Особливості зародження та розвитку української перекладацької школи

Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає на 70-ті роки XIX сторіччя. До речі, ще у 50-х роках XIX ст. у Львові заходами Ставропігійського товариства опублікували антологію російської оригінальної і перекладної поезії. Російської (чи по-своєму суржикової), а не української. А «Русалку Дністровую» довелося 1837 р. друкувати в Будапешті. На рідній землі не було для неї місця…

Із знесенням найкатегоричніших заборон на українську мову в Російській імперії появляється чимало перекладів у Східній Україні. Зокрема у квітні 1905 року з ініціативи І.Стешенка засновано видавництво «Всесвітня бібліотека», 1905 і 1906 рр. відповідно вийшли багаті на переклади збірки «Український декламатор» і «Розвага».

20-ті - початок 30-х років нашого сторіччя у Східній Україні (бо в середині 30-х років розпочалася доба «Розстріляного відродження») та 20-ті - 30-ті роки загалом у Західній Україні були важливим періодом в історії українського художнього перекладу, хоча не лише нашу землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю. О. Жлуктенко так характеризував цю добу: з-поміж перших перекладачів художньої літератури того часу були — М. Рильський та М. Терещенко, М. Иогансен та В. Підмогильний, М. Зеров та А. Кримський…

У Літературному музеї Г. Кочура в Ірпені серед рукописів М. Зерова зберігається дуже цікавий документ — датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О.І.Білецького до М. Зерова на його київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомитися зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до найновіших та, зосібна, використати його при складанні п`ятирічного плану перекладної літератури для видавництва «Література і мистецтво». У цьому спискові - 246 позицій (чимало з них — багатотомових), поруч більшості з них зазначено прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких позицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в цьому спискові - М. Рильський, П. Ріттер, В. Свідзінський, М. Калинович, В. Мисик, М.Іванов, Лесь Курбас, П. Карманський та ін. З хвилюванням доводиться вивчати цей список… Минуло з цього часу понад 70 років. І почуваєш начебто навіть особисту провину, що значною мірою запланованого в 30-х роках ми дотепер не виконали…

Після другої світової війни завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолив спершу М. Рильський, а після його передчасної смерті (1964 р.) Г. Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували «домашнім ужитком», а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим перекладачам і в Україні, і поза Україною — талантам з роду Протея — ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині XX ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. «І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по „відлизі“ (ідеться про хрущовську відлигу, вислів І.Еренбурга — Р.З.), якби її не підживлював — невидимо, та все ж незмінне — художній переклад такого рівня і такого самозречення?» — ставить риторичне запитання блискучий український перекладознавець М.Новикова. Я особисто вважаю добірними посібниками для удосконалення та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології «Відлуння», «Друге відлуння» та «Третє відлуння» Г. Кочура, «Від Боккаччо до Аполлінера» М. Лукаша, «Захід і Схід» В. Мисика, повного українського Горація у перекладі А. Содомори, у його ж перекладі Овідієві «Любовні елегії» та «Скорботні елегії», Гомерові «Іліаду» і «Одіссею» у перекладі Бориса Тена, «Фауст» И. В. Гете у перекладі М. Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесового «Дон Кіхота», «Світовий сонет» Д. Павличка та інші шедеври перекладної літератури.

Явища універсалізму творчої особистості перекладача — симптоматичні для української літератури. Одначе лише в 60-х роках XX століття в художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі, класики українського перекладу — Г. Кочур, М. Лукаш, Борис Тен, А. Содомора, Ю. Лісняк, В. Митрофанов, Д. Паламарчук та ін.

Перекладачів постійно гудили за «потяг до буржуазної літератури», їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, — мовляв, це відхід від сучасної літературної норми.

Не все перекладене можна було публікувати навіть у «ліберальні» роки. Так, зі спогадів поета М. Василенка — співтабірника Г. Кочура протягом 1950;1955 років (Мінлаг, м.Інта Комі АРСР) — довідуємося, що ще 1956 року Григорій Порфирович переклав вірш П. Безруча «Успіх» та прислав йому до Херсона свій переклад («Кримська світлиця», 1999, 14 травня). За логікою мудрих пічкурів, таких віршів узагалі не варто писати чи перекладати. Адже за це можна поплатитися свободою і навіть життям. Але є ще інша логіка — логіка ковтка свободи (М.Коцюбинська), так вагома в історії протестного руху. Наведений вище переклад не оприлюднено ні в антології «Чеська поезія» (1964), ні в збірках «Відлуння» (1969) та «Друге відлуння» (1991), ні в збірці «Сілезькі пісні» (1970). Після згаданої публікації М. Василенка знаходимо цей вірш П. Безруча лише в «Третьому відлунні».

Художній переклад став потрібним для самоусвідомлення нації і ворожим для режиму самим фактом своєї наявності. Він відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще роль. Одна з його найзворушливіших сторінок — це праця над перекладами в тюрмах і на засланнях. Це майже вся творчість поета-каторжанина П. Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої «Енеїди», лекції про О.С.Пушкіна, мрія про працю над перекладом п'єси «Іфігенія в Тавриді» Й. В. Гете, трагедії «Юлій Цезар» В. Шекспіра) у 30-х роках жорстокого XX століття, у 40−50 роках — Г. Кочура в Інті, у 70−80 роках — В. Стуса, І.Світличного, І.Калинця, І.Коваленка, В. Марченка та рецензування деяких з цих перекладів Г. Кочуром.

Як важко було цим незігнутим політв'язням-подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. Скільки ж то тривалих-тривалих місяців доводилося спраглому очікувати томика Байрона, Рільке чи Верлена! А часто відіслані в листах до рідних переклади конфісковували. Так було після смерті Сталіна, а до того загалом іноземні тексти в концтаборах не дозволялися.

Скільки перекладів зникло, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів! Як тут не згадати М. Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці «Австро-руські спомини») закликав написати історію втрачених творів української літератури. У кровожерному XX столітті кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.