Удосконалення ресурсного забезпечення діяльності підприємства (на матеріалах відділення ДП «Чортківський КХП»)

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний економічний університет Факультет довузівської, післядипломної та магістерської підготовки Кафедра державного і муніципального управління Удосконалення ресурсного забезпечення діяльності підприємства (на матеріалах відділення ДП «Чортківський КХП»)

Спеціальність 8.7 — адміністративний менеджмент Дипломна робота за освітньо-кваліфікаційним рівнем «магістр»

Слухачка групи АДМ_з-52

Горбаль Марія Володимирівна Тернопіль 2010

Зміст Вступ Розділ 1. Теоретико-методичні засади ресурсного забезпечення діяльності підприємства

1.1 Зміст та завдання ресурсного забезпечення діяльності підприємства та характеристика його видів

1.2 Механізм ресурсного забезпечення діяльності підприємства

1.3 Зарубіжний досвід ресурсного забезпечення діяльності підприємства Висновки до 1 розділу Розділ 2. Характеристика діючих механізмів ресурсного забезпечення діяльності ДП «Чортківський КХП».

2.1 Аналіз механізму кадрового забезпечення діяльності ДП «Чортківський КХП»

2.2 Оцінка механізму фінансово-економічного забезпечення діяльності ДП «Чортківський КХП»

2.3 Оцінка механізму матеріально-технічного забезпечення діяльності ДП «Чортківський КХП»

2.4 Аналіз механізму інформаційно-комунікативного забезпечення діяльності досліджуваного підприємства Висновки до 2 розділу Розділ 3. Напрями вдосконалення ресурсного забезпечення діяльності ДП «Чортківський КХП»

3.1 Формування системи комплексного ресурсного забезпечення діяльності ДП «Чортківський КХП» на принципах збалансованості

3.2 Логістичний підхід до покращення ресурсного забезпечення діяльності досліджуваного підприємства

3.3 Напрямки підвищення професійного рівня працівників досліджуваного підприємства Висновки до 3 розділу Висновки Список використаних джерел Додатки

Вступ Ефективність діяльності підприємства залежить від багатьох чинників, серед яких одним із основних є ресурсне забезпечення в розрізі його якісних та кількісних параметрів. В умовах обмеженості ресурсів, важливим є максимальне використання внутрішніх резервів підприємства на основі виявлення та усунення проблем ресурсного забезпечення його діяльності. Це визначило вибір теми та актуальність дослідження.

Питання ресурсного забезпечення діяльності організації певним чином висвітлені в працях А. Мельник, А. Васіної, Г. Монастирського, І. Александрова, В. Краснової, Д. Бодді, Р. Пейтона, О. Виханського, Р. Дафта, Т. Желюк, Й. Завадського, А. Кредісова, З. Румянцевої, Н. Тарнавської, Р. Фатхутдінова, В. Яцури та інших.

Метою роботи є вироблення практичних рекомендацій щодо удосконалення ресурсного забезпечення діяльності підприємства, зокрема державного підприємства «Чортківський комбінат хлібопродуктів».

Мета дослідження визначила постановку та необхідність розв’язання таких завдань:

— узагальнити теоретико-правові засади ресурсного забезпечення діяльності підприємства;

— вивчити зарубіжний досвід ресурсного забезпечення діяльності підприємства;

— здійснити аналіз діючих механізмів ресурсного забезпечення діяльності підприємства в розрізі його видів: кадрового, фінансово-економічного, матеріально-технічного, інформаційно-комунікативного;

— розробити шляхи вдосконалення механізму ресурсного забезпечення діяльності підприємства;

— обґрунтувати логістичний підхід до покращення ресурсного забезпечення діяльності підприємства;

— запропонувати напрямки підвищення професійного рівня працівників досліджуваної організації.

Об'єктом дослідження є процес функціонування та розвитку державного підприємства «Чортківський комбінат хлібопродуктів».

Предмет дослідження — механізм ресурсного забезпечення діяльності державного підприємства «Чортківський комбінат хлібопродуктів».

В роботі використано такі загальнонаукові та спеціальні методи: системного аналізу, порівняння, структурного аналізу, імітаційного моделювання, експертних оцінок, метод сценаріїв та формалізації.

Теоретична цінність дослідження полягає в розробці методичних підходів до оцінки ресурсного забезпечення діяльності підприємства за окремими видами.

Дослідження має безпосередню практичну цінність, про що свідчить зацікавленість державного підприємства «Чортківський комбінат хлібопродуктів» у впровадженні пропозицій та рекомендацій, що розроблені в роботі .

Інформаційну базу роботи становлять наукові роботи з менеджменту, статті в періодичних виданнях, нормативно-правові акти України, практичні матеріали з ресурсного забезпечення діяльності державного підприємства «Чортківський комбінат хлібопродуктів», ресурси мережі Інтернет.

В роботі інформація узагальнена та відображена за допомогою таблиць, графіків, схем, діаграм, алгоритмів.

Результати роботи апробовані на загальноуніверситетській студентській конференції «Формування особливості майбутнього вченого, фахівця високої кваліфікації» (квітень 2010 року), круглому столі «Практика адміністрування діяльності організацій в умовах динамічного зовнішнього середовища» (травень 2010 року) та опубліковані в збірнику наукових праць слухачів магістратури «Актуальні проблеми державної служби та адміністративного менеджменту». — Тернопіль: ТНЕУ, 2010.

Розділ 1. Теоретико-методичні засади ресурсного забезпечення діяльності підприємства

1.1 Зміст та завдання ресурсного забезпечення діяльності підприємства та характеристика його видів Для ефективної реалізації господарської діяльності підприємства повинні забезпечуватись необхідними ресурсами: матеріальними, фінансовими, інформаційними, людськими.

Термін «ресурси» (від французького ressourse — допоміжний засіб) тлумачиться як засоби, запаси, можливості, джерела доходів. Під засобами розуміють прийоми, способи дії для досягнення чого-небудь, а також предмети, пристосування, (або їх сукупність), необхідні для здійснення будь-якої діяльності. Ресурсне підприємства організації є комплексним і складається з низки елементів (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Види ресурсного забезпечення підприємства Для ефективного функціонування підприємство повинне визначити й організувати численні взаємопов'язані види діяльності. Процесом можна вважати діяльність, у якій використовуються ресурси та перетворення входів на виходи. Перевагою такого підходу для організації є передбачуваний контроль сумісності окремих процесів у рамках системи, їх сполучення і взаємодії. Процесний підхід передбачає: розуміння і виконання вимог; розгляд процесів з погляду додавання цінностей; одержання результатів виконання й ефективності процесу (як залежності між одержаним результатом і використаними ресурсами); постійне вдосконалення процесів на підставі об'єктивних вимірювань.

Процеси за їх призначенням і значущістю можна охарактеризувати в двох аспектах: як процеси, придатні для створення цінностей, як і процеси, придатні для вирішення стратегічних завдань. Залежно від спроможності створювати цінності процеси поділяються на три категорії: процеси, що безпосередньо створюють цінності; процеси, що забезпечують можливості для створення цінностей (переважно процеси управління організацією); підтримуючі процеси (інші процеси, що не віднесені до перших двох категорій, наприклад, процеси обліку, підвищення кваліфікації персоналу тощо). Процесний підхід до класифікації ресурсів базується на їх групуванні відповідно до основних елементів процесу.

До матеріальних ресурсів відносяться засоби праці та предмети праці. До предметів праці належать матеріальні об'єкти, на які спрямований процес з метою їх видозмінення. Внаслідок остаточного видозмінення предметів праці утворюється продукт як результат процесу. Продуктом процесу можуть бути роботи і послуги. Засоби праці включають умови праці, а також матеріальні і нематеріальні знаряддя.

Інформаційні ресурси підприємства можна трактувати як сукупність циркулюючих в господарській системі підприємства, між господарською підприємства і зовнішнім середовищем повідомлень, необхідних для управління і контролю за господарськими операціями. Інформація є мірою усунення невизначеності ситуації щодо стану та взаємозв'язків між першими трьома основними елементами процесу зазначеними вище. Під інформацією також розуміють сукупність даних, які мають новизну й корисність. Інформація може бути об'єктивною і суб'єктивною (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Класифікація інформації на підприємстві

Складовою частиною майна організації, яка здатна забезпечувати економічну віддачу протягом відносно тривалого періоду, є нематеріальні ресурси. Їх основними характерними ознаками є: відсутність матеріально речової (фізичної) структури; використання протягом тривалого часу; здатність приносити організації економічні вигоди.

Фінансові ресурси організації чи установи — це грошові кошти які є в її розпорядженні і призначені для здійснення поточних затрат і затрат по розширеному відтворенню, платежі з всіх зобов’язань та стимулювання працівників. Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок ряду джерел фінансування. Розрізняють дві групи джерел фінансового забезпечення: власні кошти (внутрішнє фінансове забезпечення); залучені кошти (зовнішнє фінансове забезпечення). Внутрішнім називається фінансове забезпечення, якщо воно здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності організації. Зовнішнє фінансування — це кошти, не пов’язані з діяльністю організації.

Матеріальні і нематеріальні ресурси підприємств, які їм належать та забезпечують їх функціонування, термін корисної експлуатації яких, як очікується, становить більше одного року називаються необоротними активами. Необоротні активи складаються з: основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів. Основні засоби — матеріальні активи, отримані ними з метою використання в процесі діяльності для забезпечення якісного виконання покладених функцій або надання послуг різного характеру, що і є основним завданням та результатом діяльності підприємств. До основних засобів належать необоротні активи, що мають матеріальну форму і вартість яких становить понад 1000 гривень за одиницю (комплект). Основні засоби поділяються на типи: земельні ділянки, будинки та споруди, капітальні витрати та поліпшення земель, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади та інвентар, робочі і продуктивні тварини, багаторічні насадження, інші основні засоби. Основні засоби, що використовуються підприємствами в процесі їх діяльності, можна умовно поділити на такі ознаки: за функціональним призначенням; за використанням; за власністю. До інших необоротних матеріальних активів належать усі інші необоротні активи, що мають матеріальну форму, але не внесені до переліку основних засобів. До нематеріальних активів відносяться активи, що не мають фізичної або матеріальної форми і використовуються установою в процесі її господарської діяльності понад 1 рік. Тут обліковуються права установи на літературні та музичні твори, програми для електронно обчислювальних машин, бази даних тощо.

Для ефективного функціонування підприємство повинно визначити й організувати численні взаємопов'язані види діяльності. Процесом можна вважати діяльність, у якій використовуються ресурси та перетворення входів на виходи. Перевагою такого підходу для організації є передбачуваний контроль сумісності окремих процесів у рамках системи, їх сполучення і взаємодії.

Сьогодні ефективність господарської діяльності підприємств багато в чому залежить від факторів, що здійснюють свій безпосередній вплив не ззовні, а з середини організаційного формування. Те, що складові зовнішнього оточення є визначальними при визначенні вектору діяльності підприємств і окреслюють межі її функціонування не піддається сумніву, але якість виробничої діяльності підприємств, що за своїм юридичним статусом виконують ідентичну роботу, різниться. І це можна пояснити лише впливом внутрішнього середовища певного підприємства.

При розгляді підприємства як системи, можна виділити наступні підсистеми, що складають основу його внутрішнього середовища: матеріально-технологічна; фінансово-економічна; соціально-психологічна; управлінська (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Підсистеми внутрішнього середовища підприємства

Матеріально-технологічна підсистема підприємства, в свою чергу, також є системою. Її доцільно поділити на підсистеми. Як бачимо, організаційно-управлінська підсистема, використовуючи певні управлінські важелі справляє безпосередній вплив на матеріально-технічну та інформаційно-комунікативну підсистеми.

До складових матеріально-технічної підсистеми підприємства можна віднести:

1) основні невиробничі фонди підприємства, які використовуються, у основній діяльності, а не в господарській, котра, як визначено Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», спрямована на отримання доходу. До них нлежать: капітальні активи (або їх структурні компоненти), що підпадають під визначення групи 1 основних фондів (будівлі, споряди, їх структурні компоненти і передавальні пристрої, у тому числі жилі будинки та їх частини (квартири та місця загального користування)), включаючи орендовані; капітальні активи, що підлягають під визначення групи 2 і 3 основних фондів (група 2 — автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні пристрої та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, пристрої та приладдя до них; група 3 — будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2), що є невід'ємною частиною, розташовані або використовуються для забезпечення діяльності невиробничих фондів, що підпадають під визначення групи 1 основних фондів;

2) виробничі фонди;

3) МШП (форменний одяг, призначений для видачі працівникам установи, килимове покриття, штори, канцелярське приладдя)

4) водо-, теплота енергозабезпечення (резервне енергозабезпечення (дизельна електростанція));

5) тара для зберігання товарно-матеріальних цінностей на складах або для здійснення технологічних процесів.

До складу інформаційно-комунікативної підсистеми потрібно включити наступні складові:

1) комунікаційні мережі;

2) інформаційні технології (технології обробки, передачі та зберігання інформації, програмне забезпечення);

3) інформаційні системи (які є основним фондом підприємства, що віднесені до групи 2 основних фондів, але не виділені, як складова матеріально-технічної підсистеми).

4) діловодство та документообіг.

Організаційно-управлінська складова матеріально-технологічної підсистеми включає: організаційне забезпечення процесу управління матеріально-технічною та інформаційно-комунікативною підсистемами підприємства; комунікативне забезпечення процесу управління матеріально-технічною та інформаційно-комунікативною підсистемами підприємства; нормативно-правове забезпечення процесу управління матеріально-технічною та інформаційно-комунікативною підсистемами підприємства.

Як вид діяльності управління матеріально-технологічною підсистемою у себе включає:

1) постановку завдання, тобто накопичення інформації про стан матеріально-технологічних ресурсів організації, проведення моніторингу наявних ресурсів та ринку потенціальних ресурсів, планування потреби у ресурсах;

2) реалізацію поставленого завдання: формування остаточного рішення про розвиток матеріально-технологічної бази організації, здійснення закупівлі матеріально-технічних ресурсів та налагодження надійних каналів отримання інформаційних ресурсів, управління запасами матеріально-технічних ресурсів;

3) контроль за ефективністю використання матеріально-технологічних ресурсів в усіх ланках внутріорганізаційної системи.

Управління матеріально-технологічною підсистемою підприємства — це процес забезпечення організаційного формування матеріально-технологічними цінностями, використовуючи чітко відпрацьовану технологію управління ними, та контролю за рухом матеріально-технологічних ресурсів від постачальника до кінцевого споживача — структурного підрозділу підприємства. Управління матеріально-технологічною підсистемою можна також назвати управлінням матеріально-технологічним забезпеченням організації. У процесі реалізації функцій матеріально-технологічного забезпечення вирішуються три основні завдання: створення бази матеріалів та певної технологічної бази, що передбачає визначення потреби у матеріальних і технологічних ресурсах, проведення тендеру на закупівлю необхідного ресурсу, закупівлю ресурсу, узгодження умов постачання, тобто виконання функції постачання; формування та зберігання запасів матеріальних та інформаційних ресурсів, що передбачає функція управління запасами організації; просування матеріально-технологічних ресурсів на безпосередньо робочі місця та їх своєчасне забезпечення. Функцію матеріально-технологічного забезпечення організації можна розглядати у двох площинах: функціональній як розв’язання поточних проблем та стратегічній як розширення можливостей організації. Матеріально-технологічне забезпечення у функціональному плані передбачає вирішення поточних завдань формування запасів матеріалів та технологічних ресурсів визначеної якості, кількості, структури у кожній ланці певної організаційної системи, на кожному робочому місці. Це щоденні операції, традиційно пов’язані з постачанням та управлінням запасами матеріально-технологічних ресурсів. Цей вид діяльності може бути відповідним чином організованим та автоматизованим, що дозволяє вивільнити час для вирішення стратегічних задач. Управління матеріально-технологічним забезпеченням у стратегічному плані - це цілісний процес управління постачанням у взаємодії із іншими функціями організації, підпорядкований генеральній стратегічній меті діяльності певного організаційного формування.

До загальних функцій управління матеріально-технологічною підсистемою можна віднести: планування; організацію; мотивацію; контроль.

До специфічних функцій управління матеріально-технологічною підсистемою відносять:

· логістичну, що вказує на необхідність управління рухом матеріальних, технічних, інформаційних ресурсів від первинного джерела до конкретного кінцевого користувача — певного працівника структурного підрозділу підприємства;

· маркетингову, зміст якої полягає у вивченні потреб підприємства у матеріально-інформаційних ресурсах на основі проведення перманентного моніторингу підсистем підприємства;

· забезпечуючу — матеріальні, технічні та інформаційні ресурси, які забезпечують ефективну господарську діяльність підприємства;

· антикризову (стабілізаційну), яка зумовлює стабільне функціонування підприємства в рамках визначених програмних орієнтирів;

· ергономічну, що передбачає створення сприятливих умов праці персоналу підприємства;

· комунікативну. Реалізація цієї функції дозволяє сформувати стійкі двосторонні зв’язки між усіма елементами підприємства;

· інноваційну, будучи первинною сферою запровадження нововведень, що стимулюють інноваційні процеси в інших підсистемах підприємства.

Доцільно виділити визначальні принципи функціонування матеріально-технологічної підсистеми: цілеспрямованості; плановості; перманентності (постійності); динамічності (потреби зростають); стійкості (відносної стабільності); полікомпонентності; об'єктивності; загальності.

Основу інформаційно-комунікативної підсистеми складає управлінська інформація та комунікації, що виникають під час її надходження, обробки та зберігання. Управлінська інформація — це частина соціальної інформації, яка виділена із загального масиву по критеріях придатності до обслуговування процесів формування і реалізації управлінських дій. Можна виділити наступні джерела, які об'єктивно породжують управлінську інформацію: норми законодавчих та інших актів; звернення громадян по реалізації своїх законних інтересів і суб'єктивних прав; обов’язкові вказівки вищестоящих державних органів (директивна управлінська інформація); управлінська інформація про зворотні зв’язки в процесі управління; проблемні, конфліктні, екстремальні та інші складні ситуації.

До аналітичних методів отримання інформації відносять:

· структурно-морфологічний метод, який направлений на пошук інформаційного забезпечення, необхідного для вирішення тої чи іншої управлінської проблеми;

· метод публікаційної активності, який дозволяє отримувати інформацію на основі вивчення і систематизації матеріалів поданих в засобах масової інформації;

· метод нагромадження первинної інформації базується на акумуляції тих документів, які визнають поточне функціонування підприємства в сфері фінансової, статистичної звітності, податкового обліку;

· метод показників дозволяє отримувати інформацію на основі аналізу показників в різних типах документів, що створює певну картину про тенденції функціонування підприємства;

· метод термінологічного і лексичного аналізу дозволяє виявити інноваційні підходи в управлінській діяльності і оцінити можливості їх ефективного запровадження у практику.

Інформаційне забезпечення управлінської діяльності базується на принципах логістичного підходу. Основними вимогами до організації інформаційної системи є: цілеспрямованість; цілісність; динамічність; гнучкість; актуальність; ефективність; повнота [ 44, с.79].

Інформаційне забезпечення підприємства є сукупністю методів та засобів побудови та ведення фактографічних та повнотекстових баз даних, баз даних аудіота відеоінформації. Інформаційне забезпечення включає в себе засоби як позамашинної, так і машинної підтримки.

Інформаційну систему підприємства доцільно розглядати у розрізі наступних підсистем: підсистема поточної інформації (електронна пошта, оперативний облік, вибіркова звітність); підсистема адміністративної інформації (законодавчі акти, нормативні акти, методичний матеріал); підсистема накопичення та збереження даних (комп'ютерний банк даних); облікова підсистема (бухгалтерський облік, податковий облік, статистика, моніторинг); експлуатаційна підсистема (розробка цільових програм, проектні послуги, управління персоналом, видавнича діяльність); комп’ютерна підсистема (Internet, внутрішня комп’ютерна підсистема).

Система інформаційного забезпечення підприємства має відповідати таким основним вимогам: зберігати інформацію в обсязі, потрібному та достатньому для здійснення господарської діяльності; здійснювати копіювання і зберігання масивів інформації згідно із вимогами до зберігання інформації; забезпечувати мінімальний обсяг ручного ведення вхідних даних; гарантувати можливість розширення інформаційних масивів із урахуванням перспектив розвитку системи.

Особливо важливими складовими інформаційної системи управління є:

· інформація, яка відображає матеріальні, соціальні, технічні і технологічні параметри об'єктів управління;

· дані про норми, нормативи, стимули, які регулюють виробничу, соціально-обслуговуючу, духовно-культурну та іншу діяльність, яка має споживчий характер;

· матеріали, які визначають діяльність підприємства у сфері управління (законодавчі та інші нормативно-правові акти, договірні зобов’язання і планові завдання, завдання вищестоящих органів, результати контрольних актів)

· дані про кількісний та якісний склад, рівень підготовки, і кваліфікаційний ріст персоналу підприємства (сукупність всіх даних, які характеризують людський потенціал організації).

У процесі підготовки та аналізу управлінської інформації чимало незручностей створює використання різними підприємствами різних форм зберігання та передачі інформації (особливо застарілих, у вигляді текстових файлів довільної структури).

Комунікаційна мережа — це певне поєднання індивідів, які беруть участь в даному процесі за допомогою інформаційних каналів [30, с. 244]. Такий підхід не розглядає індивідів як таких, а комунікаційні відносини між ними. Комунікаційна мережа включає канали повідомлень і сигналів між двома або більше індивідами і концентрується на вироблених на підприємстві зразках таких каналів, а не на тому, чи вдалося передати значення або зміст повідомлення. Однак вона може впливати на скорочення чи збільшення розриву між переданим та отриманим значенням.

Організаційне забезпечення процесу управління матеріально-технічною та інформаційно-комунікативною підсистемами підприємства охоплює сукупність організаційно-нормативних актів, технологічних норм, стандартів управління організаційно-розпорядчого, техніко-економічного, соціально-психологічного аспектів, типових проектів організації процесу управління та інші розробки і матеріали, що сприяють чіткому і якісному впровадженню якісної технології й організації заключного етапу процесу управління.

На підприємствах можна виділити наступні види комунікаційних зв’язків:

· відносини в системі вертикальних зв’язків організації, між керівником та підпорядкованими підрозділами:

а) згори до низу — інформація пересувається в середині підприємства з рівня на рівень в рамках вертикальних комунікацій. Вона може передаватися по низхідній, тобто від вищих рівнів на нижчі. Таким шляхом підлеглим рівням управління повідомляється про поточні задачі, конкретні завдання, процедури, які рекомендуються і т.п.;

б) знизу догори — крім обміну по низхідній, підприємство має потребу в комунікаціях по низхідній;

· зв’язки горизонтальні, між внутрішніми організаційними підрозділами підприємства — підприємство складається з багатьох підрозділів, тому обмін інформацією між ними потрібний для координації задач і дій;

· діагональні комунікації - вони здійснюються між особами, які перебувають на різних рівня ієрархії;

· окремо потрібно виділити зв’язки з громадськістю.

На підприємстві комунікація будується у більшості випадків між багатьма індивідами та їх групами. Керівник повинен поєднати інформаційними каналами багато різних людей всередині та зовні підприємства. Створена керівником мережа складається із вертикальних, горизонтальних та діагональних зв’язків. Мережа цих зв’язків створює реальну структуру підприємства. Задача формальної організації структури полягає в тому, щоб надати комунікаційним каналам правильний напрямок.

Структура, що відображає синтез взаємозв'язків різних елементів, які функціонують для досягнення поставленої мети, називається організаційною. Організаційну структуру визначають також як управлінську категорію, яка відображає організаційний бік відносин управління і становить єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв'язку.

У структурі управління організацією виділяють такі елементи: ланки (відділи), рівні (ступені) і зв’язки — горизонтальні та вертикальні. Теорія управління виділяє два види побудови організаційних структур: бюрократичні та адаптивні.

Бюрократична структура характеризується високим ступенем розподілу праці, розвиненою ієрархією, ланцюгом команд, наявністю численних правил і норм поведінки персоналу.

Адаптивні структури розробляються і впроваджуються з метою забезпечення можливостей реагувати на зміни зовнішнього середовища та ефективні у разі, коли проблеми та адекватні дії на них не можна поділити на окремі елементи і розподілити між працівниками відповідно до їх ієрархічних обов’язків. Взаємодія між співробітниками різних рангів у такому випадку нагадує швидше консультацію двох колег, а не наказ начальника [30, с. 280].

Теорія і практика управління виробила велику кількість варіантів побудови бюрократичних організаційних структур підприємств. Розглянемо найбільш відомі та часто використовувані їх типи, які, залежно від характеру зв’язків між різними підрозділами організації, поділяють на лінійні, функціональні та лінійно-функціональні.

Лінійний тип організаційної структури характеризується лінійними формами зв’язку між ланками управління і, як наслідок, концентрацією всього комплексу функцій управління та вироблення управлінських дій в одній ланці управління. Суть лінійного управління полягає в тому, що кожен підрозділ очолює керівник, окремі працівники підрозділу підпорядковуються тільки цьому керівникові. У свою чергу, останній є підзвітним вищому керівникові. Підлеглі виконують розпорядження лише свого безпосереднього начальника. Вищий керівник не має права віддавати розпорядження працівникам, минаючи їх безпосереднього начальника (тобто діє принцип єдиноначальності). На цій основі створюється ієрархія даної системи управління. Така схема підпорядкування — основа лінійного управління.

Функціональний тип організаційної структури базується на розподілі управлінських функцій між структурними підрозділами (керівниками), з підпорядкуванням їм усіх нижчим за рангом підрозділів. Він передбачає підпорядкування одного працівника (підрозділу) кільком вищим керівникам, які здійснюють свої функції. Внутрішня структура, як правило, будується за лінійним принципом. Диференціація функцій управління є основою переходу до функціональної структури управління. Функціональна структура була розроблена Ф. Тейлором на початку XX ст. і сьогодні є характерною для найвищих рівнів управління. У чіткому вигляді структура практично не застосовується. Вона переважно використовується в тісному органічному поєднанні з лінійною структурою.

Лінійно-функціональний (комбінований) тип організаційної структури має усувати недоліки лінійного та функціонального тинів структур управління, де функціональні ланки позбавлені права безпосереднього впливу на виконавців; вони готують рішення для лінійного керівника, який здійснює прямий адміністративний вплив на виконавців. Передбачається, що лінійному керівникові в опрацюванні конкретних питань і підготовці відповідних рішень, планів, програм допомагає спеціальний апарат (штаб), який складається з функціональних підрозділів (служб, відділів, управлінь), що, як правило, відповідають за конкретну функцію управління. Лінійно-функціональна організація потребує створення спеціальних колегій, рад, де лінійні керівники разом із експертами та функціональними керівниками (фахівцями) погоджують свої дії і рішення. Погоджене рішення може бути доведено до нижчого рівня управління тільки за згодою і від імені вищого лінійного керівника. Функціональні підрозділи вищого рівня не мають права віддавати розпорядження нижчим без відома лінійного керівника цього рівня (крім випадків методологічного характеру, роз’яснень, рекомендацій тощо). У лінійно-функціональній структурі управління переважає лінійна організація, але чим вищий рівень управління, тим більшу роль відіграє функціональне управління.

Комбіновані структури забезпечують такий розподіл праці, у якому лінійні ланки управління повинні приймати рішення та контролювати їх виконання, а функціональні - планувати, ініціювати законодавче забезпечення, консультувати, інформувати, організовувати.

У зв’язку з різким збільшенням організацій, ускладненням управлінських та організаційних процесів в умовах зовнішнього середовища, яке динамічно змінюється, форми організацій, побудованих за однолінійним типом, стають дедалі менш придатними для вирішення проблем і завдань, що виникають на сучасному етапі розвитку суспільства. Тому була знайдена нова форма організації управління — дивізіоналізація. Основний задум дивізіонального типу структури полягає у поєднанні автономності підрозділів з центрально-контрольованим процесом розподілу ресурсів та оцінки результатів. Ключовими фігурами в управлінні організаціями з такою структурою стають не керівники функціональних підрозділів, а управлінці, що очолюють виробничі відділи. Тому одним з основних завдань керівництва такою організацією є гармонізація інтересів усієї організації з інтересами окремих її дільниць. Нова ідея, яка відрізняє цю форму організації від розглянутих вище, полягає у тому, що структурування здійснюється не за функціональною (виконавською) ознакою, а за об'єктною (предметною). Об'єктом є результат діяльності, тобто управлінська послуга.

В управлінській практиці широко застосовуються проектні організаційні структури. Під проектною структурою розуміють тимчасову організацію, що створюється для вирішення конкретного комплексного завдання. Після завершення проекту та вирішення поставлених завдань спеціалісти, що прийшли з різних підрозділів, повертаються на свої робочі місця на постійну роботу або переходять на роботу для виконання нового проекту. Одним з найпоширеніших різновидів проектних організацій є матрична структура, за якої члени проектної команди підпорядковуються керівникам тих функціональних підрозділів, де вони постійно працюють. Матричний тип — сучасний ефективний тип організаційної структури управління, що створюється за допомогою суміщення структур двох типів: лінійної та програмно-цільової. Типовим для матричної організації є те, що тут на традиційну, поділену за функціями організацію (вертикальне структурування), нашаровується орієнтована на проект чи на продукт організація (горизонтальне структурування). У комбінації структур, побудованих за об'єктною та функціональною ознаками, пересікаються дві системи компетенції. Основна ідея такої структури — організація зобов’язана сприяти горизонтальним поперечним комунікаціям всередині організації та гарантувати сувору відповідальність за діяльність та проекти організації.

Виділяють прямий та опосередкований вплив матеріально-технологічного забезпечення на досягнення цілей підприємства. Ефективна робота служб матеріально-технічного забезпечення дає змогу закуповувати якісну та дешеву продукція, що сприяє економії бюджетних коштів, які можна направити у інше русло. Опосередкований вплив функції матеріально-технологічного забезпечення передбачає посилення діяльності інших функцій та підрозділів організації, окремих її працівників. Користь від опосередкованого впливу матеріально-технічного забезпечення на інші функції підприємства та кінцеві результати його роботи може бути значно більшим, ніж від прямого. Однак оцінити непрямий вплив значно складніше, оскільки він складається з малозначущих непрямих поліпшень, які складно викристалізувати та кількісно визначити.

Таким чином, основне завдання ресурсного забезпечення підприємства — забезпечити його ефективне функціонування та розвиток в умовах жорсткої конкурентної боротьби на ринку.

1.2 Механізм ресурсного забезпечення діяльності підприємства Ресурсне забезпечення діяльності підприємства можна розглядати крізь призму забезпечення ефективності виробництва.

Проблема ефективності виробництва завжди посідала важливе місце серед актуальних проблем економічної науки. Термін «ефект» у перекладі з латинської означає «результат», отже і категорія «ефективність» може інтерпретуватись як «результативність» та проявлятися в зростанні прибутку, зниженні собівартості, зростанні випуску продукції.

Стосовно питання, що вважати результатами виробництва, а щовитратами, які зумовили появу цих результатів, то найбільш обґрунтовані точки зору в економічній літературі можна представити такими підходами:

1) ресурсний, коли економічний результат зіставляється з економічною оцінкою виробничих ресурсів;

2) витратний, коли економічний результат порівнюється з поточними витратами, які безпосередньо пов’язані з його досягненням;

3) ресурсно-витратний, який являє собою компроміс між двома попередніми. До уваги береться як певна оцінка наявних ресурсів, так і оцінка поточних витрат. Проте застосування цього підходу має бути зваженим і обережним з урахуванням значного впливу галузевих особливостей.

Кожен із цих підходів має свої переваги та недоліки, і доцільність застосування того чи іншого з них визначається конкретними обставинами й поставленими завданнями.

Із загальних напрямків, за якими визначається ефективність можна виділити такі як: оцінювання ефективності виробництва з метою забезпечення оптимальної стратегії управління ним; оцінювання ефективності підприємства з метою визначення його привабливості як потенційного об'єкта інвестування; оцінювання ефективності підприємства на макрорівні з боку держави.

На рис. 1.4. представлені резерви підвищення ефективності за трьома напрямками: ресурсному, що відображає першочергову необхідність аналізу ефективності використання наявної матеріальної бази виробництва та живої праці; організаційному, який відображає ефективність управління; технологічному, який зосереджує увагу на впровадженні нових технологій. Система показників ефективності виробництва вітчизняних підприємств, що побудована на підставі зазначених принципів, включає такі групи:

1. Узагальнюючі показники ефективності виробництва (діяльності).

2. Показники ефективності використання праці (персоналу).

3. Показники ефективності використання виробничих (основних та оборотних) фондів.

4. Показники ефективності використання фінансових коштів.

Кожна з цих груп включає певну кількість конкретних абсолютних або відносних показників, що характеризують загальну ефективність господарювання або ефективність використання окремих видів ресурсів.

Рис. 1.4. Ресурсне забезпечення підвищення ефективності діяльності підприємства Також ресурсне забезпечення можна розглядати крізь призму забезпечення економічної безпеки підприємства. Проте питання, пов’язані з визначенням самого поняття «ресурсне забезпечення економічної безпеки» практично не знаходять відображення в сучасних наукових дослідженнях. Для подальшого дослідження спочатку визначимо, що слід розуміти під ресурсами та ресурсним забезпеченням.

У сучасній економічній науці існує множина визначень та трактувань поняття «ресурси». У найбільш широкому розумінні ресурсами вважають матеріальні та інформаційні об'єкти, джерела і передумови отримання необхідних людям матеріальних і духовних благ, які можна використовувати при існуючих технологіях та соціально-економічних відносинах. Під ресурсами також розуміють кошти, цінності, запаси, можливості їх використання при необхідності, джерела коштів. Серед ресурсів, необхідних для діяльності підприємства, зазвичай перераховують наступні види: матеріальні, нематеріальні, трудові, інформаційні, фінансові, технологічні, технічні, правові ресурси. Ресурсне забезпечення підприємства — це комплекс заходів по забезпеченню підприємства ресурсами відповідного виду і складу, що включає механізми пошуку, отримання, зберігання, накопичення, планування, обліку, використання і витрат.

Вироблення стратегічних цілей підприємства повинне ґрунтуватися, зокрема, на аналізі складу ресурсів, стану їх використання по окремих видах, виявленні потенційних можливостей для залучення у разі потреби додаткових ресурсів. Метою ресурсного забезпечення підприємства буде створення умов, сприяючих нормальному протіканню господарської діяльності підприємства, реалізації намічених планів, програм, підтримці стабільного функціонування підприємства. Під ресурсним забезпеченням економічної безпеки підприємства пропонується розуміти безперервний циклічний процес пошуку, залучення та використання різних видів ресурсів, необхідних для запобігання можливих зовнішніх та внутрішніх загроз та/або різнобічного взаємоузгодження економічних інтересів підприємства.

Ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства вимагає значних витрат і ґрунтується на комплексному використанні всіх ресурсів, їх відповідності за якістю і кількості і здатності керівництва використовувати традиційні види ресурсів в новому призначенні. Причому, обсяг витрат повинен бути обов’язково пов’язаний з важливістю досягнення поставленої мети. Схематично ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємства представлено на рис. 1.5.

Розглядаючи систему фінансово-економічних відносин державного підприємства, їх, перш за все, слід поділяти на зовнішні і внутрішні (які формуються в системі самої державної організації). У свою чергу, в системі зовнішніх фінансово-економічних відносин державної організації слід виділяти фінансово-економічні відносини з державою (державними органами), склад яких детально було розглянуто раніше, та фінансово-економічні відносини з іншими суб'єктами господарювання. Відповідно до запропонованої класифікації систему фінансово-економічних відносин державного підприємства схематично зображено на рис. 1.6.

Рис. 1.5. Ресурсне забезпечення економічної безпеки підприємтсва До нормативно-правових документів, що мають безпосереднє відношення до процесу управління інформаційно-комунікативною підсистемою є Закон України «Про інформацію». Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Рис. 1.6. Зовнішні та внутрішні фінансово-економічні відносини державного підприємства Необхідно відзначити, що до нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері інформаційних ресурсів потрібно віднести Закон України «Про захист інформації у автоматизованих системах» від 05.07.94. Метою цього Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.

Закон України «Про Національну програму інформатизації» та Закон України «Про концепцію Національної програми інформатизації» визначають загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації. Національна програма інформатизації становить комплекс взаємопов'язаних окремих завдань (проектів) інформатизації, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної інформаційної інфраструктури України за рахунок концентрації та раціонального використання фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-технічного потенціалу держави, а також координації діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і громадян у сфері інформатизації. Головною метою Національної програми інформатизації є створення необхідних умов для забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави. Програма спрямована на вирішення таких основних завдань: 1) формування правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних передумов розвитку інформатизації; 2) застосування та розвиток сучасних інформаційних технологій у відповідних сферах суспільного життя України; 3) формування системи національних інформаційних ресурсів; 4) створення загальнодержавної мережі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури, охорони здоров’я тощо; 5) створення загальнодержавних систем інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 6) підвищення ефективності вітчизняного виробництва на основі широкого використання інформаційних технологій; 7) формування та підтримка ринку інформаційних продуктів і послуг; 8) інтеграція України у світовий інформаційний простір.

Важливим механізмом ресурсного забезпечення підприємства є стратегічний підхід. Окремі напрямки діяльності реалізуються ефективно, коли функціональні та ресурсні стратегії узгоджені та пристосовані одна до одної та до стратегій вищого рівня. Координація між окремими видами стратегій — це «концептуальний клей», що поєднує окремі види діяльності — як виробничі (бізнесові), так і управлінські. Одна з головних цілей стратегічного управління на підприємстві — забезпечення раціонального розподілу ресурсів між напрямками діяльності і їх ефективного використання для якнайкращого досягнення поставлених стратегічних цілей.

Ресурсне забезпечення стратегічної діяльності підприємства має здійснюватись у відповідній формі на основі розробки ресурсних стратегій, які сприяють розв’язанню таких завдань: визначення перспективних потреб підприємства в ресурсах всіх необхідних видів; розрахунок допустимих ресурсних обмежень і формування прогресивних норм витрат ресурсів різних типів; визначення «зон стратегічних ресурсів», можливостей їхнього використання шляхом балансування обсягів і складу, термінів постачання з динамікою використання; розробка заходів щодо раціонального транспортування, зберігання та використання; використання підходів з позиції логістики щодо системи реалізації ресурсних стратегій.

Стратегічні цілі для того, щоб бути досягнутими в майбутньому, вже сьогодні потребують рішень щодо витрат ресурсів. Майбутнє завжди невизначене, тому витрати ресурсів завжди супроводжуватимуться тим чи іншим рівнем ризику. Зовсім позбутися ризику неможливо; зведення ризику до мінімуму, як правило, потребує додаткових витрат і може бути неекономічним. Розроблюючи ресурсні стратегії, треба обґрунтовувати можливий та допустимий рівні ризику, який бере на себе керівництво при використанні ресурсів з максимально можливою віддачею. В умовах ринкової економіки процес ресурсного забезпечення діяльності підприємства має форму процесу закупівлі. Для постачальника — це етап завершення процесу відтворення, для споживача — етап, на якому фінансові ресурси, грошовий капітал, перетворюються в один із елементів виробничого процесу. Діяльність підприємства спрямована на вивчення кон’юнктури ринку з метою забезпечення свого виробничого процесу з найменшими втратами. Керівники підприємства на основі сформованого «портфеля» визначають кількість, якість, структуру, ціни, терміни поставки та постачальників по окремих видах ресурсів, виходячи з можливостей ринку, потреб споживачів і вимог виробничих процесів, наявних на підприємстві та запланованих до введення з метою виготовлення необхідної продукції.

Ресурсні стратегії суттєво залежать від ситуації на ринках, що їх постачають. Зараз спостерігається інтенсивна пропозиція різних ресурсів і, як наслідок, основна увага в ресурсних стратегіях приділяється вибору найпривабливіших ринків, що характеризувалися широким набором варіантів «ціна — якість», сполучень взаємодоповнюючих ресурсів, географічною різноманітністю тощо. Останніми роками людство зрозуміло обмеженість природно-сировинних ресурсів (за оцінками представників Римського клубу, пік виробництва сировини на душу населення Землі припав на кінець 60-х років ХХ століття); характерною особливістю стало бурхливе зростання цін на ресурси. Не лише українські, а й підприємства розвинених країн зіткнулися з ситуацією, коли ресурси стають одним із головних обмежень (разом з часовими характеристиками), які можуть унеможливити здійснення будь-якої продуктивної стратегії. Дефіцит окремих ресурсів намагаються подолати різними шляхами, в тому числі за рахунок розвитку ресурсозберігаючих технологій, використання штучних матеріалів тощо, але не завжди ці заходи допомагають досягти бажаних результатів. Фізичний брак ресурсів доповнюється політичними обмеженнями в постачанні тих чи інших компонентів у різні країни. Ураховуючи сказане, треба відслідковувати двосторонній зв’язок продуктово-товарних і ресурсних стратегій: не тільки потреби кінцевих споживачів «задають» зміст продуктово-товарних стратегій та відповідні ресурси для їхнього здійснення, а й визначення доступності та якості ресурсів впливають на зміст та кількісні характеристики продуктових стратегій. Це, звісно, ускладнює роботу з розробки обґрунтованого «стратегічного набору», але не виходить за межі звичних оцінок: 1) що потрібно зробити, тобто яку продукцію виготовити; 2) що можна зробити, виходячи з наявних ресурсів.

Таким чином, ресурсне забезпечення діяльності кожного підприємства з одного боку має загальні риси, а з іншого — є індивідуальним з урахуванням специфіки суб'єктів господарювання, ситуації, що склалася, як у внутрішньому, так і зовнішньому секторах підприємства.

1.3 Зарубіжний досвід ресурсного забезпечення діяльності підприємства Зарубіжний досвід ресурсного забезпечення діяльності підприємств є надзвичайно корисним для українських суб'єктів господарювання.

Одна з найскладніших проблем системи управління — передбачити майбутнє і віднайти ефективні рішення в умовах невизначеності. Легко зрозуміти, що без якісної інформації неможливо ухвалити правильне рішення, проте набагато важче керуватися цією інформацією на практиці. Як зібрати всю інформацію, яка може виявитися корисною для ухвалення майбутніх рішень, якщо ще невідомий її точний характер, і при цьому не потонути в інформаційному шумі - одне з головних питань, яке залишається актуальним і на сьогодні. Робота повинна починатися з визначення цілей, які зумовлюють потреби в інформації, а потім і бази для спостереження.

Починати роботу з визначення баз для спостереження або, що ще гірше, хоча і часто зустрічається, з пошуку джерел — означає зробити фатальну помилку. Це, звичайно, дозволить зібрати певний обсяг даних, проте більшість з них виявляться даремними, а невелика кількість корисних даних загубляться в масі непотрібної інформації. Стратегічні рішення прямо впливають на долю підприємства, на його розвиток і життєздатність. Навколишній світ постійно змінюється. Швидкість цих змін постійно зростає, їх наслідки все складніше і складніше прогнозувати і моделювати. Моделювання — один з ефективних засобів пізнання законів і закономірностей навколишнього світу. Суть моделювання полягає в заміні реального процесу певною конструкцією, яка відтворює основні, найістотніші риси процесу, абстрагуючись від вторинних, неістотних. Будь-яка конструкція — фізична чи математична — це спрощений, схематичний образ реальності. Мистецтво моделювання саме й полягає в тому, щоб знати: що, де, коли та як можна і треба спрощувати. Особливого значення набувають моделі при вивченні закономірностей масових процесів, які недоступні прямому спостереженню і не піддаються експериментуванню. Передусім це стосується соціально-економічних явищ і процесів, закономірності яких формуються під впливом безлічі взаємопов'язаних факторів і за складністю переважають закони фізики, хімії чи біології. За своєю природою соціально-економічні явища і процеси — стохастичні, імовірнісні; невизначеність — їх внутрішня властивість. Вивчення цих процесів, передбачення перспектив їх подальшого розвитку, прийняття оптимальних управлінських рішень мають спиратися на такі моделі, які й в умовах невизначеності забезпечують сталість і надійність висновків.