Розвиток тематичних груп італійської лексики в українській мові

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КУРСОВА РОБОТА

РОЗВИТОК ТЕМАТИЧНИХ ГРУП ІТАЛІЙСЬКОЇ ЛЕКСИКИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Виконавець роботи Студ. гр. УУ-09−2

Салко Ганна Василівна Керівник роботи к.ф.н., доцент Рибалка Я.І.

Дніпропетровськ 2012

Зміст

Вступ Розділ 1. Історія вивчення груп лексики української мови за походженням

1.1 Короткий огляд літератури з теорії питання

1.2 Особливості лексичних запозичень Розділ 2. Розвиток тематичних груп італійської лексики в українській мові

2.1 Історичні зміни в італійській мові

2.2 Лексична структура запозичень з італійської мови

2.3 Класифікація тематичних груп італійської лексики Висновки Список використаної літератури

Вступ

Вивчення історії розвитку та становлення мови не можливе без урахування тих процесів, що відбуваються під час запозичення та модифікації лексики з інших джерел. Слабка вивченість історії окремих структурних рівнів української мови і їх деяких ланок настійно вимагає розгортання й уточнення, зокрема за даними писемних пам’яток, монографічних досліджень як історії окремих ланок різних структурних рівнів мови, так і опису її окремих хронологічних зрізів.

Більшість мов Європи, Америки та Індії в теперішній час відносяться до індоєвропейської сім'ї мов. Усі вони походять від однієї спільної мови — предка (чи групи діалектів), які порівняльна філологія може реконструювати з великим ступенем точності.

Сьогодні нараховується одинадцять груп мов, які походять від єдиного арійського кореня. Кожна група, в свою чергу, включає в себе велику кількість мов. Крім того, кожна з цих мов ділиться на кілька діалектів. Італійська група лексики, до якої входить латинська, мова осків і умбрів фіксується біля 400 р. до н. е. Сучасними нащадками цих мов є італійська, французька, іспанська та інші мови.

Актуальність дослідження. Враховуючи, що українська мова на певному етапі органічно поглинула в себе значну частину лексики латинської мови, а також з огляду на те, що в сучасному українському мовознавстві ця тема не досить ґрунтовно досліджена, вважаємо, що вивчення становлення різних тематичних груп італійської лексики як однієї з основних мов, розвинутих на базі латинської, має актуальність і сьогодні.

Тема курсової роботи — «Розвиток тематичних груп італійської лексики в українській мові».

Предмет дослідження — лексика української мови, запозичена з італійської протягом різних історичних періодів.

Об'єкт дослідження — тематичні групи італійської лексики, що досліджувались на матеріалі етимологічного словника української мови, виданого АН УРСР у 1982 р.

Огляд вивчення історії української мови дає певні підстави для визначення основних проблем і найважливіших завдань, розв’язання яких настійно вимагає дальший розвиток мовознавчої науки.

Дослідження шляхів взаємопроникнення лексики різних народів світу має свою історію. У вітчизняному і зокрема українському мовознавстві існують ґрунтовні праці з дослідження історії розвитку мови: це і видана у 1991 році Бевзенком С. П. «Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови», сюди ж можна зарахувати «Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років» (Вид-во АН УРСР, 1957). Праця Григорія Півторака «Українці:звідки ми і наша мова» наводить яскраві приклади перебігу історії української мови у світовому контексті. Один з відомих вчених, П. Д. Тимошенко, працював зокрема над історичною морфологією української літературної мови XIX — початку XX ст., але робота ця залишилася незавершеною (є лише окремі публікації). Серед відомих мовознавців, які ґрунтовно вивчали історію української мови, перебіг змін її фонетичних, морфологічних, синтаксичних рівнів варто згадати В.М. Русанівського, А. Ю. Кримського, М.Грушевського. Хоча їх погляди на історію становлення української мови суттєво відрізнялися між собою, внесок цих відомих дослідників у мовознавчу науку залишається величезним.

Синтетичних, узагальнюючих праць з історії української мови з’явилося чимало, проте час від часу вони знову з’являтимуться, оскільки наука весь час поповнюється і новим фактичним матеріалом, і новими ідеями, узагальнення яких диктується подальшим її поступом. Крім того, значення подібних праць полягає не лише в підведенні підсумків уже досягнутого, а й у тому, що в них чіткіше, рельєфніше виступають ті прогалини, що виявляються ще незаповненими і які необхідно заповнити майбутньому, чіткіше вимальовуються завдання, що потребують свого розв’язання.

Проблема дослідження полягає в широкому залученні поруч із даними писемних пам’яток також даних діалектної мови, що й досі залишаються надійним, нерідко майже єдиним джерелом для внутрішньої реконструкції перебігу тих чи інших мовних явищ, історичний розвиток яких слабко відбивається у писемних пам’ятках. Крім того, вивчення історії внутрішньої структури мови не може обмежуватися лише літературною мовою, воно повинно включати вивчення обох різновидів національної мови — і літературної, і діалектної, у зв’язку з чим виникає ще одне проблематичне завдання — залучення даних систематичної академічної праці про українську діалектну мову. Окремо слід виділити проблемне питання структуризації й систематизації досліджених одиниць лексичного рівня італійської мови, як на синхронічному, так і на діахронічному зрізах.

Тому ставимо собі на меті - проведення всебічного дослідження тематичних груп італійської лексики в українській мові, їх структуризацію і організацію в підгрупи за способом проникнення в мову, семантикою.

Проблема курсової роботи реалізується шляхом виконання завдань.

Завдання курсової роботи:

1) опис історичних змін в системі італійської мови на основі існуючих джерел;

2) дослідження специфіки процесу запозичення українською мовою іншомовної лексики;

3) розширення хронологічних рамок дослідження запозичення в українську мову окремих пластів італійської лексики;

4) уточнення етимології конкретних тематичних груп італійської лексики з метою всебічного аналізу і виявлення шляхів проникнення в українську мову;

5) систематизація тематичних груп італійської лексики на основі відповідних джерел. Наведені приклади цитуються за виданням: «Етимологічний словник української мови (в семи томах)» (К.:Наукова думка.-1982, римською позначено том, арабською — сторінку видання). Джерелами матеріалу слугували також «Словник української мови в 11 томах» за редакцією І.К. Білодіда, «Словник іншомовних слів» за редакцією Бибик С. П., «Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» за редакцією Л. Гумецької.

У роботі використано такі методи дослідження:

— описовий, який дав можливість інвентаризувати лексичні одиниці іншомовного походження і пояснити особливості їх функціонування на відповідному етапі розвитку мови;

— порівняльно-історичний, за допомогою якого здійснено порівняння мовних явищ італійської мови і їх розгляд в історичному аспекті;

— зіставний, який спрямовано на системне порівняння явищ української мови з італійською з метою виявлення їх специфіки.

Розділ 1. Історія вивчення груп лексики української мови за походженням

У першому розділі курсової роботи ми дослідили історію вивчення груп лексики української мови з точки зору походження, спираючись на існуючі видання праць з теорії мови. Для подальшого дослідження важливим аспектом є виділення групи лексики італійського походження з загальної групи запозиченої лексики української мови. Також наведено короткий огляд літератури з теорії питання.

1.1 Короткий огляд літератури з теорії питання

Вивчення історії української мови охоплює два мовознавчих предмета:

1) історичної граматики, до якої, крім власне граматики (морфології й синтаксису), відносять також історичну фонетику й історичну дериватологію;

2) історії літературної мови, куди, крім вивчення процесів становлення й розвитку літературної мови, відносять також і лінгвостилістику яка перебуває з нею в якнайтіснішому взаємозв'язку, постачаючи значною мірою фактичний матеріал для історії літературної мови.

Розширення вивчення історії української мови вимагає посилення теоретичного аспекту досліджень. Останнє можливе при послідовному дотриманні системного підходу до вивчення історії будь-якого явища різних структурних рівнів мови. З історії української мови створено вже багато монографій, але історія окремих структурних рівнів та окремих їх ланок такими дослідженнями забезпечена слабко. Істотні доповнення до відтвореної загальної картини розвитку української літературної мови XIX — початку XX ст. спостерігаються у працях Жовтобрюха М. А.:"Мова української преси (до середини 90-х років XIX ст.)", 1963; «Мова української періодичної преси (кінець XIX — початок XX ст.)», 1970. Вагоме дослідження належить Тимошенко П. під назвою «Морфологічні риси мови Тараса Шевченка», видане у 1968;69 рр.

Теоретична думка українських мовознавців зосереджена на вивченні соціологічних проблем типу лінгвістичних аспектів двомовності і багатомовності, міжмовної інтерференції, але зважаючи на малий обсяг таких досліджень, у яких теоретичні проблеми мовного розвитку, змін окремих ланок певних структурних рівнів мовної системи з’ясовувалися б на матеріалі історії української мови, ці проблеми залишаються актуальними і сьогодні.

Дослідженням граматичної індукції (аналогії) на матеріалі української мови займався Л. А. Булаховський. Шляхи (напрямки) діяння аналогії в кожній мові (інколи і в діалектах тієї ж мови) своєрідні і саме вони значною мірою зумовили ті відмінності у морфології, що існують, наприклад, поміж сучасними східнослов'янськими і загалом слов’янськими мовами (основна маса розрізнень поміж українськими діалектами на морфологічному рівні також зумовлена різними напрямами граматичної аналогії, що своєрідно відбилися в історії українських діалектів). Якщо не брати до уваги видання Святославового збірника 1073 р. і дослідження його мови, здійснене В. Шимановським у книзі «К истории древнерусских говоров» (Варшава, 1887), то лише видатний мовознавець А. Ю. Кримський у трилогії (Филология и Погодинская гипотеза // Київ: Старина, 1898−1899; Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів. — Львів, 1906; Древнекиевский говор. — СПб., 1907) і особливо в «Украинской грамматике» (1907) піддав спеціальному обстеженню на предмет виявлення українізмів цілий ряд староруських пам’яток і добився в цьому певних успіхів.

Монографічні праці з історії української мови, що з’явилися, виконані у двох планах:

1) у плані вивчення стану якогось із структурних рівнів на певному синхронному зрізі (праці Л.Л. Гумецької «Нарис словотворчої системи української актової мови XIV-XV ст.» (К., 1958), В.К. Дем’янчука «Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV в.» (К., 1928), І.М. Керницького «Система словозміни в українській мові на матеріалі пам’яток XVI ст.» (К., 1967) та ін.);

2) у плані вивчення історії окремої ланки якогось структурного рівня (наприклад, праці О. С. Мельничука «Історичний розвиток функцій і складу прийменників в українській мові» (Слов'янське мовознавство, т. З, 1961), І. І. Слинька «Історія об'єктних зворотів в українській мові» (Чернівці, 1969), А. І. Генсьорського «Значення форм минулого часу в Галицько-Волинському літопису».

До робіт з історичної морфології належить монографія І. М. Керницького про стан українських форм XVII-XVIII ст., праця Л. Л. Гумецької по вивченню становлення системи українського словотвору. Узагальнюючі праці з історії окремих класів слів належать В. М. Русанівському «Структура українського дієслова» та А. П. Грищенку «Прикметник в українській мові».

Історичний синтаксис української мови залишається ще й досі не достатньо дослідженим. Успішні дослідження цього структурного рівня передбачають створення монографічних праць як з історії окремих ланок синтаксичної системи, так і про стан синтаксичної системи української мови на окремих синхронних зрізах, зокрема XIV-XVI, а також XVII та XVIII ст. [9;88].

1.2 Особливості лексичних запозичень

Для подальшого дослідження важливим аспектом є виділення груп лексики італійського походження з загальної групи запозиченої лексики української мови. Переходячи в іншу мову, слово пристосовується до її закономірностей, входить у її лексичну систему.

Адаптація запозичених слів передбачає:

1) набуття іншомовним словом граматичних категорій, що відсутні в мові-джерелі, але наявні у засвоюючій мові. Так, в українській мові лексема «майдан» чоловічого роду, а «чадра» — жіночого, хоч у татарській та турецькій мовах, з яких запозичені ці лексеми, вони ніякого роду не мають (тюркським мовам не властива ця граматична категорія) [1; 220];

2) надання слову словозміни й пристосування до її системи валентностей мови, що запозичує. Наприклад, до укр. «естрада», запозиченого через франц. estrade (з лат. stratum — «настил»), долучено для збереження жіночого роду флексіюа, що зумовило його відмінювання («естради», «естрадою» тощо), хоч у французькій мові граматична категорія відмінка відсутня[1; 221];

3) фонетичне оброблення слова для пристосування його до фонологічної системи запозичуючої мови. Цей процес може досить помітно видозмінити звукову будову слова. Відомо, що грецька фонема «O» передається в українській мові літерами «ф», «т», зокрема у власних назвах (Борисфен, Федір, Теодор) [1; 226].

Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Відносно того, якими шляхами запозичуються слова, запозичення бувають:

прямі — з мови в мову: стьожка, хвороба, повидло, ковадло запозичені безпосередньо з польської; башлик, сарай, карий — із татарської[2; 58];

опосередковані — через інші мови: індійське sakkhara — арабське sukkar — італійське zuchero — німецьке Zucker — українське цукор; тюркське ходжа — російське хозяин — українське хазяїн[2; 59].

Відносно того, яким способом запозичуються слова, запозичення бувають:

усні: левада, лиман, корабель, квасоля, огірок — із грецької; базар, гарбуз, казан, тютюн — із татарської[2; 64];

книжні: аудиторія, олімпіада, пюпітр, бюро. Усні запозичення завжди краще пристосовані до законів мови, ніж книжні[2; 65].

За ступенем адаптації розрізняють:

засвоєння — слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови; наприклад, у запозичених словах дріт, колір, папір, як і в незапозичених, відбувається чергування голосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т. д.; не відчувається іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун[2; 66];

власне запозичення — слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився; наприклад: бюро, журі, ательє, тротуар — із французької мови; джентльмен, траулер — з англійської; бухгалтер, ландшафт — із німецької; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми[2; 68];

кальки — поморфемні переклади слів; наприклад, за англійським зразком half-back утворено українське «півзахисник»;

запозичення значень — українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник; наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичено з французької мови — droit, gauche[2; 68]: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а прихильники радикальних дій монтаньяри — ліворуч;

словотвірні запозичення — використання іншомовних морфем; наприклад, грецький елемент теле — «далеко» увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв’язок, телепередача, телеприймач, телеустановка, телеуправління[2; 72];

варваризми — слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад: олрайт, о’кей — з англійської; мерсі, тет-а-тет — із французької[2; 73];

екзотизми — слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалма, сакля, аул, меджліс, хурал. 2; 74]

За характером запозичених слів розрізняють такі їх типи:

а) лексичні запозичення — засвоєння слів у єдності їх форми і змісту. Наприклад, запозичення з англійської: мітинг, траулер, трактор, гангстер, футбол, маркетинг, бізнесвумен, бос, спонсор[3; 14];

б) кальки (франц. calque - копія) — запозичення слів або фраз шляхом буквального, поморфемного їх перекладу. Українське хмарочос скальковане з нім. Wolkeпkratzer (Wolke — «хмара», kratzeп — «чесати»)[3;15 ];

в) семантичні запозичення - розвиток нового значення у корінному слові під впливом іноземного. Так, укр. риса — " лінія" набуло значення " властивість" під впливом франц. trait — «стріла; штрих; риса характеру» [3;17];

г) словотвірні запозичення — передавання певного значення за допомогою іншомовних морфем. Слово телефон утворене з двох грецьких коренів (tele — «далеко» і phoпe — «звук, голос») у ХІХ ст. в межах англійської мови. До словотвірних запозичень належить значна кількість наукових термінів, які традиційно утворюються з допомогою грецьких та латинських морфем. Цей тип запозичення протилежний калькуванню;

ґ) зворотні запозичення - виявляються втому, що слово потрапляє в іншу мову, а потім повертається назад уже в новій формі і з новим значенням. Так, слов’янське колесо, запозичене італійською мовою, набуло в ній значення «кінний екіпаж» (calesse, calesso) і з цим значенням повернулось у польську мову як kolaska, а з неї й у російську коляска [1; 228].

Коло значень запозиченого слова різко звужується. Наприклад, англійське слово jazz, крім «джаз», означає ще й «грубий», «гротескний», «той, що кричить»; французьке слово «ргіх», від якого походить «приз», означає «ціна», «вартість», «цінність», «нагорода», «премія»; німецьке слово Flanke, крім «фланг», означає «бік у тварини», «сторона», «схил», «край поля», «бічна поверхня»[1; 229].

Іншомовні слова в мові, яка запозичує їх, втрачають внутрішню форму, тобто стають немотивовані. Наприклад, англійське слово marketing, що дослівно означає «торгівля» і вживається в українській мові як маркетинг, складається з кореня mark — (одне зі значень — «тавро», «фабрична марка»), суфіксаet- (market означає «ринок», «збут», «купувати») та суфікса з узагальнювальним значеннямing. Значення цього слова в англійській мові випливає з його складових частин. В українській мові воно немотивоване, стоїть поза зв’язком з іншими словами й поняттями і є незрозумілим.

Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристосовані до фонетичних законів української мови.

Розділ 2. Розвиток тематичних груп італійської лексики в українській мові

У другому розділі нами було досліджено розвиток тематичних груп італійської лексики в українській мові, для чого треба описати історичні зміни в італійській мові, подати тлумачення тих шляхів, якими іншомовна лексика проникала протягом століть у власне українську. Результати дослідження надано відповідно до джерел фактичного матеріалу.

2.1 Історичні зміни в італійській мові

Історія італійської мови дуже складна, але сучасний стандарт мови був сформований нещодавно. Найдавнішими текстами, в яких зафіксовані зразки як латині, так і італійської, були законодавчі укази під час правління Беневенто в 960−963 р. р. н.е. Стандартизація італійського почалася в 14 столітті завдяки роботам Данте Аліг'єрі. Його епічна поема «Божественна Комедія» сформувала нову мову, що за своїми лексико-семантичними особливостями нагадувала діалекти Південної Італії і Тоскани[12; 47].

За лінгвістичним критерієм, італійська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, а точніше? до романської підгрупи італійської групи. Крім Італії, нею говорять на Корсиці, в Сан-Марино, південній Швейцарії, на північно-східному узбережжі Адріатики, так само як і в Північній і Південній Америці. Граматика розмовної латині сприяла появі сучасної італійської. Ця форма граматики була набагато легшою, ніж граматика латинської класичної літератури. Саме тому примітивна форма мови змішалася з діалектами, які походять від латини на місцевому рівні. У латині було багато відмін слова, що в італійському було висловлено окремими словами, фразами і порядком слів[13; 119].

Зміни у граматиці поступово зробили латину мовою християнських літургій та офіційних документів. Останній крок в еволюції італійського був зроблений групою авторів, що оселилися у Флоренції з метою підняття статусу італійської мови. Вони створили «новий» зразок італійської мови, до якої входили неологізми і фрази, успадковані з класичної латини. Ця нова мова мала стати альтернативною формою розмовної тосканської мови кінця 12-го століття, вона використовувалася поетами і письменниками, такими як Боккаччо, Тассо, Ариосто і іншими письменниками Ренесансу[13; 120].

Італійська літературна мова була сформована раніше інших мов романської групи. Перший словник італійської виходить у 1612 році. Він був складений флорентійськими лексикографами. Орієнтована була літературна мова на флорентійців, які жили в 14 столітті. Цей діалект спочатку був прийнятий як літературна мова, а потім, отримавши статус офіційної мови Італії, поширився всією країною. Величезний внесок у впровадження іспанської мови внесли Петрарка, Данте і Боккаччо[4; 33]. Офіційна італійська мова на сьогодні включає в себе три діалекти: центральний, північний і південний.

Італійська мова майже не застосовувався до кінця Другої світової війни. Вона була тільки письмовою мовою представників влади, адміністративних установ.

1) Італійська мова дужа мелодійна, лексичні запозичення відбивають у своїй фонологічній структурі велику кількість голосних. Крім цього, походження багатьох музичних термінів бере свій початок саме в італійській мові(«сольфеджіо», «арія», «адажіо») [2; 38].

2) Структуру італійської мови можна охарактеризувати як флективну. Зміна граматичної форми слова відбувається за рахунок афіксів і флексій («аква» перекладається як «вода», «акварель» — дослівно — «водна фарба») [3; 57].

3) Велика кількість слів з італійської мови вживаємо при назві продуктів харчування, кулінарних страв і напоїв(«піца», «паста», «моццарелла», «амаретто», «капучіно») [2; 61].

Італійська мова як мова Епохи Відродження значно вплинула на іспанську, англійську, французьку та німецьку мову. У кожній з цих мов є по кілька сотень слів, запозичених з італійської мови. Всі вони в основному відносяться до галузі літератури, мистецтва, культури[13;91]. У сучасній італійській збережені латинські якості флорентійського діалекту, але словниковий склад латині змінився, щоб відповідати мінливим умовам італійського життя. Спрощені фонетичні правила латині разом з досконалою фонетичною орфографією є одними з найпомітніших особливостей італійської[13;93].

Праслов’яни, які жили на території України, спочатку познайомились з грецьким письмом, яке було прийнято в Греції і грецьких колоніях, а вже потім ознайомилися з латиною [13;140]. Потім видозмінена латина, з якої формувалась італійська мова через посередництво російської, польської, німецької мов, потрапляла до української.

Основна маса запозичень приходить в українську мову починаючи з ХV-ХVІ ст., коли в школах України почали вивчати латинську мову. Уже на той час в українських писемних пам’ятках зафіксовано латинізми аматор, арешт, артикул, гонор, гумор, герб, календар, конституція, матеріал, окуляри, оренда, термін, фальш та ін. [6;21]. Лексика цього періоду дуже нестійка:слова можуть запозичуватися і змінюватись у великій кількості. Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями: mater (мати), pater (батько), frater (брат), soror (сестра), unus (один), duo (два), tres (три), decem (десять) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика[6;27].

2.2 Лексична структура запозичень з італійської мови

український мова італійський лексика

«Зміни в кількісному та якісному складі сучасного українського лексикону потребують аналізу, пояснення, узагальнення й виваженої оцінки», — зауважує у своїй статті Є. Карпіловська [11; 3]. Тому для розуміння процесів лексичного запозичення на сучасному рівні треба, перш за все, проаналізувати становлення окремих пластів лексики протягом історії. Важлива роль у вивченні таких процесів належить дослідженню шляхів проникнення іншомовної лексики в українську мову та її класифікації за походженням. Це є областю вивчення філологічних наук етимології і лексикології. Остання визначається як розділ науки про мову, в якому вивчається лексика (від гр. lexis — слово) мови, її словниковий склад [3; 122]. Терміном «лексика» прийнято позначати всю сукупність слів у мові і всю сукупність значень, які закріпилися за словами в процесі багатовікового всенародного користування мовою.

Лексикологія вивчає словниковий склад мови з різних точок зору: досліджує внутрішнє членування словника мови, виявляючи в ньому лексику споконвічну й лексику запозичену, інтернаціональну й національну, загальновживану і професійну, нейтральну і емоційно забарвлену, активну й пасивну, нову й застарілу; в лексикології вивчаються також однозначні й багатозначні слова, омоніми й синоніми, пароніми й антоніми, а також інші групи слів.

Завданням лексикології є також встановлення загальної кількості слів у мові [4; 134].

Лексика є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов [6;88]. Серед успадкованих лексем в українській мові найдавнішими є слова індоєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх європейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів.

Слова італійського походження активно поширилися територією Європи і на сучасному етапі вживаються в усіх слов’янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін[5; 119].

Власне українська лексика складає основу української лексики і формує національні ознаки мови, в той час як запозичуються лише окремі слова та елементи іншої мовної системи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. 19; 101]. Тому багато запозичень втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням.

Лексична структура запозичень з італійської мови відбиває на собі поетапний шлях становлення останньої.

Так, музичні терміни, що походять з італійської, об'єднуються в окрему тематичну групу: анданте, акорд, композитор, піаніно, опера, соната, віолончель, соло, тріо[11;76]. Латинізми консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, еволюція, республіка, вектор,спектр[11; 77], зазнавши певних фонетичних змін, перейшли до лексичної системи італійської мови, а звідти вже поширювались територією Європи.

Лексика італійської мови може вивчатися: з погляду словникового складу в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи; з погляду значення слів, природи, типів цих значень і їх звукового оформлення, зв’язків лексем з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею. Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей, їхнє походження й первісне значення, стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Не менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників. Проблема класифікації лексики італійського походження полягає в тому, що лексеми відбивають позамовну дійсність, яка не завжди усвідомлюється як система.

Класифікація лексики має такі особливості:

а) слова на групи поділяються нерівномірно: в одних групах є десятки слів, в інших — тільки одиниці (наприклад, іменників більше, ніж числівників, займенників)[15; 88];

б) та сама лексема внаслідок своєї багатозначності може належати одночасно до кількох груп;

в) межі між групами не завжди чітко окреслені; у групі, як правило, розрізняється ядро (основа) і периферія[15;81];

г) групи слів можуть розпадатися на окремі підгрупи з різною ієрархічною віднесеністю. Можливі також групування слів за стилістичною віднесеністю (стилістично нейтральні й стилістично забарвлені), за сферою вживання (загальновживані й вузьковживані). Найважливішою є класифікація слів за їхнім лексичним значенням (семантикою) і виділення в мові відповідних тематичних груп.

2.3 Класифікація тематичних груп італійської лексики

Запозичення з італійської мови беруть початок у XVII-XVIII ст. Процес запозичення відбувався у двох основних формах:

а) пряме запозичення;

б) калькування, що також визначає певні особливості синонімізації за рахунок іншомовної лексики. При прямому запозиченні слово переносилося в українську мову з італійської у тому вигляді, в якому воно існувало у момент запозичення, оформлюючись відповідними звуковими засобами нашої мови без будь-яких структурних змін: італійське бандит синонімізується з українським словом розбійник[18; 154].

На відміну від прямого запозичення при калькуванні запозичуються значення тільки іншомовних одиниць, структура та принцип їх організації. Слова, що з’являються при словоутворювальному калькуванні, становлять результат поморфемного перекладу іншомовних слів: інтернаціональний — міжнародний, біографія — життєпис[14; 109]. Так, латинізм процент був запозичений італійською мовою спочатку як термін, пізніше через посередництво німецької та російської мов поширився у різних стилях української мови. Лексема процент певний час вживалося, наприклад, у художньому стилі. З ІІ половини ХІХ ст. засвідчується слово відсоток.

З часом динаміка мовних процесів приводить до витіснення чужих рідній мовній системі утворень або, навпаки, на периферію синонімічної підсистеми витісняються власне українські лексеми[18; 169]. Нерідко іншомовні слова певний час паралельно з питомими обслуговують різні мовні галузі. Аналіз одного з розділів Словника української мови показав наявність одиниць іншомовного походження, засвоєних українською мовою різними способами: абсурдний — безглуздий — нісенітний, автокар — автовізок, автотраса — автошлях, автомашина — автомобіль, аграрій — землевласник, аеронавт — повітроплавець, аероплан — літак, актриса — акторка, алярм — тривога[15;144] і ін. Помічено, що тенденція до активного використання запозичень у різних стилістичних групах української лексики виявляється під час їхнього становлення, що не шкодить спілкуванню на початковому етапі розвитку мовної системи.

Запозичені з італійської слова охоплюють невелику групу різної за своєю тематичною спрямованістю груп і стосуються переважно музики, архітектури, термінів мистецтва в цілому, фінансово-економічної сфери та на позначення понять, що стосуються продуктів харчування і страв.

Тематична група на позначення термінів мистецтва є неоднорідною. Мистецтво визначається Радянською Енциклопедією як «естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості - особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів; одна з форм суспільної свідомості» [14;112]. Термін «мистецтво» застосовується і до певних галузей художньої (образотворче; сценічне) або до галузі практичної діяльності з властивою їй системою найвищої якості прийомів і методів (мистецтво виховання; воєнне мистецтво та ін.). Такі лексеми італійського походження як «сюїта», «арія" — на позначення музичного мистецтва, «акварель», «темпера" — на позначення засобів живопису — підкреслюють процес інтенсивного становлення мистецтва на території Італії за часів Відродження.

Окрему тематичну групу складають лексеми на позначення понять музичної сфери: адажіо, акорд, алегро, апасіоната, арія, альт, віолончель[І; 65−69]; бас, баркарола[І; 128]; соната, сопрано, тенор, унісон [VІ;87−89], імпровізація, інтермецо, дует,кантата, квартет, квінтет, композитор, консерваторія, концерт, [ІІ; 42−76],мандоліна [ІІІ; 122], піаніно[ІV;113].

Невелика частина запозичених з італійської мови слів належить:

а) до фінансово-економічної термінології: брутто, валюта[І;43−45], каса, інкасатор,[ІІ;32],нетто[ІV;9],фірма[VІІ;112];

б) до архітектурно-будівничої лексики: бароко, арка[І;19−26], цоколь, фонтан,[VІ;187−188], мозаїка[ІІІ; 62].

в) до назв продуктів харчування, кулінарних страв і напоїв: амаретто[І;13],піца, паста [ІV;11−23],моццарелла, капучіно[ІІІ;46−101].

Щодо способу запозичення італійської лексики, то він переважно книжний. Хоча елементи живої розмовної мови і створили діалектну розмаїтість на території Італії, проте проникнення елементів італійської мови до української проходило через «посередництво» латині, що розповсюджувалась книжним шляхом. Саме тому як лексико-семантичні, так і фонологічні зміни відобразилися в писемній українській мові, що запозичила таку лексику:абревіатура (І, 38) — від лат. аbbrevio «скорочую», аґрус (бот.,І, 47) — іт. Agresto «незрілий виноград» — лат. agresta, акварель (І, 55), аквамарин - іт. Aquеrelle — від лат. aqua «вода».

За ступенем адаптації італійська лексика є неоднорідною. В багатьох випадках лексеми є неадаптованими до словотвірної системи української мови, граматичні форми їх відповідають мові, з якої вони запозичені. Але зважаючи на час побутування на новому мовному ґрунті, деякі лексеми засвоїлися повніше, ніж інші (фірма, арка, мозаїка змінюються за відмінками, як і власне українські іменники).

Висновки

Українська лексика складає основу української мовної системи і формує національні ознаки мови, в той час як запозичуються лише окремі слова та елементи іншої мовної системи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням.

Лексична структура запозичень з італійської мови відбиває на собі поетапний шлях становлення останньої. Для всебічного аналізу розвитку італійської лексики і її місця в сучасній українській мові нами було проаналізовано:

— етапи діахронічного розвитку італійської мови, становлення його літературної мови;

— процеси, що відбулися на різних рівнях мовної системи (у фонетиці, морфології, синтаксисі, лексиці);

— специфічність і своєрідність історичного розвитку італійської мови на тлі інших європейських мов;

— функціональні особливості італійської мови на різних етапах його історії.

В ході роботи ми прийшли до таких висновків:

1) Українська мова на певному етапі органічно поглинула в себе значну частину лексики латинської мови і саме це спричинило значне поширення італійської лексики на українських землях.

2) З часом динаміка мовних процесів приводить до витіснення чужих рідній мовній системі утворень або, навпаки, на периферію синонімічної підсистеми витісняються власне українські лексеми. Тому італійська лексика засвоїлася частково.

3) Аналіз розвитку тематичних груп італійської лексики показав невелику їх кількість, обмежене поширення (сфера мистецтва, архітектури, економіка).

4) Лексико-семантичний аналіз італійської лексики в українській мові ускладнюється постійним розвитком останньої, засвоєнням неологізмів і частковим зміщенням семантики окремих лексем.

5) Італійська мова як система допускає велику кількість діалектних новотворів, що спричинені її особливим історичним розвитком, тому поширення її певний час відбувалося разом з латиною;

6) На український мовний ґрунт запозичення з італійської мови потрапляли переважно разом з німецькими і польськими, що особливо ускладнює процес виокремлення історичного періоду розвитку груп італійської лексики в українській мові;

7) Морфологічний аналіз італійської лексики показав, що більшість лексем належать до іменних частин мови на називання предметів побуту, неістот, окремих явищ дійсності, а саме — на позначення термінів мистецтва, фінансово-економічних понять, понять мистецтва та лексики, що стосується продуктів харчування.

Українська мова має достатньо засобів для поповнення своєї словесної бази. Італійська лексика — одна зі складових такої системи. Запозичення з італійської мови призвели до тематичного розширення лексики української мови, особливо на сучасному етапі, коли відбувається активне взаємопроникнення елементів різних мовних систем. Таким чином, нами було розв’язано основні завдання курсової роботи шляхом всебічного аналізу розвитку італійської лексики в українській мові протягом декількох історичних етапів; результати роботи систематизовано на основі «Етимологічного словника української мови (в семи томах)»

Список використаної літератури

1. Українська мова: Підручник: Ч.1 / Т. К. Бурлака, В. О. Горпинич, П. С. Дудик та ін.; За ред. П. С. Дудика. — К.: Вища шк., 1993.

2. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. — К.: Либідь, 1992.

3. Курс історії української літературної мови. Т. 2. — К.: Видавництво АН УРСР, 1961.

4. Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. — К.: Наук. думка, 1967.

5. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. — Київ: «Наукова думка», 1991.

6. Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років. — К.: Вид-во АН УРСР, 1957.

7. Мацько Л.І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. — 2-ге вид., К.: Либідь, 1996. — 432 с.

8. Українська мова: Підручник: Ч. 1 / Т. К. Бурлака, В. О. Горпинич, П. С. Дудик та ін.; За ред. П. С. Дудика. — К.: Вища шк., 1993.

9. Бибик С. П., Сюта Г. М. Словник іншомовних слів. — За ред. С.Я. Єрмоленко. — Харків:Фоліо. — 2006. 623 с.

10. Там само, де і 2. С. 118.

11. Є. Карпіловська. Сучасна українська словотворчість та її відображення в неологічних словниках.// Вісник ЛНУ. — Серія філол. 2004.Вип. 34. Ч. І. С. 3−10.

12. Вендіна Т.І. Вступ до мовознавства. — М.: Вища школа, 2005. — 392 с. 13. Гіруцький А. А. Загальне мовознавство. — М.: ТетраСистемс, 2008. — 320с.

14. Грейзбард Л.І. Основи італійської мови / Corsod’italiano: Nozionifondamentali. — М.: Філоматіс, 2008. — 384 с.

15. Мусатова О. Л. Регіональні варіанти італійської мови: Сицилія // Вісник Московського університету. Серія 9: Філологія. — 2007. — № 4. — С.148−155.

16. Піщальникова В.А., Сонін А. Г. Загальне мовознавство. — М.: Академія, 2009. — 448 с.

17. Титов В. Т. Квантитативних лексикологія італійської мови. // Вісник Самарського Державного Університету, http://ssu. samara.ru / ~ vestnik / est /, Серія «Лінгвістика і Міжкультурна Комунікація». — № 2. — 2004.

18. Хроленко А. Т., Бондалетов В. Д. Теорія Мови. — М.: Наука, 2004. — 512 с.

19. Черданцева Т. З. Нариси з лексикології італійської мови. — М.: ЛКІ, 2007. — 192 с.

20. Черданцева Т. З. Мова і її образи. Нариси з італійської фразеології. — М.: УРСС, 2007. — 168 с.

21. Щерба Л. В. Мовна система і мовленнєва діяльність. — Ленінград: Наука, 1974. — 326 с.