Поль Верлен — велична постать французького символізму

Поль Верлен — велична постать французького символiзму Поль Верлен — неперевершений поет-лiрик, який з непересiчною майстернiстю розкриває у своїх творах найiнтимнiшi переживання людини. Його поезiї властива сповiдальнiсть i свiжiсть почуттiв, гра напiвтонiв, вiдтiнкiв барв i почуттiв, нюансiв вражень та емоцiй.

У серединi 60-х рокiв ХIХ ст. Верлен разом з поетами Рембо i Малларме став засновником поетичної групи «Парнас» — могутньої течiї французького символiзму. Вiн мав ще одного лiтературного вчителя — Шарля Бодлера, чиї «Квiти зла» також вiдзначили тематику i загальну песимiстичну атмосферу його творчостi. Верлен закликав до музичного звучання поезiї, до осягнення тонких нюансiв i переливiв почуттiв. Сам Верлен володiв цим мистецтвом досконало. Вiн вiдкинув поетичнi правила парнасцiв, переглянув розумiння проблеми умовностi в поезiї загалом i в такий спосiб повернув поетичнiй емоцiї дивовижну простоту, природнiсть i рiдкiсну вишуканiсть.

Мабуть, найприкметнiшою рисою верленiвської нової поетичної мови є музичнiсть. Пiд «музичнiстю» Верлена не слiд розумiти тiльки бездоганну органiзацiю вiрша (використання фонетичних засобiв мови — повторень, алiтерацiй, внутрiшнiх рим, ретельного добору голосних та приголосних тощо — заради створення ефекту «милозвучностi»), «Музична стихiя» у Верлена — новий тип поетичного мислення i зовсiм нова поетика. Верлен послаблює логiчну зв’язнiсть поетичного тексту заради посилення ритмiко-iнтонацiйної єдностi, єдностi враження вiд вiрша. Завдяки цьому його вiршi сприймаються читачами безпосередньо, як сприймаються слухачами музичнi твори. Це — крок у напрямку створення нової, унiверсальної поетичної мови, про яку так мрiяли представники модернiзму i авангарду. Не дивно, що Верлен є чи не найвпливовiшим поетом новiтнього часу:

Так тихо серце плаче,.

Як дощ шумить над мiстом.

Нема причин неначе,.

А серце ревно плаче!

(Переклад М. Рильського) Творчiсть Верлена дiстала вiдгук i в українськiй лiтературi. Перший вiдгук на його поезiю є в листi Василя Стефаника до Вацлава Морачевського вiд 22 квiтня 1896 р.: «За стан мiй я не годен Вам писати. Щось так багато на душi накипiло, а таке журливе i безконечне, що драпане пером на паперi загонить тоту сумовитiсть ще глибше, як перед тим. I слiв бракує. А от хiба Верлен, може, хоч в частинi Вам скаже то, чого я не гарен» .

Тихi ридання.

Сумно ридає.

Осiнь вогкая,.

Серце дрож обiймає,.

Дика ж розпука,.

Що на нiм грає.

Блуджу — зболений,.

Свiтом зболеним.

Увесь змарнiлий,.

Як вiтром битий,.

По пустих нивах.

Листок зiв’ялий.

" Осiнню пiсню" Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року I. Франко переклав два вiршi Верлена. Франко критикував Верлена за аполiтичнiсть та песимiзм. М. Зеров i С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х рр. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та iн.

На мою думку, поезiя Поля Верлена загострює найсумнiшi вiдчуття. Поет передає тонкi вiдтiнки i глибокi суперечностi душевних почуттiв. Лунає «Осiння пiсня», i вiдчувається, як осiнь впливає на пiдсвiдомiсть людини i її минуле, немов вона хоче передати людинi свою лютiсть i хмурiсть:

Що ж? До краю треба плутать,.

Вiтер лютий дме в кiстки,.

Мов те листя мене крутить,.

Та швиря на всi боки.