Вільгельм Габсбург: становлення особистості

Вільгельм Габсбург: становлення особистості

Австрійський ерцгерцог та полковник українських січових стрільців, «блудний син» для своїх батьків та надія для багатьох українців. Був представником однієї з найвеличніших династій і реально претендував на український престол. Активний борець за права українського народу у складі Австро-Угорської імперії, а згодом на міжнародній арені. Здавалося б дві несумісні особистості поєдналися в цій безумовно суперечливій постаті роль якої в українській історії до сьогодні не можна остаточно визначити. Але в пам`ять українського народу він увійшов під іменем Василя Вишиваного. Саме так називали його січові стрільці за його щиру любов до всього українського та за вишиту сорочку, яку він носив під австрійським одностроєм.

Біографічна література про В. Габсбурга обмежена спогадами Н. Нагірняка та Р. Новосада й окремими спогадами діячів українського національного відродження. Серед перших спроб наукового біографічного дослідження виділяються праці Ю. Терещенка й Т. Осташко, а також праця американського історика Тимоті Снайдера. Але ці дослідження лише початок всебічного і систематичного вивчення такої яскравої і навіть унікальної постаті як В.Габсбург. Його життєвий шлях сповнений драматичних і подеколи навіть трагічних подій, які могли б лягти в основу сюжету пригодницького роману або телесеріалу. І вивчення його діяльності чекає нових досліджень з використанням різних джерел. Серед найцінніших джерел є безумовно мемуари В. Гасбурга, які написано в кінці вересня на початку жовтня 1919 року в Кам`янці - Подільському. Життєпис охоплює період від дитячих років і до 1919 р.

Розповідь охоплює дитинство та юність ерцгерцога, про виховання в батьківському домі, подорожі по Америці, Європі, Азії, про навчання в реальному училищі та військовій академії у Вінернайштадті. Мемуари містять цінні відомості про світ захоплень Вільгельма та про формування його суспільно — політичних поглядів, про його шлях до українства. Записи також містять важливий хоч і побічно викладений матеріал для вивчення внутрішнього становища АвстроУгорської імперії до і після війни, зазирнути за куліси життя дому Габсбургів. Краще зрозуміти ставлення до українського питання.

Варто зазначити, що в мемуарах чомусь замовчується тісний зв’язок з видатними діячами українського національно-визвольного руху, такими як Є.Петрушевичем, К. Левицьким, Є.Олесницьким, М. Васильком, митрополитом А. Шептицьким та іншими — у справі вирішення українського питання в Австро-Угорській імперії. Також автор не згадує про свою активну участь у Брестських перемовинах де він неофіційно брав активну участь та активно впливав на графа Черніна. На противагу цьому автор в деталях описує події свого перебування на півдні України з весни 1918р. Тоді Вільгельм очолював легіон УСС, що дислокувався у районі м. Олександрівки, на Єлизаветградщині й Херсонщині. На цій території група князя Вільгельма підтримувала українське селянство, зокрема запобігала грабіжницьким «реквізиціям» та каральним операціям. Усуси організовували «Просвіти» та театральні вистави, спортивні змагання та вечори української пісні. Переховували в себе отаманів повстанського руху.

Поза мемуарами залишилися найбільш суперечливі події, а саме висування Вільгельма Габсбурга на український престол. Безсумнівним в цій історії є лише те що соціалісти з Одещини та чільники українських військових частин зважаючи на популярність ерцгерцога не раз пропонували йому очолити повстання проти Скоропадського. Проте сам архікнязь ці пропозиції відхиляв. Мету свого життя він чітко сформував в останніх рядках своїх мемуарів: «.мені хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу"[1]

Розповідь про становлення особистості варто розпочати з дитинства архікнязя. В 1947 р., коли Вільгельма фон Габсбурга везли до совєтської в’язниці. Коли охоронці зняли його годинник, вони мусили зауважити під ним татуювання якоря. На допитах Вільгельм згадував свого батька Штефана і своє дитинство біля моря. Це нічого не означало для допитувачів, єдиним завданням для яких було довести, що Вільгельм був українськім націоналістом та ворогом Сталіна. Він таким безперечно був, але як він ним став. Його шлях розпочався на березі моря під впливом батька.

Батько Вільгельма народився 1860 р. він був онуком Карла фон Габсбурга, що переміг Наполеона під Асперном. Виховав Штефана його дядько Альбрехт, фельдмаршал габсбурзького війська. На себе Штефан поклав важливу місію відновлення могутності Габсбургів на морі, для цього він навчався в морській академії і в 1879 році розпочав військову кар'єру. 28 лютого 1886 року Штефан одружився на ерцгерцогині Марії-Терезії фон Габсбург. Мати Вільгельма була тосканською княжною. Одним з її дідів був Леопольд ІІ фон Габсбург, останній великий князь Тосканський, якого скинуто 1859 року. Оселилося молоде подружжя в місті Пула на березі Адріатики. Вдалині від імперської столиці Штефан та Марія-Терезія займалися відновленням Габсбурзької родини, кладучи початок власній гілці. В 1886 р. народилася перша дитина донька Елеонора. Перший син Карл-Альбрехт, народився у 1888 році, після Карла-Альбрехта народилися ще дві доньки: Рената і Матильда. Судячи з усього Штефан планував заснувати нову династію, й імена двох наступних дітей вказують на це. Наступного сина, який народився 1893 року, охрестили Лео-Карлом-Марією-Кирилом-Мафодієм. Такий хід був спрямований на здобуття впливу серед православного населення Балкан. Таке ім`я для сина було відповіддю на Балканське питання. Таким чином Штефан ніби говорив: нехай виникає Югославія, що поєднає сербів і хорватів, православних і католиків, але нехай це станеться під правлінням Габсбургів, а правлячим Габсбургом нехай буде мій син. Подібні амбіції відобразилися і в імені наймолодшого сина Штефана Вільгельма, який народився 10 лютого 1895 року. Вільгельмім`я габсбурзького ерцгерцога, який у кінці чотирнадцятого століття мав через шлюб отримати польську корону. Сам Штефан після смерті Альбрехта успадкував обширні землеволодіння в Галичині, і саме він був ерцгерцогом, що перебував у найвигіднішому становищі для вирішення польського питання. Штефан уже розвивав погляди про те що майбутні національні об`єднання повинні відбуватися під егідою Габсбургів.

Як вже говорилось, найважливішим джерелом з даної теми є життєпис Вільгельма. Тому варто навести приклад його спогадів про своє дитинство: «Перше вражіння, яке собі пригадую з діточих літ, це море. Багато води. І досі люблю його і острів Люсін, де сімя моя має малу посілість з огородом… Батько вчив нас кермувати вітрильними кораблями і взагалі навтики. Від 10 р. життя до 16-го подорожував я з батьком і з братами. Був я в Росії, Еспанії, Голяндії, Франції, взагалі в цілій Европі (найбільше в Італії), дальше в Африці, Америці і Малій Азії. Найсильніші вражіння маю з півн. Африки (Марокко і Туніс), а саме їх природи"[1]. Так з цих рядків можна зрозуміти, що батько приділяв особливу увагу вихованню дітей. Напевно це було його основне завдання, коли родина проживала біля моря. Варто відмітити, що переважно подорожі, які здійснювала сім`я відбувалися інкогніто, під вигаданими прізвищами та іменами. Дітям перш за все були показані Стамбул та Петербург столиці держав, що були основними противниками Габсбургів.

У 1907 році Штефан переніс родинну резиденцію до Живця, що у Західній Галичині. Маєток у Живці дістався Штефанові у спадок від Альбрехта. На час переїзду Вільгельму було 12 років. Маєток був місцем до якого часто навідувались польські шляхтичі. Саме за польських аристократів Штефан віддав своїх доньок Рената одружилась із Гієронімом Радзивилом інша сестра Матильда вийшла заміж за Ольгерда Чарторийського. З погляду віденського двору, польські шляхтичі, не булу рівнею сестрам Вільгельма, якщо його сестри одружувались з польськими аристократами, то їхні сини не зможуть претендувати на правління Габсбурзькою монархією, але з іншого боку такі шлюби могли дати кандидатів на майбутній польський трон. В той час, коли сестри Вільгельма одружувались сам він проходив військове навчання. У 1909 році він вступив у військову школу в моравському місті Границях. В 1912 році в 17-річному віці Вільгельм закінчив своє навчання, і саме в цьому віці відбулася переломна подія у житті Вільгельма Габсбурга. Саме в цeй час Вільгельм вперше зіткнувся з українцями. Він багато чув від польських шляхтичів про вороже, розбійницьке плем’я, як описували українців поляки. Вільгельм вирішив сам з`ясувати, якою мірою українці дике плем’я. Для цього він вирушив в гуцульські гори до Ворохти, інкогніто як і під час подорожей з батьком. Для того щоб найповніше показати враження молодого ерцгерцога варто прочитати рядки з його автобіографії «Я їхав через Львів і Станиславів інкоґніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав"[1]. Цікавим є останнє речення. Настільки іншим повернувся Вільгельм до Живця і що саме змінилося з того моменту як він відвідав гуцульське село. Він знайшов народ без королівства. З літа 1912 року Вільгельм по новому дивився на Галичину, на світ, на Габсбурзьку імперію. Він фактично відступив від батькових планів, знайшовши власне бачення Галичини, ідентифікуючи себе з нацією, яку зневажали польські князі, він підносив себе в межах своєї родини.

Наступного 1913 року Вільгельм вступив до військової академії у Вінер-Нойштадті. Навчання він проходив без привілеїв, чому сприяв батько. Під час навчання як сказав сам Вільгельм він мріяв стати «добрим жовніром». Закінчив академію в 1915 році у чині лейтенанта був приділений до 13 полку уланів. Під командуванням Вільгельма полк був повністю українізований — з її складу були відсторонені поляки та угорці. Полк архікнязя в самій армії називали «червоним», а його самого «червоним князем». Розуміється, соціалістом його прозвали не через поширення соціалістичних ідей, а через те що кожен солдат з його сотні носив жовто-блакитну відзнаку. Про свою сотню Вільгельм пише наступним чином «Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політично підозрілим… Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити"[1]. Вільгельм відкрито захищав інтереси українців, захищає українських вояків від свавілля польських офіцерів, через що мав багато ворогів.

1916 р. став у багато чому переломним роком як для Вільгельма так і для українського питання та імперії в цілому. Архікнязь на цей час перебував у Відні де мав аудієнцію з Францем-Йосипом. Але його бачення українців скоріш було на рівні етнографічному, його захоплювали пісні та оповіді, костюми й подорожі. Але між етнографічним захопленням та політичними діями існує певний шлях, який Вільгельм готувався пройти.

Він налагоджував зв’язки українців зі своїми інтелектуальними колами, політичними діячами, від яких можна було вчитися. Він писав, що йде до сну з думками, що одного дня «сни стануть дійсністю», й Україна буде вільною. Тоді прийшло проголошення Королівства Польського і прояснило потребу політичної думки. Як член верхньої палати парламенту, він зустрічався з ерцгерцогами, архієпископами та великими землевласниками. Він почав думати про визволення України, як про проект, що вимагав ініціативи і такту. Найкращим засобом для захисту українців від Польщі він вважав створення нової української землі до якої б входила Східна Галичина та ціла Буковина. Можна припустити, що він отримав батькову згоду на такий задум, і після цього він міг уявити розташування Східної Європи після війни. Він запропонував Габсбурзьку монархію, що складалась б з Австрійського, Богемського, Угорського та Польського Королівств, а також «Князівства Українського». З таким проектом Вільгельм скоріш за все звернувся до імператора Карла, що заступив Франца-Йосипа в 1916 р. Він був переконаний, що Карл зрозумів українське питання.

Після зустрічі з Карлом Вільгельм у квітні 1917р. повертається на фронт. Прибув до Львова він у час великих сподівань після падіння Романових, після смерті старого цісаря, та творення УНР на теренах українських земель, що були під владою Росії. З політичних подій, що відбувалися під час війни Вільгельм найбільше уваги приділяв перемовинам у Бресті 1918р. Він листувався з головою австрійської місії Отокаром Черніним, деколи викликав його в одне село під Берестям на усні конференції та впливав на нього у вигідному для українців дусі. Був у тісному контакті з українськими дипломатами та інформував їх про настрої австрійських дипломатів. Особливо він піклувався про включення до договору пунктів про західні кордони, стату і ординацію автономного краю Галичини та Буковини, постанова про створення такого автономного краю мала бути включена до мирного договору. Вишиваний повинен був сприяти включенню цього проекту, як таємного до мирного договору.

Після заключення мирного договору в Бересті Василь Вишиваний став комендантом військової групи так званої «Групи архікнязя Вільгельма» і з якою повинен був вести наступ на Наддніпрянську Україну. Він перебував в Олександрівську, а від половини червня на Єлизаветградщинні. В цій групі перебував і курінь УСС. Група з боями пройшла Одессу, Нікополь і осіла в Олександрівську. Де перебувала у тісному зв’язку з місцевим населенням та тамошніми громадськими колами, працювали в редакції тижневика «Січ». Вишиваний перебував у тісному зв’язку із Запорізькою Дивізією, що теж дислокувався в Олександрівську та з організацією «Вільного Козацтва» під проводом отамана Олівера.

Коли в квітні 1918р. прийшла звістка про гетьманський переворот українське громадянство об`єдналося У опозиції до Гетьмана, Вільне Козацтво навіть готувалося до виступу, але УСС переконали Олівера розпустити свій корпус. Після перевороту по всій Україні роз`їхалися карні відділи. Насильства та сваволя цих відділів призвела до відповідної реакції селянства, яке в деякій місцевості розгорнулось у справжній повстанський рух. Сотні УСС, що були відправлені для придушення руху відмовилися стріляти в селян. Вишиваний покривав стрільців у таких діях і сам співчував народним масам. Це і стало причиною його популярності по всій Україні. Серед деяких політиків виникла ідея проголосити його гетьманом на противагу Скоропадському. З ініціативою. висунути Вишиваного на трон виступили одеські представники СДП Омеляна Темницького. В Одесі Темницький з іншими одеськими соціалістами на зустрічі з Осипом Назаруком та Никифором Гірняком попросили останніх дізнатися про відношення до цього самого Вишиваного. Архікнязь відповів на пропозицію досить неоднозначно, він сказав «Ви знаєте панове, що я щиро полюбив український нарід і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про будь яку кар'єру в Україні. Одначе якщо буде воля всього українського народу щоб я став на його чолі я не відмовлюся"[1]. Варто зазначити, що УСС відреагували на такий план негативно, вони вважали, що висування Вишиваного на престол, може зашкодити Україні і привести до братовбивчої війни. Також кандидатуру Вишиваного лобіював полковник Болбочан командувач Запорізької дивізії.

Звісно деякі кола українських політиків та військових виношували плани у яких бачили Вишиваного королем, на противагу Скоропадському. Але це не видавалось можливим і Вільгельм сам це прекрасно розумів. Не дивлячись на підтримку у місцевого населення Вишиваний не входив у плани німецького командування, яке підтримувало свого ставленика. Тому звісно наради та консультації з цього питання могли відбуватися, і безперечно у архікнязя були присутні свої амбіції. Але такі дії могли привести до братовбивчої війни на Україні та дестабілізації ситуації в цілому. Вільгельм у ситуації союзницьких зобов’язань Австро-Угорщини та Німецької імперії не міг би відкрито протистояти Скоропадському. Тому задуми щодо Короля Вільгельма так і залишилися планами окремих політичних кіл України.

Таким чином, ми простежили становлення політичної та військової кар'єри Вільгельма Габсбурга. Саме в роки війни він перебував у епіцентрі політичного життя України. І це не видається дивним цісарська адміністрація використовувала його для завоювання симпатій українців. Політичний провід України та її впливові, як точку дотику до вищих кіл Австро-Угорщини. А загалом у цей час своєї діяльності Василь Вишиваний зробив багато корисного для України у Брестських переговорах та під час перебування на сході. Габсбург безперечно завоював велику популярність серед населення. І можливо за інших обставин він був би непоганою кандидатурою на роль короля Українського Королівства.

біографічний габсбург кар'єра Список використаних джерел Габсбург Вільгельм. Автобіографія. -Кам.-Под. 1918р Гірняк Н. Полковник Василь Вишиваний / Никифор Гірняк. — Вінніпег, 1956. — 71 с.

Новосад Р. Австрійський архікнязь — український полковник // Історичний календар '98. — К., 1997. С. 240−241

Ю. Терещенко, Т. Осташко. Український патріот з династії Габсбургів/Темпора, Київ-2011. 408 с.

Червоний Князь: монографія/Тимоті Снайдер. — Київ: Грані-Т, 2011. — 296 с.

Стрельська Л. До життєпису Вільгельма Габсбурга [Електронний ресурс] / Лариса Стрельська. — 2002. — Режим доступу до ресурсу: http://web.archive.org/web/20 070 220 141 347/http://spilka.webua.org/library/habsburg.html.