності вислову і поодиноких мітких зворотів треба вважати невдалим; переспів Руданського має одну кардинальну хибу: він не дає вірного відображення в оригіналі» [56, т. 28, с. 219].

Великої уваги надавав І. Франко суспільній, націєтворчій ролі перекладу. Саме суспільна значущість Ґетевого «Фауста» спонукала І. Франка перекласти його [56, т. 13, с. 179]. І. Франко першим осягнув важливість перекладів для рідного письменства. Звісно, тут не можна оперувати сучасними термінами, як розуміти місце перекладних творів у системі чи полісистемі національної літератури, адже ще не зібралося достатньо матеріалу для розмежування одмінних перекладацьких тенденцій чи періодів, але суть такого впливу визначив на свій час вкрай точно науковець — «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давнішими поколіннями» [56, т. 5, с. 7].

Як відзначає Т. Шмігер, значною є пряма маніфестація важливості перекладів для нації, а не частинного прояву її культури. Цілком зрозуміло, чому саме І. Франко висловився так, адже годі знайти іншого літератора, який настільки ревно та ґрунтовно обстоював би ідею всеукраїнського єднання [61, с. 36].

Паралельно І. Франко формулює засаду єдності оригінальної та перекладної частин національної літератури: «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» [56, т. 39, с. 7].

Необхідно відзначити суспільний чинник, який відіграв засадничу роль у вимогах до перекладацької техніки — це єдина українська літературна мова, яка із суто філологічного чинника стала націєтворчою справою: «Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання — будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин, мати не можемо» [56, т. 28, с. 171].

І в цій ситуації І. Франко вважав, що галицькі письменники дали українській культурі більше за наддніпрянських літераторів своїми перекладами й оригінальними писаннями, але на перше місце він поставив саме переклади [56, т. 28, с. 175]. Вони сприяли активнішому розвитку мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню просвіти [56, т. 39, с 7−8].

Таким чином, перекладознавчі публікації в Україні впродовж XIX ст. дедалі більше акцентували увагу на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одну з основних вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, й нації. Розвиток перекладу, який останньої третини XIX ст. досягнув високого рівня (власне переклади замінили травестії й переспіви), тільки тепер міг забезпечити матеріал, щоб встановити критерії якості перекладу й почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Франка, який обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880−1910;х pp.

1.2 Здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури

У світовій культурі навряд чи знайдуться діячі, яким би за творчим розмахом та універсальним характером діяльності поступався Іван Франко. У царині художнього перекладу, як стверджує дослідниця Л. Григор'єва, «за обсягом перекладених творів народів світу різних епох І. Франко взагалі не мав собі рівного перекладача у жодній літературі. Він перекладав українською мовою близько двохсот творів, починаючи з шедеврів античності, середньовіччя і закінчуючи кращими зразками художнього слова на початку XX сторіччя (з німецької літератури — близько 30 великих творів, незчисленну кількість віршів; з англійської літератури — понад 40 прозових та драматичних творів, а також велику кількість віршів та балад; з французької літератури — близько 20 прозових та 60 поетичних творів; з російської - близько 30 прозових та 30 поетичних творів)» [15, с. 46]. Дослідниця О. Хрустовська зазначає, що «Франко через переклад прилучив твори шістдесятьох письменників світу до української літератури» [55, т. 51, с. 56]. Шістдесят письменників світу збагатили скарбницю української культури своїми кращими творами завдяки перекладам І. Франка [16, с. 46]. «Якби зібрати всі переклади Івана Франка (закінчені і незакінчені), вийшла б колосальна антологія світової поезії, що починається зразками поетичної творчості народів стародавнього Сходу, продовжується античністю, поетами середньовіччя, поетами Англії, Німеччини, Франції, Італії, скандинавських країн, Угорщини, Румунії, слов’янських країн на чолі з Росією. Поряд з поетами була б широко представлена народна творчість різних народів, що особливо привертали увагу І. Франка. В антологію ввійшла б і художня проза різних часів та народів. Поряд з видатними письменниками в ній були б і другорядні, які мають не стільки естетичну, скільки історико-пізнавальну цінність. Це було б щось більше, ніж знаменитий в свій час збірник Гердера „Голоси народів“, і не менше, ніж величезна робота в галузі поетичних перекладів Я. Врхліцького, відомого чеського поета ХІХ сторіччя», — писав академік О. Білецький [11, с. 163]. Обсяг перекладацької діяльності І. Франка величезний. Своїми перекладами та дослідженнями він охопив літератури майже всіх віків і народів, збагатив зображувальні засоби української літературної мови, підняв рівень перекладацького мистецтва. Із 6000 творів Франкової спадщини 1130 (за даними 50-томника — 1102, проте ці дані неповні) припадає на художні переклади, а це 3781 сторінка, що обіймає 7 томів із 50-ти: тт. 8−13 і 25 томи або 347 творів, тобто 19%.

І. Теплий відзначає, що до 25-го тому увійшли не всі прозові переклади І. Франка. Тут обсяг всього перекладеного становить 528 сторінок. У додаткових томах до 50-томного зібрання творів, які нещодавно побачили світ [55], опубліковано твори, що їх раніше свідомо не включили до 50-томника або не віднайшли. Загалом обсяг надрукованого у 51-му додатковому томі (проза) становить 826 сторінок, а поетичні переклади (52-й том) — охоплюють 444 сторінки). Отже, з урахуванням віднайденої перекладної поезії та прози І. Франка обсяг перекладеного зростає на 1270 одиниць і становить: 3781 + 1270 = 5051, однак і ці дані, як видається, ще не остаточні. З іншого боку, вони дають куди повніше уявлення про обсяг зробленого у царині перекладу та рецепції чужоземного тексту (а це окрема вельми цікава тема, дослідження з якої теж подане до друку) загалом. Вражає й діапазон як прозових, так і поетичних перекладів, нещодавно опублікованих: поетичні переспіви Біблії, єгипетський фольклор, єврейський фольклор, давньоіндійський епос, давньоримська література, давньогрецька та візантійська література, давня українська література, німецька та австрійська література, помітно зросла навіть порівняно з ваговитим 13-м томом: тут їй присвячено ще 213 сторінок прози та 107 сторінок поезії. Чимало додано з французької та старофранцузької літератури (310 с.), дещо з англійської, американської, чорногорської, чеської, шведської, польської, сербської, італійської, нідерландської та ін. А ще ж і перекладено з української мови на польську дві поезії (Т. Шевченка і С. Руданського) та з української мови на німецьку 25 поетичних творів (23 поезії Т. Шевченка, один вірш М. Некрасова і один — П. Куліша). У 51-му томі представлено 91 твір із 17 літератур, 40 авторів, з них 8 невідомі. Як пишуть упорядники, «Том 52-й, що виходить у світ, розглядаємо як спробу суттєво доповнити поетичний і перекладацький (у частині поезії) доробок Франка, поданий у 50-томнику. […]. Слід відзначити, що в цьому томі здійснюється перша публікація близько 130 поетичних творів (з них 47 — оригінальні твори Франка та понад 80 перекладених)». Тут представлено творчість 46 авторів (з них 16 — невідомі або колективні) із 16 літератур. Отже, побачили світ ще понад 80 нових перекладних поетичних творів та 91 прозовий, а це понад 40 авторів-прозаїків та 46 авторів-поетів, серед яких і безіменні, що становить понад 170 творів (171) та 86 авторів [52, с. 57].

«Діяльність Франка і як перекладача, і як оригінального автора вщент розбила теорію літератури „для хатнього вжитку“. Саме він прорубав для українського народу „вікно“, але не тільки в Європу, а й в усі сторони світу», — так високо оцінив творчу, — насамперед перекладацьку, — діяльність І. Франка О. Білецький [11, с. 163]. Це був сміливий, як на ті часи, вчинок, адже часто ще лунали й супротивні голоси: якщо, мовляв, українська література й має право на існування, то лише як література «для хатнього вжитку». Зокрема, чи не найбільше виступав проти збагачення нашої літератури новими перекладами М. Костомаров, який, полемізуючи з М. Старицьким, пропонував йому дати спокій зарубіжним класикам як таким, що не потрібні українському читачеві, адже це читач «з простонароддя» [11, с. 163].

Суть свого перекладацького методу І. Франко, окреслив так: «Я старався переводити „Фавста“ вільно, подавати кожну думку автора по змозі в такій самій формі, як сам автор, — на кілько се було згідне з духом нашої мови. Я майже всюди задержував таке саме метрум, яке було в оригіналі» [56, т. 13, с. 13].

«Які ж риси творчого стилю перекладача у цьому жанрі? Насамперед це скорочення цільового тексту або тексту-першоджерела. Не маючи ні часу, ні достатніх матеріальних засобів, щоби друкувати переклади повністю, — зазначає Х.

Паляниця, — І. Франко вибирав із них лише ті сторінки, в яких з найбільшою силою виявлялися прогресивні тенденції цього чи цього твору, тому він дуже часто ставив перед своїми перекладами просвітницьку мету. Прагнучи якнайповніше простежити долю одного персонажа роману, він вибирав лише ті уривки, які найбільше характеризували його. Так постали уривки з романів «Rome», «Paris», «La faute de l’Abbe Mouret».

По-друге, перекладач часто вдавався до адаптацій, тобто деяких відхилень від оригіналу. Причина — потреба донести до широкого українського (точніше — західноукраїнського) читача того часу якомога доступніше думки зарубіжних авторів, зокрема французьких.

Такі адаптації, на думку Х. Паляниці, виникали з різних причин:

· Адаптація тексту, пов’язана з пропуском окремих сцен, епізодів та довгих описів, які могли б затемнити головну ідею та характеристику головних персонажів. Такі скорочення дали змогу письменникові уникнути багатьох пояснень, які ускладнюють читання перекладу;

· Адаптація спричинена бажанням здійснити переклади, доступні найширшому колові читачів. Вона ґрунтувалася на випущенні окремих фраз та уривків, у котрих фігурують невідомі імена та географічні найменування;

· Адаптація перекладу пов’язана з пропущенням натуралістичних описів, до яких не звик був ще тогочасний західноукраїнський читач і які не відповідали естетичним засадам самого перекладача.

Л. Григор'єва зазначає, що «не маючи можливості перекладати цілі романи, Франко вибирав з них окремі уривки, де найрізкіше виявлялися прогресивні традиції даного твору. Для створення якісного перекладу або переспіву Франко користувався часто кількома джерелами, порівнюючи їх та мотивуючи свій метод вільного перекладу» [15, с. 45]. Іноді перекладач користувався іншомовними джерелами, переносячи всю дію на український ґрунт (переклад-переспів). Так з’явився в нашій літературі «Лис Микита» («Reineke Fuchs»), поетичний переспів «Дон Кіхота» Сервантеса, переспів драми «Бар-Кохба» Врхліцького. У драмі автор навіть змінює ідею. Однак, навіть вдаючись до переробки, І. Франко все ж таки дуже обережно ставився до оригіналів, не фальшуючи їхнього основного характеру [15, с. 45]. Часто І. Франко вдавався до зміни заголовків, давав заголовки окремим уривкам роману чи повісті, насамперед тим, які висвітлювали їхній задум.

«Супроти дотеперішніх видань грецького тексту та його перекладів на інші мови, я в своїм перекладі зробив ту на мій погляд дуже важну зміну, що поділив текст на уступи під окремими заголовками для зазначення їх змісту і тим дав можність не тільки читачам свобідніше віддихати при кожнім уступі і приймати в цілості його враження, але також дослідникам, що хотіли би зайнятися спеціальними студіями над сим твором, улегшити перегляд змісту та зрозуміння плану його творчості. Нотки обмежив я тільки до конечної потреби поясненням деяких географічних термінів та особистих відносин, не вдаючись в пояснювання назв грецьких божеств та героїв, наведених у поемах Гесіода, що завело би мене занадто далеко від моєї мети. Вона буде осягнена, коли мій переклад дасть змогу українській інтелігентній публіці познайомитися з тим письменником, у всякім разі одним із світочів всесвітньої літератури», писав І. Франко у післямові «Мій переклад» до рубрики «Гесіод і його твори» [56, т. 8, с. 312]. Перекладач звичайно подавав передмови до перекладів, у яких роз’яснював зміст твору, задум автора, його творчу манеру, мотивував власні перекладацькі розв’язки тощо. Вимагав він цього й від інших перекладачів [56, т. 32, с. 33].

Як стверджують Х. Паляниця та Л. Рудницький, поетичні переклади І. Франко намагався максимально удоступнювати українському читачеві, а для цього змінював структуру вірша, вживаючи форми, властиві українській поезії [44, с. 17−18; 49, с. 190]. «При своїм перекладі на українську мову я, розуміється, держався тих самих, наукою признаних та випробуваних поглядів, хоча декуди, в другорядних подробицях, позволяв собі трохи свобідніше поводитися з текстом для ліпшого передання людового тону або для виразнішого відтінення змісту даної поезії. Де в шотландських баладах трапляються рефрени, що звичайно не мають ніякого значення […], там я пропускав їх, аби дармо не забирати місця. В значній часті пісень я змінив також титули, кладучи в титулі основну тему замість імен власних», зауважив І. Франко про переклад старошотландських балад [62, с. 576].

На думку Л. Рудницького, додавання стилістичних засобів, насамперед порівнянь, задля яскравішого передання змісту оригіналу — особливо впадає у вічі в перекладі з німецької мови, зокрема першої частини «Фавста», віршів К. Маєра та ін. Зокрема, у вірші К. Маєра «Ноги в огні», описуючи господаря замку, перекладач вживає порівняння «сивий наче дід» як відповідник прикметникові ergraut. Такі випадки непоодинокі і призводять до ослаблення «поетичного вислову оригіналу» [49, с. 185], надто ж у тому разі, коли в оригіналі якийсь вислів стверджує факт, засіб порівняння віддаляє його від дійсності [49, с. 185].

Не можна оминути увагою й таке явище, як довільна варіація форм імен у перекладах І. Франка, скажімо, Герм і Гермес та ін., що, врешті, є й у першоджерелах [56, т. 8, с. 599], а також українізацію або одомашнення власних імен, напр. Зея, Атрієнко, Корнієнко, Хроненко та ін. [56, т. 8, с. 185−201; 275; 600 та ін.].

Врешті, за свідченнями самого І. Франка, він користувався паралельними текстами. Таке траплялося нерідко — і це теж складова творчого методу І. Франка [56, т. 8, с. 289−312; 42; 112−115]. Зокрема, говорячи про поему «Цар Випащит у пеклі» (із «Маркандеї-пурани»), І. Франко пише: «Отсей переклад зроблено після англійського прозового перекладу: Bibliotheca Indica, a Collection of Oriental Works, published by the Asiatic Society of Bengal, New Series N700. The Merhandeya Purana, translated by F.E.Pargiter, C.S.fasciculus I. Calcutta, 18−8, стор. 72−76, 88−91. Для другої часті вжито також німецького перекладу Фр. Рюккерта „Der gute Konig in der Holle“, що разом зі санскритським текстом (у латинській транскрипції) опублікований був у ХІІ томі „Zeitschrift der deutschen Morgenlan-dischen Gesellschaft“, стор. 336 — 349» [56, т. 8, с.106]. І. Теплий зазначає, що переклади творів з давньоіндійської літератури Франко робив не з оригіналів (санскрит, палі), а з західноєвропейських мов (переважно німецької) [52, с. 67]. Слід зважити, що це були перші спроби «познайомити українських читачів із перлинами літературної скарбниці народів Індії» [56, т. 8, с. 591]. Варто одразу ж додати, що без санскриту не обходилося. Грецькою мовою, як і латинською І. Франко володів дуже добре, опанувавши їх у гімназії, що, однак, не заважало залучати й джерела іншими мовами: «Задумавши давно вже познайомити українську публіку з творами Гесіода в перекладі на нашу мову, я взявся до сеї праці аж у початку 1912 р. і тоді при помочі мого сина, покійного Андрія, я протягом трьох перших місяців скінчив переклад «Теогонії». Для того перекладу я користувався виданням грецького тексту: Hesiodi, quae feruntur Carmina ad optimorum codicum fidem recensuit Johannes Flach. Editio stereotypa. Lipsiae MDCCCXCIV, а для підмоги при інтерпретації тексту я вживав французького прозового тексту, поміщеного в збірці: Poetes Moralistes de la Grece (Hesiode, Theognis, Callinus <…>) […], Paris, без означення року, стор. 49−82. Протягом перекладу, порівнюючи грецький текст із французьким, я аж надто часто мав нагоду переконуватися, що французький переклад дуже далекий від грецького оригіналу і дуже часто передає важні подробиці зовсім недокладно, а не одно й пропускає. Тому при перекладанні дальших творів Гесіода я вживав, обік грецького тексту, німецького перекладу: Hesiod’s Werke, Deutsch im Versmasse der Urschrift von Prof. Dr. Eduard Eyth […]. «Сей переклад далеко ближчий до оригіналу і подає надто численні уваги в нотках під текстом, із яких я для свого перекладу взяв тільки дуже небагато» [56, т.

Х. Паляниця зазначає, що поетичні переклади І. Франко прагнув зробити якомога ближчими та доступнішими українському читачеві. З огляду на це він змінював структуру вірша, вживаючи форм, властивих українській поезії [44, с. 18]. Звісно, такий підхід тепер вважається спірним, однак, попри те, він заслуговує на увагу як перекладацька тактика І. Франка, зумовлена тогочасними історичними умовами та характером суспільно-політичної діяльності І. Франка загалом.

За словами Г. Загайської, І. Франко вперше у тогочасному українському перекладознавстві провів межу між перекладом і власне переспівом, показав, що досконалість перекладу досягається не точним перекладом слів, а добором відповідних засобів вираження думки, відтворення ідеї, духу оригіналу. Дослідниця зазначає, що «освоєння багатої спадщини Горація на Україні почалося ще в XVII ст. у класах піїтики й ораторського мистецтва Києво-Могилянської академії» і що «помітний слід в історії української літератури залишили переклади й переспіви Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського», проте «перші повноцінні переклади українською мовою, максимально наближені до оригіналу і за формою і за змістом, належать І. Франку — блискучому знавцеві античної літератури, теоретику і майстру перекладу» [20, с. 72]. Провідну роль у з’ясуванні творчої манери Франка-перекладача відіграють численні передмови до перекладів, що їх він сам і зробив. Скажімо, у «Передньому слові» до «Вибору поезій Г. Гейне» він писав: «Перекладаючи Гейне, я дбав про те, щоби передати якомога вірно не тільки думку, але також форму, тон, розмір первотвору. Відси пішли трохи незвичайні куплети в перекладі „Німеччини“. Гейне написав цю поему не шкільним розміром, утвореним на подобу греко-римського, а тонічним музикальним. В його куплеті перша і третя стрічка складається з 4 арзисів (слогів, на котрих тон підноситься); між одним і другим арзисом буває один або два тезиси (слоги, на котрих тон понижується); друга і четверта стрічка має 3 арзиси з так само довільним числом тезисів, напр.: Im traurigen Monat November war’s. / Die Tage wurden truber, / Der Wind riss von den Baumen das Laub / Da reist ich nach Deutschland hinuber. Щоб хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти уха одностайним амфібрахічнимм розміром, як се бачимо, напр., в російськім перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні з ямбічними. При перекладі і пояснюванні я користувався виданням Липського Бібліографічного інституту, що зладжене Ернестом Ельстером; з огляду на наших читачів я вважав потрібним під текстом „Німеччини“ дати значно більше пояснюючих приміток, ніж се зробив Ельстер» [56, т. 13, с. 46]. Таку розлогу цитату варто навести з огляду на потребу продемонструвати, наскільки важливими були передмови («Передні слова») у перекладацькій творчості І. Франка, як вдало вони унаочнюють його перекладацькі засади, мотивують той чи інший розв’язок тощо.

І. Лозинський відзначає, що у перекладах з чеської мови, зокрема творів К. Гавлічка-Боровського, перекладач допускає відхилення від точності передавання змісту: «Не можна не відмітити, що в перекладі всі ці відхилення від точності не випадкові і зроблено їх не тільки з вимог самого ритму. Вони є своєрідною заміною малохарактерних для української дійсності категорій і поетичних образів категоріями і образами більш зрозумілими, більш типовими для України і української поезії» [33, с. 89]. Дослідник ілюструє це тонке спостереження найвдалішим, на його погляд, перекладом І. Франка — сатиричною поемою «Хрещення святого Володимира». У цьому перекладі збережено все словесне, ритмічне, інтонаційне багатство оригіналу (короткі речення, переноси, різні паузи, оклична і питальна інтонації та ін.), завдяки чому переживання персонажів стають конкретно відчутними, набувають життєвої переконливості. Складні людські переживання, найкраще виявлені в живих емоційних діалогах, перекладач майстерно передає мовно-структурними засобами. З метою кращого розуміння українським читачем тексту поеми І. Франко замінює чеські звороти адекватними українськими До слова, І. Франко іноді свідомо надавав перекладам західноукраїнського забарвлення. Зокрема, це видно з перекладів таких розділів поеми «Хрещення святого Володимира» як «Міністерська рада», «Безбожність на Русі», «Єзуїтський марш». У читача створюється враження, що І. Франко таким способом посередньо описує соціальні відносини в Галицькій Україні [33, с. 98].

У разі потреби І. Франко надавав перекладуваним творам більшої виразності і загостреності, зокрема й тому, що «одним з головних завдань, які ставив перед собою Франко, було розкрити і показати ту політичну тенденцію, яка в поодиноких випадках була завуальованою» [33, с. 94]. Скажімо, він запроваджує поняття «державний віз», щоби надати творові виразної політичної загостреності, чого не міг зробити К. Гавлічек-Боровський у роки жорстокої бахівської реакції.

Ф. Арват відзначає, що як перекладач І. Франко відкинув характерну для тодішньої перекладацької практики орієнтацію на так званий приємний переклад [3, с. 9].

На думку Г. Загайської, добираючи твори для перекладу, І. Франко зважав передусім на їхній ідейний зміст: поезія повинна була сприяти революційній боротьбі поневоленого народу, його духовному збагаченню, розвиткові літературної української мови [20, с. 72]. Зокрема, у післямові до перекладу поеми Овідія «Ібіс» він писав: «Перекладаю лише такі твори з чужих літератур, які читаючи, маю враження, що передо мною відкривається новий світ, чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке саме враження в моїх читачів» [56, т. 9 с. 484]. У передмовах чи післямовах І. Франко звичайно подавав джерело перекладу, коментував особливості прийняття тих чи тих перекладацьких рішень, як-от: «Отся збірка старошотландських балад взята з німецької публікації О. Л. Б. Вольфа (O.L.B.Wolff. «Halle der Volker […]») [56, т. 15, с. 574]. Характеризуючи збірку С. Пшибишевського «Із циклу вігілій» у перекладі А. Крушельницького, І. Франко, серед іншого, писав: «Що могло в ній подобатися перекладачеві і що хотів він у ній подати нашій суспільності? [.] Є тут проблеми настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але знов-таки переривані безтямною і абсурдною фразеологією, в котрій нормальний чоловік ані зрозуміти, ані відчути не може нічого. […] Ще раз повторюю: не можу зрозуміти, пощо і для кого запотребилося Д. Крушельницькому збагачувати нашу літературу перекладом сього твору. А коли Д. Крушельницький справді бачить у нім якісь високі літературні прикмети, то дуже жаль, що не додав до свого перекладу передмови, не вияснив і нам, профанам, того, що він сам бачить» [56, т. У рецензії йдеться про Станіслава Пшибишевського (1868−1927), польського письменника-символіста, декадента, одного з теоретиків модернізму в польській літературі [56, т. 32, с. 472]. По-перше, перекладач керується літературним смаком, врешті й особистим чуттям, уподобанням. По-друге, не варто гадати, що І. Франко так і надалі ставився до відомого письменника, перекладача, культурного і громадського діяча, життя якого трагічно обірвалося у вирі сталінських репресій (1934 рік). Говорячи про його ж переклад п'єси Габріели Запольської «В гірничій дуброві», І. Франко зазначав: «Переклад П. Крушельницького […], хоч не всюди взірцевий, у цілому добрий».

І. Теплий відмічає, що на знаки присутності Святого Письма в текстах І. Франка натрапляємо, починаючи ще від його гімназійних спроб перекладу біблійних пророків, коли він переклав, «переписав», за його словами, «Пророчество Ісаї» (Франків текст обривається на початку п’ятого розділу Книги Ісаї) та Книгу Йова (12 глав). «Із пізніших звернень І. Франка-перекладача до книг Старого Заповіту згадаємо переклади Першої і Другої глави Книги Буття, уміщені в розвідці „Поема про сотворення світу“ (1905), переклад оповідання про смерть Мойсея в передмові до другого видання „Мойсея“ (1913), переклад декількох фрагментів Євангелія від Луки, Євангелія від Матея та Апостольських діянь у розвідці „Молитва за ворогів“ (1911), переклад уривків із Книг Суддів і Самуїла, а також із Книги Буття (гл. XVI і ХVІІІ), які маємо в розвідці „Благовіщення. Порівняний дослід біблійної теми. З додатком благовіщенської драми Івана Дамаскина в віршованім перекладі на церковнослов’янську мову“ (1914), насамкінець, студію „Пісня Дебори. Найдавніша пам’ятка старогебрейської поезії“ (1912)», — пише франкознавець-апокрифолог Я. Мельник [36, с. 14]. Що більше, студія «Пісня Дебори» належить до таких праць як «Данте Аліґієрі» і «Алькай і Сапфо», де, за словами П. Баб’яка, «важко визначити самий їх жанр, оскільки дослідження про письменника або його твір постійно ілюструються перекладами, причому переклади займають таке велике місце, що набувають самостійного значення» [5, с. 200]. І. Мельник додає, що «із-поміж інших форм рецепції біблійного тексту І. Франко особливої ваги надавав саме перекладам» [36, с. 15]. Сам І. Франко мотивує це так: «Велика частина біблійних книг має, крім релігійного, безпосереднє поетичне значення. Переказ уривків із тих книг, модернізування, чи, точніше, розбавлення їх водою і „прикрашування“ без будь-якої ідеї - це те ж саме, як коли б хто захотів, приміром, своїми словами переказати деякі частини „Одіссеї“ або грецьких трагедій. Простий, точний переклад оригіналу звичайно може викликати далеко сильніше враження і далеко більше навчити нас» [56, т. Отже, до перекладу Біблії та релігійної літератури загалом І. Франко ставився як до наукового, що вимагає точності відтворення думки.