Проблеми суб «єктного складу цивільно-правових деліктних зобов» язань

Проблеми суб'єктного складу цивільно-правових деліктних зобов’язань

О. Отраднова Деліктні зобов’язання, або зобов’язання із заподіяння шкоди, є різновидом цивільно-правових зобов’язань. У зв’язку з цим на них розповсюджуються норми загальної частини зобов’язального права, і зокрема положення ст. 510 ЦК, відповідно до якої сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.

Кредитором у деліктних зобов’язаннях із заподіяння шкоди є потерпілий, тобто особа, якій заподіяна шкода. Спірним є твердження, що фігури кредитора та потерпілого у деліктних зобов’язаннях можуть не збігатися [2; 136]. Якщо потерпілим вважати особу, якій заподіяна матеріальна або моральна шкода, то навіть в разі смерті фізичної особи внаслідок заподіяння їй шкоди, її утриманці та дитина померлого, народжена після його смерті, (ст. 1200 ЦК) мають право на грошові відшкодування саме у зв’язку з тим, що вони втратили годувальника, а отже не можуть отримати необхідного утримання. Право на компенсацію моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті особи, мають рідні померлого, особи, яки проживали з ним однією сім'єю (ст. 1168 ЦК). Тобто і в даному випадку саме рідні померлого є потерпілими, оскільки саме їх заподіяна моральна шкода смертю близької людини.

Потерпілим може бути будь-яка фізична особа, незалежно від її віку, дієздатності, громадянства, в разі заподіяння шкоди її майну або особистим немайновим правам. В разі, якщо потерпілим є малолітня або недієздатна особа, у відносинах по відшкодуванню шкоди беруть участь її законні представники (батьки (усиновлюювачі) або опікуни). Потерпілим також може бути юридична особа та держава або територіальна громада.

Боржником у зобов’язаннях із заподіяння шкоди є особа, на яку законом покладений обов’язок відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду. Говорячи про боржників у деліктних зобов’язаннях, ми розуміємо цього суб'єкта правовідносин у двох значеннях. По-перше, абстрактно, розуміючи суб'єкта деліктоздатного Деліктоздатність розглядається в цивільному праві як здатність фізичної особи нести відповідальність за шкоду, заподіяну її протиправними діями. Деліктоздатність включається до складу дієздатності фізичної особи (ст. 30 ЦК України)., а отже здатного нести цивільно-правову відповідальність. А по-друге, маючи на увазі конкретну особу, яка буде зобов’язана відшкодувати заподіяну шкоду.

Аналіз цивільного законодавства України дозволяє розділити боржників у зобов’язаннях із заподіяння шкоди на дві основні групи:

• 1. Безпосередні заподіювачі шкоди, тобто особи, які своїми власними діями завдали шкоду потерпілому;
• 2. Інші особи (незаподіювачі шкоди), на яких законом покладений обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду.

До безпосередніх заподіювачів шкоди, які несуть відповідальність за власні неправомірні дії, відносяться:

Деліктоздатні фізичні особи. За правилами ст. 33 ЦК деліктоздатність фізичної особи настає з 14 років. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за заподіяну нею шкоду самостійно на загальних підставах (ч. 1 ст. 1179 ЦК). Відповідно з досягненням фізичною особою 18 років, вона стає повністю дієздатною та самостійно відповідає за заподіяну нею шкоду (крім випадків, визнання її недієздатною). ЦК України містить ряд виключень із цього загального правила. Так відповідно до ч. 2 ст. 1884 ЦК якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи. Частиною 1 ст. 1886 ЦК, яка регулює порядок відшкодування шкоди, заподіяної фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, встановлено, що з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування такою особою цієї шкоди частково або в повному обсязі. Подібні правила перш за все спрямовані на захист інтересів потерпілого. Але деякими дослідниками вони вважаються такими, що суперечать принципу справедливості, оскільки нести відповідальність людина може тільки за те, що відобразилося у її свідомості [5; 558].

Певні питання виникають щодо юридичної особи. Ст. 1172 ЦК визначає, що юридична особа відшкодовує шкоду, заподіяну її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків. У зв’язку з цим постає питання, чи відповідає юридична особа в даному випадку за свої власні дії, оскільки дії працівника під час виконання трудових обов’язків є діяльністю самої юридичної особи, чи юридична особа несе відповідальність за чужі дії в силу правового статусу працівника.

В радянський період панівною була точка зору, відповідно до якої дії працівника юридичної особи під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків вважалися діями самої юридичної особи. Така позиція по-перше кореспондувала теорії колективу, яка була домінуючою теорією юридичної особи в радянський період. Так О. С. Іоффе писав, що якщо юридична особа — це колектив працівників, колектив робітників та службовців на чолі із призначеним державою відповідальним керівником…, то і дії учасників цього колективу, вчинені у зв’язку із виконанням їх трудових функцій, є діями самої юридичної особи [1; 66−67].

Відомі радянські дослідники В. Т. Смирнов та А. О. Собчак зазначали, що при вирішенні проблеми відповідальності юридичної особи необхідно розрізняти поняття «правочиноздатність» (рос. «сделкоспособность») юридичної особи та «деліктоздатність» юридичної особи. Так, якщо правочиноздатність реалізується тільки в діях органів юридичної особи або її представників, які діють в межах наданих ним повноважень, то деліктоздатність появляється в діяльності будь-яких працівників юридичної особи, незалежно від того, чи є вони посадовими особами або рядовими робітниками. Головне, щоб дії таких осіб були вчинені під час виконання ними своїх службових обов’язків [4; 15−16].

Деякі сучасні українські дослідники йдуть ще далі, стверджуючи, що «цивільна дієздатність юридичної особи як правопорушника виявляється у формі вчинення протиправних дій чи бездіяльності органами юридичної особи та її працівниками (у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків), підрядниками при виконанні ними вказівок юридичної особи — замовника і, в передбачених законом випадках, учасниками юридичної особи» [3; 219].

Чинний Цивільний кодекс України (ст. 92) встановлює, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Отже можна зробити висновок, що тільки діяльність органів юридичної особи, визначених у її статутних документах та/або у законі, може вважатися самостійною діяльністю юридичної особи. І якщо саме протиправними діями органів юридичної особи заподіяна шкода, юридична особа буде відповідати за таку шкоду як заподіяну її власними діями.

Протиправні дії працівників юридичної особи, а тим більше її підрядників, які потягли за собою заподіяння недоговірної шкоди, не можуть вважатися діями самої юридичної особи, хоча б тому, що юридична особа наврядчи ставить перед працівником або підрядником завдання діяти неправомірно та завдавати комусь шкоду. Заподіяння шкоди, як правило, має місце внаслідок власної вини фізичної особи — працівника або особи — підрядника. А отже говорити, що в такому випадку юридична особа відповідає за свої дії некоректно.

Отже юридична особа буде боржником у зобов’язанні із заподіяння шкоди як безпосередній заподіювач тільки у тих випадках, коли шкода заподіяна діяльністю її органів або в інших випадках, передбачених законодавством. Так, наприклад, відповідно до положень ч. 3 ст. 1172 ЦК підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, заподіяну їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу. В даному випадку, оскільки учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу діє від імені юридичної особи, його дії породжують права та обов’язки саме для юридичної особи. І шкода, заподіяна таким представником, також буде підставою для виникнення обов’язку її відшкодувати саме у юридичної особи.

Безпосереднім заподіювачем шкоди, який несе відповідальність за свої власні дії можна назвати також державу, на яку покладається обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади (ст. 1173 ЦК), посадової або службової особи органу державної влади (ст. 1174 ЦК), органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175 ЦК), незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК). Оскільки органи державної влади, їх посадові та службові особи, а також органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду діють від імені держави, виконуючі певні державні функції (наприклад, вирок суду виноситься «Іменем України»), дії цих осіб вважаються діями держави, а отже покладення обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду на державу є відповідальністю держави за власні неправомірні дії щодо потерпілого.

За аналогією із державою, безпосередніми заподіювачами шкоди визнаються Автономна республіка Крим та територіальні громади (органи місцевого самоврядування) в разі заподіяння шкоди незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1173 ЦК), посадової або службової особи органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1174 ЦК), органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175 ЦК).

Цивільний кодекс України містить численні норми, що покладають обов’язок відшкодування заподіяної шкоди не на самого безпосереднього заподіювача, а на інших осіб. Причини такого перекладення є різними.

Так заподіювачі шкоди можуть бути неделіктоздатними, а відповідальні особи — мати ряд обов’язків по відношенню до безпосередніх заподіювачів шкоди, які вони не виконували належним чином, що призвело до заподіяння шкоди. Отже по-перше, неделіктоздатні особи самі не можуть відшкодовувати шкоду, а подруге, вважається, що обов’язок відшкодувати шкоду покладається на відповідальних осіб в тому числі в силу їх особистої неправомірної поведінки. Прикладом такої ситуації можна вважати відповідальність батьків за шкоду, заподіяну їхніми малолітніми, а у певних випадках і неповнолітніми дітьми (ст. 1178, 1179 ЦК), відповідальність опікунів за шкоду, заподіяну недієздатними особами (ст. 1184 ЦК) тощо. Отже першу групу суб'єктів зобов’язання із заподіяння шкоди, які зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну іншими особами, є батьки (усиновлювачі), опікуни малолітніх, іноді батьки (усиновлювачі), піклувальники неповнолітніх та опікуни недієздатних фізичних осіб.

Причиною покладення обов’язку відшкодування шкоди не на самого заподіювача, а на іншу особу, може бути діяльність заподіювача шкоди за вказівкою та на користь такої відповідальної особи. Так працівник юридичної або фізичної особи, який виконує свої трудові обов’язки, діє на користь роботодавця та за його вказівкою. Отже саме роботодавець (фізична або юридична особа) зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну їхнім працівником під час виконання своїх трудових обов’язків (ч. 1 ст. 1172 ЦК). Така ж причина викликає також обов’язок замовника відшкодувати шкоду, заподіяну підрядником він діяв за заподіянням замовника (ч. 2 ст. 1172 ЦК). Таким чином, до другої групи суб'єктів, що несуть відповідальність за чужі дії, відносяться роботодавці за трудовими договорами та замовники за договорами підряду.

В деяких випадках особа несе обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну діянням іншої особи у зв’язку із необхідністю дотриманням інтересів потерпілого. Так, відповідно до ст. 1209 ЦК обов’язок відшкодувати потерпілому шкоду, заподіяну внаслідок недоліків товарів, покладається не тільки на виготовлювача такого товару, але і на продавця, який може навіть і не знати про наявні у товарі недоліки. Це зроблено для забезпечення інтересів потерпілої особи, оскільки у неї не завжди може бути можливість звернутися з вимогами до виготовлювача товару в силу, наприклад, його знаходження за кордоном.

Ця ж причина породила і правило статті 1177 ЦК, відповідно до якого майнова шкода, заподіяна майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною, та статті 1207 ЦК, відповідно до якого шкода, заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, що мають право на відшкодування шкоди, заподіяної смертю фізичної особи, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Отже третю групу суб'єктів-незаподіювачів шкоди, які тим не менш зобов’язані її відшкодувати, складають продавці товарів, а також держава в разі заподіяння шкоди злочином.

Відповідальна особа, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, в деяких випадках має право регресу, тобто право звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з вини якого заподіяно шкоди. Випадки та правила регресу закріплені у ст. 1191 ЦК.

За загальним правилом, на боржника за регресною вимогою покладається обов’язок відшкодувати відповідальній особі виплачене нею відшкодування в повному обсязі, тобто в тому саме розмірі, в якому було виплачене відшкодування потерпілому. Виключення з цього положення можуть бути встановлені законом. Так, відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі.

Особа, що відшкодувала шкоду, за яку передбачена відповідальність у солідарному порядку, має право зворотної вимоги до кожного з солідарних боржників у рівних частках, якщо інше не встановлено законом, як у випадках, коли відшкодування було присуджено з усіх боржників, так і при покладенні цього обов’язку на вимогу потерпілого на частину з них (п. 8 Постанови Пленуму Верховного суду України № 6 від 27.03.1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»).

Право звернення з регресною вимогою виникає у відповідальної особи з моменту здійснення нею виплат потерпілому, з цього ж моменту обчислюється строк для пред’явлення регресного позову.

Частина 2 статті 1191 ЦК надає право державі, Автономній республіці Крим, територіальним громадам, юридичним особам звернутися з регресною вимогою до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. Право регресу, передбачене у вищевказаній нормі, застосовується за наявності наступних ознак:

по-перше, ця норма застосовується в разі заподіяння шкоди здоров’ю фізичної особи внаслідок злочинних дій;

по-друге, лікування потерпілої фізичної особи здійснювалося за рахунок держави, Автономної республіки Крим, територіальної громади або юридичної особи (наприклад, страхової компанії);

по-третє, право регресу може бути застосовано до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, тобто у відношенні такої особи має бути вирок суду, що вступив в законну силу, яким підтверджується її вина у вчиненні злочину.

Право зворотної вимоги (регресу) держави до посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду в разі відшкодування шкоди, заподіяної цими особами (ст. 1176 ЦК України), виникає лише у випадку встановлення в діях цих осіб складу злочину за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили. За відсутності обвинувального вироку суду навіть при наявності вини посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду та притягнення такої особи до дисциплінарної або адміністративної відповідальності, права держави звернутися до такої особи з регресним позовом не виникає.

Оскільки батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, несуть відповідальність за шкоду, заподіяну цими особами в разі наявності в тому числі власної вини за неналежне здійснення виховання та/або нагляду, права регресу до малолітньої, неповнолітньої особи або особи, визнаної недієздатною, у них не виникає.

Таким чином, можливість звертатися до безпосереднього заподіювача шкоди із регресом залежить від того, чи є підставою для покладення на третю особу (незаподіювача) обов’язку відшкодувати шкоду в тому числі і її власна винна поведінка. Якщо ні, ця особа вправі звертатися до безпосереднього заподіювача з регресом, а якщо так, то цього права боржник позбавляється.1. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву.

Література

зобов’язання цивільний правовий деліктний.

• 1. Ківалова Т.С. Зобов’язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України (теоретичні аспекти). — Одеса: «Юридична література», 2008. — 360 с.
• 2. Примак В. Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб: Монографія. — К.: «Юрінком Інтер»
• 3. Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтных обязательствах в советском гражданском праве. — Л., 1983. — 345 с.
• 4. Хачатуров Р. Л., Липинский Д. А. Общая теория юридической ответственности: Монография. — СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2007. — 950 с.