Правові аспекти діяльності засобів масової інформації на прикладі української журналістики

Міністерство освіти і науки України Національний університет «Одеська юридична академія»

Кафедра журналістики Курсова робота Правові аспекти діяльності засобів масової інформації на прикладі української журналістики Студентки ІІ курсу І групи факультету журналістики Вовченко Юлії Сергіївни Науковий керівник:

доктор наук із соціальних комунікацій, професор Кузнєцова Т.В.

Одеса — 2015

Зміст масовий інформація журналіст правовий

• Вступ
• Розділ 1. Законодавство про засоби масової інформації
• 1.1 Правове середовище діяльності засобів масової інформації на прикладі зарубіжних країн
• 1.2 Місце засобів масової інформації у єдиному інформаційному просторі та їх правове регулювання в Україні
• 1.3 Перспективи розвитку законодавства щодо засобів масової інформації в Україні
• Висновок до розділу 1
• Розділ 2. Проблеми діяльності сучасних засобів масової інформації
• 2.1 Порушення норм чинного законодавства щодо діяльності журналіста та випадки цензури в Україні серед вітчизняних мас-медіа
• 2.2 Регулювання діяльності ЗМІ під час виборів в Україні та виявлення порушень на прикладі аналізу виборчих кампаній 2006, 2012, 2014 років
• Висновок до розділу 2
• Висновки

Список використаної літератури

Вступ Проблема правового регулювання діяльності сучасних ЗМІ з кожним днем набуває все більшої популярності, як в світовій журналістиці, так й на вітчизняних фронтах. Адже саме за допомогою засобів масової інформації суспільство поглинає великий потік даних, який структурується законодавством. Ця проблема вивчається та вирішується багатьма науковцями та дослідниками. Зокрема, М. Прайс та П. Круг, виокремлюють чотири основні аспекти правового середовища, в якому діють засоби масової інформації та завдяки якому законодавство або сприяє, або перешкоджає їх незалежності й ефективності. Тому питання про свободу преси та обмеження її функціонування є одним із найболючіших на даному етапі розвитку медіа простору. Форми законодавчого, економічного та політичного обмеження преси у суспільстві мають довгу історію, ще з часів Стародавнього Риму. Так у 1485 році з’явилися чіткі ознаки церковної цензури преси — всього через 35 років після винаходу Гуттенбергом друкарського верстата, а в 1559 році обнародувано перший список заборонених книг.

Конституційні гарантії свободи слова в Україні базуються на відповідних нормах міжнародного права, являють собою їх своєрідне продовження. Вважається, що «…повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналіста належать до вищих цінностей демократії, яка, однак є не кінцевою станцією, а процесом суспільного розвитку» .

В умовах розбудови України як демократичної правової держави особливої актуальності набуває проблема забезпечення свободи слова та свободи преси, яка неможлива без забезпечення гарантії отримання якісної, правдивої та об'єктивної інформації.

На сьогоднішній день центральною проблемою розвитку інформаційної сфери є забезпечення права на вільне одержання і обмін інформацією. Воно потребує не політичних декларацій. А кропіткої роботи та пошуку відповідних законодавчих механізмів, унеможливлення тиску на засоби масової інформації з боку владних структур та фінансових кланів.

Оскільки проблема функціонування законодавства стосовно засобів масової інформації в Україні стосується кожного громадянина який є споживачем новин, що подають, вона є дуже важливою у наш час. Саме цим визначається актуальність даної курсової роботи.

За основу дослідження були взяті випадки порушення норм чинного законодавства щодо діяльності журналіста в ЗМІ за 2010;2011рр. (газета «Сьогодні», Національне радіо, телеканал СТБ, 5 канал тощо).

Об'єктом нашої роботи курсової роботи є процес порушення правових норм в журналістиці.

Предметом нашого дослідження є порушення чинного законодавства України журналістами.

Мета нашої курсової роботи полягає у комплексному вивченні та виявленні особливостей функціонування ЗМІ в Україні на сучасному етапі розвитку законодавства.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

— проаналізувати місце ЗМІ в інформаційному просторі;

— виявити основні порушення правових норм у журналістиці;

— простежити дії журналістів під час виборів 2006, 2012, 2014 рр., в Україні;

— дослідити основні порушення чинного законодавства щодо діяльності ЗМІ.

Для виконання поставлених завдань було використано такі методи дослідження: теоретичний аналіз наукових джерел, обробка і узагальнення отриманих відомостей, аналіз діяльності ЗМІ в умовах існуючих правових норм.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у нашій роботі ми звертаємо увагу на порушення прав журналіста, зафіксованих в діючому законодавстві, під час професійної діяльності, а не розглядаємо це поняття саме по собі.

Курсова робота складається з двох розділів. Розділ 1 — теоретичний — складається з трьох частин. В них розглядаються теоретичні відомості про правові норми, які регулюють діяльність журналіста, перспективи їх розвитку в Україні та місце ЗМІ в інформаційному просторі. У розділі 2 проаналізовано порушення щодо журналістів телеканалу «СТБ» та «5 канал», Національного радіо та газети «Сьогодні» та виконання журналістами професійного обов’язку відповідно до законодавства під час виборів 2006, 2012, 2014 років.

Розділ 1. Законодавство про засоби масової інформації

1.1 Правове середовище діяльності засобів масової інформації на прикладі зарубіжних країн Діяльність зарубіжних ЗМІ, а саме правові засади на яких ґрунтується журналістика є першоджерелом, яке слугує орієнтиром у розробці законодавчих актів щодо українських мас-медіа. Знання й досвід європейських й американських колег є ковтком води для вітчизняних дослідників, вони беруть їх роботу, як наочних приклад.

Для початку слід зазначити, що правове регулювання засобів масової інформації в демократичних країнах здійснюється законами, які є гарантією, з одного боку, свободи засобів масової інформації, з іншого — права людини на свободу одержання інформації, свободу висловлень і самовираження, плюралізм думок у суспільстві, підконтрольність засобів масової інформації суспільству, їхню відповідальність. Система законів у цих країнах складалася протягом декількох століть і еволюціонувала в напрямку розвитку й збереження тендітного, тонкого балансу між свободою засобів масової інформації й обмеженням їх в ім'я права на повагу до особистого життя, права кожної людини на свободу вираження своєї думки та в ім'я збереження плюралізму в суспільстві. Таким чином, функції й місце засобів масової інформації в суспільстві визначаються як спосіб інформування суспільства і як спосіб контролю суспільства за діяльністю влади, що, природно, як правило, виключає можливість влади безпосередньо керувати засобами масової інформації, використовуючи їх задля своїх цілей. Проте, влада, держава зберігають деяку можливість регулювати й контролювати процеси в області засобів масової інформації.

У конституціях деяких країн (Нідерланди, Іспанія, Швеція) передбачено захист права громадян на одержання необхідної інформації, а суди Франції, Німеччини, США звертаються до положень конституції для забезпечення такої гарантії. Відповідно до Конституції Нідерландів «урядові органи повинні дотримувати права громадськості на доступ до інформації» (стаття 110). Конституція Швеції гарантує всім громадянам «у їхніх відносинах із державною службою… вільне одержання будь-якої інформації або можливість ознайомитися з іншими думками». Австралія, Австрія, Канада, Німеччина і США — країни з федеральним державним устроєм. В Австралії, Канаді і США основні законі, що стосуються засобів масової інформації, включаючи закони про наклеп і втручання в приватне життя, — закони суб'єктів федерації. В Австрії федеральний уряд має всі повноваження при вирішенні питань, пов’язаних із засобами масової інформації.

Саме від питання впливу правової системи (законодавства і практики) на засоби масової інформації в тій чи іншій державі залежить створення (чи навпаки перешкода створенню) сприятливого середовища для незалежних мас-медіа. В аналізі головну увагу передусім зосереджено на традиційних засобах масової інформації - пресі, радіо і телебаченні. Однак, у наш час усе більшої ваги набувають проблеми, що стосуються правового регулювання діяльності Інтернету. Інтернет використовується журналістами як засіб зв’язку і тому потребує такої самої уваги з погляду свободи слова, як і традиційні ЗМІ.

Сучасні зарубіжні дослідники, зокрема М. Прайс та П. Круг, виокремлюють чотири основні аспекти правового середовища, в якому діють засоби масової інформації та завдяки якому законодавство або сприяє, або перешкоджає їх незалежності й ефективності:

1) збір інформації;

2) регулювання змісту;

3) нейтральне стосовно змісту регулювання, яке водночас здатне впливати на зміст побічно;

4) захист журналістів у процесі їхньої професійної діяльності, у тому числі захист від фізичного нападу.

Збір інформації - основна функція преси в демократичному суспільстві - є головною передумовою ефективної роботи засобів масової інформації. До законів про інформацію належать закони, що визнають і гарантують суспільний доступ до урядової інформації й інститутів; винятки тут становлять випадки, котрі стосуються сфери національної безпеки, захисту таємниці особистого життя, запобігання злочинів і деяких інших випадків. До питання ефективності також мають відношення закони, що стосуються ліцензування й акредитації журналістів.

Інша низка законів, що стосується регулювання змісту (тут мається на увазі втручання з боку державних органів) чи законними засобами (тобто на підставі законодавчих актів та норм, створених судовими органами), чи позазаконними засобами (урядовими актами, не заснованими на законодавчих або судових нормах, що мають пряме відношення до регулювання змісту). Ці закони, спрямовані на забезпечення відповідних державних, суспільних і приватних інтересів, діють шляхом здійснення різноманітної попередньої цензури, створення обмежень для доступу на ринок інформації, а також режимів наступного покарання за явні порушення свобод журналістів. Коло таких проблем (що стосуються змісту) і їхні методи розв’язання є найкращим свідченням наявності в суспільстві сприятливого середовища для засобів масової інформації.

До третьої категорії належать закони, що не стосуються безпосередньо редакційного змісту, тобто зовні нейтральні стосовно змісту, але справляють на нього побічний вплив і тому створюють небезпеку зовнішнього маніпулювання при їхньому застосуванні; або ж це закони, призначені захистити засоби масової інформації від тиску ззовні.

Щодо питання захисту журналістів у ході їхньої професійної діяльності, то даний аспект передбачає два моменти. По-перше, гарантія зайнятості журналістів; при розгляді цієї проблеми слід звернути увагу на так звану внутрішню свободу преси або на відносини між журналістами і власниками засобів масової інформації. По-друге, це питання фізичної безпеки: журналістам часто доводиться стикатися з погрозами і зазнавати фізичного переслідування з боку або органів державної влади, або приватних осіб; ступінь захисту журналістів з боку даної правової системи є ключовим компонентом сприятливого середовища.

До зазначеного вище в цілому можна додати таке. По-перше, визнання факту, що регулювання змісту правовими засобами здійснюється як загальноприйнятими законами (законами, які застосовуються до всіх осіб у межах юрисдикції даних правових систем і прямо не стосуються засобів масової інформації), так і спеціальними законами, які стосуються цих засобів. Цей аспект має важливе значення при вирішенні питання про конституційність конкретних урядових актів. Справа в тому, що виходячи із зовнішніх ознак набагато складніше заперечити конституційність (у плані свободи преси) того або іншого загальноприйнятого закону, ніж спеціального закону про засоби масової інформації. Так, як, загальноприйняті закони стосуються саме тих аспектів, у яких діяльність засобів масової інформації перетинається з основною правовою системою.

Щодо спеціальних законів про засоби масової інформації, то тут відокремлюються дві їх категорії:

— закони про засоби масової інформації або закони про пресу, що у багатьох країнах є основними у регулюванні засобів масової інформації;

— законодавчі акти, що стосуються більш конкретних, вузьких тем, як-то регулювання мовлення або права й обов’язки журналістів.

По-друге, варто зазначити, у правовому середовищі, в якому діють засоби масової інформації, значну роль відіграють не тільки державні акти, а й приватний сектор. Наприклад, одним з важливих моментів збору інформації є обсяг доступу до інформації про приватні підприємства й осіб. Щодо прямого впливу на зміст, то у всіх правових системах приватні підприємства і фізичні особи можуть подавати позови з вимогою порушити судову справу у разі порушення їхніх прав з боку засобів масової інформації. Що ж до непрямого впливу, то тут значну вагу, особливо у випадку приватного володіння засобами масової інформації, мають не лише державні структури, а й приватні особи і компанії.

Нарешті, розгляд правових норм має ширший характер. До них належать не тільки законодавчі акти, а і нормативні адміністративні акти, з огляду на потенційно застосовані конституційні і міжнародні норми тощо.

1.2 Місце засобів масової інформації у єдиному інформаційному просторі та їх правове регулювання в Україні

Перехід до інформаційного суспільства і розвиток єдиного інформаційного простору України нерозривно пов’язаний із подальшою демократизацією політичного і громадського життя, реформуванням соціально-економічної сфери. В контексті інформаційної політики та державного управління національною інформаційною сферою це означає визнання презумпції відкритості інформації для громадян і захист їх інформаційних прав. Також це говорить про орієнтацію головних компонентів єдиного інформаційного простору на забезпечення вільної циркуляції інформації, втілення в життя конституційного права на вільний пошук, одержання, виробництво і поширення інформації. Перехід України до нового типу економічного розвитку, громадянського суспільства і правової держави, політичний плюралізм породжують величезну суспільну потребу в інформації. Необхідність задоволення цієї потреби й обумовлює особливу роль ЗМІ у житті суспільства. При цьому повною мірою виявляються такі властивості ЗМІ, як масовість, тираж, періодичність, використання інформаційних ресурсів, що постійно поповнюються, створення первинної інформації, застосування сучасних інформаційних технологій і засобів телекомунікації. ЗМІ є діючим каналом інформування суспільства щодо діяльності влади та його реакції на дії влади. Ці особливості роблять ЗМІ найважливішим соціальним інститутом, однією із складових інформаційного єдиного простору України як об'єкта державного управління.

На цей час не вирішено ще багато проблем, що пов’язані зі свободою доступу до інформації журналістів, із правовою охороною особистої таємниці в журналістиці, захистом громадянина і суспільства від помилкової і несумлінної інформації, що поширюється ЗМІ. Останні не виконують у повному обсязі освітніх завдань та завдань зберігання і розвитку національних культур.

Рішення цих проблем може бути знайдене в рамках реалізації таких завдань:

— недопущення підпорядкування ЗМІ інтересам влади і бізнесу, посилення можливостей їх впливу на ЗМІ (прямого натискування, постачання ЗМІ неповною, перекрученою або помилковою інформацією, безправ’я журналістів, зрощування структур влади, бізнесу і преси тощо);

— перешкода концентрації і монополізації ЗМІ, що веде до зменшення незалежних джерел інформації і т. ін.;

— сприяння розвитку місцевих ЗМІ і захист інтересів регіональних ринків масової інформації;

— удосконалювання законодавства в частині реалізації свободи слова й інформації, вільного поширення масової інформації, недопущення поширення насильства і нетерпимості через ЗМІ, забезпечення плюралізму ЗМІ, доступу до офіційної інформації тощо.

Центральним питанням є створення умов, при яких забезпечується свобода слова у разі забезпечення захисту національних інтересів країни. У зв’язку з цим найважливіше завдання державного управління полягає у виробленні необхідних заходів, які забезпечать у діяльності ЗМІ баланс інтересів особистості, суспільства і держави, що відповідає стратегії державної інформаційної політики (соціально-технологічної). При цьому може бути переборено жорстке настановне відношення значної частини населення до масової інформації, недовіра до повідомлень, що не відповідають особистим або соціальним чеканням. Повинні бути створені такі організаційні, правові, економічні і технологічні умови, при яких ЗМІ будуть ефективно виконувати функцію об'єктивного інформування населення, соціальних інститутів і держави. Під цим кутом зору варто розглядати все існуюче і перспективне законодавство, інші нормативні акти й окремі правові норми, що стосуються ЗМІ. Особливу увагу в галузі правового регулювання діяльності ЗМІ треба приділити державній підтримці ЗМІ і книговидання, неприпустимості введення політичної цензури.

Доцільно було б зупинитися докладніше на аналізі поставлених завдань і шляхах їх вирішення. У першу чергу, слід звернути увагу на проблеми правового регулювання у сфері ЗМІ. На цей час законодавча база України включає такі закони в цій галузі: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [25], «Про телебачення і радіомовлення» [41], «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» [32], «Про інформаційні агентства» [28], «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». Існують також підзаконні нормативні акти державних органів: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України» [38], Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів» [21], Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» [15], Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України.

Правове регулювання у сфері видавничої справи та реклами здійснюється на основі законів України «Про видавничу справу» [14], «Про рекламу» [36], Указу Президента України від 28 лютого 1995 р. «Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року» [20], Наказу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. «Про впровадження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» [16], Листа Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. «Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва» .

Організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціальний захист журналістів гарантується Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», указами Президента України «Про Міністерство інформації України» [31], «Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації» [19], постановами Кабінету Міністрів України «Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань» [40], «Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації» [39], «Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України» та ін. На цей час Указом Президента України від 15 грудня 1999р. «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» функції Міністерства інформації України виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.

Питання правової інформації відбиті в указах Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [35], «Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» [33], Програми правової освіти населення України тощо.

Правове регулювання загальних питань інформації здійснюється на основі законів України «Про інформацію» [29], «Про державну таємницю» [22], «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» [34], Постанови Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. «Про рекомендації учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи» тощо.

Безумовно, усі наведені вище нормативно-правові акти спираються на Конституцію України, зокрема на ст.ст. 15, 34, 41, 54, 68, 85, 106, з якими варто ознайомитися для того, щоб глибше зрозуміти місце засобів масової інформації в єдиному інформаційному просторі України та особливості їх правового регулювання.

Сучасна ситуація в інформаційній сфері України характеризується звуженням економічних можливостей суб'єктів інформаційних відносин, деяким спадом матеріально-технічної бази. Це призводить до кількісного та якісного погіршення стану книжкових та газетно-журнальних видавництв, телекомунікаційних мереж, поширення в суспільстві небезпечної для його морального і психологічного стану інформації та псевдокультури, ставить діяльність творчих працівників і колективів у залежність від комерційних інтересів і фінансових структур. Це стає, з одного боку, засобом інформаційного забезпечення короткочасних інтересів певних політично-кланових сил, а з іншого — базою перепрофілювання, комерціалізації та остаточної приватизації об'єктів загальнодержавного значення. Ми розглянули комплекс заходів, які було передбачено Верховною Радою України для покращення становища в інформаційної сфері. Указом Президента України від 16 вересня 1998 р. «Про удосконалення державного управління інформаційною сферою» була підтримана пропозиція Кабінету Міністрів України про створення Державних акціонерних компаній «Українське телебачення та радіомовлення» «Українське видавничо-поліграфічне об'єднання» із передачею в їхні статутні фонди 100% акцій державних підприємств інформаційної сфери, які не підлягають приватизації.

З метою поліпшення забезпечення конституційного права громадян у інформаційній сфері, а також реалізації законів України «Про інформацію» і «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та інших законодавчих актів було видано Розпорядження Президента України від 5 жовтня 1998 р. «Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності» .

На жаль, дотепер ще не прийнятий Закон України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України», проект якого також було внесено на розгляд Верховної Ради України. У цьому проекті закону запропоновано визначення і регулювання на правових засадах інформаційного суверенітету України, гарантії розвитку і захисту національної інформаційної сфери та зміцнення інформаційної безпеки як складової частини державного суверенітету та системи національної безпеки України. З цього ж приводу слід нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. «Про Комісію з питань інформаційної безпеки» [30], метою якого стає забезпечення розробки пропозицій щодо реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки.

Ми зазначили лише ті загрози, що пов’язані з функціонуванням ЗМІ, формуванням та реалізацією державної інформаційної політики стосовно ЗМІ, загальними засадами висвітлення цієї політики в ЗМІ. Держава вживає певних заходів, щоб запобігти цим негативним явищам. Останнім часом у Верховній Раді України обговорюється законопроект «Про телекомунікації». Відповідні зауваження та пропозиції були направлені до Держкомзв’язку України. Проте, вважаємо за доцільне підкреслити, що в цьому законопроекті занадто розширені повноваження силових структур, що викликає занепокоєння громадян у зв’язку з обмеженням прав громадян на свободу слова. Йдеться про те, що в цьому законопроекті передбачається розширення повноважень Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України щодо контролю інформаційних потоків в інформаційних мережах. Внесений до Верховної Ради України законопроект «Про телекомунікації», на наш погляд, суттєво розширяє втручання держави в інформаційну сферу, повноваження органів державної влади щодо ліцензування та сертифікації, що суперечить принципам адміністративної реформи в Україні та законодавству Європейського Союзу. Загалом, чинне законодавство не створило ніяких надійних запобіжних механізмів, які б унеможливили (мінімізували) нанесення шкоди фізичним і юридичним особам України за умов впровадження новітніх інформаційних технологій. Отже, воно потребує подальшого вдосконалення [1, c. 42].

Відзначимо, що на сьогодні ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу. Функція інформування зводиться до мінімуму, перетворюється на пропагандистську. Це породжує поширення необ'єктивної інформації, самоцензуру журналістів, зниження їх соціального статусу, особливо в регіонах, плинність кадрів у ЗМІ тощо. На нашу думку, найважливішими силами, які можуть реально вплинути на визначення соціально значущих цілей, вироблення принципів політики щодо гарантування свободи слова і рівності доступу до нових медіа, виступає на сьогодні держава, приватний бізнес та користувачі. У цій тріаді кожному з них визначена певна роль. Силою, яка буде здійснювати вплив на формування та реалізацію політики, безумовно, є держава. Історично держава завжди формулювала своє ставлення до ЗМІ. Навіть, якщо державна влада послідовно і виразно утримувалася від конкретних заходів і дій у сфері ЗМІ, формулюючи це відношення як принцип свободи преси, вона таким чином здійснювала певну форму політики щодо ЗМІ. Суть реалізації медіа-політики найчастіше зводилася до розв’язання протиріччя між абсолютною свободою, до якої прагнуть ЗМІ, і припущеним ступенем контролю, встановити який намагалася держава, з одного боку, а суспільство — з іншого. Очевидно, що кількість суб'єктів інформаційних відносин тільки державою не обмежувалася, а включала до себе і приватний бізнес, і політичні партії, і церкву, і громадські рухи. Однак тільки держава має можливість законодавчо реалізовувати своє відношення до ЗМІ.

Вважаємо, що однобокий вплив громадських груп чи вузькокорпоративних інтересів на традиційні медіа становить певну небезпеку для демократичних та гуманістичних ідеалів суспільства в цілому. У зв’язку з цим деякі дослідники ЗМІ вважають, що необхідно виробити і реалізовувати таку політику в інформаційній сфері, яка б виходила з інтересів усіх сил суспільства. Прагнення спонукати політиків змінити традиційні форми реалізації медіа-політики у західноєвропейських країнах було притаманне головним чином операторам нових комерційних мереж, які своєю появою зобов’язані швидкому прогресу інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Вплив нових «дійових осіб» телекомунікаційної та комп’ютерної сфери на формування та реалізацію державної політики в різноманітних секторах інформаційної сфери здійснювався у двох напрямках. З одного боку, нові суб'єкти інформаційних відносин, які з’явилися на національних ринках ЗМІ, виступали за дерегулювання електронної сфери та створення умов для справедливої конкуренції у межах національних кордонів. З іншого, — вони шукали нові форми впливу на наднаціональному, транс'європейському рівні для того, щоб повною мірою використати можливості, які надаються новими технологіями на глобальному рівні. Обидва напрями «виростали» із двох основних тенденцій сучасного розвитку: глобалізації економіки та еволюції нових інформаційно-комунікаційних технологій.

Таким чином, нові процеси у комунікаційному світі поставили нові завдання перед політиками, які приймають рішення. Саме на це звертають увагу дослідники з Нідерландів професори Ян Ван Куйленбург і Паскаль Верхуст. Вони виступили з ідеєю розробки нових моделей політики (policy models) для комунікаційних систем, що конвергуються. У зв’язку з цим дослідники підкреслюють, що сучасна європейська політика лібералізації телекомунікації передбачає чіткий розподіл між інфраструктурою (передача даних та підключення) та змістом, а також послугами, що пропонуються завдяки цієї інфраструктури. В останньому документі - Зеленій книзі щодо конвергенції - установлюється різниця між транспортуванням (поширенням), наданням послуг та змістом. Вважаємо, що серед усіх цих моментів найважливішою цінністю, кінцевим результатом даного ланцюжка постає зміст. Однак в умовах конвергенції технологій гарантувати різноманітний, плюралістичний зміст можливо тільки на основі надання благоприємних умов діяльності різним типам суб'єктів, які діють на телекомунікаційних та медіа-ринках. Таким чином, метою нової політики стає доступ до комунікаційних систем всіх діючих сил — операторів мереж, провайдерів доступу, виробників послуг, змісту і користувачів [48, c. 175].

Американські дослідники Р. Нойман, Л. Макнайт і Р. Саломон запропонували ідею нового підходу до політики у сучасній інформаційній сфері. Вважаючи, що конвергенція ЗМІ та телекомунікаційного сектору потребує широкого підходу з боку політиків та приватного сектору, вони запропонували створити відкриту комунікаційну інфраструктуру, яка має чотири складові: відкрита архітектура, відкритий, універсальний та гнучкий доступ [49, c. 251−255].

У зв’язку із дослідженням щодо місця ЗМІ у єдиному інформаційному просторі наведемо різноманітні точки зору щодо їх ролі у громадянському, відкритому та інформаційному суспільстві. У громадянському суспільстві ЗМІ виступають як найважливіший інструмент взаємодії трьох гілок державної влади та регулювання їх відносин з громадянами. У відкритому суспільстві ЗМІ сприяють прозорості діяльності всіх структур влади, гласності політичного процесу. З розвитком глобалізації міжнародного спілкування з’явилося ще одне цікаве визначення — «двадцятичотирьохгодинне суспільство» (twenty-four-hour society), тобто суспільство, яке працює безперервно. Коли говорять про ЗМІ в умовах інформаційного суспільства, то, як правило, мають на увазі декілька моментів. Насамперед, йдеться про переведення всіх ЗМІ у цифрову форму. Газети набираються на комп’ютері і в Internet доступні їх електронні версії. Цифрове радіо дозволяє збільшити кількість частот, його можна слухати через комп’ютер, підключившись до Інтернету. Телебачення також становиться цифровим, і цей процес стає дуже важливим моментом, що спрощує та полегшує доступ до усіх традиційних ЗМІ, якось уніфікує, поєднує всі ЗМІ. Таким чином, йдеться про конвергенцію ЗМІ і про те, що у найближчий час наші телевізори стануть посередниками доступу до усіх ЗМІ.

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на деякі важливі особливості ролі ЗМІ з точки зору функціонування громадянського і відкритого суспільства. Для громадянського суспільства необхідне середовище оцінки діяльності уряду, громадських організацій, стану економіки тощо, і ЗМІ стають в основному найважливішим елементом громадянського суспільства. В Англії Біль про права, що відкрив епоху конституційної монархії, проголосив свободу слова і зробив її прерогативою парламенту і суду, а не королівської влади. У США перша поправка до Конституції заборонила державі втручатися у зміст преси. У Франції Декларація прав людини і громадянина проголосила свободу преси найціннішим правом людини. Таким чином, саме розвиток і становлення громадянського суспільства пов’язані із виникненням журналістики і в Англії, і у Франції, і в США. Результатом цього є те, що найважливіші аспекти процесу розвитку громадянського суспільства пов’язані багато в чому із розвитком ЗМІ.

Що стосується відкритого суспільства, то воно протистоїть тоталітарному, суворо регламентованому порядку. ЗМІ як раз і забезпечують відкритість, доступ до інформації, включаючи доступ до офіційної інформації, і, відповідно, реально є інструментом цього відкритого суспільства. В умовах розвитку Інтернету електронних структур і скорочення ролі ЗМІ, яке це супроводжує, виникає побоювання, що відкрите суспільство буде існувати тільки для вузького середовища. Дешеву газету може купити кожний, що ж стосується Інтернету та інформаційних супермагістралей, то тут ситуація ускладнюється. Багато дослідників убачають небезпеку для демократії, у більшій, чим раніше, фрагментації, розділенні та сегрегації суспільства [50, c. 61].

Доступ до інформації, безумовно, зараз може здійснюватися без допомоги ЗМІ, але доступ до суспільної сфери (за визначенням Ю. Хабермаса public sphere — суспільне середовище та суспільна сфера [3, c. 30−33] без ЗМІ, мабуть, неможливо. Вони залишаються важливим, якщо не головним інструментом вираження громадської думки, розвитку її, вони встановлюють порядок денний — соціальний, суспільний, культурний, є дуже важливим чинником публічності, що зберігається. Слід зазначити, що спостерігається дуже цікаве явище: чим більше в країні користуються системою Інтернет, тим більше там існує газет.

Інформаційне суспільство можна визначати по-різному, але воно найбільш ефективне та реальне в умовах відкритого та громадянського суспільства, найважливішим елементом якого є вільне функціонування системи ЗМІ, що спрямоване на узгодження інтересів держави і громадян. Деякі дослідники висувають тезис про те, що в умовах інформаційного суспільства гинуть держави, нації. Проте, на нашу думку, розвиток інформаційної сфери відбувається у рамках передусім національних. Навіть, якщо інформаційне суспільство має транснаціональні елементи, то воно має передусім національний зміст. Але воно переходить національні кордони у діях фінансових та корпоративних еліт. Приклади найбільш успішного розвитку інформаційного суспільства існують в рамках держав (націй): Фінляндії, Швеції, інших скандинавських країн, кожна з яких має добре збалансовану систему ЗМІ і достатньо успішно зберігає свою самобутність. Вважаємо за необхідне підкреслити, що якісна трансформація національної інформаційної сфери можлива лише за умови саме плідної співпраці суспільства і держави, що еволюціонують до інформаційних. Безумовно, свій еволюційний шлях проходять і ЗМІ, відбувається коригування їх ролі та місця у системі державного управління НІС (національної інноваційної системи). Будучи специфічною структурною одиницею єдиного інформаційного простору, ЗМІ постають також діючим інформаційним каналом, завдяки якому реалізується значна частина інформаційних зв’язків між об'єктом та суб'єктом державного управління НІС.

На нашу думку, є відома зацікавленість і, можливо, навіть залежність Інтернету в розвитку змісту від газет і журналів, які мають унікальні інформаційно-аналітичні запаси і потенціал. Крім цього, традиційні ЗМІ виступають як путівник за інформаційними адресами Інтернету. Вважаємо, що взаємодія Інтернету і традиційних ЗМІ потребує серйозного аналізу. Слід нагадати, що з появою радіо почалися розмови про близьку кончину газет, народження телебачення принесло прогнози про майбутній занепад і газет, і радіо. Але прогнози ці не виправдалися: традиційні ЗМІ збереглися, взаємодіють і розвиваються в умовах інформаційного плюралізму. Вважаємо, що Інтернет не згубить, а буде сприяти їх перетворенню та еволюції. На нашу думку, чим більше вибір, тим більше можливостей для отримання інформації. Важливого значення набуває проблема захисту доступу до інформації громадян, у тому числі (і особливо) до Інтернету, оскільки в цьому випадку потребується достатньо дороге обладнання. ЄС і Рада Європи у зв’язку з цим розробляють нові концепції доступу. В інформаційному суспільстві Інтернет найбільш активно взаємодіє саме із ЗМІ і як канал доставки, і як споживач їх змісту. В умовах, що існують в Україні, розвиток доступу до Інтернету особливо важливий і актуальний як з точки зору зберігання і розвитку єдиного інформаційного простору, так і найбільш економічного вирішення цієї важливої національної проблеми.

Перспективи реалізації державної інформаційної політики України в галузі ЗМІ як складової єдиного інформаційного простору, насамперед, повинні бути пов’язані з розвитком міжнародної інформаційної діяльності, формуванням міжнародного інформаційного простору. Відповідно до законів України «Про інформацію» (ст.ст. 50, 51), «Про Концепцію Національної програми інформатизації» здійснюється загальна інформаційна політика держави. У зв’язку з тенденцією до міжнародної інтеграції, зокрема, до європейського співтовариства і з політикою України, що спрямована на побудову демократичної правової держави, становить значний інтерес співвідношення права ЄС і національного права, механізми реалізації рішень ЄС. З огляду на прямування України до ЄС, вважаємо за необхідне зупинитися на окремих питаннях комунікаційного права і комунікаційного політики ЄС. Крім корінних інституціональних змін, серед головних законодавчих подій у ЄС за останній час слід зазначити початок перегляду структури регулювання електронних комунікацій, прийняття Директиви щодо прав власності на кабельні комунікації й опублікування нового проекту Директиви про електронну комерцію. До деяких справ стосовно ЗМІ були вироблені правила про конкуренцію, що істотно вплинуло на розвиток ЗМІ і регулювання комунікаційного «ландшафту», особливо в галузі фінансування громадських служб і зливань компаній. На рівні Ради Європи Комітет Міністрів прийняв дві найважливіші рекомендації, у яких підкреслюються принципи висвітлення в ЗМІ виборчих компаній і заходи щодо забезпечення універсальної громадської послуги [44, 45].

Таким чином, розрив єдиного інформаційного простору виникає тоді, коли ні газета, ні радіо, ні телеканал, незалежно від форми власності, не дають і не намагаються давати максимальний спектр думок і поглядів, що існують у суспільстві, та й не вважають себе зобов’язаними це робити. Другий розрив єдиного інформаційного простору — це коли на відведених територіях України практично встановлюється монополія на місцеву, регіональну істину. Замість того, щоб стимулювати саморегулювання преси, держава в особі законодавчої і виконавчої влади як у центрі, так і на місцях намагається необґрунтовано вводити нові механізми її регулювання і розширювати сфери їх застосування. Обвинувачувати ЗМІ в утраті взаємної довіри між громадянами і владою в умовах відсутності ясних державних пріоритетів, при наявності незліченних обіцянок, які не виконані владою, що не спроможна визнати свої помилки, називати і карати винних у них посадових осіб, — це неправильна позиція.

Вважаємо, що реалізація державної інформаційної політики, тобто державне управління НІС (національною інноваційною системою), насамперед, повинно бути спрямоване на збалансованість дій всіх суб'єктів інформаційних відносин.

Удосконалювання єдиного інформаційного простору може бути забезпечено, у першу чергу, шляхом обов’язкового дотримання законодавства України, у тому числі інформаційного, усіма суб'єктами інформаційних відносин. При цьому особливу увагу варто приділити гарантованому забезпеченню механізмів реалізації державного управління НІС (національно інноваційної системи).

1.3 Перспективи розвитку законодавства щодо засобів масової інформації в Україні

Сучасний етап розвитку України характеризується зростаючою роллю інформаційної сфери, яка є одним з визначальних факторів успішного розвитку державотворчого процесу в нашій державі. Правові відносини в інформаційній сфері регулюються національною системою законів і підзаконних актів. Чинне інформаційне законодавство України створює можливості вибору інформації, вираження та поширення думок і поглядів, створює умови для підвищення інформаційної безпеки держави.

Слід зазначити, що законодавство в цій сфері в цілому відповідає європейським та світовим стандартам і спроможне забезпечити свободу слова.

Відповідно до статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Ці гарантії закріплені у відповідних Законах України, Указах Президента України та постановах Кабінету Міністрів України.

Законом України «Про інформацію» встановлені загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплені права осіб на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України.

Цим Законом також передбачається, що інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини.

Згідно з Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.

Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Держава гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції. Заходи, спрямовані на забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих засобів масової інформації, та органи державної виконавчої влади, які здійснюють цю підтримку, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до цього Закону випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено за рішенням засновника (співзасновника) або суду.

Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законом України «Про інформацію» та цим Законом.

Професійний журналіст редакції при виконанні службових обов’язків перебуває під правовим і соціальним захистом. Честь, гідність, недоторканність журналіста охороняються законом.

Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.

Редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та об'єднання громадян несуть відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації.

Порушеннями законодавства України про друковані засоби масової інформації є, зокрема, порушення прав журналіста, встановлених цим Законом, зловживання правами журналіста. За ці порушення винні особи притягаються до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Закон України «Про телебачення і радіомовлення» регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Втручання державних органів, органів місцевого, регіонального самоврядування, їх посадових осіб, об'єднань громадян, окремих громадян у творчу діяльність телерадіоорганізацій, а також цензура, як контроль за ідеологічним змістом передач, забороняються; контролюється лише зміст інформації, яка охороняється законом.

Цим Законом визначені також права та обов’язки телерадіоорганізацій та творчих працівників телерадіоорганізацій.

Творчий працівник, в нашому випадку — журналіст, телерадіоорганізації має право, зокрема, збирати і отримувати без перешкод інформацію, яка необхідна для підготовки передач; за завданням телерадіоорганізації відвідувати органи влади, підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами; при пред’явленні посвідчення працівника телерадіоорганізації перебувати в районах стихійного лиха і катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах, зборах, демонстраціях та інших масових заходах, на територіях, де оголошено надзвичайний стан. Порядок використання та фінансування державних та недержавних засобів масової інформації по висвітленню діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначено Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» .

Порушення законодавства про інформацію, друковані засоби масової інформації, телебачення і радіомовлення тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Спеціальні норми державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів містить Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», які застосовуються до всіх засобів масової інформації незалежно від їх ідеологічного і політичного спрямування.

Основними формами державної підтримки ЗМІ є фінансово-економічна, податкова, митна, валютна.

Соціальний захист журналістів включає норми про охорону праці, пенсійне забезпечення, житло, заробітну плату, тощо.

Журналістам гарантуються права на охорону праці, пільги та компенсації за роботу із важкими та шкідливими умовами праці, на медичні огляди, соціальне страхування, на всебічне розслідування нещасних випадків, смерті і шкоди, завданої здоров’ю при виконанні службових обов’язків, та права на відповідні відшкодування на підставі і за нормами Закону України «Про охорону праці» при обов’язковому врахуванні в колективних договорах особливих і специфічних рис журналістської діяльності та запровадженні відповідних заходів Відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу.

Службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він користується в своїй роботі.

Законом встановлено, що невиконання посадовими особами та іншими працівниками державної влади і органів місцевого самоврядування норм цього Закону, інших законодавчих актів, зазначених у ньому, тягне за собою кримінальну, адміністративну, дисциплінарну або іншу відповідальність відповідно до законодавства України.

Підставами відповідальності посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування є також їх втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та в індивідуальну професійну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності, однобічні рішення щодо засобів масової інформації та їх працівників за наявності інших співзасновників.

На реалізацію цих Законів прийняті Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

Зокрема, Указом Президента України від 16.04.97 р. № 332/97 «Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації» надається державна економічна підтримка вітчизняних друкованих засобів масової інформації шляхом регулювання тарифів на поліграфічні послуги щодо друкування, транспортних перевезень та розповсюдження газет і журналів.

Основними завданнями Ради, зокрема, є аналіз ситуації, що склалася в інформаційному просторі України; попередній розгляд проектів нормативно-правових актів, що стосуються інформаційної сфери; аналіз стану додержання законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України з питань інформаційної політики; розроблення пропозицій та рекомендацій для органів державної влади з питань їх діяльності, спрямованої на забезпечення права громадян на інформацію та свободи діяльності засобів масової інформації, а також вдосконалення взаємовідносин органів державної влади та засобів масової інформації.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що нинішній стан реалізації конституційних положень щодо свободи слова та діяльності засобів масової інформації забезпечується розвиненою нормативно-правовою базою.

Водночас, частина законодавчої бази містить певні неузгодженості й протиріччя та потребує уточнення. Значний масив норм щодо інформації розміщено в кодифікованому законодавстві, зокрема, в цивільному, адміністративному, трудовому, кримінальному, що ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування.

Одним із шляхів подолання проблем регулювання суспільних інформаційних відносин є їх упорядкування на рівні законодавства.

Враховуючи непересічну роль національної преси, радіо, телебачення у розвитку демократичного суспільства, у відповідних напрямах здійснюється законотворча діяльність органів державної влади України, в якій активну участь бере і Міністерство юстиції України. Завдяки діяльності якого було проведено правову експертизу ряду проектів Законів України: проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стан інформаційної безпеки України», що підготовлений на вдосконалення діяльності засобів масової інформації та в якому передбачена норма про обмеження вимог органів державної влади на отримання компенсації за нанесення моральної шкоди; проекту Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про інформацію», в якому статтю 25 «Соціологічна інформація» цього Закону пропонувалось викласти в новій редакції з метою врегулювання діяльності організацій, які здійснюють соціологічні дослідження та ще ряд законопроектів, які значно покращили роботу сучасних ЗМІ на території держави.

Таким чином, побудова інформаційного суспільства і забезпечення інформаційної безпеки України, формування та регламентація державою обов’язків та відповідальності всіх суб'єктів інформаційних відносин потребують подальшого закріплення в нормативних актах. Враховуючи наведене, важливо усвідомлювати, що законодавство України у цій сфері сьогодні ще не є ідеальним і потрібні зусилля законодавців для його подальшого вдосконалення заради оптимізації процесу формування, функціонування та захисту інформаційного простору України.

Висновок до розділу 1

Розглянувши перший розділ ми можемо зробити такі висновки.

Для функціонування ЗМІ в будь-якій демократичній державі необхідне сприятливе середовище, яке забезпечується саме впливом правової системи (законодавства й практики). Основною функцією преси в демократичному суспільстві - збір інформації, який здійснюється за допомогою законів про інформацію, що гарантують суспільний доступ до урядової інформації та інститутів, за виключенням окремих випадків, зазначених в законодавстві.

На сьогодні ЗМІ зорієнтовані на здійснення впливу на владу, суспільство і розвиток політичного процесу, через що функція інформування зводиться до мінімуму, перетворюється на пропагандистську. Таким чином, відбувається порушення правових норм та професійних обов’язків журналіста в середовищі своєї діяльності.

Крім того, на сучасному етапі розвитку України важливу роль відіграє інформаційне середовище, яке є одним з визначальних факторів успішного розвитку державотворчого процесу в державі. Тому ми зазначили, що роль вітчизняної преси, радіо і телебачення є непересічною, так як ЗМІ впливаючи на дії державних органів, можуть регулювати і сприяти розвитку певним соціальним, економічним, політичним та низці інших процесів, що формують думку суспільства про владну верхівку та їх взаємовідносини з народом.

Розділ 2. Проблеми діяльності сучасних засобів масової інформації

2.1 Порушення норм чинного законодавства щодо діяльності журналіста та випадки цензури в Україні серед вітчизняних мас-медіа Спираючись на вищезазначені законодавчі акти щодо діяльності мас-медіа в Україні, ми дослідили випадки порушення прав вітчизняного журналіста та посягання на свободу слова в ЗМІ. Далі ми наведемо яскраві приклади невідповідного функціонування законодавства щодо вільного поширення засобами масової інформації, а саме журналістом, новин.

Одним з прикладів є ситуація, яка склалася навколо газети «Сьогодні» в грудні 2011 року, а саме звільнення головного редактора — Ігоря Гужви та гендиректора «Сьогодні Мультимедіа» Олени Громницької. Певний час даний конфлікт розгортався в межах холдінгу, проте вже 8 грудня 2011 року про це почали говорити ЗМІ. Після кількох днів публічних розглядів даного питання, було оголошено службове розслідування. На час його проведення Гужва та Громницька були відсторонені від посад. І 17 січні менеджмент Ахметова оголосив рішення — з посад йдуть обидва, і редактор, і гендиректор холдингу. Відразу після такого рішення всеукраїнська газета «Українська правда» публікує відверте інтерв'ю вже з колишнім редактором газети «Сьогодні» Ігорем Гужвою, де він в свою чергу називає причину свого звільнення з посади. За його словами, приводом для звільнення стало протиріччя між ним та цензором газети, тому розкриття схем цензури й стало тією причиною звільнення, без будь-яких юридичних підстав, адже доказів, які б могли свідчити про порушення трудових обов’язків не було. Самому ж І. Гунжві його звільнення було пояснено статтею припинення трудового договору, який щонайважливіше був безстроковим.

В даному випадку ми можемо бачити порушення щодо права журналіста на свободу слова та думки, зокрема, Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [25], ст. 2 зазначеного Закону гарантує свободу слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації., які в свою чергу гарантуються Конституцією України, де ст. 34 проголошує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» .

Доволі спірна ситуація, щодо журналістського обов’язку перед державою та її населенням виникла у 2011 році на Національному радіо, яке відмовилось від прямих включень з Укргідрометцентру через те, що начальник відділу метеорологічних прогнозів розкритикувала ситуацію в країні в прямому ефіру.

Так, 12 травня під час прямого включення Людмила Савченко почала говорити про погоду зі слів про красу природи. Але потім заговорила про ситуацію в країні. «Не можна залишатися байдужим до цієї краси, що доповнюються ніжними запахами бузку та конвалій, мелодійними трелями птахів. Часом здається, що такі чудові дні дарує нам природа як компенсацію за той безлад, беззаконня та несправедливість, що відбуваються в нашій країні» , — сказала Савченко. «Незрозуміло, як можна не любити цей райський куточок на землі, цю країну, український народ, щоб так знущатися з нього. Поки що нас пестить лише лагідне весняне сонечко. Воно і завтра зігріватиме теплом жителів усієї України — від сходу до заходу, від північних областей до Криму» , — продовжила Савченко. «І хоч погодні умови в цих регіонах часом бувають різні, та єдиний український народ і дай Боже, щоб нас ніколи і нікому не вдалося роз'єднати» — зазначила вона і далі заговорила про погоду.

Після цього ефіру було прийнято рішення випускати прогнози погоди виключно в текстовому режимі або ж в запису. Прямих включень з Укргідрометцентру, як це практикувалося впродовж кількох десятків років, не буде, а начальник відділу метеорологічних прогнозів Укргідрометцентру Людмила Савченко усунена від ефіру.

Перший заступник гендиректора, директора дирекції інформаційного мовлення НРКУ Роман Чайковський коментував дану ситуацію так: «Ключовий момент — якщо людина говорить про погоду, вона має говорити про погоду. Це не та тема, яка варта уваги. Коли людина говорить про погоду, вона має розповідати про погоду оперативно, кваліфіковано, якісно, дотепно, але погоду. От і все» .

Проте, як раніше було відомо, генеральним директором НРКУ є колишній прес-секретар Януковича Тарас Аврахов, призначений на цю посаду 2010 року.

Таким чином, даний випадок має дві сторони, кожна з яких з одного боку вірна з іншого — ні. Якщо ми розглянемо вчинок Людмили Савченко, то можемо сказати, що вона, як і всі громадяни України відповідно до Конституції України знову ж таки має право на свободу слова й вільне висловлення думки. Проте, якщо розглядати Закон України «Про телебачення та радіомовлення», а саме ст. 6 про неприпустимість зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій, то п. 4 засвідчує, що забороняється використання у програмах та передачах на телебаченні і радіо прихованих вставок, які впливають на підсвідомість людини та/або чинять шкідливий вплив на стан їх здоров’я. Тому зостається відкритим питання, чи могла Людмила Савченко під час програми про погоду, критикувати владу, тим самим впливати на певною мірою змінюючи їх політичні погляди.

Утиски ЗМІ з боку різних політичних сил, зокрема, й конкретних осіб в нашій державі є, так мовити, повсякденним явищем. У зв’язку з цим 3 травня 2010 року з нагоди Всесвітнього дня свободи преси, Інститут масової інформації та Київська незалежна медіа-профспілка підбили підсумки всеукраїнського антирейтингу «Вороги преси — 2009» й висунули оновлений антирейтинг «Вороги преси — 2010». Очолив його колишній Президент України — Віктор Янукович, який перевершив всіх своїх колег й набрав найбільше балів за шкалою порушень щодо діяльності мас-медіа та журналістів.

Одним з багаточисельних прикладів можуть служити обставини в які склалися 15.06.10., де охоронці президента Януковича застосували силу до журналіста каналу СТБ Сергія Андрушка, коли він знімав виступ президента на виставці «Агро-2010». «Мій оператор пішов за ним разом з іншими. А я трохи запізнився, бо складав техніку, шнури… Коли я теж попрямував за ним, то дорогу мені перекрив невідомий чоловік» , — розповів Андрушко. На прохання журналіста представитися, чоловік відповів відмовою. Коли невідомі побачили, що інцидент знімає оператор, вони відпустили Андрушка. Пізніше, цього ж дня, Управління державної охорони висловило жаль за непорозуміння, яке мало місце між працівниками правоохоронних органів та журналістом телеканалу СТБ Сергієм Андрушком під час відвідання президентом Віктором Януковичем виставки. Всього на 32 бали відстає від Віктора Федоровича колишній прем'єр-міністр України — Микола Азаров, який неодноразово відзначався агресивним ставленням до дій та слів журналістів. Наприклад, 29.11.2010. Охоронці прем'єр-міністра Миколи Азарова грубо перешкоджали знімальній групі 5-го каналу у виконанні професійних обов’язків. Про це у своєму блозі на «Телекритиці» написав журналіст 5-го каналу Азад Сафаров. «У суботу під час відвідин президентом України Віктором Януковичем та очільником уряду Миколою Азаровим наметового містечка на Майдані Незалежності, мені, журналістові, та операторові (Олена Сорокіна) не дали пройти в намет, де з підприємцями спілкувався Азаров» , — пише Сафаров. Охоронці проігнорували прохання Сафарова назватися і показати посвідчення. Коли прем'єр-міністр виходив із намету, журналіста й оператора почали грубо відштовхувати чимдалі від намету.

Загалом даний антирейтинг складається з 23 осіб, більша частина яких є політичними діячами. Перед нами, постає питання: «Чому ж саме політики є найбільшими порушниками відкритої роботи ЗМІ в нашій державі?»

Для того, щоб з цим розібратися, в Україні 2010 року виникає громадський рух «Стоп цензурі!», започаткований вітчизняними журналістами. Головою руху й одночасно координатором прес-центру є Артем Соколенко. Учасники руху заявляють, про неприпустимість будь-якого тиску, цензури чи іншого незаконного втручання у роботу українських журналістів як з боку влади, так і з боку власників і топ-менеджменту ЗМІ.

Також був оголошений список вимог до влади, а саме:

1) Припинити тиск на журналістів.

2) Не допустити репресій та звільнень під приводом «масштабної реструктуризації» тих журналістів, які публічно заявили про цензуру та тиск, забезпечити дотримання їх законних прав.

3) Змінити правила формування та оновити склад редакційних рад телерадіоорганізацій (ТРО) із забезпеченням реальної ваги в них журналістів. Оприлюднити редакційні статути, які б відображали редакційну політику ТРО та ліцензійні вимоги до її діяльності.

4) Зафіксувати законодавчо, що телерадіомовлення — це суспільно відповідальний бізнес. Власники не мають права вимагати спотворювати новини, замовчувати інформацію, підігравати будь-якій політичній силі чи посадовій особі, а також лобіювати власні бізнес-інтереси.

5) У зв’язку з суспільною відповідальністю медіабізнесу, власники зобов’язані забезпечити створення власного інформаційного продукту телерадіоорганізації працівниками цієї телерадіоорганізації.

6) Забезпечити права на доступ до інформації. Депутатам ухвалити у Верховній Раді України, а Президенту підписати законопроект «Про доступ до публічної інформації» .

7) Підтримати кандидатів до складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, яких висунуто громадськими організаціями та підтримано журналістською спільнотою.

З метою подальшого моніторингу ситуації у медійній сфері учасники громадського Руху «Стоп цензурі!» створюють Громадську раду «Стоп цензурі!» .

Таким чином, він виступає тимчасовим координаційним органом щодо контролю свободи слова в Україні та протидії цензурі, згідно чинного законодавства.

2.2 Регулювання діяльності ЗМІ під час виборів в Україні та виявлення порушень на прикладі аналізу виборчих кампаній 2006, 2012, 2014 років Роль засобів масової інформації у виборчих процесах і, передусім, їхню активну участь у передвиборній кампанії складно переоцінити. Тому практична повсякденна діяльність ЗМІ щодо висвітлення виборів зазнає додаткової правової регламентації положеннями виборчого законодавства. Разом із тим, недотримання вимог Закону може спричинити серйозні негативні наслідки.

З розвитком інформаційних технологій суттєво посилився вплив інформаційних потоків як на формування свідомості особистості, так і суспільства загалом. Тож, на переконання науковця О. Гриценко, діяльність мас-медіа можна вважати вдалою, якщо їм вдається зберігати усталені стереотипи, підтримуючи баланс політичних сил та стабільність суспільства [4, с. 336]. Водночас за умов недостатньо розвинених суспільно-політичних структур і відсутності чітко вираженої державної політики у сфері масової інформації, так звані «незалежні» ЗМІ в умовах економічної несвободи фактично змушені виражати не громадську думку, а корпоративні чи вузько-політичні інтереси.

Зміст виборчої кампанії президентських виборів 2004 р. засвідчив один невтішний факт, як відзначив професор В. Шкляр, аналізуючи їх результати, що в нашій країні не склалася раціональна система політичної комунікації, а між претендентами на владу відсутній консенсус щодо правил чесної конкуренції за голоси виборців [46, с. 259].

Зокрема, під час парламентських, президентських, місцевих виборів у 2002;2004 роках на шпальтах друкованих ЗМІ, у телета радіопрограмах широко оприлюднювалась інформація щодо суб'єктів виборчого процесу: кандидатів, політичних партій та виборчих блоків, і перебігу подій виборчих кампаній. Частково така інформація поширювалась на підставі замовлень самих кандидатів і партій шляхом укладання угод та з подальшою оплатою послуг ЗМІ за рахунок коштів відповідних виборчих фондів. Водночас не є таємницею, що левова частка матеріалів у газетах і журналах, електронних ЗМІ, у тому числі у формі інтерв'ю, дискусій, повідомлень, тематичних і авторських програм, листів виборців тощо — оприлюднювалась за «власною» нібито ініціативою ЗМІ. Поширення такої інформації формально не ініціювалось партіями (блоками) або кандидатами та, відповідно, не оплачувалось коштами виборчих фондів.

Разом з тим у 2004 році влада і ЗМІ прагнули до єдності через потребу до самоорганізаціїї і саморозвитку, як наголошує В. Шкляр, а їхні складові підсистеми, реагуючи на зміни зовнішнього середовища, трансформуються самі й модернізують систему в цілому. Відображенням цього став «медіа-бунт» телеканалів «1+1», «Інтер», «УТ-1», журналісти яких відстоювали і відстояли право на своєчасну, точну, об'єктивну інформацію. Відбулося саморегулювання, самоочищення журналістської спільноти.

Згідно з результатами спостереження за парламентськими виборами в Україні в березні 2006 року Місією зі спостереження за виборами ОБСЄ/БДІПЛ було висловлено низку рекомендацій щодо вдосконалення регулювання діяльності ЗМІ під час виборів.

Значна частина таких рекомендацій стосувалася реформування ЗМІ в цілому, проте багато з них торкалися безпосередньо правового регулювання діяльності ЗМІ у виборчому процесі. Зокрема, рекомендовано уточнити поняття передвиборчої агітації та її форми, скасувати заборону на оцінки діяльності партій і блоків упродовж 20 хвилин до і після телеабо радіотрансляції передвиборчої агітації, деталізувати поняття «грубого порушення», вчинення якого є підставою для зупинення дії ліцензії на право мовлення, передбачити санкції, пропорційні ступеню тяжкості вчиненого порушення, звільнити ЗМІ від обов’язкового висвітлення діяльності органів публічної влади та посадових осіб відповідних органів. Значна частина цих неодноразових рекомендацій залишається невиконаною і досі.

На нашу думку, з діяльністю ЗМІ тісно пов’язані такі форми агітації:

— проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрація фільмів і телепередач або інших публічних заходів за підтримки партії (блоку) — суб'єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати, а також оприлюднення інформації про таку підтримку;

— оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) ЗМІ політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіота відеокліпів, інших публікацій та повідомлень;

— розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборної агітації;

— проведення публічних дебатів, дискусій, «круглих столів», прес-конференцій стосовно положень передвиборних програм та політичної діяльності партій (блоків) — суб'єктів виборчого процесу чи кандидатів у депутати;

— публічні заклики голосувати за чи проти партії (блоку) — суб'єкта виборчого процесу або політичні оцінки цих партій (блоків) чи кандидатів.

Останніми роками в українських ЗМІ спостерігається тенденція до більшого ступеня свободи, однак це не обов’язково транслюється у площину кращого висвітлення виборів у ЗМІ. Безумовно, на перший погляд, склалася парадоксальна ситуація, коли деякі ЗМІ уникають активного висвітлення виборів, оскільки вони побоюються, що виборче законодавство забороняє їм «брати участь в агітації», у той час як інші ЗМІ розміщують приховану політичну рекламу. Саморегулювання ЗМІ, моніторинг ЗМІ та забезпечення обмежень, запроваджених виборчим законодавством, здійснюються слабко. Посилення ролі та впливу грошей у ЗМІ під час висвітлення виборів має вказувати на зростаючу потребу у проведенні кращого моніторингу ЗМІ та у більш дієвому спонуканні до виконання положень виборчого законодавства. Існуюче законодавство, яке регулює діяльність ЗМІ та вибори, є чітким та обширним. Незважаючи на це, є кілька ділянок, які можуть потребувати подальшого тлумачення та які можна покращити за допомогою поправок.

В своїх звітах місія ОБСЄ щодо виборів в Україні відзначається, що фінансовий фактор все більше впливає на ЗМІ, які висвітлюють вибори. Таким чином, зростає потреба кращого регулювання, моніторингу ЗМІ та більш ефективного впровадження у дію існуючого виборчого законодавства.

Спираючись на положення Закону формально не виключено, що навіть просте згадування назви партії (блоку) чи окремого кандидата в аналітичній публікації або тематичній програмі може бути визнано таким, що має на меті прямо або опосередковано привернути увагу до суб'єктів виборчого процесу, тобто політичною агітацією. Водночас відповідно Закону передвиборна агітація, у тому числі в формі політичної реклами, здійснюється за рахунок відповідних коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій (блоків). Натомість використання власних коштів кандидатів чи коштів з інших джерел для проведення агітації, у тому числі з ініціативи виборців, забороняється. Отже, в разі визнання поширеного матеріалу таким, що має агітаційний характер, виникає наступне питання щодо фінансування такої публікації чи поширення інформації в ефірі. А в разі відсутності оплати з виборчого фонду партії (блоку) поширення матеріалу, визнаного агітаційним, відповідна публікація може бути визнана порушенням законодавства з відповідними санкціями до ЗМІ.

Протягом усього періоду передвиборчих перегонів 2012 — з 30 липня по 28 жовтня в Україні здійснювався наймасштабніший за часи незалежності загальнонаціональний та регіональний медіа-моніторинг. Громадські організації Асоціація «Спільний простір» та Комітет «Рівність можливостей» впродовж усієї виборчої кампанії 2012 року моніторили центральні та регіональні вітчизняні ЗМІ на предмет надання виборцям інформації для прийняття усвідомленого рішення, рівного доступу до ЗМІ суб'єктів виборчого процесу та можливостей для ЗМІ виконувати свою місію. Метою даного моніторингу було встановлення того, наскільки збалансовано і неупереджено мас-медіа висвітлюють виборчу кампанію і чи мають партії та окремі політики рівний доступ до ЗМІ.

Журналісти, які висвітлювали виборчу кампанію, перебували під тиском редакційної політики власників (переважно лояльних до партії влади). Унаслідок цього виборчих новин було недостатньо від загального контенту, виборці були недостатньо поінформовані, щоб голосувати свідомо, а самі медіа не забезпечили рівного доступу політичних суб'єктів. Попри те, що в останній тиждень кампанії телеканали збільшили частку виборчого контенту у своїх новинах (Перший національний, 5-й канал, «Інтер», ТВі), виборці не отримали достатній обсяг інформації, пропорційно розподілений серед кандидатів, щоб зробити свідомий вибір під час голосування.

Недобросовісна агітація у вигляді недостовірної інформації, чорного піару та газет-фальшивок набула масового характеру (особливо в мажоритарних округах), ще більше дезорієнтуючи виборців.

Водночас як позитивний факт варто відзначити те, що 19 вересня 2012 року сім загальнонаціональних телеканалів (ICTV, «Інтер», ТРК «Україна», Новий канал, СТБ, Перший національний та 5-й канал) підписали Меморандум «Відкриті новини заради чесних виборів» разом із фаховими моніторинговими організаціями (Академія української преси, Асоціація «Спільний простір», Комітет «Рівність можливостей», ГО «Телекритика», Інститут масової інформації). Представники ТБ пообіцяли забезпечити політичним партіям і кандидатам пропорційний доступ до ефіру, розподіляючи увагу до всіх учасників виборчих перегонів, ураховувати результати незалежних соціологічних досліджень та зауваження експертів медіа-моніторингу.

Якщо порівнювати аналіз механізмів регулювання та саморегуляції вітчизняних ЗМІ під час виборів 2006 та 2014 рр., то можна стверджувати, що останніми роками в українських медіа спостерігається тенденція до більшого ступеня свободи, однак це не обов’язково транслюється у площину кращого висвітлення виборів у ЗМІ. Так як, ще до старту виборчої кампанії - 2006 прогнозували активне використання нових та вже випробуваних політичних технологій. Зрештою, під час найбільш активної фази виборчої кампанії певні побоювання таки справдилися. При цьому достатньо згадати лише кілька найпоказовіших прикладів.

Наприклад, 12 лютого у «Подробицях тижня» («Інтер») позиція лідера Партії регіонів Віктора Януковича подана переважно в позитивній тональності, а лідера «Нашої України» Юрія Єханурова — в «кумедному амплуа»: «Вiктора Януковича церковники поважають. У Днiпропетровську йому навiть дозволили зайти за iконостас, i провели службу за раба Божого Вiктора. Лiдер «нашоукраїнцiв» Юрiй Єхануров — також людина набожна. Уже четвертий десяток літ ходить до Кирилiвської церкви, що в Києвi. Але пiд час вiдряджень вiдвiдує лише мiсця, передбаченi протоколом. Навiть виборами нiколи займатися… Вкотре про вибори Єхануров забув у суботу. Він поїхав на Iвано-Франкiвщину iнспектувати роботу газопроводу. Перед цим побував у Львовi. Замiсть обiду зайшов до ресторану «Вiденська кава». («Інтер», «Подробиці тижня», 12.02.06)

12 березня програма «Час» на «5 каналі» подала сюжет, де Віктор Янукович (Партія регіонів) у Чернівцях «достроково» привітав громаду із закінченням Великого посту (хоча піст почався тиждень тому). На помилці лідера Партії регіонів «5 канал» особливо не спекулював, але сам сюжет виписаний з неприхованим сарказмом: «Триває передвиборний тур Партії регіонів Україною. Сьогодні Віктор Янукович із робочим візитом відвідав Буковину. Офіційна мета відвідин Чернівців — відкриття пам’ятника першому буковинському митрополиту Євгену Гакману. На таку непересічну подію приїжджі та місцеві парафіяни займали місця на площі перед пам’ятником із самого ранку. А ще глядачі скористалися моментом, щоб послухати та подивитися на політика всеукраїнського масштабу та сфотографуватися з ним. Зі свого боку, Янукович знову звинуватив владу в брудних технологіях та привітав присутніх з урочистою подією. Віктор Янукович: «Це сталося саме в цей святий день закінчення Великого посту» («Час», «5 канал», 12.03.06). «Віктор Янукович — обличчя та інтелект партії - попереджає: помаранчева влада готує масштабні фальсифікації у день голосування» («Час», 4.03.06).

Варто згадати й інші маніпуляційні методи:

" ТСН" («1+1») 19 січня подала сюжет про передвиборні поїздки лідерів двох політичних сил до Криму — Юлії Тимошенко (БЮТ) та Віктора Януковича (Партія регіонів).

Зроблено один сюжет про двох політиків, побудований на паралелях:

— обидва завойовували серця кримчан;

— Тимошенко має нижчий рейтинг у Криму, ніж Янукович;

— лідерка БЮТ буде один день у Криму, а Янукович — чотири;

— Тимошенко встигла зустрітися з представниками різних соціальних груп, говорила про другу корупційну кризу, а Янукович допізна затримався на дискотеці, танцював і позував перед камерами. На відео — Тимошенко на зустрічі з виборцями, Янукович — з дівчатами танцює в клубі.

Метод паралелі змушує глядача сприймати діяльність одного політика невідривно від інформації про іншого і порівнювати. Таке порівняння в цьому випадку явно не на користь Віктору Януковичу.

Таким чином, жоден виборчий закон не зможе врегулювати діяльність ЗМІ під час виборів, якщо в Україні не буде проведено реформування системи державних та комунальних мас-медіа з метою приватизації однієї їх частини та перетворення іншої на справжні вільні голоси регіональних громад, непідконтрольні жодному місцевому чиновнику. Демократичні вибори новітньої доби неможливо уявити без створення системи суспільних та громадських ЗМІ, які діятимуть в інтересах суспільства і забезпечуватимуть увесь спектр інформаційних потреб усіх його прошарків і груп, які контролюватимуться суспільством через наглядові громадські органи і фінансуватимуться суспільством через спеціальні податки чи абонплату. Так само демократичні вибори неможливі без розвитку новітніх телекомунікаційних технологій, зокрема цифрового телебачення". Однак усе перелічене лежить поза межами виключно виборчого законодавства і має вирішуватися у спокійний міжвиборчий період, а не в запалі політичних баталій.

Зокрема, щодо досвіду виборчої кампанії 2006 року можна зробити ряд невтішних висновків:

1. Українські ЗМІ були тісно пов’язані з партіями, що негативно впливало на рівень журналістських стандартів та об'єктивності.

2. Рівень збалансованості інформації та аналізу, доступних виборцям для здійснення свідомого вибору, був незадовільний.

3. Українські ЗМІ надавали перевагу посадовим особам, мотивуючи це суперечністю виборчого закону та закону про інформацію.

4. Як державні, так і приватні ЗМІ вочевидь підтримували певні партії та кандидатів.

5. Українські ЗМІ не відігравали нейтральної ролі у виборчих кампаніях.

6. ЗМІ використовували приховану політичну рекламу, зокрема у формі статей, інтерв'ю тощо.

7. Для отримання нейтральної інформації про вибори виборець повинен був придбавати по 3−5 газет на день.

8. ЗМІ не надавали виборцям повної та безсторонньої інформації про можливості вибору і не допомагали їм зрозуміти складнощі нового процесу голосування.

9. Юридичні заходи проти опозиційних ЗМІ здійснювалися таким чином, що це дало підстави для заяв про силові дії з політичних мотивів.

10. В Україні майже неможливо 68знайти ЗМІ, який би давав об'єктивну або нейтральну інформацію.

Також, на відміну від попередніх парламентських виборів 2012 року у 2014 році основні загальнонаціональні канали продовжували плюралістичну політику і не забороняли будь-яким політикам чи незалежним експертам представляти свої позиції.

Телеканали в цілому забезпечили доступ партій до медіа. У цілому, телевізійні канали забезпечили різноманітність думок у висвітленні парламентських виборів. Крім того, були представлені позиції різних партій, і представники політичних сил мали можливість висловлювати свою думку. Також телеканали забезпечили певний баланс — практично не було таких інформаційних програм, де представлена переважно одна політична сила. Сюжети із ознаками замовних на телебаченні були. Їх кількість зросла особливо в середині жовтня — за два-три тижні до виборів.

У медійних війнах найактивніше брали участь три канали: Інтер, ТРК «Україна» та 1+1. Протистояння між Ігорем Коломойським з одного боку (він є власником 1+1) та бізнесменами і політиками Дмитром Фірташем, Сергієм Льовочкіним (власники Інтера) та Рінатом Ахметовим (власник ТРК «Україна») з іншого. Власники каналів впливають на редакційну політику та використовують медіа у своїх інтересах — і в бізнесових (діяльність комбінатів гірничої галузі, прихована реклама «Приватбанку», Одеського припортового заводу, курорту «Буковель» тощо), і в політичних (позитивне представлення «Опозиційного блоку», чорний піар проти Радикальної партії, жорстка критика уряду та партії «Народний фронт»), і в іміджевих (гуманітарна допомога Фонду Ріната Ахметова).

Що стосується симпатій та антипатій каналів, на Інтері, ТРК «Україна» та 1+1 такі симпатії та антипатії до політичних сил проявлялися чітко. У інших телевізійних медіа прихильність не була очевидною. Під поняттям симпатії йде мова про редакційну політику каналу, системну підтримку політичної партії.

Преса висвітлювала виборчу діяльність активно та досить збалансовано. Частка виборчого контенту в загальному обсязі матеріалів — 12%. Найактивніше у газетах представлений «Блок Петра Порошенка» — (12,5%), також активно представлені «Батьківщина» (9%), «Сильна Україна» — (7,7%), «Опозиційний блок» (7,4%) та «Народний фронт» (7,2%). Найменше, майже відсутні -" Самопоміч" (0,3%) та «Громадянська позиція» (1,4%). Інформація про партії переважно подавалася у нейтральній тональності, лише «Блок Петра Порошенка» та «Народний фронт» — активно у негативній (майже стільки ж, як і нейтральної). Найбільше позитивної інформації оприлюднено на адресу «Блоку Петра Порошенка», однак він також і лідер з негативної інформації. Лідери у нейтральній тональності - «Батьківщина» та «Сильна Україна» .

Частка виборчого контенту від загального контенту матеріалів у виданнях становила:

1. «Вести» — 7%.

2. «Газета по-українськи» — 17%.

3. «Дзеркало тижня» — 13%.

4. «Комментарии» — 12%.

5. «Сегодня» — 9%.

6. «Факты и комментарии» — 11%

Отже, варто зазначити, що засоби масової інформації під час виборів 2014 сповідували стандарти балансу та справедливості. Окремі медіа більш-менш відверто демонстрували свої симпатії щодо тих чи інших політичних партій. Це пов’язано з тим, що редакційна політика ЗМІ, як і раніше, визначалася інтересами власників, а не інтересами читачів і глядачів. ти їх. У мас-медіа не вистачало журналістських розслідувань, і навпаки подана інформація іноді обмежувалася поверхневим викладенням матеріалу. Виборці ж надавали б більше переваги аналітичному і детальному висвітленню, що, в свою чергу, могло б допомогти їм краще аналізувати і оцінювати програми кандидатів. Використання такого формату як загальнонаціональні дебати засвідчило підвищений інтерес виборців. Тому засоби масової інформації повинні бути більш активними у створенні формату матеріалів, пов’язаних з виборами та їх загальним висвітленням, з тим, щоб краще сприяти обміну думками, проведенню публічних дебатів, журналістських розслідувань та представленню коментарів, з метою запропонувати громадськості повну інформацію для більш якісного і повного аналізу рівня кандидата.

Висновок до розділу 2

Отже, у другому розділі ми розглянули та проаналізували випадки порушень норм чинного законодавства щодо діяльності журналістів та посягання на свободу слова у мас-медійному середовищі.

Нами було вивчено випадки невідповідного функціонування законодавства щодо вільного поширення засобами масової інформації, а саме журналістом, новин. Аналізуючи ситуації, які склалися в журналістському середовищі, де передувала неправомірна редакційна політика щодо дій журналістів, ми вивчили й дослідили її причини та наслідки, де з’ясували її невідповідність чинному законодавству і я наслідок порушення прав та свобод, які гарантуються для журналістського фаху.

У другій частині другого розділу ми дослідили діяльність вітчизняних ЗМІ під час виборів в Україні на основі результатів загальнонаціонального і регіонального моніторингів роботи медіа під час виборів 2006, 2012, 2014 рр. та провели паралелі між даними виборчими кампаніями. Проаналізували механізми регулювання і саморегуляції діяльності ЗМІ під час виборів та можливості імплементації в Україні європейських стандартів і кращих практик збалансованого висвітлення виборів у ЗМІ.

Також зазначили та проаналізували ряд порушень вітчизняними ЗМІ - використання маніпуляційних технологій, невідповідна діяльність журналіста щодо Закону тощо.

Висновки Проаналізувавши проблему правового регулювання діяльності сучасних ЗМІ в Україні можемо дійти до висновків, що основні завдання, які були нами поставлені, та мета роботи є виконаною, зокрема, ми дослідили моральний та юридичний аспект діяльності засобів масової інформації, їх правове регулювання, місце в інформаційному просторі України на сьогоднішній день та перспективи розвитку законодавства відносно журналістики. Для досягнення даної мети була опрацьована значна кількість законодавчих актів, публікацій у періодичних виданнях, монографій відомих вчених та дослідників у галузі журналістики, як-от: ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ЗУ «Про рекламу», ЗУ «Про інформаційні агентства», ЗУ «Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення», ЗУ «Про видавничу справу», ЗУ «Про інформацію», ЗУ «Про телебачення та радіомовлення», тощо, також нами було використано наукові видання, а саме «Теорія журналістики» А. З. Москаленко, «Інформаційна політика» Г. Г. Почепцова, О. М. Гриценко «Українські ЗМІ в період виборчої кампанії - 2012», В.Ф. Іванова «Держава та політика в інформаційному суспільстві», В.І. Шкляр «Вектори часу», «Україна на шляху до Європи», і т.д.

Розглянувши вищезазначені закони та наукові праці ми провели аналіз щодо перспектив розвитку мас-медіа, вплив на них з боку органів влади, та порушення свободи слова вітчизняних журналістів в України, й дійшли висновків:

— вага засобів масової інформації у системі сучасних політичних комунікацій та можливості їхнього впливу на суспільство, перебіг політичних, економічних, соціокультурних та інших процесів обумовлює природне прагнення політичних кіл, фінансово-промислових груп, державного апарату тощо справляти прямий чи опосередкований вплив на ЗМІ з метою спрямування їхньої інформаційної діяльності у потрібному руслі та досягнення у такий спосіб суттєвих переваг у різних сферах суспільного життя. Серйозним важелем впливу на інформаційну політику має економічний інструмент. На даний момент в Україні, хоча б для певного пом’якшення цієї дискусії впроваджено доволі ефективний механізм прив’язки ставки державного мита з позивача до суми позову, що загалом усунуло проблему надмірних судових стягнень зі ЗМІ. Однак щодо решти зазначених проблем, то на сьогодні вони є недостатньо врегульованими.

— аналізуючи медіа-ринок України ми констатували, що більшість провідних українських електронних та друкованих ЗМІ фактично належать кільком фінансово-промисловим групам, що справляють помітний вплив на внутрішню та зовнішню політику нашої держави. Таким чином, створюються безпосередні передумови економічного впливу на інформаційну політику відповідних ЗМІ. Тому для того, щоб зменшити вплив на незалежні ЗМІ, насамперед, потрібно впроваджувати механізми протидії можливих утисків журналістських колективів та окремих журналістів за допомогою договорів про невтручання в редакційну політику між журналістськими колективами та власниками, забезпечити досконале трудове законодавство, що обмежувало б можливість необґрунтованих звільнень журналістів та редакторів, зміни у оплаті праці, соціальному забезпеченні тощо, а також ефективна діяльність професійних спілок журналістів та редакторів.

— нині в держави фактично відсутні механізми адміністративного та нормативного впливу на зазначені негативні тенденції, що є цілком природним. У цих умовах ключову роль мають відіграти громадські або суспільні ЗМІ на загальнонаціональному та, особливо, регіональному рівні. Адже саме громадські ЗМІ за умови ефективного адміністрування та громадського контролю за програмною і редакційною політикою здатні певною мірою відновити тематичний та змістовний баланс у сфері мас-медіа, надати можливість доступу до ЗМІ суспільним групам, які позбавлені його через високий фінансовий поріг виходу на ринок ЗМІ. З огляду на це держава має сприяти формуванню якісної нормативно-правової основи та фактичному створенню громадських засобів масової інформації.

Нами було детально досліджено основні способи регуляції та саморегуляції засобів масової інформації під час виборчих кампаній 2006, 2012, 2014 рр., де ми виявили ряд порушень, проте порівняно з попередніми виборчими кампаніями дає підстави стверджувати, що в українських медіа спостерігається тенденція до більшого ступеня свободи, однак це не обов’язково стосується кращого висвітлення виборів у ЗМІ, тому для покращення роботи мас-медіа на нашу думку варто запровадити:

— незалежність медіа, має бути розмежування між політичною діяльністю і бізнес-інтересами тих політиків та членів уряду, які безпосередньо або опосередковано контролюють медіа.

— заборона втручання в діяльність журналістів та інших працівників ЗМІ, будь-які спроби такого втручання мають швидко та ефективно розслідуватися.

— розробка громадянсько-правових засобів судового захисту та публічний діалог забезпечать захист проти наклепу.

— Необхідно запровадити (особливо державними телерадіомовниками) організацію телевізійних дебатів між основними кандидатами, оскільки саме дебати доповнюють традиційне висвітлення виборів у програмах новин та уможливлюють пряме порівняння між кандидатами для громадськості.

— будь-яка політична реклама в друкованих ЗМІ, на телебаченні чи радіо має бути чітко ідентифікована чи позначена як реклама.

Таким чином, нами було з’ясовано, що в зв’язку з бурхливим розвитком інформаційних технологій суттєво посилився вплив інформаційних потоків як на формування свідомості особистості, так і суспільства загалом. Тож, діяльність мас-медіа можна вважати успішною, якщо їм вдається підтримувати баланс політичних сил та стабільність суспільства. Водночас за умов недостатньо розвинених суспільно-політичних структур і відсутності чітко вираженої державної політики у сфері масової інформації, так звані «незалежні» ЗМІ в умовах економічної несвободи фактично змушені виражати не громадську думку, а корпоративні чи вузькополітичні інтереси. А відтак влада повинна зайнятися вирішенням цієї проблеми, оскільки український громадянин повинен споживати правдиву, перевірену й об'єктивну інформацію, які надають йому вітчизняні мас-медіа.

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми інформаційної безпеки України: матеріали аналітичної доповіді УЦЕПД [" Національна безпека і оборона" ]. — 2001. — № 1. — с. 2−59.

2. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти: Монографія / За загальною редакцією О. М. Бандурки. — Харків: Ун-т внутрішніх справ, 2000. — с. 368.

3. Вартанова Е. Финская модель на рубеже столетий. Информационное общество и СМИ Финляндии в Европейской перспективе. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1999. — с. 234.

4. Гриценко О. М. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття / О. М. Гриценко // Україна на шляху до Європи: наук. вид./ упоряд.: В.І. Шкляр, А. В. Юричко. — К.: Етнос, 2006. — с. 265−379.

5. Діяльність засобів масової інформації в період виборчої кампанії-2012: посіб. для представників засобів масової інформації / уклад.: О.О. Бурмагін, Л. В. Опришко, Л. Л. Панкратова / Ін-т розвитку регіон. Преси [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://issuu.com/irrp2/docs/posibnyk_vybory_2012

6. Іванов В. Ф. Держава та політика в інформаційному суспільстві / В.Ф. Іванов // Медіа-політика в інформаційному суспільстві: навч. вид. — К.: Акад. Укр. Преси; Центр Вільної Преси, 2011. — с. 7−15.

7. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 34.

8. Людина і влада, жур., — 2000. — № 1−2. — с. 61−65.

9. Майола Дж. Регулювання діяльності засобів масової інформації під час виборів. Дослідження. Проект на замовлення Координатора Проектів ОБСЄ в Україні / Джованна Майола, Міхаель Майер-Резенде // Проекти з питань виборів. Координатор Проектів ОБСЄ в Україні. — К.: Вид-во «КІМ», 2008. — с. 84.

10. Москаленко А. Теорія журналістики — К.: Експрес-об'ява, 1998. — с. 336.

11. Почепцов Г. Г. Інформаційна політика: Навч. посіб. 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2008. — с. 663.

12. Питання Міністерства інформації України: Указ Президента України від 19 лютого 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 9. — Ст. 31.

13. Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою: Указ Президента України від 16 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 38. — Ст. 1388.

14. Про видавничу справу: Закон України від 5 червня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32. — Ст. 206.

15. Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»: Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. — 1998. — № 7. — с. 272.

16. Про впровадження Порядку накладення штрафів на порушення законодавства про рекламу: Наказ Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. — 1998. — № 7. — с. 272.

17. Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України // Бюлетень законодавства юридичної практики України. — 1998. — № 7. — с. 272.

18. Програма правової освіти населення України: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. — 1998. — № 7. — с. 272.

19. Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації: Указ Президента України від 16 квітня 1997 р. // Голос України. — 1997. — 19 квітня.

20. Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р.: Указ Президента України від 28 лютого 1995 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. — 1998. — № 7. — с. 272.

21. Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 47. — Ст. 46.

22. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 16. — Ст. 93.

23. Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства і розвитку інформаційної сфери в України: Постанова Верховної Ради України від 16 лютого 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 16. — Ст. 99.

24. Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності: Розпорядження Президента України від 5 жовтня 1998 р. // Урядовий кур'єр. — 1998. — 15 жовтня.

25. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 1. — Ст. 1.

26. Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 22. — Ст. 37.

27. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 30. — Ст. 2435.

28. Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 13. — Ст. 83.

29. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

30. Про Комісію з питань інформаційної безпеки: Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. // Урядовий кур'єр. — 1998. — 26 лютого.

31. Про Міністерство інформації України: Указ Президента України від 13 листопада 1996 р. // Урядовий кур'єр. — 1996. — 16 листопада.

32. Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення: Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 48. — Ст. 296.

33. Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України»: Указ Президента України від 13 грудня 1996 р. // Урядовий кур'єр. — 1996. — 19 грудня.

34. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації: Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 49. — Ст. 299.

35. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України від 10 червня 1997 р. // Голос України. — 1997. — 26 червня.

36. Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 39. — Ст. 181.

37. Про рекомендації учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи»: Постанова Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 22. — Ст. 162.

38. Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 11−12. — Ст. 51.

39. Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 травня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 22. — Ст. 58.

40. Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1996 р. // Урядовий кур'єр. — 1996. — 5 жовтня.

41. Про телебачення та радіомовлення: Закон України від 22 жовтня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 2. — Ст. 6.

42. Регулювання ЗМІ під час виборів //Ін-т масової інформації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://imi.org.ua/content

43. Регулювання участі ЗМІ у виборчому процесі: напрями удосконалення //Асоціація медіа-юристів Львівщини [Електронний ресурс]. -http://www.media-yuryst.com/rehulyuvannya_uchasti_zmi_u_vyborchomu

_protsesi_napryamy_udoskonalennya.aspx

44. Рекомендація щодо заходів, котрі стосуються висвітлення виборчих компаній у ЗМІ // Рекомендація №К (99) 15 Комітету Міністрів державам-учасницям. — Страсбург. — 9 вересня 1999 р.

45. Рекомендація щодо нових комунікаційних та інформаційних послуг // Рекомендація №К (99) 14 Комітету Міністрів державам-учасницям. — Страсбург. — 9 вересня 1999 р.

46. Шкляр В.І. Вектори часу / В.І. Шкляр // Україна на шляху до Європи: наук. вид. / упоряд.: В.І. Шкляр, А. В. Юричко. — К.: Етнос, 2006. — с. 226−264.

47. Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва: Лист Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. — 1998. — № 7. — с. 272.

48. Van Cuilenburg I., Verhoest P. Free and Equal Accees. In search of Policy Models for Converging Communication systems // Telecommunications Policy. — 1998. — V. 22. — № 3. — р. 12 — 25.

49. Nueman W.R., McKnight L., Solomon R.J. The Gordian Knot. Political gridlock on the information highway, 1997. — р. 297.

50. Venturelli S. Prospect for Human Rights in the political and regulatory design of the information society // Media and politics in Transition / Ed. by Jan Servaes Rico Lie. — Leuven, 1997. — р. 135.

51. Castells M. The information age. Economy, society and culture // Volume I. The Rise of the network society. — Oxford: Blackwell Publishers, 1996. — p. 556.