Забезпечення права особи на доступ до правосуддя у системі принципів кримінального процесу України

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОСОБИ НА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ У СИСТЕМІ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ

В.П. Шибіко Принципи кримінального процесу визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів. Тому необхідно визначитися з системою принципів кримінального процесу, місцем кожного з них у цій системі, значенням його для виконання завдань кримінального процесу, захисту прав та законних інтересів особи, а також з можливістю і необхідністю поповнення цієї системи вже традиційних принципів новими складовими, новими принципами, зокрема тими, які випливають із ратифікованих Україною міжнародно-правових актів.

Мова йде, зокрема, про таке принципове положення, вимогу права, у тому числі кримінально-процесуального, як забезпечення доступу особи до правосуддя у кримінальному процесі України.

Конституція України у ст. 8, 55, 64 містить вимоги, які гарантують громадянам доступ до правосуддя і судовий захист. Так, згідно з ч.3 ст. 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ч.1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Причому навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану не можуть бути обмежені ці права і свободи, у тому числі право на судовий захист і на доступ до правосуддя (ч. 2 ст. 64 Конституції України).

Право на доступ до правосуддя прямо і текстуально не зазначене у Конституції України, проте має своєю змістовою основою більш загальне право людини і громадянина на судовий захист і випливає із зазначених вище положень Конституції України.

Забезпечення права особи на доступ до правосуддя як принцип кримінального процесу має своїм змістом: * право особи (учасника процесу) особисто брати активну участь у процесі і контролювати цей процес; * право особи брати активну участь у процесі і контролювати цей процес з допомогою свого захисника (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий) чи представника (потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач); * обов’язок органів дізнання, досудового слідства, прокурора, судді і суду своєчасно документально оформити процесуальний статус особи, роз’яснити їй її процесуальні права на активну участь у процесі і на контроль цього процесу (його хід і результати, проміжні і остаточні) і забезпечити можливість для їх реалізації.

Відповідно до ч.1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Основними питаннями кримінальної справи, які вирішуються судом, є питання про винність і покарання підсудного. Проте, як видно із вище викладеного, у доступі до правосуддя заінтересовані (мають законний інтерес) не лише особи, які викриваються у вчиненні злочину (підозрювані, обвинувачені, підсудні), але й особи, які постраждали від злочину (потерпілий, цивільний позивач). Згідно з п. 4 Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, затвердженої Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.85, вони мають право на доступ до механізмів правосуддя і якнайшвидшу компенсацію за заподіяну їм шкоду відповідно до національного законодавства.

Забезпечення права на доступ до правосуддя відповідає критеріям, за якими визначається принцип кримінального процесу [1, 35]. По-перше, це найзагальніше, вихідне положення, ідея, яка має фундаментальне значення для кримінального процесу, визначає його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів. Адже лише шляхом допуску особи до процесуальної діяльності на кожній стадії процесу, активної участі в цій діяльності і контролі за цією діяльністю можливе і саме здійснення правосуддя. Так, активна участь і обвинуваченого, і потерпілого у досудовому розслідуванні важлива, зокрема, тим, що саме на цій стадії починається формування переважної більшості доказів, на основі яких суд вирішує кримінальну справу по суті. По-друге, воно виражає панівні в даній державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах. Без забезпечення доступу особи до правосуддя неможлива правова держава, якою проголосила себе у Конституції 1996 р. (ст. 1) Україна і в якій права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2 ст. 3 Конституції України). По-третє, це положення закріплене в нормах права: у згаданих раніше статтях 8, 55, 64 Конституції України, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ч.1 ст.14) і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ч.1 ст.6), які ратифіковані Україною, а тому є частиною національного законодавства України (ч.1 ст. 9 Конституції України), а також у статтях КПК України, які визначають порядок залучення (шляхом визнання або притягнення) особи до участі у справі з документальним оформленням цього рішення, процесуальні права учасників процесу і обов’язки органів і посадових осіб, які ведуть процес, роз’яснити ці права і забезпечити можливість їх реалізації (ст. 21, 43, 43−1, 49, 50, 51, 53, 131, 142, 263 та ін.). По-четверте, це положення діє не лише у стадії судового розгляду кримінальної справи, але і в усіх інших стадіях процесу, починаючи зі стадії порушення кримінальної справи. По-п'яте, порушення цього положення означає істотне порушення кримінально-процесуального закону, незаконність рішення і необхідність його скасування (ст. 370 КПК). Доступ до правосуддя у кримінальному процесі означає певний процесуальний режим (у вигляді визначених у кримінально-процесуальному законі певних вимог, заборон і дозволів) як систему відповідних процесуальних засобів, який дає можливість учасникам процесу знати про свої права на активну участь у справі, використовувати ці права для справедливого її вирішення.

Активна участь у справі і здійснення контролю за процесом можливі як особисто учасником процесу, який має особистий інтерес у справі, так і з допомогою свого захисника чи представника. У зв’язку з цим можна стверджувати, що зі смертю такого учасника припиняється його особистий доступ до правосуддя, але не через захисника чи законного представника. Смерть особи, яка вчинила злочин, згідно з п. 8 ч.1 ст. 6 КПК є обставиною, яка виключає провадження у справі, за винятком випадків, коли провадження у справі є необхідним для реабілітації померлого. Таким чином, правосуддя має здійснитися і щодо померлого — з метою його реабілітації.

Незабезпечення права особи на доступ до правосуддя може бути підставою для звернення даної особи до Європейського суду з прав людини. Згідно з ч.1 ст. 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Критерії прийнятності») Європейський суд з прав людини може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту [2, 24]. На цьому наголошує і ч.4 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Перегляд судових рішень у порядку виключного провадження у кримінальному процесі України також може бути останнім національним засобом правового захисту у розумінні ч.1 ст. 35 Конвенції. Але, як видається, особа не обов’язково має його пройти у кримінальному процесі України. Про це свідчать і відповідні документи Європейського суду з прав людини. Так, у п. 9 Нотаток для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини від 02.01.02 зазначено: «Однак, якщо Ви оскаржуєте судове рішення, наприклад, вирок, Вам не потрібно робити спроби порушити процедуру перегляду справи після проходження звичайної судової процедури оскарження» [3, С. 388]. Перегляд же судових рішень у порядку виняткового провадження є, як видно і з його назви, і зі змісту, не звичайною, а винятковою процедурою. Загальними процедурами оскарження і перегляду судових рішень є апеляційне і касаційне провадження. У п. 8 ч.3 ст. 129 Конституції України наголошено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду. І якщо апеляція чи касаційна скарга особи, інтересів якої стосується судове рішення, є в апеляційному чи касаційному провадженні безпосередніми законними приводами для апеляційного чи касаційного перегляду, то згідно з ст.400−7 КПК України особами, які мають право поставити питання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження, є відповідні прокурори (Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор АРК, прокурор області, прокурор міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор на правах прокурора області) та судді касаційного суду, тобто Верховного Суду України, у кількості не менше п’яти осіб).

Таким чином, право особи на доступ до правосуддя у кримінальному процесі - це конституційне право кожної людини і громадянина (особи), що постраждав від злочину або викривається у вчиненні злочину і має процесуальний статус учасника, який має особистий інтерес у справі (потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений та ін.). Метою цього права є досягнення не лише процесуальної справедливості(тобто забезпечення можливості активної участі особи у процесі на всіх його стадіях з використанням всієї сукупності наданих їй процесуальних прав для захисту своїх законних інтересів), але й справедливості по суті справи, тобто винесення судом, як єдиним органом, який здійснює правосуддя, законного, обґрунтованого і справедливого рішення, яке означає забезпечення (задоволення) законних інтересів всіх учасників процесу незалежно від того, належить він до сторони обвинувачення чи до сторони захисту. Європейський Суд з прав людини приймає скаргу особи, якій не було забезпечено доступ до правосуддя, що виразилось у прийнятті національним судом рішення, яке не задовольняє її, бо не відповідає її законним інтересам. При цьому особа може скаржитися тільки на неправосудне, з її точки зору, судове рішення, в якому її процесуальна активність і доводи не були враховані судом при вирішенні справи, або ж на те, що винесення несправедливого рішення стало, на думку особи, результатом незабезпечення органами досудового розслідування, прокурором чи судом її права на активну участь у досудовому розслідуванні чи судовому розгляді справи., тобто коли було не забезпечено доступ як до активної участі у справі, так і до справедливого вирішення цієї справи по суті.

Відповідно до зазначеного вище конституційного права особи на доступ до правосуддя принцип забезпечення права особи на доступ до правосуддя є конституційним принципом кримінального процесу як такий, що має особливе політико-юридичне значення.

Як і низка інших принципів кримінального процесу, забезпечення права особи на доступ до правосуддя може мати загальне правило і виняток із нього, коли учасник процесу не прагне доводити справу до вирішення її судом по суті - обвинувальним чи виправдувальним вироком. Таким явним винятком нині є справи приватного обвинувачення, в яких, аж до видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вир., можливе примирення потерпілого з підсудним, що тягне за собою закриття кримінальної справи суддею (п. 6 ч.1ст.6, ч.1 ст. 27 КПК). Водночас досить актуальним є питання про впровадження в національне судочинство програм відновлювального правосуддя, розвивати які рекомендувала всім країнам у своїй резолюції від 24.07.02 «Про основні принципи програм відновлювального правосуддя у кримінальних справах «Економічна і соціальна рада при ООН. Застосування медіації у кримінальному процесі було рекомендовано членам Ради Європи, до якої входить і Україна, зокрема, Рекомендацією №R (99)19, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р., а також Рекомендацією Rec (2006) 8, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 14.06.06 (п.13). Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу «Про становище жертв у кримінальному судочинстві» від 15.03.01 медіація у кримінальних справах (як найпоширеніша форма відновлювального правосуддя) — це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи — медіатора. До 22.03.06 всі країни Європейського Союзу в обов’язковому порядку мали прийняти закони, які б забезпечували проведення посередництва у кримінальних справах [4, С. 393−423]. До речі, як слушно зазначає В. Землянська, в Україні медіація поки що не є альтернативою процедурі кримінального переслідування особи. Вона є допоміжним засобом у кримінальному процесі, завдяки якому слідчий за згодою прокурора або прокурор має право винести постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності і від покарання або про закриття кримінальної справи [5,.

С. 107]. Водночас варто наголосити, що і Верховний Суд України, і Генеральний прокурор України рекомендують активно впроваджувати процедуру медіації в кримінальний процес. Так, Пленум Верховного Суду України у постановах № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» від 16.04.04 (п.21) та № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» від 02.07.04 (п.25) рекомендував судам якомога ширше використовувати інститут примирення між потерпілими та обвинуваченими [6, 268, 278]. Генеральний прокурор України 01.08.08 надіслав прокурорам України Листа № 09/1−233 вих.-08 23 бокв «Щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню» [7, С. 19−22].

У чинному КПК України окремо не названо положення про необхідність забезпечення права кожної особи на доступ до правосуддя, проте воно підтверджене змістом визначених КПК слідчих та інших процесуальних дій і процесуальних рішень органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Зазначимо також, що чинний КПК України не виділяє і розділ про принципи кримінального процесу України, хоча це, думається, у загальній частині Кодексу має бути. Це засвідчувало.

6, які саме положення кримінально-процесуального закону держава вважає принциповими для даного виду державної діяльності і для всієї системи норм кримінально-процесуального права України, які регулюють цю діяльність. У проекті нового КПК України, внесеного народними депутатами України Мойсиком В. Р. та іншими (реєстраційний № 1233 від 13.12.07) передбачено як завдання кримінального провадження п. 4 ст.2 проекту «забезпечення доступу особи до здійснення правосуддя у кримінальних справах». Проект нового КПК України, підготовлений робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права у редакції від 20.09.07 серед 13 засад кримінального провадження передбачив і таку, як доступ до правосуддя (ст. 8).

Принцип забезпечення права особи на доступ до правосуддя досить вдало вписується в систему принципів кримінального процесу. Він не перекреслює і не підмінює будь-який інший принцип кримінального процесу і реалізується у взаємозв'язку і взаємодії з іншими принципами (забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, презумпції невинуватості, змагальності сторін у судовому процесі, здійснення правосуддя виключно судами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень тощо), що сприяє виконанню завдань кримінального процесу (ст. 2 КПК).

Література

кримінальний процес судовий захист.

• 1. Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 1999. — С.35.
• 2. Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. — К.: Український Центр Правничих Студій, 2003. — С.24.
• 3. Там само. — С. 388.
• 4. Див.: Медіація як альтернативний шлях вирішення спорів/ Юридичний вісник України. — 22−28 січня 2005 р., № 3; докладніше про проблему відновлювального правосуддя див., зокрема: Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. — К: Юрінком Інтер, 2005. — С. 393 423; Землянська В. Відновне правосуддя в кримінальному процесі України: Посібник. — К.: Видавець Захаренко В. О., 2008. — 200 с.
• 5. Землянська В. Зазначена праця. — С.107. 6. Постанови Пленуму Верховного Суду України. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — С. 268, 278. Див.: Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2008. — № 2. — С.19−22.