Генеза української національної мови

Генеза української національної мови

… На москалів не вважайте, нехай смердоті собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їхні народ й слово, й ми народ й слово. А чиє краще, нехай судять люди.

Тарас Шевченка.

Зародження української мови та писемності

Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, котрі дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення й первісного розвитку української, як й взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією із найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить й наявність архаїчної лексики, й деякі фонетичні та морфологічні риси, котрі зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павло Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Про давність української мови свідчать й реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні., Наприклад, Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо сіяли» існувала в Україні уже у І тисячолітті до н.е. Невже вон співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще із дохристиянських часів) навряд чи перекладалися із якоїсь давнішої мови на українську, адже християни над тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також запитання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було б фонетичне, чи ієрогліфічне лист — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність малі племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було б грецьке чи руське лист. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у «хозар є також лист, що скидатися від руського», й що воно та схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем листа на Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими й скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність на територї України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій чи римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) малі свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські і грузинські письмена.

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках чи на бересті — матеріалі, який зле зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики із написами часто мають вигляд промов повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі із цих графічних зображень вважають за тавра чи тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила й Мефодія, із іменами які пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, якої умовно названо кирилицею, зробив Український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця «Слов'янське лист перед Костянтином"1 переконливо доводити правдивість оповіді ченця Хоробра, який писавши, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє й Псалтир «руськими письменами писані». Ця подія датується зимою 860—861 pp. Якщо це уже був сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це запитання не дає спокою вченим вісь вже протягом кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у роботи «Походження слов’янської писемності"2.

Збереглося «Житіє Кирила», написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов’ян. Це були часи, коли християнство уже відчувало теологічні суперечності між Римом й Констянтинополем.

Діяльність місіонерів, котрі проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Констянтинопольського патріарха із проханням надіслати проповідників, які б знали слов’янські мови. У цей годину Кирило повернувся із хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу їм богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було б уже чимало християн. Бо Кирило знайшов й християнські книжки, написані по-руськи. Якою ж абеткою смердоті писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то, очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але й є кілька цілком слов’янських. Може, це їхні додав Кирило до грецької абетки? Алі ж у «Житії» повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд із кирилицею й одночасно із нею існувала інша абетка, Яка відома под назвою глаголиці й мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, котра має природний органічний характер й давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж «кирилиця» закріпилась за нашою та деякими іншими слов’янськими абетками (напр. болгарською) ще із давніх часів через плутанину, чи просто для уславлення видатного місіонера.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; Літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книгарем для пам’яті. Адже йому, співуче, доводилося працювати зі стародавніми книжками із Ярославової книгозбірні, котрі були написані такою азбукою.

Чим ж відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша — мас 27 літер, серед які 23 грецьких й 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а пізнішому — 43. Частина цих літер просто дублювала уже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов’янської мови як літературної. Це не був природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке уже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а годиною й лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам скільки цікавих відхилень від норм церковно-слов'янської мови! І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню із українського мовного моря, із того середовища, в якому живий, до якого належав автор цих помилок.

Українська мова в Київській Русі

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку із історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, й періодизація української літературної мови тісно пов’язана із історією українського народу.

Довгий годину серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися спірними, адже смердоті грунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови, оскільки у нас собі зміну формацій не відбилась ані на звуковій системі, ані на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається й збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних й правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думи тощо.

Нині потребує перегляду й така ортодоксальна формула, як єдина «давньоруська» мова, спільна для «трьох братніх народів».

Ця ідеологічна догма нав’язувалася усім, без винятку, науковим інститутам саме за радянської доби й мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися чи проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали:

«Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку» 1.

Олексій Шахматов — один із небагатьох російських вчених, який відстоював права української мови ще у 1905 р. У 1916 p. він присвятив дослідженню української мови працю «Короткий нарис історії малоруської (української) мови». Агатангел Кримський — Український енциклопедист, мовознавець, дослідник української та східних культур, співає, переслідуваний й відлучений від наукової роботи в 30-х роках й вивезений в ешелоні заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де і помер. Його роботи із українського мовознавства цінні нам, сучасних українців, які будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою виваженістю та сумлінністю.

У своїй роботи «Українська мова, звідкіля вон взялася й як розвивалася» (1922) 1 Агатангел Кримський дослідив укра-їнські мовні риси Х — ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив розвиток південноруської мови XIV ст., Яка уже був близькою до Сучасної української мови, а також мову літературних творів ХV — ХІХ ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.

Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: веслування, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, лазня (ріс. «купол» церкви) та ін.

Для уважного читача давньоруських пам’яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім'я, стіни (пір. із ріс. німа, сім'я, стіни); перехід Є в Про после шиплячих: жона, Чоловік, нічого, замість дружина, людина, нічого; кінцева літеру У у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, бравши. Ці явища академік А. Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 p. Досить часто в пам’ятках староруського письменства зустрічаються такі суто укра-їнські мовні явища як чергування приголосних Г-3, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пір. ріс. дорозі, девке, кожусі). Або споконвічні укра-їнські форми займенників: тобі, собі (ріс. тобі, собі) тощо.

Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо скільки українських форм, що самий лише перелік їхні переконливо засвідчує: південноруські пам’ятки писалися літописцями українського походження. Це м’яке закінчення 3-ої особини: носити, косити (пір. ріс. носить, косить) чи зникнення флексіїть: є (замість є), бере (замість береть), якщо (замість будеть). Цікаво, шо в українській мові збереглась более архаїчна форма майбутнього години порівняно із російською: знатиму, читатиму, робитиму (пір. буду знати). У давнину ця форма мала такий вигляд: знаті + имамь (де имамъ — допоміжне слово, яку загубило початкове І й видозмінилося в сучасну українську форму). Дуже давня також кінцівкаМО в дієсловах: знаємо, ходимо (пір. ріс. знаємо, ходимо).

Агатангел Кримський утверждает: «…порівняльно-історичні міркування показують, що оцеМО далеко старіше' навіть від доби Київської держави». У своїй роботи «Українська мова, звідкіля вона взялася й як розвивалася» він робить висновок: «Мова Наддніпрянщини й Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослав Мудрий має здебільшого уже усі сучасні малоруські особливості"1. Про сучасну російську мову він писавши: «Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня"2.

Перші словники

Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія — галузь мовознавства, Яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були уже за часів Київської Русі. Так, «Повість врем’яних літ» мас кілька місць, котрі можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів із Євангелія та інших книжок. .На сторінках церковних книжок трапляється чимало так званих «проізвольників» — записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував з полів пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Усі це свідчить про ті, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.

У Новгородському списку Кормчої книжки зберігся словник «Рёчь жидовскаго мови преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ», де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара — то приходь, Ревекка — радість, Рахіль — присёщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а ХV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Іншим відомим в Україні словником був словник 1431 p. под назвою «Тлёкованіс неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…», в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.

Українська мова ХІІІ — ХVІ ст.

Феодальна роздробленість й татаро-монгольська навалу завдали нищівного удару по культурі і всьому життю давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки й документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, котрі не зазнали повного розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Алі, Незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припиняється. Писемні пам’ятки цого періоду: «Галицько-Волинський літопис», «Слово про погибелі Руської землі», «Києво-Печерський патерик». Для мови творів цого періоду характерна образність, урочистість стилю, на-. родно-поетичні вислови, афоризми.

Ослаблені південноруські та західноруські землі в XIV ст. потрапляють у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля, Волинь аж до ХVІ ст. перебувають под владою Великого Литовського князівства; Галичина із 1387 p.— под Польщею, Закарпаття — із XIV ст. входити у склад Угорщини, а Буковина — до Молдавського князівства. Рівень культури держави-завойовниці був нижчим, ніж на завойованих нею землях. Тому, Незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, якої було б визнано за державну. Про це свідчать пам’ятки ділового письменства, грамоти XIV — ХVІ ст., «Судебник» Казимира Ягайла 1468 p., «Литовський статут» 1566, 1588 pp.

Ось що написаний «Литовському статуті» про мову:

«А писар земський маєть по-руску літерами й словы руськими вси листи, выписы і позовы писати, а чи не іншим розумом і словы"1.

У рукописному примірнику «Литовського статуту» вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:

Полска квитнет лациною,.

Литва квитнет русчизною,.

Без тієї у Польщі не пробудеш,.

Без цей Литва блазнем будеш.

Світські й релігійні книжки на Литовській державі писалися також руською мовою: «Литовський літопис», «Люцидарій», «Четья-Мінея».

Люблінська унія 1569 p. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з’являється чимало полонізмів й запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаваньє (у знач. «присяга») тощо, а також латинізмів: маистат, привильє тощо. Однак кількість лексичних запозичень був незначною. Основа термінологічної лексики складалась з слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, то й українських форм: король — круль, волость — влость, добровольне — добровульне та ін. Найбільш стійким залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам’яток Київської Русі.

Отже, польська мова, Яка із XIV — ХV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства був виключно латинською, не могла значно вплинути на мову українських пам’яток, як це може здаватися на перший погляд.

Молдавське Письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі малі писарів (канцлерів) українського походження із числа буковинців. Вісь для приклада зразок мови молдавської грамоти: «…Герге, утомившись ся із добрими людьми, перепросиль пана Костю, аби його простиль на тое зайшло і на домы, і пань Костянтина ся смиловаль на него…"1.

Боротьба православ’я із католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну для церковного листи. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писавши: «з слов’янською мовою не можна статі вченим. Та і що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє й не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ані граматики, ані риторики й бути не може… Звідси загальне неуцтво й помилкові подивися». У відповідь на його книжку «Про єдність церкви Божої» виникає багато творів полемічної літератури, котрі захищають православну церкву й старослов’янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба зберегти старослов’янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови.

Оскільки старослов’янська мова вже у ІХ ст. не зазнавала змін, фактично був мертвою мовою й застосовувалася лише в релігійній літературі, вон дедалі понад ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, котрі подають переклад із старослов’янської на українську народну мову. То в ХVІ ст. був написань «Лексись з толкованісмь словенскихъ словъ просто» невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово — без пояснення. Це був уже лексикографічна спроба української мови. Вісь приклади перекладів: абиє — заразъ, бращася — боролися, возискаю — шукаю, благодару —дякую, лщерь— дочка, заемлю — позичаю, усп^>ю, — устигну тощо.

Першим друкованим словником ставши «Лексись сиреч речення, въкратце складені й изъ словенскаго мови на прості рускій діялект витлумачені» Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Тут пояснено всього 1061 слово:

авва — тато, отсцъ; баснъ — казка, слово, байка; юнак — парубок, младенець; винні — той, який єсть чому причиною тощо.

Видатною пам’яткою староукраїнської мови з «Пересопницьке євангеліє», написане в 1556—1561 pp. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами із живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книжку Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи ХVІ ст. сприяли бо до писемної мови все понад залучалися слова із простонародної української мови. Взагалі епохи Ренесансу та Бароко в Україні внесли живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла й в книжно-церковну, й в актову, й в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха був «часом, в котрій ми народилася й почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література», коли писали «мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України» 1.

І хоча література України періоду майже трьох століть був багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), уже з’являлися твори, написані близькою до народної української чи книжною російською мовою.

За свідченням сучасників тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень чи віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов’янську мову як літературну, то світська література, особливо поєзія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писавши Іван Жоравницький (1575 p.)1. Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не так на порожньому місці. І цілком зрозумілою з думка Івана Франка, що «Енеїда» Котляревського «не був абсолютно новим явищем в руському письменстві як із погляду мови, то й в плані літературного методу… Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції» 2.

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалась до народної, хоча і мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи із Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, котрі фіксують живе мовлення свідків й підсудних, адже для точності документів був потреба в дослівному записі свідчень. Тому у яких спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.

У другій половині ХVІ ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький.

Тут видаються книжки і формується книжна українська мова, якої розвивали письменники ХVІІ ст.

Але не усі освічені люди цого години розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для ХV — ХVІ ст. явище. Так гетьман Ходкевич у 1568 р. писавши у передмові до «Учительного євангелія», що він хотів перекласти цю книжку зрозумілою для народу мовою, але й «мудрі люди» застерегли його, вказавши, що при перекладі «здавных пословиць на нові, помилка лагодитись чимала».

Ось як про це писавши Павло Житецький: «Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави; це був то українська, то білоруська мова, бо і інша й собі поділялась на багато окремих говірок. Тім то і можна уявити собі, на котрі труднощі натрапив бі письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в ХVІ віці неможливо було б в нас, а й у Європі"1.

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому смердоті і намагалися знайти ту книжну мову, котра був б зрозумілою для всіх. Проте часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській, чи, в кращому випадку, слов’янській.

Українська мова ХVІІ — ХVІІІ ст. Та правописні шукання ХІХ ст.

До пам’яток письменства цого періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поєзія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології. А тих, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, і виникла мова, середня між слов’янською й народною.

У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Крім того, саме под його тиском колегія переходити на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко тому. У науці на довгий годину запанувала богословська схоластика, котра дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши із їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького «Граматики словенския правилное синтагма». як вказують мовознавці, ця граматика був не скільки слов’янською чи церковнослов’янською, стільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їхнього по-руськи. Проте, це був перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі і Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною російською. 1.

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, котрі сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що був видрукувана в Крем’янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися і букварі ХVІІ — ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було б спрощення надрядкових знаків, котрі утруднювали читання, введення Літери Ґ замість африкати КГ, котра вживалася за тими словами кгрунт, кганок й подібне. Однак він залишив ще чимало уже «неживих» літер (є, и, ъ та ін.).

Найдосконалішим серед словників цого години ставши «Лексиконъ славєноросскій і имень тлёкование…», що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі того годину словники своїх попередників й навіть «проізвольники». «Лексиконъ славєноросскій» відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було б застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий із сучасним тлумаченням у словниках, й навіть з статтею енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.

Українською книжною, народною чи близькою до народної мови писали у ХVІІ — ХVІІІ ст. Семен Климовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі із них писали російською і польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, котрі залишилися нам невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, й писали народною російською мовою. Тогочасні «світські пісня» створювалися за зразками народних пісень, із які пізніше постали укра-їнські романси.

Певну роль утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, котрі залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді смердоті створювали високі зразки поезії, котра був названа «нищинською» свої, що об'єктом їхнього зображення були «нищі школьні» (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поєзія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався із «високим» стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добро відомі із «Енеїди» Івана Котляревського.

Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.

На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність був порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності й в укра-їнські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петрову «громадянку» (гражданський, тобто спрощений шрифт й алфавіт), а західні землі под Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Взагалі, становлення української літературної мови в західноукраїнських землях .було б складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 p. потрапила у склад Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, запроваджувалася німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але й це тривало недовго. У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів под назвою «Руська трійця»:

Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони склали програму із народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; складали опису святий Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 p. з’явилась їхня перша книжечка «Русалка Дністровая», котра на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок «західних» українців зі «східними». І це у тому годину, коли між Західною й Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги із Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів із труднощами, але й смердоті були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови. Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку — «абецадло» й рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову «заради їхньої особистої вигоди». «Руська трійця» виступила проти переведення руської мови на польське абецадло; Маркіян Шашкевич написавши статтю «Абетка й абецадло», де обгрунтував неприпустимість такої заміни. Вже із ХVІІІ ст. почалося непорозуміння із приводу українського правопису. Московити обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як й, а літеру І читають як И. Почався тиск зазнала школа й церкву. Наприклад, за московським наказом замість «Світ Христов просвіщаєт всіх» мусіли вимовляти «Свєт Хрістов просвєщаєт всєх». Попі намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати усі Літери так, як читають у Московії. Ці «традиції» насаджувані кілька століть церквою й школою, виявилися такими живучими, що і нині серед науковців давньоруські тексти часто читаються по-російськи. Звідси і помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де тут довести українське походження староруських текстів?

Серед письменників початку ХІХ ст. ще був жива узвичаєна українська вимова Ъ та І. По-українськи їхнього вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали й вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Алі школа, Яка постійно навчала читати Ъ як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Антарктика перейшли на російську абетку (в російський вимові) для передачі українських слів: «добро роби», «білий», «блызькый» тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився в церковних школах, читати так, як йому було б звичніше, притому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був назв «кулішівкою». Він скасував літеру И, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого Є — Є. Алі літеру Ъ не зразу був скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: «бьємь» (б'єм). Для звуку ЙО вживали запозичене зі шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було б.

Корректива «кулішівки» зроблена в 1870 p. Було відкинуто Ъ у кінці слова й залишено лише в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру І.

Московський цар Олександр ІІІ заборонив «кулішівку» й доручивши писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали «ярижкою» (від назви російської Літери и — «єры»). У 1905 p. ця заборона був скасована й українці відмовилися від «ярижки» та повернулися до своєї «кулішівки».

На Західній Україні реформу «кулішівки» зробив у 1885 p. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не лише йотоване й, але й і вживав її для пом’якшення приголосних, наприклад: «дїло», «сїрий» тощо. Цей правопис був запроваджений із 1893 р. у школах Та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо в творах старших науковців початку ХХ ст., зокрема у Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди із галичанами у правописних питаннях:

«І. Не треба писати дід із двома крапками.

2. Не треба одділяти ся в дієсловах.

3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя й т. ін.

4. Не треба писати м’який знак таким словах, як світло (не треба писати сьвіт)"1.

Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки». І тепер українці користуються цим правописом.

Українська мова под московським ярмом

Ставлення великоросів до української мови не було б однозначним. На шкода, не усі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні і навчаючись в Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що «малоросійське наріччя» — це ані що інше, як «російське, на польський манір застосоване». Тому і приклад цариці наслідували усі вчені Московії, як її сучасники, то й пізніші «вчені мужі» Росії.

Упереджено ставився до української мови й Микола Карамзін, називаючи її «варварським мовою». Формуванню негативного ставлення до української мови сприяв також професор кафедри слов’янських мов Московського університету Михайло Каченовський, який поширював такі думи серед своїх студентів1.

Не зміг об'єктивно оцінити української мови і літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: «ми, москалі, трохи пишалися, та ще більше ліниві, щоб примушувати себе на розумінню красот малоросійського наречия"2.

Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчости Тараса Шевченка, а його «Кобзар» оцінив лише после смерти великого поета.

Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка із Олександром Герценом, хоча смердоті ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у «Колоколі» некролог до страти Кобзаря, а також замітку, написану про нього російською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст й витримати точну коректуру3.

Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету Про. Архангельський, який досліджував давньоруські пам’ятки, західно-руську літературу. Вісь що він писавши у своїй роботи «Изь лекцій по исторіи російської літератури» (Казань, 1913.— З. 493—494): «Власні літературні сили Москви на первыхъ порахъ вкрай незначні, — вЪрнЪе сказати, ихъ час від: й області літератури впритул до кінця ХV століття Москва живетъ чужимъ добромъ…». Вивчивши й проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам’яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: «…як въ XIV, а й въ ХV ст. въ отношеніи литературномъ Москва незрівнянно нижче Києва ХІІ вЪка».

Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно провівши політику русифікації українських земель, заборони української мови.

У 1784 p. Київській академії було б приписано читати лекції «із дотриманням догани, що спостерігається в Великоросії», а також дотримуватися російського правопису. Для тихий викладачів, котрі будуть проводити навчання російською мовою, було б передбачене звільнення із посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було б повністю русифіковано.

Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим ставши «Валуєвський циркуляр» 1863 p. який мав підзаголовок «Секретне ставлення Міністра внутрішніх справ до Міністру народн. просв.» як бачимо, російському урядові було б навіть соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік после виходу («Щоправда», 1894).

Ось кілька цитат із цого циркуляру: «…Навчання переважають у всіх без вилучення училищах виготовляють загальноросійською мовою і вживання у училищах південнорусього мови ніде не допущено». «Ніякого малоросійського мови був, немає й можуть бути не може І що наріччя їх, вживане простолюдом, є хоча б російську мову, лише зіпсований впливом нею Польщі». «Київський генерал-губернатор знаходить небезпечним i шкідливим випуск друком аналізованого нині Духовної цензурою перекладу на малоросійський мову Нового Завіту». «Міністр внутрішніх справ визнав необхідним, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Святійшого синоду і шефом жандармів щодо друкування книжок на малоросійському мові, зробити з цензурному відомству розпорядження, щоб їхати до друку дозволялись лише твори цією мовою, які належать до області витонченої літератури; з перепусткою ж книжок на малоросійському мові як духовного змісту, і закладах освіти і взагалі призначуваних для початкового читання народу призупинитися».

Циркуляр було б подано на розгляд цареві, й «Його Величності благоугодно було удостоїти нього Монаршого благовоління».

У 1876 р. цей циркуляр було б доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити укра-їнські книжки з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити укра-їнські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова й головна — Петербурзька.

Законами 1869 й 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони годиною сягали абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави російською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов’янськими мовами, а російською не дозволялося. Вчені із Галичини на знак протесту відмовилися брати доля в такому з'їзді. У міністерстві аби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати російською мовою, лише у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.

Заборонили виголошувати промови російською мовою й на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 p. Заборонялися наукові роботи, написані російською мовою, неологізми й наукові терміни, що іноді призводило доти, що писалися аби белетристичні твори із використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, із медицини, щоб «викласти народу якусь поученіє по частини сільського господарства, питань моральних чи чого це не пішли з кола знань, доступних і потрібних простолюдину», — як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914р. (Іван Огієнко).

Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісня: «Колі українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому чи по-московському… Так було б, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість «Ой, не ходи, Грицю, та і на вечорниці» співати «Ой, не хаді, Гришка, та й на пікнік».

У 1908 р. указом Сенатові культурну і освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, «здатної викликати наслідки, загрозливі спокою і безпеки».

Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.

Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії «злиття націй», «двох рідних мов». Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, «мова цілого народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ, не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)"1.

У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, после якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також й постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні вчителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації лише російською мовою, якщо навіть ці дисертації були із української мови чи фольклору.

Порівняння історичного розвитку російської та української мов

Українці розвинули свою мову на грунті місцевих племінних об'єднань, а чи не із якоїсь давньоруської спільності. Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, й мова їхня успадкована від старої мови полян, деревлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні й в Московії, Бачили відмінність цих мов: «Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, то й від поляків, за давніх віків» (Франтішек Палацький);

«Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша й всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська й всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської… усі смердоті однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами» (Ельвія Челебі, 1657); «Українці — це нащадки Київської Русі» (Мальт-Брюн, 1807); «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а чи не лише діалектом великоруської мови» (Шафарик).

Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): «Історія не винна забувати, що до Петра І тієї народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, чи русинами, й його земля звалася Руссю й Рутенією, а тієї народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їхні земля — Московією. У кінці минулого століття усі у Франції й в Європі добро вміли відрізняти Русь від Московії"1.

Питанням порівняльної лексикографії української й російської мов займалися як російські, то й зарубіжні вчені. Наприклад,' професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв двігілки руської народності: слов’яноруси (українці) й фінноруси (московити). Він пише, що у XIX ст. лише в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення й лише 15 млн. суто слов’янського. Тому процес ослов’янення Московії затягнувся понад як на 500 років. Причини — величезні територї, приплив фінно-угорських й татарських етнічних елементів. За Петра І було б заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, а фінно-угри, татари та інші народи.

Але офіційною мовою стала мова великоруська, котра формувалась на базі церковно-слов'янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), й Яка доти ж був значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фіннські риси і досі відчутні в російській мові, наприклад, «цокання», «акання», проривний Ґ, «ковтання» голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси (за Карлом Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; смердоті надали іншого відтінку слов’яноруським словами, котрі в звуковому оформленні лишилися майже без змін.

Наприклад: українське лихий — злий, поганий, у московитів хвацька — сміливий, молодецький; українське лаяти — сварити, у московитів гавкати — гавкати: українське дитина, у московитів детина — здоровий Чоловік; українське запам’ятати, — у московитів забути — забути; українське вродливий — красивий, а росіян це потворний. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.

Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови й дочірність великоруської мови стосовно української.

Такої ж думи дотримувався й академік Микола Марр. У роботи «Скіфський язык"2 він писавши, що українська мова належить до «окаючої» групи мов, як й скіфська мова.

У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) передплачувати свою перемогу дорого: це не лише агресивність підкорених нею народів, але й і свідоме й несвідоме спотворення ними «панівної» мови.

Філологи відзначають, що російська мова у «післяжовтневі» рокта перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було б наприкінці ХІХ ст. 1 Заборонялося вживати складні звороти мови із метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.

Різниця в історичному розвитку двох мов у бо російська насаджувалася законодавче зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, із вуст народу, підносилася вгору письменниками, котрі надавали їй високого рівня досконалості.

Поняття «рідна мова»

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Хоч один підручник української мови для шкіл дасть відповідь на це запитання? Не знайдемо ми відповіді на нього ані в підручниках мовознавства, ані в багатьох словниках. Визначення рідної мови є у Д. Розенталя й М. Теленкової «Мова, засвоюваний дитиною в ранньому дитинстві шляхом наслідування оточуючим його взрослым"2. Алі воно та не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як ж бути, коли дитина із раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На шкода, багато мовознавців забуває про ті, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини3.

То чи маємо ми право байдуже ставитися до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: «…учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVІІІ ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку й генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Понад те, мозок людини має ділянки, функціональне призначення які запрограмоване на майбутнє"1.

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини винне формуватися на грунті рідної мови, й поки воно та не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, сам створюють слова та їхні форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично із роду в рід, від дідів й прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй з статтею: «Мова — це п’ята ефірна стихія, Яка облягає національний простір, й зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через котрі вривається чорна енергія, що деморалізує народ… Мова — це певним чином й антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм пам’яті, відповідно зазнають змін й півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна — просто «сніг», й просто «крига», то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу"2.

Теза про існування двох «рідних мов», що насаджувалися усім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською й протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, «не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова й Звичай зберігає енергію нації"3.

Ось що таке рідна мова. Пам’ятаймо про це!

Список литературы

Белинский У. Полі. Повне зібр. тв.: Дванадцятирічним т. — М., 1954;1958. — Т. 2. — З. 355−356.

Велехова М. Приборкання мови // Рад. культура. — 1989.— 14 января.

Волховник. — До., 1994. — З. 13.

Джапаридзе 3., Стрельников Ю. Про різному плачу новонароджених різною національності і статі // Экспериментально-фонетический аналіз промови.— Л., 1984 (ін.), — Вип. 1.

Дзвін. — 1990. — № 1. — З. 115−120.

Див.: Книжник. — 1991. — № 3−6; 1992. — № 1−2.

Див.: Марр М. Обрані праці.— М., 1935— Т. 5.

Див.: Найдорожчий скарб.— До., 1990.

Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. — Львів, 1941. — З. 3.

Кадомцева Л., Білодід Про. Мова, екологія, етнодидактика // Мова й духовність нації: Тези доповідей регіональної наукової конференції. — Львів, 1989. — З. 4.

Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори: У 5 т. — До., 1973. — Т. 3. — З. 283−301.

Кримський А. Твори.: У 5 т. — До., 1973. — Т. 3. — З. 252−282.

Мовчан П. Мова — явище космічне // Літ. Україна. — 1989. — № 43—48.

Огієнко І. Слов’янське лист перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділення.— До., 1928. — № 76.

Огієнко І. Українська культура. — До., 1918. — З. 244.

Пісні Купідона. — До., 1984. — З. 20.

Плющ П. Історія української літературної мови.— До., 1971.-C. 148.

Розенталь. Д., Теленкова М. Словник-довідник лінгвістичних термінів.— М., 1985.— З. 271.

Франко 1. Твори: О 20-й т.— До., 1955.— Т. 16.— З. 176.

Шахматов Про., Кримський А. Нариси із історії української мови та хрестоматія із пам’ятників письменської старо-українщини ХІ— ХVІІІ ст. —1924. —З. 36.

Шевчук У. Дорога в тисячу років. — До., 1990. — З. 10.

Шубравський У. Шевченка на оцінці Бєлінського: припущення й дійсність // УМЛШ.— 1988. — № 3.