Громадянські війни у Франції. 
Католики і гугеноти

Реферат на тему:

" Громадянські війни у Франції. Католики і гугеноти"

План Вступ

1. Соціально-економічний розвиток Франції у ХVІ ст.

2. Початок гугенотських вiйн

3. 3акiнчення гугенотських воєн та Нантський едикт Висновки Список використаної літератури

Вступ На схилку Середньовіччя в європейському суспільстві склалася тривожна атмосфера загального збентеження. Столітня війна, чума, великий голод, реальна загроза турецького нашестя мали наслідком зростання почуттів невпевненості й песимізму. Корупція серед пап і кардиналів, невігластво рядових священиків, торгівля індульгенціями перевертали стійкі уявлення християнського світу. Потреба в духовному оновленні ставала дедалі очевиднішою. Проти папського Риму відкрито повстали Мартин Лютер і Жан Кальвін. Відбувся релігійний розкол Європи: католики і протестанти зійшлися один проти одного як у словесних диспутах, так і в озброєних сутичках. Оцінюючи ситуацію, французький філософ Монтень із жалем зазначав: «Здавалося, повальне безумство охопило людей». Надзвичайно запеклих форм конфесійна боротьба набула у Франції, де впродовж 1562−1594 рр. палав вогонь непримиренних релігійних війн, які правильніше було б назвати громадянськими: адже в тих битвах брат ішов на брата, а син на батька. Ця кривава бійня визрівала протягом десятиліть і здебільшого була спричинена формуванням у Франції абсолютизму, що супроводжувалося зміною політичного устрою і традиційних форм відносин у суспільстві, загостренням соціальних протиріч.

1. Соціально-економічний розвиток Франції у ХVІ ст.

У ХVІ ст. Франція була найбільш централізованою державою Європи. Об`єднання було завершене у 30-х рр. ХVІ ст. Але збереглись пережитки — провінційні штати. Вони домовлялись з урядом про розмір податку, що падав на провінцію. Населення — 15 млн. чол. Економічно Франція відставала від Голландії і Англії, але випереджала Італію, Скандинавські країни. Село лишалось феодальним, хоча серваж зустрічався рідко. Спадкові тримачі землі сплачували чинш (як копігольдери в Англії). Але чинш був вищим, ніж рента «по звичаю» в Англії. Крім нього були й інші платежі. Були тут і державні позики і церковна десятина. В результаті селяни опинились в залежності від лихварів. Лихварі увічнили цей борг, наклавши проценти на селянську землю. Так з`явилась особлива рента. У ХVІ ст. з`явились мануфактури в шкіряній промисловості, по виробництву мережива. Централізована — в ливарній справі (Франція виробляла гармати), в книгодрукуванні. Великою славою користувалась парфумерія і ювелірна справа. Були гобеленові мануфактури. Ліон мав славу міста шовку. Там же були і ярмарки, і біржі. Найбільш впливовою була придврна аристократія. Принци і герцоги були губернаторами, командували армією і флотом. Від короля одержували пенсії, гроші, посади. Але феодальна знать виступала за колишню самостійність. Провінційне дворянство — «дворянство шпаги» розорялось. Чинш був фіксований, а гроші знецінювались. Маєтки доводилось закладати і продавати. Купити прибуткові посади було ні за що. Залишалось вступати до почту вельможі або служити в королівській армії. Складалось нове дворянство — «люди мантії», вихідці з буржуазії. Вони відтісняли старе дворянство на друге місце, тримали в своїх руках фінананси. Їх вплив зріс у королівській раді, де раніше панували аристократи. Вони підтримували централізовану державу і були проти сепаратизму. Таким чином, крім знаті, дворянство було опорою абсолютної монархії. Духівництво соціально ділилося на 2 групи — прелати і приходські священики. Друге наближалось по становищу до міських низів. З феодального стану городян формувалась буржуазія. Економічно вона міцніла, а політично була принижена. Венеціанський посол писав, що торгівля зневажалась як неблагородне заняття. Але буржуазія була зацікавлена в єдності країни і підтримувала королівську владу. А на півдні був сепаратизм. Південне купецтво вело зовнішню торгівлю і слабо пов`язане з ринком Франції. «Революція цін» знизила розміри зарплати найманих робітників і підмайстрів. Безробітним і жебракам загрожувала в`язниця і робота на галерах. Робочий день на мануфактурах був довший, ніж на галерах. Цехові підмайстри і наймані робітники маніфактур створювали союзи або компаньонажі. Їх боротьба набувала часом форми страйку. У 1539 — 1542 рр. були організовані страйки друкарів у Парижі та Ліоні. Вони привели до зіткнень з властями. Спеціальним указом король забороняв робітникам носити зброю і створювати союзи. У ХVІ ст. в дворянських помістях майже не залишилось доменіальної землі, вся земля була в користуванні селян, адоходи феодалів полягали в грошовій ренті. Селяни були в поземельній залежності, а особисто — вільні. Селяни-цензаторії мали право користуватись землею і передавати її у спадок, продавали, здавали в аренду за умов сплати цензу. Селяни були юридично праводієві - мали право укладати угоду, судитись у королівському суді. Пережитки серважа (право мертвої руки) було в Оверні, Беррі, Бургундії. Основна маса селян потрапляла в боргову залежність від лихварів — своїх же односельців. Багато продавали свої землі, у декого внаслідок боргів землі продавались з молотка. Купували землі купці, городяни, ремісники, лихварі і багаті селяни. Але в основному — «люди мантії» — судейські чиновники, фінансисти. Куплені землі вони здавали в оренду за частку урожаю. Крупні господарства траплялися рідко. Абсолютна монархія почала формуватись в першій половині ХVІ ст. Але остаточно склалась лише після громадянських воєн. Великі мануфактуристи були зв`язані з двором. Селянство теж мислилось католицьким. поширювалась лише серед буржуазії і ремісників південно-західних міст. У 30-х рр. ХVІ ст. протестанти стали діяти більш активно. Королівський уряд перейшов до репресій: у 1535 р. було схоплено 35 лютеран і 300 заарештовано. При Генріху ІІ був створений надзвичайний трибунал для боротьби з кальвінізмом, що називався «Вогненна палата». За три роки він виніс близько 500 звинувачень, з них 60 смертних. Але поширювалась у містах. З середини ХVІ ст. — кальвінізм, в т. ч. і серед ремісників. До нього примкнула і частина дворянства, зацікавленого в секуляризації церковних земель. Опозиція до королівської влади набувала форм кальвінізму. На півночі кальвіністи були лише в містах Нормандії. Феодальна знать і дворянство Північної Франції підтримали католицький табір, очолюваний Гізами. Франсуа Гіз був головнокомандуючим королівською армією. Гізи мали великі володіння в Шампані, Лотарінгії, Бургундії. Кальвіністів називали гугенотами і цю партію очолив дім Бурбонів (король Наварри Антуан Бурбон, його син Генріх і принц Конде), а також представник старовинного роду Шатильонів — адмірал Гаспар де Коліньї. Це була група південного дворянства, що трималась за свої привілеї. Оскільки королівська влада надавала посади дворянам з півночі і центру, вони почувались обділеними. Обидва табори були за відродження Генеральних штатів і провінційних штатів. У таборі захисників абсолютизму найбільш надійною опорою були «люди мантії» півночі, до яких примикала і буржуазія півночі. З них склалась партія «політиків». Отже, соціальні і політичні суперечності набули релігійного забарвлення.

2. Початок гугенотських вiйн Гугенотські війни тривали 36 років (1562 — 1598). Вони почалися побоїщем, яке вiдбулося в містечку Вассі 1 березня 1562 р. Герцог Гiз iз своїм озброєним почтом напав на збори гугенотів цього міста пiд час їх молитви. Гугеноти, частина яких була озброєна, дали вiдсiч нападаючим. Так сталася перша збройна сутичка двох ворожих угруповань. Пicля цього незабаром почалися справжнi воєнні дії збройних сил феодалiв тієї і дугої сторони. Iнколи воєні дії припинялися і укладалися мирні договори. Протягом перших десяти років було три таких війни. В ході їх не стало старших представників двоїх керівних фамілій того й другого табору: було вбито Фанцуа Гіза у католиків і Антуа Бурбона — у гугенотів.

У 1572 р. при дворi виник план — примирити католиків з гугенотами на грунті зовнiшньої полiтики. Колiньї розробив проект війни з Іспанією пiд виглядом допомоги Нiдерландам, якi передбачалось пicля визволення вiд Іспанii включити у французькi володiння. Примирення партiй повинно було закрiпитись укладенням династичного шлюбу. Сестра короля Карла IXМаргарита Валуа — виходила замiж за сина померлого Антуана Бурбона — Генріха Наваррського, який пiсля смерті батька став головним лiдером гугенотів. Та угоду було зiрвано Гiзами i Катериною Медiчi. Гугеноти, якi приїхали в Париж на весiлля, були пiдступно перебитi, в нiч на 24 серпня1572р, Ця так звана Варфоломiївська нiч мала мicцe не тiльки в Парижi. Подiбнi ж винищення гугенотів за заздалегiдь складеним планом вiдбувалися й в iнших містах Франції. У Парижi загинуло понад 2 тис. Гугенотів. Серед убитих був i адмiрал Колiньї.

Другий перiод гугенотських воєн. Пiсля Варфоломiївськоi ночi настає другий перiод гугенотських воєн. Вiн характеризується бiльшою запеклiстю обох cторін порiвняно з першим. Пiвдень i захiд в той час остаточно вiдокремились вiд пiвночi Францiї. Там була створена самостiйна союзна гугенотська держава. Провiнцiями, що входили до цього загального союзу, управляли губернатори з місцевої знатi, яка бiльше за вcix виграла вiд такої «автономії» .

В 70-х роках виразно оформилась i полiтична iдеологiя гугенотства. Ряд пристрасних i талановитих публiцистiв з їхнього табору в своїх пафлетах громили королiвський абсолютизм, прославляли середньовiчнi Генеральнi штати, розвивали теорiю походження державноi влади шляхом «суспiльного договору». Першi королi, писали гугенотські публiцисти, були обранцями народу. «Обираючи ix (тобто королiв), народ укладав з ними угоду, за якою вони були зобов’язанi оберiгати його iитереси. Звания короля — не почесть, а праця, не сваволя, а суспiльна служба», королiвська влада пiдзвiтна народовi. Королi, якi зловживають своєю владою, є тирани, i народ має право прогнати їх.

Проте республiканськi, тираноборськi мотиви в теорiях гугенотських монархомахів явно переплiталися з аристократичними симпатiями. Пiд «народом» вони мали на увазi «крашу частину народу» — аристократiю. «Коли ми говоримо про народ, — писав один з монархомахів Юбер Ланге, — ми розумiємо пiд цим словом не весь народ, а лише його представникiв: герцогів, принцiв, знатних … Стережiться панування чернi або крайностей демократiї, яка прагне знищення дворянства». «Народ — ие багатоголова потвора, він не компетентний вирiшувати державнi питання» , — заявив інший гугенот-республiканець Дюnлессi-Морне (1549−1623), який написав памфлет пiд гучною назвою «Позов проти тиранiв»

Реакційний характер політичної програми гугенотської аристократії, яка прагнула повернутись до старих,. вже давно зжитих порядкiв, одверто виявляв третiй публiцист — Франсуа От.ман. (1524−1589) у своєму памфлеті «Франко-Галлiя» (1573), де він писав «Треба повернутися до старих порядків (Меровінгів та Каролінгів), коли всі жителі брали участь у самоврядуваннi й обирали королiв». Ідеалом Отманабула децентралiзована форма правлiння, щось на зразок конфедерації держав-областей, з яких складалася б Франція i якими правили б Kpaщi i найздатнiшi люди королівства. Найбіль радикально-демократичну позицію серед мономарів займав публiцист Етьєн Лабоссi (1530−1563), автор книги «Mipкування про добровiльне рабство», написаної у 1562−1563 рр., але видрукованої вже після його смерті у 1574 i 1576 рр. Монархомарські тираноборські мотиви виразно виступають також у поемах і мемуарах гугенотського письменника Aepinnu д~Обi.ьє (1552−1630), який закликав до помсти Катеринi Медичi та Карлу IX за жахи Варфоломiївськоi ночі.

Утворення Католицької лiги. В серединi 70-х років католики на півночі також організували свій полiтичний союз пiд назвою Католицькоiї лiги. На чолi ліги стояв син померлого Франсуа Гіза — Генріх Гіз, загальновизнаний лiдер католицькоi партії. Ліга контролювала королiвський уряд у Парижi. Багато лiгiстiв було i в нових Генеральних штатах, якi зiбралися в місті Блуа в 1576р. Католицька лiга рiзко заперечувала проти намагань короля Генріха 3 укласти мир з гугенотами і надати їм релiгiйну свободу. У 1584−1585 рр. в Парижi утворилася ще одна полiтична opraнізацiя — Паризька лiга, демократичнiша за складом, нiж Католицька лiга. Численнi дрiбнi буржуа Парижа, якi входили до неї готові були громити короля за його поступки гугенотам, придворних — за їхню розкiш, королiвських чиновникiв i суддiв — за їхні вимагательства i крутiйство. Фанатично настроєні, керовані ченцями найбiльш войовничих католицьких орденiв, паризькi лiгicти водночас пiдтримували найшаленiшу католицьку реакцiю.

Вiйна трьох Герixiв. Найбільшої запеклості боротьба гугенотів із католиками досягла в третій періодз половини 80-х pоків; В той час вiдбувалася вжевосьма гугенотська вiйна (1585 — 1589), яка дicтала назву «Війни трьох Генріхів, бо в нiй брали участь одночасно Генріх Гіз, Генріх Валуа (король Генріх 3) i Генріх Бурбон, який мав також титул короля Наваррського.

У католицькому таборi головною фiгурою дедалi бiльше ставав Генріх Гіз. Його прихильники вiдкрито заявляли, що Гізи мають бiльше прав на престол, нiж Валуа, бо вони (Гізи) походять нiбито вiд самого Карла, Великого. Зважаючи на те, що в Генріха 3 не було спадкоємцiв, лiгicти вимагали вiд короля формального оголошення Генріха Гіза наступником престолу. Для Генріха 3 із самого початку була обтяжливою опiка Гзiв. У 1588 р. він почав стягувати вiйська до Парижа, готуючись заарештувати Гіза і iнших ватажкiв лiги. Коли про це стало вiдомо в колах лiги, лiгicти посилили свою агiтацiю в столицi, i у Парижi відбулося повстання проти короля. 12 i 13 травня 1588 р. на вулицях Парижа вперше в його історії з’явилися барикади. Ремісники, дрiбнi торговцi, пiдмайстри, робiтники, поденники не тiльки зводили барикади, а й готові були почати бiй з королiвськими вiйськами.

Генріх 3 утік із Парижа у м. Шартр, сподiваючись потiм повернутися у столицю i розправитись iз заколотниками. Король почав збирати вiйсько проти Гзiв. Проте пiти з ним на Париж він не наважувався. У першу чергу Генрiх 3 вирiшив позбутися самого Гіза. Для цього Гiза запросили до короля, нiби з метою примирення із ним. У королівській приймальнi солдати конвою закололи, кинджалами лiдера лiги (22 грудня 1588 р.). У вiдповiдь на це Париж вiдмовився коритися Baлya. Фактично місто перетворилося внезалежну республiку зi своєю владою. Зокрема внiй велике значення мав демократичний «Комітет 16-ти», який склада вся з представників районних виборних органiзацiй столицi. Слiдом за Парижем і iншi міста перетворювалися на незалежнi міста — республіки.

Розчленування краiни тепер вже було фактом не лише на пiвдні, а й на пiвночi. Генріх 3 намагався врятувати своє становище союзом із Генріхом Наваррським, якого він проголосив своїм наступником. Пiсля укладення договору на весні 1589 р. обидва королi пішли походом на Париж. Та в Париж Генріх 3 вже не повернувся. 1 серпня 1589 р. монах-домiнiканець Как Клеман пробравя до резиденцii короля у Сен-Клу i заколов його кинджалом з помсти за смерть Генріха Гіза. Iз смертю Генріха 3 припинилася династія Валуа. Генріх Бурбон, проголошений своiми прихильниIками королем Францii пiд ім'ям Генріха IV, став родоначальником нової французькоi династiї - Бурбонiв.

гугенотський війна едикт політичний

3. 3акiнчення гугенотських воєн та Нантський едикт Становище новогокороля спочатку було дуже скрутним. Париж не хотів визнавати короля-" єретика". Брат убитого Генріха Гіза — герцог Карл Майєнський — набрав нові війська i вiдновив вiйну з гугенотами. Фiлiпп 2 Iспанський послав свої загони у Францiю на допомогу католикам, маючи намір посадити королем у Парижi свого ставленика.

Генріх IV двiчi розбив вiйсько лiги у битвах пiд Арком та Iвpi — У 1589 та 1590 рр. Та вирiшальноi перемоги він поки що не здобув, У рiзних провiнцiях розгорнувся широкий селянський рух. Селянськi, заворушення особливо поширилися в захiдних провінціях, якi найбiльше постраждали вiд вiйни (провiнцii Пуату, Сентож, Лiмузен, Марш i Перiге). Повсталих селян назвали кроканами, бо з цим покликом вони звичайно нападали на дворян, збирачів податків i солдатiв. В Перiге кiлькiсть повсталих селяи становила близько 40 тис. чоловiк.

Генрiху IV доводилося витрачати велику частину своїx сил на придушення еелянського повстання. Але й герцог Майєнський змушений був боротися не стiльки із гугенотами, скiльки з демократичними елементами у середовищі самих католикiв. У паризького «Комітеті 16» почався рiзкий конфлiкт з герцогом. Внаелiдок цього Комітет у 1591 р. був лiквiдований герцогом та його спiльниками. Не сподiваючись утримати владу в cвoїx руках, герцог почав таємні переговори з Генрiхом IV, обiцяючи йому за певну винагороду свою пiдтримку.

Рух народних, низiв примушував феодалiв обох таборiв iти навзаємнi поступки i поспiшати з примиренням. Через те що протестантизм Генрiха IV ставав гальмом до цього примирення, BiI вирішив перейти у протестантизм, після чого з’явився відомий вираз «Париж вартий меси» — заявив Генрiх Наваррськии деяким своїм сподвижникам, якi обвинувачували його у вiровiдступництвi. Пiсля цього Париж змушений був капiтулювати. Генрiх IV вступив у столицю. В березнi 1594 р.; за мiсяць до цього він коронувався у м. Шартр як безспiрний король Францii. Остання, десята війна (1594- 1598 рр.) велася частково проти лiгicтiв, а головне — проти Фiлiппа 2 Iспанського, який використав Нiдерланди як воєнний плацдарм проти Францii. Проте його наступ не мав успiху. У 1598 р. iспанськi вiйська зазнали поразки вiд вiйськ Генрiха IV пiд м. Верв'є (в Іспанських Нiдерландах).

Небезпека селянеьких i мiських плебейських рухів із одного боку, i втрата надії зовнішню допомогу (Iспанii) — з другого, змусила феодалівкатоликів на чорлі з герцогом Майєнським пітина капітуляцію.

Гугенотськi вiйни завершилиеь виданняму l598 р, Нантського едикту. Генрiх IV намагався в ньому примирити гугенотів із католиками. Едикт проголошував католицизм державною релігією у Францii. По всiй Францii відновлювалося католицьке богослужіння, (на пiвднi i заходi на той час у багатьох мicцях воно зовсiм не припинилося). Католицькому духівництву повертали землi та інше майно. Та водночас i гугеноти дicтали можливicть сповiдувати свою релiгiю. Вони дiстали право збирати cвої церковнi зїзди (синоди) i особливi полiтичнi наради, а також право мати при; королi cвoїx особливих представникiв. Їм було залишено близько 200 фортець як гарантiю виконання урядом статей едикту.

Висновки Отже на основі вище розглянутих подій можна зробити наступні висновки: Феодальна анархія періоду гугенотських війн дорого обійшлась Франції. Промисловість і торгівля переживала великі труднощі.

Щоб вийти із братовбивчої війни Генріх IV змушений був піти на суттєві поступки. Результатом даних поступок являється Нантський едикт.

По суті Нантський едикт не був звичайним королiвським указом. Нантський едикт був першим у Захiднiй Європi прикладом встановлення релiгiйноi вiротерпимоетi. Генрiх IV розраховував, що такий захiднайбiльше сприятиме пiдкоренню гугенотів центральному урядовi. його розрахунок значною мiрою спрвдився. Haбiльше гугенотське дворянство швидко почало відходити від політичної опозиції і разом з тим зміцнювало свою релігію, повертаючись знову до католицизму позицію. Протестантизм у нових умовах, що склалися їм був уже більше не потрібний.

Список використаної літератури

1. Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. — М., 1983.

2. Всемирная история. — М., 1957.

3. Господстующий класс феодальной Европы. — М., 1989.

4. Гутнова Е. В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в средневековой Западной Европе (ХІ - ХV ст.). — М., 1984.

5. Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к 80-летию академика Сказкина С. Д. — М., 1972.

6. Идейно-политическая борьба в средневековом обществе. — М., 1984.

7. История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. В 3-х томах. — Т. І-ІІ. — М., 1985, 1986.

8. Классы и сословия средневекового общества / Под ред. Удальцовой. — М., 1988.

9. Проблемы развития феодальной собственности на землю. — М., 1979.

10. Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе ХІІІ - ХV вв. — М., 1985.

11. История средних веков / Под ред. С. П. Карпова. — М., 2000. — Т. 1.

12. История средних веков / Под ред. С. П. Карпова. — М., 2000. — Т. 2.

13. Европейское дворянство ХVІ - ХVІІ вв.: границы сословия. — М., 1997.

14. Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения в шести частях. — М., 1994. — Ч. ІV — V.

15. История средних веков. Европа. — Минск, 2000.